Покарання та його види

МІНІСТЕРСТВО ВНУТРІШНІХ СПРАВ УКРАЇНИ

ХЕРСОНСЬКИЙ ЮРИДИЧНИЙ  ІНСТИТУТ

ХАРКІВСЬКОГО НАЦІОНАЛЬНОГО  УНІВЕРСИТЕТУ ВНУТРІШНІХ СПРАВ УКРАЇНИ

 

Кафедра кримінального  права

 

 

 

 

КУРСОВА РОБОТА

з курсу «Кримінальне право»

на тему:

Покарання та його види

 

 

Виконала: студентка заочного

навчання

841 К групи

Данник Ольга Олегівна

___________________

 

Перевірив: викладач

___________________

 

 

 

 

Херсон 2009

Зміст

 

Вступ………………………………………………………………………….……3

Розділ 1. Загальнотеоретичні аспекти поняття покарання……………………..6

1.1 Поняття і ознаки покарання…………………………………………………..6

1.2 Поняття мети покарання  та її складові………………………………………8

Розділ 2. Система покарань, класифікація……………………………………..17

2.1 Система покарань, її  ознаки і значення…………………………………….17

2.2 Сутність класифікації  покарань…………………………………………….20

2.3 Окремі види покарань……………………………………………….............22

Розділ 3. Призначення  покарання………………………………………………41

3.1 Загальні засади  призначення покарання…………………………………...41

Висновки…………………………………………………………………………44

Список використаних джерел…………………………………………………..46

 

Вступ

 

Актуальність визначеної теми зумовлена необхідністю висвітлення  сучасного зросту злочинних проявів  в державі, необхідністю боротьби зі злочинністю на теперішньому етапі  розвитку кримінального права.

Злочинність є вічного  категорією, яка буде існувати завжди. В боротьбі з нею держава спрямовує зусилля на:

1) усі види і форми  профілактичної діяльності, покликані  запобігти вчиненню окремих злочинів (видів злочинів);

2) призначення покарання  у випадках, коли вчинено діяння, яке має всі ознаки складу злочину.

Покарання є логічним, найбільш характерним наслідком  вчинення злочину. Воно є методом  кримінально-правової боротьби із злочинністю.

Застосування покарання, його вплив на ситуацію із злочинністю  в країні не треба переоцінювати та чекати від нього вирішення всіх проблем, які виникають у ході боротьби зі злочинністю (так звана легісломанія — сподівання на всесилля застосування закону). Але не треба й недооцінювати покарання як метод впливу на злочинність. Саме шляхом застосування справедливого, невідворотного і своєчасного покарання держава стримує злочинність, веде "наступ" на неї, маючи на меті її приборкання й максимальне обмеження її проявів. До того ж наявність караності як ознаки кожного злочину, а також реальне застосування покарання сприяє профілактиці злочинності на всіх її рівнях і у всіх її проявах.

Розробкою даного питання  займались провідні вітчизняні вчені  та практики. Вагомий внесок у розробку даної проблеми внесли Ю.В.Александров, З.Д.Смітієнко, Ю.М.Дьомін, С.О. Юлдашев, Клименко В.А., Баулін Ю.В, В.І.Борисов, С.Б.Гавриш, В.В.Сташис, В.Я.Тація, Козак В.А., Перепилиця О.В., Тацій В.Я. та інші.

Завдяки доробку цих  вчених було конкретизовано зміст поняття  покарання, його мети, системи та класифікації.

Мета і завдання. Мета курсової роботи полягає в тому, щоб на основі комплексного аналізу теоретико-методологічних засад, нормативних основ та практичної діяльності дослідити предмет та сутність питання покарання в сучасній системі запобігання злочинності в країні.

Відповідно до поставленої мети курсової роботи в ній необхідно вирішити наступні питання:

дослідити загальнотеоретичні аспекти поняття покарання та його ознак;

розглянути мету покарання  та її складових;

означити поняття системи  покарань, її ознак і значення в  сучасному кримінальному праві;

розглянути сучасну  класифікацію покарань;

мотивувати актуальність даного питання на сучасному етапі  розвитку України як правової держави.

Об’єктом курсової роботи є методологічні засади щодо формування категорійного поняття та сутності покарання.

Предметом дослідження  – поняття покарання.

Методи дослідження. У  вирішенні зазначених завдань використовувались  загальнотеоретичні і спеціально-наукові  методи пізнання.

