Преступления и наказания за Литовскими уставами

В Статуті законодавець розрізняє  декілька видів наперед не обіцяного  діяння, що не має причинного зв'язку із злочинним результатом і складає  самостійний злочин (причетність  до злочину). Це приховування зловмисників, і використання результатів злочину, недонесення про підготовлюване протиправне діяння і потурання.

1.2. Класифікація  злочинів

 

Дослідники кримінального  права по різному класифікують злочинні діяння. На наш погляд, найбільш досконала  і науково обґрунтована класифікація злочинів, яку пропонує сучасний історик-правознавець, професор Я. А. Юхо. Залежно від об'єкта злочинного посягання, він ділить їх на наступні види:

1. Державні;

2. Проти порядку управління  і правосуддя;

3. Військові;

4. Проти релігії і церкви;

5. Проти моральності;

6. Проти життя, здоров'я  і честі людей;

7. Посягання на майно;

8. Злочин слуг і феодал  залежних людей проти феодалів.

Крім того Ю. А. Юхо підрозділяє  злочини за способом порушення справ  в суді, на три види;

1) злочини, справи по  яких порушувалися представниками  державної влади незалежно від  наявності потерпілого або його  волі;

2) злочини у справах  приватного звинувачення;

3) злочини у справах  змішаного звинувачення, по яких  обвинувачами могли виступати  як посадовці державного апарату,  так і окремі громадяни.

Злочини проти життя та здоров'я. Розділ 2 Статуту 1529 року містить  норми про такі злочини, як нанесення  тілесних ушкоджень, штрафи, які накладались  за їх вчинення.

Коли на чийсь шляхетський  будинок навмисно, насильно був здійснений напад або напад і в тому будинку був би хто-небудь вбитий, зловмисник піддається смертній карі разом зі своїми спільниками. При  цьому головщина повинна бути виплачена відповідно до стану вбитого  у подвійному розмірі.

А коли б зловмисник кого-небудь поранив, то тільки він сам присуджується  до смертної кари, а його спільники  присуджуються до тюремного ув'язнення  па дні башти як кримінальні злочинці терміном один рік і шість тижнів.

А коли насильно наїхавши чи напавши, нікого не поранив і не вбив, але ознаки насилля залишив або  шкоду причинив, тоді тільки за насилля  буде платити 12 рублів грошей, а також  відшкодовувати збитки.

Злочини проти власності. Грабежі. Коли б хто-небудь захопив  на чужій землі табун коней  князівських, панських, земських і тримаючи його у себе, уморив жеребця або  кобилу або їх собі присвоїв, то за кобилу чи жеребця повинен заплатити  нав'язну: за кобилу 4 копи грошей, за жеребця -- 8 коп грошей.

 

 

2. Покарання за статутами  
ВЕЛИКОГО КНЯЗІВСТВА ЛИТОВСЬКОГО

2.1. Основні підходи до тлумачення поняття покарання

 

З сучасної точки зору покарання  є особливою мірою державного примусу, вживаною судом від імені  держави до особи, винної у вчиненому  злочині.

На порядок і зміст  каральної діяльності держави, який визначався історичними умовами, значний  вплив зробила християнська релігія  і церква, причому щодо України  спостерігається специфіка, оскільки ця дія виявлялася і із заходу і  з сходу.

Погляди законодавця на проблему злочину і покарання у Великому князівства Литовському висловлені в передмові до першого Статуту, яка складається з маніфесту  Сигизмунда і двох висловлювань Льва Сапеги, висловлених ним перед  королем і сеймом при наданні  друкованого екземпляра Статуту.

Законодавець використовує різні терміни для позначення покарання: "карання", "скарання", "покута", і визначає його як зло  і страждання, заподіюване злочинцю на знак відплати за вчинене ним  правопорушення уповноваженим на те органом, який діяв на підставі закону або звичаю.

Поступово суспільна правосвідомість  починає схилятися до того, що злочин -- це "школа земська", і на зміну  системі різного роду матеріальних відшкодувань приходить система  публічно-кримінальних і страхітливих покарань. Елементи даного процесу  можна знайти у всіх трьох Статутах.

У міру розвитку держави  змінюються і погляди на цілі покарання. З розвитком суспільних відносин інститут покарання все більш  проникає задачами публічно кримінальної відплати і позбавлення суспільства  шкідливих і злих дій. Через це головними цілями покарання стають відплата по відношенню до злочинця і  страху, що отримало законодавче закріплення  в Судебнику Казимира 1468 р. Закон так само забороняв звільняти злочинця від покарання.

