Журналістська галузь документно – комунікаційної діяльності

5) громадська думка складається й функціонує як у межах суспільства в цілому, так і в межах існуючих у ньому (групових чи масових) спільнот: соціальних, регіональних, професійних, політичних, культурних та ін.;

6) у межах кожної спільноти носієм громадської думки може бути як спільнота в цілому, так і її складові частини, залежно від змісту суджень; громадська думка може бути моністичною (одностайною) і плюралістичною (множинною, розмаїтою);

7) джерелами громадської думки  є різноманітні форми суспільного досвіду, передусім матеріали ОМІ, повідомлення з найближчого соціального оточення людей, а також наукові знання, офіційна інформація, відомості, що їх людина дістає в закладах освіти й культури. Громадська думка — це сума позицій окремих громадян з певного питання. А відтак на її формування та висловлення мають вплив світогляд, родинне виховання, рівень освіти й культури особи, її емоційний стан у даній момент. Оскільки кожне з джерел відображає дійсність з різним степенем адекватності, громадська думка, що створюється на цій базі, так  може бути "істинною", тобто відповідною до реальних інтересів соціального розвитку, або "хибною", ілюзорною;

8) у розвинутому демократичному суспільстві звичними каналами виявлення громадської думки є друковані та електронні органи масової інформації, референдуми та опитування громадської думки, вибори органів влади, безпосередня участь громадян в управлінні, збори, маніфес-

тації, пікетування, страйки та інші способи виявити свою позицію;

9) активність функціонування і фактичне значення громадської думки в житті суспільства визначаються існуючими соціальними умовами: соціально-економічним і культурним рівнем розвитку суспільства, а також рівнем розвитку демократичних інститутів і свобод, у першу чергу свободи вираження думки — слова, преси, творчості, зборів, маніфестацій і т. д.

Головним будівельним матеріалом для громадської думки є інформація, а головними каналами її формування й вираження — органи масової інформації.

У цьому й реалізує себе журналістика в демократичному суспільстві як галузь суспільно-політичної діяльності.

Журналістика в демократичному суспільстві відіграє вирішальну роль на всіх етапах формування громадської думки, найголовнішими з яких є:

1) отримання інформації про подію чи факт; за джерела інформації правлять, звичайно повідомлення друкованих та електронних ОМІ;

2)  осмислення отриманої через журналістику інформації на основі особистого світогляду, досвіду, потреб та інтересів, внаслідок чого формуються індивідуальні позиції й погляди на події і факти;

3) обговорення відмінних і розмаїтих індивідуальних позицій, що також здійснюється через ОМІ, обмін думками, їх зіткнення, дискусії, внаслідок чого відбувається зближення певної частини індивідушіьних позицій;

4)  складання в підсумку моністичної чи плюралістичної громадської думки, способом виявлення якої знову стає журналістика.

Складність ситуації в інформаційному просторі України виявляється, з одного боку, в прагненні суспільства до оновлення життя і в неможливості, з другого боку, негайно зліквідувати дію негативних чинників минулого. Це й породжує істотні суперечності в становищі журналістики.

Довгі роки заборони публічного українського слова в Росії, витискування української мови з усіх сфер ужитку в СРСР привели до катастрофічного звуження аудиторії україномовної преси. Унаслідок цього в незалежній Україні частка україномовних періодичних видань не зросли, як того можна було сподіватись, а скоротилася під тиском дії ринкових чинників. "Загалом в країні частка періодичних україномовних видань станови п, лише 13 у ряді областей — п'ять чи навіть три відсотки, — наводі.1 , у статті "Турбота про ближніх чи самозречення?" такі цифри молодші дослідник Юрій Колісник На 80% лишаються зросійщеними бібліотеки. Частка українських фільмів у інформаційному просторі становить два відсотки".

У цих умовах застосування до України вимог, що виробилися й усталилися в традиційних національних демократичних державах, мусить бути потрактоване як політичне лицемірство і було б понауковому некоректним. В Україні склалася унікальна політична ситуація, пов'язана з наявність в нашій державі великої кількості російського та російськомовного населення, яке аж ніяк не надається до ототожнення його з національною меншиною. Нав'язувана російськими демократами українцям думка про те, що видання органами влади своєї преси чи утримування свого телеканалу — відхилення від норми, що цього, мовляв, немає ніде в світі, що це суперечить правилам демократичного устрою і є більшовицьким анахронізмом, — насправді ніщо інше, як спроба інформаційно обеззброїти молоду Українську державу.