Основним серед сукупності методів, що використовувався при написанні  роботи був логіко – сегментивний метод, за допомогою якого було здійснено сходження від абстрактного до конкретного. Також було застосовано системно-структурний метод, історичний, методи наукового пізнання. Методи класифікації, групування та системний були використанні для визначення різновидів сприйняття покарання як поняття. За допомогою порівняльно-правового аналізу з'ясувалось закономірне і випадкове у змісті явищ.

Наукова новизна. Автор  розглянув об‘єктивні властивості  покарання та їх видів в їх понятійно-юридичному збагненні та вираженні, визначив своєрідність закономірностей застосування, їх специфіку та об‘єктивність.

Практичне значення одержаних  результатів. Полягає в тому, що систематизовано  та конкретизовано визначення поняття  покарання.

Структура курсової роботи. Курсова робота складається зі вступу, трьох розділів, шести підрозділів, висновків та списку використаних джерел. Повний обсяг курсової роботи становить 48 сторінок. Список використаних джерел становить 22 найменування та займає 2 сторінки.

 

Розділ 1. Загальнотеоретичні аспекти поняття покарання

 

1.1 Поняття і ознаки  покарання

 

В основі кримінально-правової боротьби із злочинністю кожна демократична держава виходить з двох неодмінних постулатів:

застосування суворих  мір покарання до осіб, які е організаторами й активними членами мафіозних структур злочинності (організованих груп і злочинних організацій), а також до злочинців-рецидивістів і тих, що вчинили тяжкі і особливо тяжкі злочини;

застосування м'яких покарань (не пов’язаних з позбавленням волі), а також звільнення від кримінальної відповідальності і покарання осіб, які вперше вчинили злочини невеликої та середньої тяжкості.

Отже, покарання як система (занадто жорстока, занадто м'яка, або побудована найбільш раціональним чином) не в змозі вирішити проблему злочинності, але держава не може відмовитися від його застосування.

В ч. 1 ст. 50 КК дається  визначення покарання: покарання є  заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком  суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, і полягає в передбаченому законом обмеженні правді свобод засудженого.

Це визначення дає  можливість висвітлити ознаки покарання.

По-перше, покарання —  це захід державного примусу, який застосовується тільки до особи, яка вчинила злочин. Воно призначається тільки судом, який виносить вирок від імені держави. Ніякі інші органи держави не можуть розглядати кримінальні справи й призначати покарання.

Згідно з ч. 1 ст. 62 Конституції  України особа вважається невинуватою  у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Це положення відтворене у ч. 2 ст. 2 КК.

По-друге, покарання є  саме примусом. Серед усіх заходів  державного примусу воно є найбільш суворим. Покарання призначається й виконується незалежно від волі винного відчужи на собі державний примус. Відбуття покарання після вступу вироку в законну силу є обов'язковим для засудженого. Ухилення від відбуття покарання саме по собі є злочином.

По-третє, покарання полягає в обмеженні прав і свобод засудженого.

Згідно з ч. З ст. 63 Конституції засуджений користується всіма правами людини і громадянина, за винятком обмежень, які визначені  законом і встановлені вироком  суду [4,с.227].

Саме ці обмеження  виступають у якості кари за вчинений злочин. Кара становить зміст покарання, вона відсутня в інших заходах державного примусу. Обсяг кари залежить від тяжкості вчиненого злочину, особи винного та обставин, що пом'якшують або обтяжують покарання. Позбавлення й обмеження, які несе з собою кара, можуть бути фізичного, матеріального та морального характеру (часто вони збігаються одночасно).

Позбавлення волі має  місце при довічному позбавленні  волі, позбавленні волі на певний строк, арешті. Обмеження волі має місце в таких покараннях як обмеження волі й тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців.

Обмеження трудових прав здійснюється при позбавленні права  обіймати певні посади або займатися  певною діяльністю, громадських роботах, виправних роботах, службовому обмеженні для військовослужбовців.

Негативні наслідки матеріального  характеру тягнуть за собою штраф  і конфіскація майна .

Але покарання не повинні  завдавати засудженому фізичних страждань або принижувати його людську гідність (ч. З ст. 50 КК). Це положення випливає з конституційної норми про те, що ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню (ч. 2 ст. 28 Конституції) [4,с.228].

По-четверте, шляхом призначення  покарання суд від імені держави висловлює негативну оцінку як самого злочину, так і особи, яка його вчинила. Ця оцінка є не тільки правовою, а- й моральною.

По-п'яте, покарання тягне  за собою стан судимості, який викликає певні обмеження для особи  й служить засторогою від вчинення нею нового злочину. Судимість властива тільки кримінальному праву.

 

1.2 Поняття мети покарання  та її складові

 

Мета покарання —  це кінцевий результат, якого бажає  досягнути держава в ході застосування судом до особи такого особливого заходу державного примусу, яким є кримінальне покарання [4,с.228].

