Журналістика київського періоду

                         ЖУРНАЛІСТИКА КИЇВСЬКОГО ПЕРІОДУ

Окремого розгляду заслуговує постать Івана Огієнка як журналіста, редактора і видавця. Кількасотлітня історія українського друкованого слова засвідчує, якою непростою і небезпечною справою в усі часи було донести до нашого народу його друковане слово, що повсюдно заборонялося і нищилося чужою Україні владою, а його творці (письменники, поети, науковці, журналісти, редактори і видавці) постійно переслідувалися й суворо ка¬ралися. Водночас, ця ж історія показує, наскільки важливим і рятівним для цілої української нації було це благородне по¬чинання тих, хто був виразником і будителем дум   народних, хто через книгу, часопис доносив людям дух просвітництва й науки, правди й високої моралі. Достатньо згадати вихід у світ "Енеїди" І. Котляревського (1798) та Шевченкового "Кобзаря" (1840), які, з одного боку, задекларували на весь світ, що є велика українська нація і є її прекрасна мова, а з іншого — нагадали самому народові про його могутні корені, славну історію і велику відповідальність перед нащадками.

"Громадська Думка

Учений і державний діяч Іван Огієнко, як ніхто, глибинно розумів силу і значення друкованого слова, особливо в пору крутого перелому суспільної свідомості, викликаного розвалом прогнилої Російської імперії й могутньою потугою українців створити свою державу.

Доброї редакторської вправності ученому вдалося набути ще в студентський період під час співробітництва з рядом україномовних часописів та в "Записках наукового товариства імені Шевченка в Києві", де йому доводилося виконувати обов'язки коректора й редактора. А видавничий досвід приходив у процесі читання коректур і версток своїх багатьох книг, що виходили у 10-х роках не лише в Києві, а й Катеринославі, Воронежі, Петербурзі.

Не буде перебільшенням наголосити у цьому контексті, що шлях Івана Огієнка у велику науку, редакторську і видавничу справу починався власне з журналістики.

Перші його репортерські спроби припадають ще на студентську пору, яка і в соціально : економічному, і в суспільно-політичному "зрізі" здається' сьогодні особливо складною. Це був один з драматичних періодів "доживання" Російської імперії, коли ще донедавна універсальна й, здавалося б, бездоганна ідея космополітизму, ідея асиміляції національностей стала активно витіснятися національною ідеєю, яка з наближенням революції 1905, а пізніше 1917 років усе більше міцніла і розвивалася. У цей період "український національний рух зробився помітніш суспільним фактором, став проникати, як свідоме начало, в саму товщу народних мас і викликав велику увагу ззовні.

Після подій 1905 року, коли була, нарешті, узаконена діяльність української преси, як один із різновидів преси "инородческой", починається бурхливе відродження українського друку, утворення українських громад, клубів, інших просвітницьких, громадсько-політичних орга-нізацій. Так, поряд з кількома десятками україномовних газет і журналів на території російської України вже у 1906 році працювало 17 українських видавництв, з яких 13 знаходилося в Києві.

Однак, проголошеними царем конституційними свободами українцям довелося тішитися недовго. Вже з 1907 року у внутрішній політиці уряду помітно посилилися шовіністичні устремління. Український рух, як і до 1905 року, знову став об'єктом заборонницьких заходів. Для прикладу, спеціальним циркуляром обмежується ввезення до Росії україномовної літератури з Галичини, одна за другою під різними приводами закриваються українські громадські організації, зокрема, "Просвіти". Після двох відомих столипінських циркулярів 3 адміністративні та цензурні причіпки до україномовних видань набувають універсального характеру. Зі сторінок реакційної російськомовної періодики організовується справжнє цькування українства, що спричинило цілу смугу погромів російськими націонал-патріотами українських товариств, бібліотек, книжкових магазинів, закриття ряду українських видань. На українство, за словами С. Петлюри, знову впало "ярмо безцеремонних, невиправданих репресій і "попереджувальних" заходів, нечесні вигадки, безглузді інсинуації та злі доноси з боку націоналістичних кіл російського суспільства..., байдужість, суспільне ігнорування нас, наявність обмовок і обмежень у визнанні за нами прав"

Ось у таких умовах і відбувалося становлення Івана Огієнка як журналіста. Свій вибір студент другого курсу історико-філологічного факультету університету Св. Володимира зробив на "Громадській Думці" — щоденній політичній, економічній і літературній газеті, перше число якої побачило світ 31 грудня 1905 року. Вибір цей не був випадковим, бо зроблений не без впливу його вчителя, викладача університету В. Перетця, а також його духовних побратимів, тісні творчі взаємини з якими тількино починалися - Б. Грінченком, М. Грушевським, С. Єфремовим, С. Русовою, А. Кримським, В. Самійленком, Є. Тимченком. Саме ці особистості склали кістяк авторського активу нового україномовного друкованого органу, видання якого починалося з неймовірними труднощами.

