Журналістика київського періоду

Нарис-образок "Скрута" ("Рада". 1906. 25 грудня) — характерний у цьому плані. Часто типовий для жанру описовий зачин поступово підкуповує читача авторською щирістю, небайдужістю до побаченого, образністю: "Коли б я не приїхав додому, мене завше тягне до себе ота маленька старенька хатка, що стоїть, похилившись окремо од інших хат, серед города. Павлова хата, наче со¬ромлячись, заховалась за інші хати і виглядає звідти завше з дірками в поверсі, завше з затуленими шматтям побитими шибками. Павло — ще не старий, безземельний селянин. Щоб не вмерти з голоду, він кравцює: шиє кожухи".

Так же спокійно і врівноважено, як і авторська оповідь, розвивається діалог - із господарем цього дому, дружиною, дітьми. Але з того, здавалося б, зовнішнього спокою, пробивається динамізм думки, якийсь невидимий крик з тієї безодні, в якій опинилося українське селянство після революції 1905 року. Новелістичний кінець оповіді, стилістично обрамлений з початком, спонукає до роздумів кожного, хто читатиме цей нарис, не раз повертатиметься в думках до цієї хати з "дірками в поверсі", до її талановитого, але обездоленого господаря:"Прощаючись зі мною, Павло тихо, щоб не чула жінка, спитав:

— Як по вашому, паничу, чи можна сподіватися, що друга Дума вже достане нам землі?

Що я міг сказати Павлові?"

Зважаючи на "читабельність" таких публікацій, незабаром редакція "Ради" замовляє Огієнкові цілий цикл пу¬бліцистичних виступів під загальною рубрикою "Нариси з духовного життя наших селян". З цим відповідальним завданням репортер справився успішно. Так, протягом лютого-червня 1909 року на перших полосах цього часопису (з продовженням на других полосах) з'явилися чотири подачі нарисів зазначеної рубрики: "Шевченко на селі: чи знають Шевченка та його твори наші селяни?" (11 березня); "Як колись читали Шевченка?" (12 березня); "Що читають на селі" (9 квітня); "Українська самосвідомість наших селян" (4 червня).

Перший нарис цього циклу - "Шевченко на селі" - не випадково був уміщений на першій полосі спеціального номера "Ради", присвяченого пам'яті Тараса Шевченка. Це — не традиційна розповідь про життєвий і творчий шлях генія українського народу, яка звичайно готується редакцією того чи іншого друкованого органу напередодні річниці народження чи смерті котрогось із відомих національних діячів. З-під пера Огієнка-журналіста народився зовсім інший твір — проблемний, доказовий, емоційний. Перед тим, як приступити до написання цього нарису, ав¬тор провів своєрідне соціологічне дослідження, поклавши в його основу кілька запитань: що знають про життя Шевченка сьогоднішні селяни; які твори Кобзаря пам'ятають; чи бачили десь портрет з його зображенням? Висновок ав¬тор дослідження робить невтішний:

"У нас на селі Шевченка не знають... Сумно стає на душі, коли чуєш од селянина, що портрета Шевченкового він ніколи не бачив, і що по сільських хатах його немає..."

Порушену в нарисі актуальну проблему автор сам же пропонує негайно розв'язати:"Моральний обов'язок всіх нас — розказати народові правду про його славного поета... Гарна дешева книжка про життя Шевченка, портрет, щоб міг зайняти собі почесне місце в кожній селянській хаті, — це був би найкращий вінок на пам'ятник нашому великому поетові".

Як на підтвердження актуальності і своєчасності цієї пропозиції, газета "Рада" вміщує в цьому номері спеціаль¬ну вкладку з портретом Кобзаря у виконанні відомого маляра Ф. Красицького.

Третя. Твори різних жанрів красного письменства. Саме в газеті "Рада", а ще раніше - в "Громадській Думці" було вперше опубліковано немало поетичних і прозових спроб, більшість яких, на жаль, так і залишилася в цих часописах першодруками: видати окрему збірку художніх творів у себе на Батьківщині Огієнкові так і не вдалося. Знаменно, що поезія "Не питай", що стане згодом народ¬ною піснею, вперше опублікована в "Громадській Думці" на початку співробітництва з нею молодого репортера (число від 18 березня 1906 року). В цій же газеті побачила світ ще ціла добірка поета-початківця: "Не вірю" (2 квіт¬ня), "О, краю мій милий" (6 квітня), "Могутній орел" (20 квітня), "Доволі" (1 травня). Ці поезії, як і кореспонденції, репортажі, нариси, сповнені глибоко соціальних мотивів. І в цьому жанрі творчості Огієнко показав себе передусім як свідомий громадянин, патріот свого краю, син свого обездоленого і бездержавного народу.

