Преступления и наказания за Литовскими уставами

2.3. Види доказів

Доказами в Литовсько-Руській  державі визнавалися:

- особисте зізнання;

- письмові документи;

- огляд місця злочину  та "лицо". Як було зазначено вище, висновок возного служив важливим доказом по справі. "Лицо" (речовий доказ), знайдене у невинуватої особи, давав їй можливість відвести від себе підозру шляхом складення очищувальної присяги;

- свідки. Поділялися на  офіційних (возний) і приватних.  Як і в попередню епоху, приватні свідки ділилися на видоків і послухів. Свідками могли бути лише християни, а з представників етнічних меншин тільки татари, що перебували на службі у князя. Свідчити не могли слуги у справі їхнього пана, раніше засуджені, співучасники злочину, божевільні тощо. Покази шляхтича мали більшу доказову силу, ніж свідчення "посполитого", тобто простолюдина;

- присяга. За рішенням  суду присягу складала одна сторона під час засідання суду, у присутності священика. Присяга застосовувалася тоді, коли не було доказів або вони були недостатніми для вирішення справи. Безпідставно обвинуваченим дозволялося присягою очистися від підозри;

- жереб уже не був  самостійним доказом. Суд застосував його в разі сумнівів та вагань по справах, де не було свідків, або ж обидві сторони виявили бажання присягнути. Кидався жереб, вигравав справу той, кому випало присягати;

- зізнання під час тортур. Застосовувалися у разі підозри за вчинення крадіжки, якщо підозрюваний був раніше засуджений. Тортури тривали впродовж години. Коли підозрюваний зізнавався, мав бути "скараний на горло", коли ж ні — позовник мав заплатити нав'язку за заподіяння страждань.

Розділ 3. Особливості НОРМ КРИМІНАЛЬНОГО ПРАВА  
У ТРЕТЬОМУ СТАТУТІ ВЕЛИКОГО КНЯЗІВСТВА  
ЛИТОВСЬКОГО 1588 р.

Третій Литовський статут дає змістовну характеристику галузей  права. Зокрема, простежується доволі чіткий перелік норм кримінального  права. При цьому, очевидно, варто  погодитися із думкою С. В. Кудіна, який стверджував, що вперше почали регулюватися саме кримінально-правові відносини, адже у нормах кримінального права  найчіткіше віддзеркалюється ідеологія  суспільства, взаємовідносини між  особою, суспільством і державою [1, c. 195–201].

У досліджуваному нами документі  законодавцем конкретно вказуються злочини та покарання. Нами встановлено, що Третій Литовський статут містить 109 злочинів.

Протиправні діяння доцільно класифікувати за видами наступним  чином: злочини проти держави; проти  монарха; військові; проти релігії; проти родини; проти моралі, честі  й гідності; проти особи; майнові  злочини.

Аналіз розпочнемо із тих, які прийнято кваліфікувати як злочини  проти держави. До них належать зрада, щодо якої арт. 7 розділу І роз’яснює, зокрема,  “якби хто-небудь з підданих наших утік з держави нашої  до землі неприятельської зі злим умислом зради і на шкоду нам, господарю і державі, честь і  горло втрачає” [1, c. 49]. Також виділяється такий вид злочину як стрілянина при дворі, у документі дане протиправне діяння ілюструє арт. 10:

“жодний будь-якого стану  будучи, не смів при дворі нашому господарському, коли де двором нашим  мешкати будемо, як у палаці і  дворі нашому, так і містом, озброєним  і з жодною іншою зброєю ходити, особливо з рушницею, арбалетом і  луком, і з жодною іншою вогнепальною зброєю, крім меча, палаша, шаблі, шпаги  та іншої ручної зброї” [1, c. 52].

Злочином визнається також  порушення указів господаря, посягання  на посланця господаря, приведення ворога на територію Речі Посполитої, посягання на державну власність, фальшування монет. За Статутом передбачено такі види  “фальшування”: підробка документів та печаток; внесення поправок до офіційних документів; підробка грошей та дорогоцінних металів.

Слід також виділити групу  злочинів, які кваліфікуються як злочини, пов’язані з образою маєстату. До них віднесемо: змова проти  володаря його життя та здоров’я, намагання  усунути Великого князя з престолу або зайняти його місце після  смерті. За зневагу маєстату вважалась  критика великокнязівських розпоряджень, невідповідна поведінка при дворі [3, c. 240].

До категорії військових злочинів віднесемо: втеча з поля битви, запізнення до війська без  поважної причини, напад на будинки  під час війни, напад під час  військової служби одного військового  на іншого, у результаті чого настала  смерть або були заподіяні тілесні  ушкодження. Артикул 21 з цього приводу  говорить: “якби хто, будучи на службі нашій, чи то в обозі, чи то рухаючись  до війська, на дорозі один на іншого навмисно або у сварці наїхав або напав  на обоз або на стан кгвалтом і кого забив або поранив, а було б  те на нього доведено, той життя  втрачає” [1, c. 60].