Тим більше, що в усьому світі існує стійка практика державної підтримки суб'єктів інформаційної діяльності. В Австрії, Франції, Нідерландах, Норвегії, Швеції уряд з метою забезпечення плюралізму думок надає субсидії газетам, які відчувають фінансові труднощі. Хто ж, окрім неї, захистить український інформаційний простір? Подбає про відродження української (за мовою і змістом) журналістики? Адже ця справа, пущена на самоплив, призведе до остаточного придушення економічним ринком (принаймні в східних та південних регіонах) українських видань. Уже зараз у Харкові залишилась одна українська газета "Слобідський край" і то тільки тому, що вона була органом обласної ради народних депутатів. Це не просто тривожна, а доленосна для України ситуація. Адже без мови неможлива національна самосвідомість. Наявність української за мовою і змістом на Заході і переважно російської за мовою і змістом на Сході України мереж масової інформації здатна викликати з часом утворення двох окремих етносів у межах держави, що призведе до формування етнічної, а потім і національної самосвідомості, з неминучою умовою територіально-політичного розмежування в майбутньому східного й західного регіонів.

Це створює ситуацію, за якої працівники україномовних мас-медіа та патріотично налаштовані політичні діячі простотаки вимагають державної підтримки україномовних видань, відчуваючи їхню тимчасову неконкурентоспроможність з російськомовними друкованими ОМІ. Тут є проблема: адже дістаючи таку підтримку, видання втрачають самостійність мусять виконувати соціальні замовлення фінансуючії їх державних органів, а відтак — знову поступатися перед російськомовними ОМІ в повноті й широті та сміливості подачі інформації, гостроті соціальної критики.

Українська теорія журналістики останнім часом балансує між визнанням необхідності незалежної від держави системи ОМІ й утвердженням думки про необхідність її підтримки тією ж Українською державою. Яскравий приклад цього знаходимо в підручнику "Теорія журналістики" визнаного авторитета в цій галузі А.З. Москаленка.

Відзначивши, що в новітньому інформаційному просторі України замість партійної журналістики в ході демократичної революції почали з'являтися газети Рад, які утворили сьогодні нову монополію, він запитує: "Чи нормально це? — і сам же відповідає: — Коли орган влади видає свою газету — це нонсенс. Такого немає ніде у світі. Це суперечить нормам демократичного устрою. Це більшовицький анахронізм.

Враховуючи це, деякі ради демонструють свій демократизм, знімаючи з себе повноваження засновників газет і надаючи їм статус незалежних. І цю демонополізацію треба провести в масштабах усієї держави в рамках загальнонаціонального структурування суспільства. Коли ми називаємо себе демократами, то повинні відокремити четверту владу від усіх інших гілок влади. Газети Рад, ще раз підкреслимо, — нонсенс".

Автор ніби забув, що трохи раніше писав про протилежне: необхідність державної підтримки органів масової інформації. "Пріоритетною державною підтримкою, — наголошував він, — має заохочуватися виробництво та поширення інформаційної продукції державною мовою, особливо в регіонах з переважанням неукраїнськомовної інформаційної продукції. З цією метою створюються відповідні перспективні державні програми та запроваджуються в межах наявних можливостей додаткові пільги для засобів масової інформації, які виробляють таку інформаційну продукцію".

Як розв'язати таку існуючу насправді гостроактуальну проблему? Наша теорія журначістики, на жаль, ще не дала однозначної відповіді на це питання.

Вихід із зачарованого кола слід шукати на шляху використання досвіду тих держав, які на законодавчому рівні регулюють свій інформаційний ринок. Слід не боятися самих слів "державна підтримка". Якщо звернутися до проблеми районних газет, а в них доведеться працювати багатьом з молодих журналістів, то вони всі можуть в один день загинути, позбавлені внаслідок прийняття Закону про роздержавлення місцевої преси в Україні державної підтримки. .Адже без дотацій вони навряд чи зможуть існувати в районах з невеликою кількістю населення й тиражем 2-4 тисячі примірників. Але добре було б, коли ця дотація надавалася централізовано з державного бюджету; це дозволило б навіть районній газеті відчути себе незалежною від диктатури місцевих райдержадмініст-рацій, на службі в яких перебуває поки що більшість з них. Зрештою, і приватна журналістика відчуває на собі могутній економічний тиск засновників і не є більш вільною ніж та, що дістає державну підтримку.

Про корисний досвід господарської діяльності редакцій районних газет розповідали учасники конференції "Районна газета. Як вижити в умовах ринку?", що проходила в межах VI Національного фестивалю мас-медіа, реклами і книги 10-12 квітня 2000 року в Харкові. Редактори районних газет зібралися в м. Балаклеї Харківської області, де діє обладнане новітньою технікою поліграфічне підприємство, що успішно конкурує з поліграфічним гігантом "Харків". На конференції було оприлюднено багато цінної інформації про боротьбу колективів редакцій районних газет за виживання. Багато з них домоглися з'єднання редакцій з друкарнями, заробляють додаткові кошти, забезпечуючи свій регіон бланками ділових паперів, друкують книжки на замовлення авторів, відкривають свої кіоски з продажу преси і навіть крамниці промислових товарів. Так, подібній діяльності не вчили на журфаках, незвично займатися нею творчому працівникові. Але винагородою за цей труд стає відчутна незалежність від органів влади, можливість нести читачам правдиву масову інформацію, служити не урядовцям, а істині.

