Покарання та його види

У КК знаходиться додаток, який містить перелік майна, що не підлягає конфіскації за судовим вироком.

Крім конфіскації, яка  є видом додаткового покарання, існує так звана спеціальна конфіскація, що не є видом покарання. Таку назву  вона отримала в теорії та практиці.

Так, у ст. 81 КПК зазначено, що знаряддя злочину, що належать обвинуваченому, конфіскуються, а гроші, цінності та інші речі, нажиті злочинним шляхом, передаються в дохід держави.

Норми про спеціальну конфіскацію, тобто конфіскацію  речей, що є предметом злочину  або знаряддям чи засобом злочину, є і в КК. Скажімо, незаконна порубка лісу (ст. 246 КК) передбачає, крім основного покарання, конфіскацію незаконно , з допомогою якого проводилися дослідження, розвідування, розробка природних багатств та інші роботи на континентальному шельфі України.

Санкція статті КК може одночасно передбачати конфіскацію як вид покарання і спеціальну конфіскацію. Скажімо, за вчинення контрабанди (ч. 2 ст. 201 КК), крім основного покарання, передбачається й конфіскація предметів контрабанди та конфіскація майна [3,с.162].

Конфіскація майна має певні спільні риси зі штрафом. Спільне для цих видів покарання полягає в тому, що як конфіскація майна, так і штраф є покаранням майнового характеру. Крім того, при конфіскації майна, так само як і при штрафі, визначене майно, що належить засудженому, переходить у власність держави, а не якоїсь особи.

Відмінність конфіскації  і штрафу полягає в тому, що:

1) штраф застосовується  при вчиненні злочинів невеликої  тяжкості, а конфіскація – при  вчиненні тяжких та особливо  тяжких, скоєних з корисливих  мотивів;

2) штраф є грошовим стягненням, а конфіскація полягає у примусовому вилученні майна, що належить засудженому;

3) розмір штрафу встановлюється  залежно від тяжкості злочину  з урахуванням матеріального  стану винного й у межах  від тридцяти до тисячі неоподаткованого мінімуму, якщо статтями Особливої частини КК України не передбачено більшого розміру штрафу, а при конфіскації розмір майна , що підлягає конфіскації, визначає суд;

4) штраф може бути  як основним, так і додатковим  видом покарання, а конфіскація  – тільки додатковим.

В. Покарання, що можуть призначатися і як основні і як додаткові (змішані  покарання)

1. Штраф — це грошове  стягнення, що накладається судом  у випадках і межах, встановлених  в Особливій частині КК (ч. 1 ст. 53 КК).

Штраф — найменш суворий  вид покарання у системі покарань. Він передбачений як альтернативне покарання за вчинення більшості злочинів невеликої і середньої тяжкості. Каральний момент штрафу полягає в примусовому обмеженні майнових прав засудженого. Моральні переживання (як і у всякому іншому аналогічному випадку) у засудженої особи має викликати і сам факт постановлення обвинувального вироку [4,с.247].

Розмір штрафу визначається судом залежно від тяжкості вчиненого  злочину та з урахуванням майнового  стану винного. Його найбільша та найменша межа встановлюється ч. 2 ст. 53 КК у розмірі від тридцяти до тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (зараз — при призначенні покарання один неоподатковуваний мінімум дорівнює 17 гривням). Але закон не забороняє встановлювати за конкретні злочини більш високі розміри штрафу. Так, умисне порушення вимог законодавства про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом (ч. 1 ст. 209і КК) караються альтернативне штрафом від однієї до двох тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Штраф може виступати  як основне, так і як додаткове  покарання. Як додаткове покарання  він може бути призначений лише тоді, коли його спеціально передбачено в  санкції статті Особливої частини  КК (див., наприклад, ч. 2 ст. 367 КК). Одночасно бути призначеним і як основне і як додаткове покарання штраф не може.

У разі неможливості сплати штрафу суд може замінити несплачену суму штрафу покаранням у виді громадських  робіт із розрахунку: десять годин  громадських робіт за один встановлений законодавством неоподатковуваний мінімум доходів громадян або виправними роботами з розрахунку один місяць виправних робіт за чотири встановлених законодавством неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, але на строк не більше двох років (ч. 4 ст. 53 КК).

Ухилення від сплати штрафу особою, засудженою до цього  виду покарання, тягне кримінальну  відповідальність за ч. 1 ст. 389 КК [4,с.248].

2. Позбавлення права  обіймати певні посади або  займатися певною діяльністю. Цей  вид покарання полягає у забороні засудженому обіймати певні, конкретно визначені судом, посади у будь-яких підприємствах, установах і організаціях або займатися певною діяльністю на встановлений у вироку строк.