У Статуті І529 р. видно  майже повне розуміння злочину  як суспільного зла, а покарання -- як публічної і страхітливої кари за це зло [2, c. 233].

Законодавець достатньо  чітко визначає, що однією з основних цілей покарання є попередження злочинів, крім того законодавець вважав, що покарання злочинців повинне  приносити матеріальні вигоди державі.

2.2. Основні види  покарання за статутами

 

Аналіз кримінального  закону говорить про певний розподіл видів покарання на основні і  додаткові, до перших відносилися; штрафи на користь потерпілого і держави  і інші майнові покарання, тюремне  ув'язнення, позбавлення прав, тілесні  покарання, смертна страта. Додатковими  були: вигнання за межі держави, позбавлення  спадкових прав, покаяння. Майнові  покарання дуже часто застосовувалися  як додаткові. При призначенні міри покарання перш за все враховувалася  станова приналежність особи. Наприклад, таке додаткове покарання, як позбавлення  честі призначалося тільки для представників  шляхти, оскільки прості люди не могли  позбавлятися честі, вважалося, що її в  них немає.

Статут 1529 р. передбачав смертну  страту за вчинення таких злочинів:

1. проти релігії і церкви;

2. державних;

3. проти порядку управління;

4. проти правосуддя;

5. військових;

6. проти життя, здоров'я  і честі людей;

7. майнових".

Тілесні покарання (членоушкодження  і хвороби) застосовувалися в  основному до простих людей.

Особливим видом покарання  у Великому князівстві Литовському  було оголошення поза законом і вигнання за межі держави ("баниция"), до якої засуджувалися шляхтичі, звинувачені  в тяжких злочинах. За деякі злочини  закон передбачав її у вигляді  додаткової міри покарання.

Всі ці різні по своєму характеру  види покарань на практиці застосовувалися  іноді у вигляді різноманітних  комбінацій, які законодавець був  не в змозі наперед передбачити  і регламентувати.

Відзначаючи жорстокість  кримінальних покарань в кримінальному  праві середньовічної України, необхідно  звернути увагу на те, що порівняно  з правом інших європейських держав. того часу вони були більш гуманними. Ідеї гуманізму виявлялися в незастосуванні смертної страти до вагітних жінок, незастосуванні кримінальних покарань до дітей і  підлітків до 16 років, у встановленні кримінальної відповідальності шляхтича за вбивство простої людини, більш  високої відповідальності за злочини  проти жінок, порівняно недовгих термінів тюремного ув'язнення [12, c. 264].

Покарання винних осіб розв'язувалося  по різному залежно від класової і станової приналежності як потерпілого, так і злочинця. Коли був вбитий шляхтич декількома шляхтичами і  всі вони були визнані винними, то карався смертю тільки один, по вибору обвинувача (позивача), інші засуджувалися  до тюремного ув'язнення і виплати  «головщини». Якщо шляхтича вбили прості люди, то смертна страта чекала всіх, скільки б їх не було, і лише у  разі вбивства в бійці кількість  простих людей, які підлягали  покаранню смертю, обмежувалося трьома особами.

Коли б хтось із шляхтичів  без всякого поводу навмисно вбив людину простого звання, нешляхтича і  при цьому був би впійманий  на гарячому, він, крім виплати головщини, карається смертною карою.

Однак для доказу такого злочину, крім безпосередніх доказів, необхідне представлення шістьох  свідків і сьомого потерпілого, які повинні дати присягу. В числі  шести свідків повинні бути два  шляхтича. Коли шляхтичів не буде представлено у якості свідків, то при наявності трьох свідків простого звання позивач може домагатися сплати головщини.

А коли при такому злочині  шляхтича не буде спіймано на гарячому, то, будучи притягненим до суду, він  повинен заплатити головщину  і всі витрати, які стались  у зв'язку з цим.

Коли б людина простого звання вбила рівного собі, нешляхтича, то при представленні трьох свідків  вбивця карається смертною карою  і виплатою головщини.

Головщина: панцирному слузі -- 60 коп грошей, путному слузі -- 50 коп, бортнику -- 40 коп, тягловій людині -- 25 коп, домашньому челяднику -- 20 коп, а дружинам їх -- у два рази менше.

Нав'язка: панцирному слузі -- 5 рублів грошей, путному слузі -- З  рублі, бортнику --1 рублі, тягловій людині -- 2 рублі, челяднику -- 1 копу грошей. А  дружинам їх вдвоє менше. Жінці, яка  чоловіка не має і не мала, нав'язка полтина грошей, а головщина -- 20 коп  грошей.