Із прозових творів, опублікованих у період співробітництва з "Громадською Думкою" і "Радою", найсильнішим у художньому плані є оповідання "На щедрий вечір " ("Рада". 1908. 5 січня).

Четверта. Серія публікацій наукового характеру, спрямована на захист української мови. У період національного пробудження суспільства, викликаного революційними по-діями 1905 року, сфера наукових інтересів майбутнього вченого концентрується навколо проблеми функціонування, унормування, поширення сфери вживання української мови після сторіч методичних і цілеспрямованих заборонниць- ких заходів уряду Російської імперії проти цієї мови. Статті ці також друкувалися відкрито, без псевдоніму, що не могло не позначитися на відповідному ставленні до студента історико-філологічного факультету Огієнка адміністрації університету Св. Володимира.

Перша публікація цього блоку - "Українська граматична література: розгляд підручників, по яких можна вчитись і вчити вкраїнської мови", подана в двох лютневих числах "Ради" (12 і 13 лютого за 1908 рік), була газетним викладом реферату Івана Огієнка, прочитаного ним на засіданні шкільної комісії київської "Просвіти" і ухваленого нею для поширення серед українського громадянства. Редакція "Ради", як органу національно-демократичного спря-мування, вважала за необхідне помістити цей матеріал на своїх шпальтах. Наукова розвідка молодого вченого викладена в популярній формі, тому легко сприймається різними категоріями читачів. У написання цієї статті автор вклав багато свого, наболілого і пережитого. Взяти, для прикладу, хоча б цей фрагмент:

"Довго було заборонено  нам балакати нашою рідною мовою. Ані поміркувати про свої справи, ані видати гарної книжки нам не було вільно. З цього боку ми, вкраїнці, були в найгіршому становищі за всі народи російські: дозволялося татарам, армянам, євреям і іншим маленьким народностям видавати газети, писати книги, а нам було заборонено навіть самого слова Вкраїна. Довго тяглося таке підневільне становище і тільки останніми роками знову стало трохи вільніше вживати рідної мови і по газетах, і по школах".

Автор статті систематизував і розглянув наявну в українському мовознавстві граматичну літературу, яка переконливо обґрунтовує окремішність і самобутність української мови. На підтвердження своїх аргументів він наводить цілий ряд авторитетних досліджень — граматики О. Пав- ловського (1818), М. Лучкая (1830) і вже сучасних українських учених-мовознавців П. Залозного, А. Кримського, Г. Шерстюка, Є. Тимченка та інших.

Продовженням розмови про долю української мови стала нова серія публікацій Івана Огієнка під заголовком "Вчімося рідної мови: дещо про українську мову" ("Рада".1909. №№ 197, 198, 200, 202). І цього разу на фоні коло¬сального фактологічного матеріалу, зібраного і ретельно опрацьованого автором, у кожній публікації відчувається небайдужа авторська позиція до порушеної проблеми, вболівання за неї, висока публіцистична наснаженість. Таким є і закінчення останньої подачі:

"Культура українська - велика й багата. Од нашої  культури зачиналася наука на  Москві: українці заложили там  перші культурно-просвітні підвалини. І нехтувати таку культуру-вандалізм, не знати її - стид і сором...". ("Рада". 1909. № 202). '

Завершує цю групу публікацій — наукову — одне з перших серйозних українознавчих досліджень — Українська філологічна наука за 1909 рік ". Стрижнем статті є авторська теза:

"Мова - це одне з  найболючіших місць нашого культурного життя. Про мову ми стараємось, мовою нам дорікають. Мовою ми доводимо своє право на самостійне існування і, покликаючись на мову ж, з другого боку нам доводять, що права такого ми не маємо" ("Рада". 1910. № 9).