Каральна властивість  цього виду покарання полягає  у тому, що засуджений обмежується на певний строк у праві обіймати певні посади або займатися певною діяльністю. Цим самим особа втрачає або значно знижує свої професійні навички, позбавляється певних пільг і переваг, можливе також зниження реального рівня її заробітку.

Доцільність застосування цього виду покарання пов'язана з тим, що саме певна посада або певна діяльність, якою займалася особа, дала їй можливість вчинити злочин, за який вона засуджується. Крім каральної властивості це покарання має і важливе запобіжне значення — недопущення рецидиву аналогічних злочинів з боку засудженого.

Закон не містить переліку посад і видів діяльності, обіймати або займатися якими суд може заборонити, адже в кожному конкретному  випадку вони можуть бути різними: це можуть бути посади на державній службі, в органах місцевого самоврядування, в будь-яких структурах незалежно від форм власності.

Позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю може бути призначене як основне  покарання на строк від двох до п'яти років або як додаткове покарання на строк від одного до трьох років (ч. 1 ст. 55 КК) [1,с.186].

У тих випадках, коли розглядуваний  вид покарання зазначений у санкції  статті як додатковий, він може бути або обов'язковим, або факультативним.

Так, уч.2,3,4,5ст.191 КК (Привласнення, розтрата майна або заволодіння ним шляхом зловживання службовим становищем) позбавлення права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю як додаткове покарання є обов'язковим, а в ч. 1 цієї статті — факультативним ("позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю або без такого").

Закон вказує на це покарання  як додаткове у тих випадках, коли використання своєї посади, професії, роду занять для вчинення злочину  є найбільш характерним: насильницьке донорство (ст. 144 КК), одержання хабара (ст. 368 КК) тощо. Але, походячи з того, що певні посади, професії, рід занять можуть у конкретних випадках сприяти вчиненню будь-якого злочину, в ч. 2 ст. 55 КК формулюється таке положення: "Позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю як додаткове покарання може бути призначене й у випадках, коли воно не передбачене у санкції статті Особливої частини КК за умови, що з урахуванням характеру злочину, вчиненого за посадою або у зв'язку із заняттям певною діяльністю, особи засудженого та інших обставин справи суд визнає за неможливе збереження за ним права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю"[4,с.249].

Важливим моментом є  початок строку дії розглядуваного покарання як додаткового. Очевидно, що ефективність дії цього покарання важлива тоді, коли особа має можливість реально використати посаду чи рід діяльності в злочинних цілях. Ось чому, коли основним видом покарання суд обирає арешт, обмеження волі, тримання в дисциплінарному батальйоні або позбавлення волі на певний строк, позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю як додаткове покарання поширюється на увесь час відбування основного покарання і, крім цього, на строк, встановлений вироком суду, що набрав законної сили (тобто від одного до трьох років). При цьому строк додаткового покарання обчислюється з моменту відбуття основного покарання.

А при призначенні  покарання у виді позбавлення  права обіймати певні посади або  займатися певною діяльністю як додаткового до інших основних покарань, а також у разі застосування ст. 77 КК (застосування додаткових покарань у разі звільнення від основного покарання з випробуванням) — з моменту набрання законної сиди вироком. Тобто у таких випадках відбування строку додаткового покарання здійснюється одночасно з відбуванням основного покарання або в ході іспитового строку для звільнених від відбування покарання з випробуванням.

Ухилення від відбування покарання у виді позбавлення  права обіймати певні посади або  займатися певною діяльністю особи, яка засуджена до цього виду покарання, тягне кримінальну відповідальність за ч. 1 ст. 389 КК.

Умисне невиконання  службовою особою вироку суду, що набрав законної сили, щодо позбавлення засудженого  права обіймати певні посади або  займатися певною діяльністю або перешкоджання виконанню цього покарання тягне кримінальну відповідальність за ст. 382 КК.

Розділ 3. Призначення  покарання

 

3.1 Загальні засади  призначення покарання

 

Згідно зі ст.. 60 КК України  покарання повинно бути справедливим. Тільки в цьому разі воно може досягти цілей, передбачених ст. 50 КК України, а саме – відновлення соціальної справедливості, а також виправлення засудженого і попередження скоєння ним нових злочинів.

Справедливість –  категорія морально – етична. Вона містить умову про відповідність  між злочином і покаранням.

Для того, щоб суд кожного  разу призначав справедливе покарання, Кримінальний кодекс передбачає загальні засади його призначення, тобто принципи, якими повинен керуватися суд пр. вирішенні питання про покарання за вчинений злочин.