Слід виділити групу протиправних діянь, спрямованих  проти релігії. До таких належить віднести наступні: заборона поневолення християн жидами і татарами, найом жінки-християнки до нехристиянських дітей у ролі мамки, підмова перейти до мусульманської або іудейської віри, проведення обрізання.

Окрему групу становлять злочини проти родини: двоєженство, кровозмішення, викрадення жінки, побиття  батьків, одруження без батьківської згоди; вбивство матір’ю своєї новонародженої дитини.

Звернемося до характеристики протиправних діянь, спрямованих проти  моралі, честі і гідності, зокрема, зґвалтування, звідництво, злочини, що становлять замахи на  “святість” шлюбу.

Карався кожний замах на честь і свободу шляхтича. Найтяжчим  для шляхтича був закид щодо його позашлюбного походження, що жорстоко каралося законом. У документі говориться:  “…якби хто де-небудь шляхтича як осілого, так і неосілого, звинуватив у  злодійстві без поличного і без  якоїсь слушної причини, як за позвою, так і без позви, людину добру, віри гідну і непідозрювану, тоді таке звинувачення поштивості того шляхтича і добрій

славі його шкодити не має, але за таке звинувачення той скаржник повинен буде того шляхтича нав’язати, як за поранення, і там же, у замку  або у дворі нашому, де те трапиться, має відсидіти дванадцять тижнів, якби той скаржник був сам шляхтич” (XIV арт. 10) [1, c. 321].

Позашлюбні зв’язки вважалися  дуже небезпечними. Зґвалтування передбачало  застосування до жінки фізичного  насильства. Наявність опору жертви, її небажання вступати у статеві  зносини з суб’єктом і вважалась  необхідною умовою кваліфікації діяння. В іншому випадку злочинні дії  набували ознак таких злочинів як проституція або позашлюбний  зв’язок [1, c. 195–201].

Необхідно звернути увагу  на злочини, які кваліфікуються як протиправні  діяння проти особи. Так, вбивство поділялося на навмисне чи з необережності; тілесні  ушкодження поділялися на навмисні, ненавмисні і випадкові; неспровоковані і внаслідок  провокації.

Вбивства, залежно від  соціального статусу злочинця і  жертви, поділялися на вбивство шляхтича нешляхтичем, вбивство шляхтича шляхтичем, вбивство простої людини простою, вбивство нешляхтича шляхтичем. До вбивств з  обтяжуючими обставинами Статут відносив вбивства, скоєні з особливою  жорстокістю [4, c. 248–254].

Серед усієї сукупності злочинів мали місце також і майнові, зокрема, пограбування, крадіжка, що, залежно  від вартості вкраденого (більш чи менш 4 кіп грошей), поділялися на тяжкі  й легкі: користування краденим, знищення чи пошкодження чужого майна, підпал.

Зокрема, такий злочин як крадіжка ілюструє артикул 22 розділу  ХІV: “Хто би з двору нашого господарського що вкрав і те би коштувало менше  двох кіп грошей, і йшлося би не про  смертну кару, і за законом те на нього було б доведено або поличне  було вилучено, такому мають вухо одне відрізати, а потім, якби що вкрав, хоча б та крадена річ і десяти грошей не коштувала, тоді вже смертю має  бути скараний” [1, c. 342].

Третій Литовський статут містить розгалужену систему  покарань. У процесі дослідження  ми нарахували 38 видів покарань. Автори і розробники статуту уже повною мірою починають сприймати покарання  як публічно-кримінальне і залякувальне відшкодування за завдане зло. Найпоширенішим видом покарань була смертна кара. Смертна кара поділялася на просту (відрубування голови, повішення) і  кваліфіковану: посадження на палю, закопування  живим у землю).

До простих людей широко застосовувалися болісні й калічницькі  покарання. Зокрема, розділ ХVІ, арт. 31 передбачає: “Для цього наказуємо воєводам, старостам і вряду міському, аби  таких за виявленням явним ловили наказували і карали відрізанням  носа, вух і губів і з міст виганяли” [2, c. 346].

Ув’язнення застосовувалось, здебільшого, як превентивний засіб (затримання злочинця до суду). Згодом воно застосовується як кримінальне покарання на незначні терміни від 3 тижнів до 1 року. Звинувачений мав просити публічне вибачення  у того, кого назвав “незаконнонародженим”, а якщо відмовлявся, то суд застосовував до нього покарання у вигляді  тюремного ув’язнення. Тюремне ув’язнення передбачалося за порушення порядку  проживання так званих осілих і неосілих осіб. Вимагалося поручительство осілої людини за неосілого злочинця у випадку, коли він мав сплатити штраф, а  якщо такої не було, то він повинен  був сидіти в ув’язненні, доки штраф  не буде сплачено [5].