"Громадська Думка" спиналася на ноги після невдалої  спроби Є. Чикаленка видавати  з 1 січня 1906 року щоденну українську газету "Громадське Слово", яку цензурний комітет заборонив, як і "Нове Життя" С. Єфремова, на підставі того, що "видання ці домагатимуться переміни існуючого державного ладу Росії, утворення автономних країв на окраїнах держави і перебування її на федеративних основах, а також домагатимуться переходу всієї землі у власність народу, які вчинки забороняються карним законом". Видавцеві газети В. Леонтовичу вдалося легко добитися дозволу властей, оскільки заявлені програмні цілі часопису були зовні поміркованішими: "ГД" даватиме щоденний огляд життя політичного, громадського, економічного і літературного на Україні, в Росії й по чужих землях; звістки про великі світові події, цікаві нашим людям; поезії та оповідання, наукові фейлетони". Справжньою ж ціллю засновників часопису було пробудження, розворушення в значної частини української інтелігенції приспаної, а то й приглушеної національної самосвідомості, спонукання її до важкої просвітницької роботи серед народу, видання для цього літератури пізнавального характеру.

Відомий український учений на еміграції Аркадій Животко у своєму фундаментальному дослідженні "Історія української преси" так характеризував становлення цього унікального, але ще не вивченого нашими науковцями друкованого органу: "До співробітництва (крім редактора Ф. Матушевського та секретаря Козловського) було запрошено низку осіб, що визначилися вже на літературному полі. Були тут поети, письменники, наукові сили з різних кінців України. Але як в редакції, так і серед усіх співробітників майже не було підготованих журналістських працівників, а тим більше в щоденному огні... Решта співробітників щойно починала журналістську кар'єру і дехто з них вибився пізніше на доброго журналіста".

Безумовно, до числа "декого з них" слід віднести передусім Івана Огієнка. Від січня 1906 року "Громадська Думка" стала виходити регулярно, і вже в перших січневих випусках на її шпальтах з'явилися публікації початкуючо го репортера Огієнка, що подавалися на початку під псевдонімом Іван Рулька. То були переважно невеликі замітки, що друкувалися на четвертій полосі під постійною рубрикою "Дописи. Повідомлення з місць". Звичайно ж, такі повідомлення для газети Огієнко-студент подавав з Брусилова, куди навідувався до одинокої матері на вихідні чи свята. Там, під час зустрічей і розмов із земляками, і черпав він матеріал для своїх журналістських замальовок.

Характерною у цьому відношенні є перша Огієнкова публікація в "Громадській Думці" в числі 17 від 20 січня "Містечко Брусилів ". Ось її початок:

"Містечко наше велике, селян у йому багацько, тисяч  із шість, але доброї долі та доброго життя зовсім нема. Багацько є наболілих "вопросів" у наших селян, більше, ніж дірок на його обідраній хаті, або латок на його старенькій свиті... Та, як і скрізь, найважливішою потребою містечкових селян являється земля. Більша половина брусилівських селян землі не має".

Вже в цьому короткому уривкові "проглядаються" добрі творчі задатки початкуючого журналіста: образність мови, дохідливість викладу, вміння сконцентрувати увагу читача на головному. А ще - любов і повага до тих, про кого писав. Саме остання обставина й спонукала Огієнка щоразу братися за перо: тематика таких дописів-повідомлень з Брусилова дедалі розширювалася.

В числі від 6 лютого йшлося про те, як спраглому до читання брусилівському селянинові місцева влада непомітно підсовує "отруйні зерна", поширюючи безкоштовно селами антиукраїнську, шовіністичну газету "Кіевлянин". А через тиждень, 13 лютого, газета розповіла вустами і пером свого молодого репортера про проблему лікування брусилівських селян (на 24 села волості - один фельдшер, постійне безгрошів'я, тому й лікуються бідняки не таблетками чи мікстурами, придбаними в аптеках, а порадами знахарів та ворожбитів). Ще через кілька чисел часопису - знову чергові повідомлення з Брусилова. Цього разу - про наболілі проблеми тамтешніх кравців (кожушників) і шевців (чоботарів) - (28 лютого) та про заборону місцевим поміщиком Синельнико- вим селянам збирати хмиз у лісі, про нестачу випасів для селянської худоби і про безжальне зрубування тим же поміщиком фруктових дерев — (4 березня).

Серія аналітичних публікацій із Радомишльського та Сквирського повітів під заголовком "Забастовочний рух" була вже підписана не псевдонімом Іван Рулька, а справжнім прізвищем - Іван Огієнко. Це був мужній вчинок студента-репортера, оскільки вже на початковому етапі навчання в університеті Св. Володимира за ним утвердилася репутація "українофіла і сепаратиста". Аналітичними статтями на болючу для українського громадянства тему - масовий селянський страйк, який набирав чимраз ширшого розмаху, - Іван Огієнко заявив про себе, з одного боку, як зрілий журналіст, а з іншого боку, — як людина з активною громадянською позицією. І це не могла не помітити редакційна колегія часопису. Його статті, інтерв'ю, нариси, кореспонденції часто вміщуються тепер на перших полосах, подаються цілими підвалами на розворотах - поряд з публікаціями таких "метрів" публіцистичних жанрів, як С. Єфремова, Б. Грінченка, О. Маковея, Д. Дорошенка та ін. Йому частіше доручають підготовку спеціальних матеріалів — інтерв'ю з депутатами державної Думи ( "У посла А.Ф. Грабовецького " - 9 липня); своєрідне соціологічне дослідження про вплив українського друкованого слова на свідомість селян ("Газета на селі" — 1,2 серпня) тощо.