Меті покарання впродовж століть приділяли велику увагу  найвидатніші філософи, теологи, юристи. За підрахунками видатного вченого  професора М. Д. Сергієвського, починаючи  з часів Гуго Гроція (1583-1645) стосовно покарання було висунуто 24 нових філософських системи і близько 100 теорій, які були різновидами цих систем. І сьогодні є різні підходи щодо вчення про мету (цілі) покарання у світовій теорії і практиці боротьби зі злочинністю.

Всі ці теорії розподіляються на три види: абсолютні, відносні й змішані.

Абсолютні теорії покарання  полягають у тому, що покарання  є відплатою за вчинений злочин, воно не переслідує жодної практичної мети. Його основу треба шукати у  вищих началах, які є аксіомою для всього цивілізованого людства. Покарання застосовується, тому що було вчинено — така загальна формула абсолютних теорій, які ще звуться теоріями самомети, бо покарання в них висувається як найвищий принцип. Воно повинно настигнути злочинця будь-що, як Божа кара.

"Хай торжествує  справедливість (через покарання  злочинця), хоча б загинув світ". До абсолютних теорій належать  теологічні (богословські), згідно з  якими кримінальне (людське) покарання  є лише матеріалізацією Божої  кари.

Історично так склалось, що перші теологічні теорії базувалися на постулатах Старого заповіту: покарання — відплата за зло за правилами (таліона): "око за око, зуб за зуб" [3,с.145]..

Загалом абсолютні теорії відомі з епохи феодалізму, їм також  присвятили свої праці видатні німецькі філософи Іммануїл Кант (1724-1804) і Георг Гегель (1770-1831). Вчення про покарання першого звалося теорією матеріальної відплати, другого — діалектичної відплати. Покарання є спокута гріхів, бо злочин порушує абсолютну ідею людської і Божої справедливості.

Кант писав, що зло  вимагає відплати злом, тільки відплата за принципом рівності може визначити  міру й обсяг покарання або  рівність за силою дії.

Гегель виходив з  того, що коли особиста воля вступає  у суперечність із загальною волею, котра має своє вираження в об'єктивному праві, має місце заперечення загальної волі, тобто порушення права. Злочин є Запереченням права, а покарання є запереченням злочину. Покарання, зняття злочину, на думку Гегеля, є справедлива помста, відплата [4,с.229].

Крім абсолютних теорій, існували і дедалі більше відображалися в законодавстві теорії відносні, або утилітарні (від лат. — користь). В їх основі лежите вимога, щоб покарання призначалося для досягнення певної корисної мети для суспільства в цілому і для покараного особисто. Згідно з утилітарними теоріями покарання, насамперед, має завданням запобігати вчиненню злочинів як з боку засудженого, так й інших членів суспільства, а також виправлення злочинця.

Концепція покарання  як виправлення злочинця бере початок  від стародавнього грецького філософа Платона (428-347 р. до н. е.). Платон вважав злочинців морально хворими людьми, а головним завданням правосуддя — лікування їхніх душ. В основу концепції великого гуманіста лягли такі постулати:

а)схильність до пороку —  душевна хвороба, що руйнує душу і, зрештою, є смертельною;

б)покарання слід розглядати як моральні ліки; вони не солодкі, але  необхідні, бо є корисними;

в)лікарем для злочинця повинна бути держава, яка має  стати джерелом і причиною його видужання.

За Платоном, жодне  покарання не повинно призначатися заради того, аби завдати шкоди, але тільки для того, щоб зробити стражденного, тобто злочинця, кращим, ніж він був до покарання.

Представниками англійського ліберального спрямування широко декларувалася  теорія залякування: покарання повинно налякати і засуджених, й інших осіб у суспільстві, аби запобігти вчиненню злочинів.

Джон Локк (1632-1704) зазначав, що покарання має за мету залякування  й превенції (від лат.— запобігання). Він казав: "Кожний злочин має  бути покарано ... з такою суворістю, якої достатньо, аби завдати шкоди злочинцеві, дати йому змогу для спокутування й утримати страхом інших від вчинення таких же злочинів".

Видатний англійський  юрист Блекстон (1723—1780) писав: "Із усіх частин закону найважливішою є  каральна: бо не потрібно було б повторювати — "роби це і не роби цього, якщо до цього не приєднати, бо за непослух ти одержиш отаке-то покарання". Отже, головна сила законів людських полягає у приєднаних до них покарань. Метою покарання Блекстон вважав попередження злочинів [4,с.230].