Важливо підкреслити, що редакція газети "Рада", як один з небагатьох щоденних україномовних друкованих органів того періоду, наполегливо й цілеспрямовано піднімала на сторінках часопису тему оборони й утвердження української мови в усіх сферах суспільного життя. Поряд з публікаціями 1. Огієнка виходили також статті на цю тему М. Грушевського — серія подач "Про українську мову і українську школу" ("Рада". 1907. Числа за січень — березень), С. Петлюри — серія кореспонденцій "Рідна мова в народних школах" (Там само. Числа за січень). До речі, зазначені публікації М. Грушевського з мовного питання в газеті "Рада", а також у газеті "Село" більше ніж через 80 років вийшли в Україні окремим виданням з передмовою Я. Гояна (у видавництві "Веселка") досить значним на¬кладом — 200 тисяч примірників. Газетні ж публікації І. Огієнка, С. Петлюри з цієї актуальної і сьогодні для України проблематики ще чекають свого видавця.

Таким чином, автори "Ради" М. Грушевський, С. Петлюра, І. Огієнко та інші одними з перших в українській науковій літературі й публіцистиці поставили перед собою завдання стисло, але переконливо подати читачеві своєрідну історію поневірянь українського друкованого слова, яка пов'язана з десятками, сотнями таємних і гласних, санкціонованих на "височайшому" рівні і в кабінетах місцевих "держиморд", що вірно служили імперським центрам у Петербурзі й Москві, актів, циркулярів, указів, розпоряджень, метою яких було знищити мову багатомільйонного народу, звести нанівець подвижницькі зусилля багатьох самовідданих діячів українського відродження, переконати простий люд у "другосортності", "неприродності", "безперспективності" "малоросійського наріччя".

Публікувати такі матеріали на сторінках часопису ставало дедалі важче. Адже журналістам, авторам, видавцям україномовних друкованих органів чи книг весь час доводилося працювати у специфічних умовах, пов'язаних з посиленням антиукраїнського цензурного тиску. На спе-цифіці редакторської і видавничої діяльності за цих умов, коли формувався характер і зростав талант Івана Огієнка, варто зупинитися детальніше.

Як відомо, своєрідну роль "сторожового пса" у забороні розповсюдження українського друкованого слова за всіх часів виконували різноманітні цензурні підрозділи, утворені ще за часів Петра І. З драконівською жорстокістю розправлялася цензура з україномовною продукцією після Валуєвського (1863 р.) та Емського (1876 р.) заборонницьких актів.

Процедура отримання дозволу на друк українською мовою була справді тривалою в часі й принизливою. Повз

недремне цензурне око практично не могла пройти жодна фраза, жодне слово, жодне речення, які містили б бодай найменший натяк на історичне минуле українського народу, згадку про когось із національних героїв чи спробу захисту мови.

Серед найпоширеніших видів цензурних репресій проти українського слова можна виділити такі:

— відмова в реєстрації україномовного друкованого органу з надуманих причин неблагонадійності його програмних ідей. Приклад — невдала спроба Є. Чикаленка заснувати щоденну газету "Громадське Слово" та щомісячник "Нове Життя". Можновладному чиновникові цензурного відомства здалося, що "видання ці домагатимуться переміни існуючого ладу в Росії"10;

— вилучення з тексту вже набраної газети чи журналу речень, а то й цілих абзаців, що з якихось причин не подобалися цензорові. Підтвердження цьому є історія з надрукуванням у російсько-українському журналі "Огни" (№ 17, 1912) автобіографічного тексту листа Б. Грінченка, в якому висловлено погляд покійного письменника на необхідність проведення просвітницьких заходів серед трудящого люду. Така думка була визнана Київським цензурним комітетом шкідливою і в журналі з'явився між чотирма початковими рядками листа і підписом письменника майже цілий стовпчик білої плями;

— заборона вміщувати в україномовних виданнях статей ряду авторитетних серед української інтелігенції авторів, які, одначе, в перекладі російською мовою безперешкодно публікувалися в російських виданнях. Таку вибірковість цензури, скажімо, відчув на собі С. Єфремов при спробі публікації в одному з україномовних часописів своєї статті "З громадського життя".

Навіть такий короткий перелік прикладів засвідчує, що практично кожна, бодай найменша спроба культурно-просвітницького розвою серед українського населення контролювалася могутнім бюрократичним апаратом і методично спрямовувалася винятково у великодержавницьке русло.

Тим більше вагомими і результативними здаються сьогодні ці потуги авторів і видавців україномовних періодичних органів та книжкових видань. Серед них праця студента університету Св. Володимира і репортера газет "Громадська Думка" та "Рада" Івана Огієнка цілком заслуговує на окрему сторінку в історії української книговидавничої справи і журналістики періоду двох революцій — 1905 і 1917 років.