Кожний із свідків міг  давати показання як на користь обвинувачуваного, так і проти нього. Іншими словами, він міг визнавати досліджуване діяння злочинним, а міг і не визнавати  його таким. Показання свідків тоді називалися  “свядолом”. Свідками могли виступати як  “свої”, так і сторонні (тобто іногородні) люди. Але кожний із них мав викликати довіру і не підозрюватися у вчиненні протиправних діянь [6, c. 135–139].

Важливим видом покарань була головщина  – майновий штраф  за  “голову убитого”, що надходив родичам потерпілого.  Головщина  призначалась за дії того, хто вагітну  жінку шляхетського стану збив або  штовхнув конем і вбив (арт. 15), хто  ножем чи іншим до бою не пристосованим  знаряддям когось убив (арт. 16), хто  вбив зрадливим потаємним способом (арт. 17) [7, c. 19–24].

Отже, за часів Литовських статутів відбулася суттєва переорієнтація мети кримінальних покарань, у зв’язку  з чим роль майнових покарань, насамперед приватномайнових, суттєво знизилася. Проте стверджувати про їх занепад  не доводиться, позаяк і надалі їм вдавалося  зберегти своє доволі важливе значення в системі кримінальних покарань того часу. Провідні ідеї кримінального  права наклали відбиток і на істотні  зміни у понятті покарання (кара складається із комбінації відшкодувань та публічних покарань, з’являються  нові види публічних кар  – смертна  кара, тюремне ув’язнення,  “виволання”, виникають станові кари (тілесні  покарання, позбавлення честі).

У процесі дослідження  ми звернули увагу на те, що для Третього Литовського статуту характерна специфічна термінологія. Зокрема, звернемо увагу на окремі слова. “Забитью”  – “вбивство”, “учинил” – вчинив, “светками” – свідками, “обецуем” – обіцяємо, “ображення” – образа, злочин, “зрайца” – зрадник, “угадьку” – занепаду, “сведецетвом” – свідченням.

Цікавим видається нам  слово банiт  – “особа, позбавлена прав і засуджена до вигнання”. Це слово виводиться з латинського bonitas – “справедливість”. У іменника банiт був синонім слов’янського  походження  – “виваланец”. Також, актикація (лат. acta  – “протоколи, постанови”)  – “запис документів в актові книги”, секвестр (лат. seguestro  – “відділяю”) – “обмеження особистих немайнових прав людини” [8].

Від самого початку не було поняття злочину, існували  “образи” чи  “обіди”. Згодом розуміння злочину  змістилось у сферу порушень норми  права. Відтак з’явилися терміни  “злодійство”, “ґвалт”, “бой”, “грабіж”.

Проведено юридичний аналіз статуту, зокрема досліджено юридичну техніку документу та особливості  норм. Норми кримінального права, безперечно, виступають у якості імперативних, адже кримінальне право дає точний, конкретний, лаконічний перелік норм, які не підлягають спростуванню, заміні та не передбачають іншого варіанту поведінки, окрім встановленого законом. У  даному випадку норми будуть розглядатися як охоронні, адже вони охороняють правомірні суспільні відносини, попереджають суб’єктів права про обов’язок  утримуватися від певної дії або  бездіяльності.

Норми кримінального права  за статутом розглядаються як абсолютно  визначені, адже вони з вичерпною  конкретністю і повнотою встановлюють умови своєї дії, права і обов’язки  адресатів та наслідки їх порушення. Таке врегулювання не залишає особі, яка застосовує подібну норму, можливостей  для розсуду.

Характерною особливістю  норм кримінального права є те, що вони містять лише диспозицію та санкцію. Це пояснюється тим, що норми  кримінального права передбачають формування певного чітко окресленого  правопорушення та відповідні санкції  за вчинення протиправних дій. Вони не формулюють конкретних умов, за яких підлягають застосування.

Тому, якщо аналізувати норми  кримінального права за Третім Литовським статутом, слід зробити висновок, що у структурі кримінальних норм наявні лише два елемента: диспозиція та санкція. Зокрема, звернемося до самого змісту документу. Диспозиція:  “…хто листи  або печатки наші підробляв або  на кшталт руки нашої, також канцлера, підканцлера і писарів наших  двірних, земських, гродських і підкоморських  цієї держави, або хто би також  печатки наші і врядів наших собі вирізав і у себе їх ховав і  їх вживав”, санкція:  “такий згідно з законом, за наявності слушних доказів, нічим  іншим, тільки на смерть вогнем покараний бути має” [1, c. 66].

Але Литовський статут містить  певні винятки, які простежуються  у наявності, в окремих випадках, такого структурного елемента, як гіпотеза: “Теж, якби хто багато за мало просив”  і відповідно диспозиція:  “…а  те на нього слушно було б доведено і знайдено, що взяв більше такий  ту вислугу свою, від нас отриману, всю втрачає” [1, c. 58]. У даному випадку, на наш погляд, відсутня санкція