Однак, сповна розкрити свій потенціал як журналіста, публіциста на шпальтах газети "Громадська Думка" І. Огієнкові та його однодумцям не вдалося. Газета припинила своє існування на 190-му числі. Її випуск від самого початку здійснювався в умовах постійних конфіскацій, цензурних причіпок, штрафів і погроз працівникам. Тому й сумний фінал не змусив себе довго чекати. Урядову за-борону подальшого видання часопису було видано 18 серпня 1906 року. До річного ювілею "Громадській Думці" не вистачило кількох місяців.

"Рада"

Своєрідним спадкоємцем попереднього часоупису стала щоденна "газета політична, екокомічна і літературна" - "Рада", дозволу на видання якої добився Б. Грінченко. Він же й став її першим редактором. Нова газета почала виходити під орудою тієї ж редколегії і авторського активу,"які творили "Громадську Думку". Перше число "Ради" побачило світ менш ніж через місяць після закриття її попередниці — 15 вересня 1906 року. На першій полосі в "Листі до передплатників "Громадської Думки" повідомлялося: "На 190-му числі "Гро¬мадську Думку" припинено на весь період військового стану в Києві, а редакцію й контору запечатано того ж дня... Тепер видавництво нової газети "Рада" буде висилати вам цю газету". Таким чином, нове видання брало на себе всі зобов'язання свого попередника перед постійними читачами, ставлячи також за мету залучити ширше коло нових прихильників.

Іван Огієнко був у числі тих співробітників "Громадської Думки", хто першим активно взявся застворення но¬вого україномовного друкованого органу. Його співробітництво з "Радою" набуває не лише системного характеру за періодичністю вміщуваних на її шпальтах матеріалів, а й нової якості за жанровим діапазоном, проблематикою виступів.

Публікації Огієнка в цій газеті можна умовно поділити на кілька груп.

Перша. Кореспонденції й замітки з місць про суспільно-політичні настрої на селі. Буваючи за завданням редакції у повітах Київської губернії, молодий журналіст уважно вивчає все те, що там відбувається, прислухається до роздумів і міркувань своїх співбесідників, з болем у серці і переживанням за своїх героїв викладає на папері не лише побачене й пережите, а й прагне виокремити, загострити увагу на характерних тенденціях, найголовніших проблемах. Тому стрижень авторської думки, авторської позиції легко віднаходиться в кожній публікації. Цікаво простежити у цьому контексті діапазон проблематики Огієнкових виступів:

— "Останні бурхливі два роки поділили людей на два ворожих табори — тих, хто стоїть за визвольний рух, і тих, хто йдуть проти нього". ("Молоде й старе покоління на се¬лі". 1906. 27 жовтня);

— "Як важливо сьогодні обрати до Думи тих, хто допоможе селянам здобути жаданої землі та волі" ("Народ готується". 1906. 4 листопада);

— "Мине ще декілька років, країна переживе те гнітюче лихоліття..., ясний промінь вільного слова і вільної освіти засяє й над селом, і тоді вже розвалиться та міцна стіна, що тепер одділяє учителя од селян" {"Про сільських учителів". 1907. 23 лютого);

— "Хто ж принесе запомогу сіромі, хто освітить його темне становище? Хто загоїть його великі болячки? Хто?.. Тільки не теперішня Дума". ( "Третя Дума і наше селянство". 1907. ЗО листопада).

— "Кожний, хто жив на селі, добре знає, як багато терплять селяни, судового порятунку не маючи. От ми і звертаємось тут до наших видавців — кому ж, як не їм, заповнити цю прогалину і дати селянинові таку книжку до рук, щоб він з неї вичитав, як і де йому шукати судової запомоги" ("Юридична поміч селянам". 1908. 19 вересня).

Друга. Есеї й нариси про сучасне авторові українське село, про матеріальне й духовне буття його мешканців. У цій групі публікацій молодий журналіст Огієнко найкраще виявив свої багатообіцяючі творчі потенції нарисов- ця-публіциста, справжнього майстра слова. Герої його нарисів — у переважній більшості або давні добрі знайомі, або випадкові попутники, з якими доля зводила в дорозі. Це прості, здебільшого безземельні селяни, зі своїми щоденними бідарськими клопотами, багатим внутрішнім світом, який раптом відкривається в щирій безпосередній бесіді, з трепетним очікуванням кращої будуччини — якщо не собі, то своїм дітям.