Є в цієї проблеми, крім економічного, ще й творчий аспект. Він полягає у вдосконалення професійної майстерності діячів україномовних ОМІ, у їхній можливості протиставити російськомовній пресі вищий рівень мистецтва інформації і завдяки цьому опанувати нові групи й верстви потенційної аудиторії, яка внаслідок державної мовної політики (конституційного закріплення державного статусу української мови, ширшого її запровадження в середню й вищу освіту, появи й проникнення в масову свідомість явищ української мас-культура) вже з'явишся в нашій державі.

ОМІ, якою б мовою вони не видавалися, повинні передусім цінувати власну свободу, незалежність як ґарант свого професійного рівня, вільно висловлювати свою думку, завойовувати читача. Державна підтримка ні в якому разі не повинна кайданами лягати на редакційний колектив і сковувати його масово-інформаїп'йну діяльність, а навпаки, допомагати йому відчути себе вільними, потрібними народові, зорієнтованими на інформаційні запити своя аудиторії.[3,5,6,7]

Загальні висновки.

У ході дослідження ми дійшла таких висновків:

1) Отже, сучасна журналістика являє  собою складну систему органів  масової інформації, що дедалі ускладнюється. Сучасна журналістика як система — це сукупність усіх наявних у даний історичний момент органів масової інформації, функціонування яких спричинене суспільними потребами в інформації і попитом аудиторії. Журналістика входить до системи вищого рівня, а саме: до системи соціальних інститутів; складається з двох головних великих підсистем: друкованих ЗМІ та електронних ЗМІ. Ми дослідили та визначили всі „за” та „проти” друкованих та електронних ЗМІ.

2) Ми висвітили проблеми ЗМІ і можемо сказати, що головними проблемами являються: - зростаючий розрив між невеликою кількістю журналістів агентств і загальною чисельністю журналістів;

- модель журналіста друкованої  преси і домінанта аудіовізуальних  засобів;

- змішування реклами та інформації;

- ідеологія комунікації;

- політична влада і журналістика;

- конкуренція у межах системи  ЗМІ;

3) Ми охарактеризували вплив засобів масової інформації на аудиторіюі дійшли висновків, що. найбільший вплив на аудиторію відбуваєься через ЗМІ. Адже природа масової інформації дає змогу практично необмежено надавати широкій аудиторії знання, викликати у неї певне ставлення до певних фактів і явищ, формувати певні оцінки і судження, впливати на прийняття рішень, спонукати до емоційних переживань чи раціональних оцінок певних явищ, або до певної поведінки у тій чи інший ситуації.

4) Дослідивши, журналістику як галузь суспільно-політичної діяльності ЗМІ можна зробити висновок, що окремі ЗМІ представляють ті чи інші соціальні групи, партії, державу, законодавчі чи виконавчі органи влади різного рівня, є провідниками політики й програм партій, а також забезпечують усю систему інтересів своєї аудиторії від політики й економіки до спорту й розваг, проте в розвинутих демократичних країнах левину частку в інформаційному просторі сьогодні складають незалежні від держави та її гілок влади, партій і громадських організацій засоби масової інформації, що функціонують як приватні підприємства, їхня соціальна база — не партія, а згуртований на засадах загальнолюдських та національних цінностей народ, широка читацька аудиторія. На відміну від партійних, такі видання називаються загальними.

Список використаної літератури:

1. Аналитические жанры газеты [Текст]: хрестоматия. — М.: Изд-во МГУ, 1989. — 236 с.

2. Багиров, Э. Г. Место телевидения в системе средств массовой информации и пропаганды [Текст]: учеб. Пособие/ Э. Г. Багиров. — М.: Изд-во Моск. ун-та, 1976. — 119с.

3. Бауман, Юрій. Міфологія в суспільній свідомості України (аналіз української преси) [Текст] // Історична міфологія в сучасній українській культурі. — К., 1998. — С. 5-67.

4. Богомолова, Н. Н. Социальная психология печати, радио и телевидения[Текст]/ Н. Н. Богомолова. — М.: Изд-во МГУ, 1991. — 125 с.

5. Бочковський, О.І., Сірополко, С. Українська журналістика на тлі доби (історія, демократичний досвід, нові завдання) [Текст]/ О.І. Бочковський, С. Сірополко; Ред. К. Костева, Г. Кошаринського. — Мюнхен: Український техніко-господарський інститут, 1993. — 204 с.