Тіуну, ключнику, війту, старцю головщина призначається у 40 коп  грошей. А коли б челядин при  виконанні цих доручень був, то йому головщина --10 коп, а нав'язка 2 копи грошей. А коли б ключником чи війтом був  шляхтич, то головщина йому була б  відповідно до його шляхетського звання. Нав'язка тіуну, ключнику, війту, старцю -- 3 рублі грошей [10, c. 214].

Коли єврей єврея вбив, поранив чи побив, то суд між ними повинен бути здійснений на основі їх права і привілеїв. Коли б шляхтич  вбив єврея і був би пійманий на гарячому, то повинен бути покараний  смертю, але головщина ним виплачуватися  не буде. Те ж саме слід розуміти і  щодо розбою (наїзду).

Прогресивним явищем в  кримінальному праві XVI століття було введення відповідальності шляхти за вбивство простої людини. Проте процесуальний  порядок встановлення вини шляхтича в такому злочині був настільки  складним, що довести його винність часте було просто неможливо, у зв'язку з чим і сам злочин міг залишитися безкарним. Разом з тим, той факт норм кримінального права, направлений на захист життя простих людей від самовладності представників привілейованих станів мав значне значення. Ця норма так само свідчить про деякий прогрес в розвитку кримінального права і дії на нього впливу ідей гуманізму. В цій частині кримінальне право ВКЛ випереджало право багатьох європейських країн.

В тих випадках, коли суд  не в змозі встановити ступінь  винності особи в бійці за відсутності  свідків, питання винності розв'язувалося  шляхом долі або присяги. Якщо перед  початком бійки або під час  неї хто-небудь згасив свічку і не можна було встановити винного в  нанесенні поранень через темноту, то відповідала особа, яка згасила  свічку.

Всі ці приклади свідчать про  те, що законодавство прагнуло передбачити  не тільки різні форми вини, але  і ті випадки, коли її практично було дуже важко або навіть неможливо  встановити і назвати винну особу. Для правильного визначення вини суд повинен був виявляти причинний  зв'язок між діянням винного і  наслідками [7, c. 262].

Кримінальні норми Статуту  не охоплювали всіх видів покарань, тому феодал, який скоював суд над  залежним населенням, міг застосовувати  покарання, не передбачені законом  або навіть звичаєвим правом. Існувала також своєрідна система покарань в церковних судах.

В державних судах найбільш часто застосовувалися наступні покарання:

а) майнові покарання, конфіскація  і штрафи;

б) смертна страта;

в) тілесні покарання;

г) видача злочинця потерпілому (для відробітку боргів або для  страти);

д) тюремне ув'язнення;

е) вигнання і оголошення поза законом;

ж) позбавлення честі;

з) покаяння;

і) позбавлення посади.

а) Майнові покарання і  штрафи були найпоширенішими покараннями. Вони могли застосовуватися як основний або додатковий вид покарання. Гроші  могли йти на користь як потерпілого  і його рідних, так і держави  і суддів.

б) Смертна страта могла  бути простою і кваліфікованою. Простою  смертною стратою вважалося наприклад, повішення, а кваліфікованою: четвертування, спалювання на багатті, втоплення, колесування, саджання на кіл.

в) До простих людей широко застосовувалися тілесні покарання - відрізування певних частин тіла, биття  палицями або батогом.

г) В Статуті 1529 року було записано, що злочинець або його дружина і діти можуть передаватися потерпілому не в якості підневільних, а для відробітку певної грошової суми.

д) Тюремне ув'язнення  був двох видів: легке - у верхній  частині тюрми і важке - в підземеллі, з ланцюгом на шиї. На утримання невільника гроші повинен був давати він  сам і його близькі або потерпілі, по звинуваченню яких злочинець був  засуджений до тюремного ув'язнення.

е) Вигнання і оголошення поза законом застосовувалося в  основному до злочинців-феодалів, які  ховалися від суду, коли звинувачувалися  у вчиненні тяжких злочинів, за які  могла бути покаранням смертна страта.

ж) Позбавлення честі було додатковою мірою покарання для  шляхти. Це покарання означало втрату привілеїв стану шляхти і всього маєтка. Позбавлялася честь шляхтичі, які втекли з поля битви, вигнанці, злочинці, які були осуджені до смертної страти, але потім помилувані.

з) При покаянні засуджений повинен був прилюдно, в церкві або костьолі, чотири рази на рік  оголошувати людям про свій злочин. У разі нанесення образи шляхтичу, винний міг бути засуджений до публічного просіння прощення в шляхтича, що могло  відбуватися в суді або іншому суспільному місці [4, c. 127].