Перший принцип містить  вимогу, щоб призначуване покарання  було в межах, передбачених відповідною  статтею Особливої частини КК України. Це означає, що коли санкція  статті передбачає один вид покарання, то вибір суду ним і обмежується. Щоправда, на підставі ст.. 69 КК України суд може призначити м‘якіше покарання, ніж передбачено за відповідний злочин. Коли ж санкція містить кілька видів покарань, то суд вибирає один з них. При цьому суворіший призначається тільки тоді, коли менш суворий, на думку суду, не забезпечить досягнення мети покарання.

Допускається також  призначення суворішого покарання, ніж передбачено відповідними статтями Особливої частини КК України. Це можливе в разі призначення покарання за сукупністю злочинів і вироків ( ст.. 70, 71 КК України) [3,с. 166].

Другий загальний принцип  – вимога врахування положень Загальної  частини КК України. У цій частині  містяться чіткі критерії призначення  покарання ( ст..63 – 73 КК і низка інших норм).

Третій принцип полягає  у вимозі призначення покарання  з урахуванням характеру і  ступеня суспільної небезпеки злочину.

Характер злочину –  це його якісна сторона, що залежить від  блага (об‘єкта), якому заподіяно  шкоду. При вчиненні злочину з «простим складом» він заподіює шкоду одному об‘єктові, наприклад, при вбивстві без обтяжуючих обставин (ч. 1 ст. 115 КК України), і тому при визначенні покарання характер злочину не враховується. Він має значення при призначенні покарання за злочини зі «складним складом» – за багато об’єктністю. Зокрема, йдеться про тяжкі наслідки. Зрозуміло, що при вчиненні двома особами однакових злочинів, але з різними наслідками ( наприклад, загибель майна або людини) покарання винним повинно бути призначене різне, тобто з урахуванням характеру наслідків.

Ступінь суспільної небезпеки  злочину – його кількісна сторона, що належить від розміру заподіяної шкоди конкретному об‘єктові. Так, ст.. 128 КК України передбачає відповідальність за необережне тяжке або середньої тяжкості тілесне ушкодження. Зрозуміло, суд не може призначити однакові покарання за заподіяння тяжкої шкоди здоров‘ю і середньої тяжкості шкоди. Ці злочини різняться ступенем суспільної небезпеки, що й повинно враховуватися при призначенні покарання[3,с.167].

Аналогічною є ситуація і з розкраданням чужого майна. Так, розкрадання майна в різних розмірах зумовлює й різні види покарання, оскільки ступінь їх суспільної небезпеки  різниться, що й повинен врахувати  суд, призначаючи покарання, вибираючи  його вид і розмір відповідно до варіантів санкцій.

При призначенні покарання  суд зобов‘язаний врахувати особу  винного, тобто його соціально –  біологічну сутність. Головною є соціальна  сторона. Вчиняючи злочин, особа виявляє  негативне ставлення до інтересів  інших осіб, суспільства, держави. Це відбувається внаслідок наявності в її психіці антисоціальної схильності. Але однакових людей не має. Ось чому однакові за тяжкістю злочини можуть відбуватись і за випадкових обставин, і в результаті стійких антисоціальних рис характеру особи.

Розрізняють біологічні і соціальні властивості особи. До перших належить вік особи, стан її здоров‘я, наявність фізичних і  психічних вад, до других – ставлення  винного до праці, громадського обов‘язку, родини, правил співіснування в суспільстві.

Висновки

 

В курсовій роботі наведено теоретичне та практичне розуміння  поняття «покарання», як важливої категорії  юриспруденції. Основним завдання роботи полягало в тому, щоб на основі комплексного аналізу теоретико-методологічних засад, нормативних основ та практичної діяльності дослідити предмет та сутність поняття покарання, його видів, системи, класифікації.

На підставі обробленого  матеріалу можна зробити наступні висновки:

1. Покарання є заходом  примусу, що застосовується від  імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, і полягає в передбаченому законом обмеженні правді свобод засудженого.

2. У ході курсової  роботи використовувались загальнотеоретичні  і спеціально-наукові методи пізнання.

Основним серед сукупності методів, що використовувався при написанні роботи був логіко – сегментивний метод , за допомогою якого було здійснено сходження від абстрактного до конкретного. Системно-структурний метод дозволив всі види покарань розглянути як елементи єдиної системи. Застосований метод єдності логічного та історичного дозволив означити сутність розвитку поняття мети покарання його багатогранності, в усій повноті - з усіма випадковостями, частковостями, що викривляють об‘єктивну логіку розвитку; з усім позитивним, що накопичено історичним досвідом.