Лінгвістичні погляди Вільгельма фон Гумбольдта

• Лінгвістичні погляди Вільгельма фон Гумбольдта

  Відкриття порівняльно-історичного методу в мовознавстві було могутнім поштовхом для лінгвістичної думки і відкрило широкі перспективи перед мовознавством.Першим теоретиком у галузі мовознавства, який глибоко, по-філософськи осмислив багатий мовний матеріал і результати зроблених до нього наукових досліджень, був Вільгельм фон Гумбольдт (1767—1835), 
німецький учений з різноманітними інтересами (цікавився не тільки мовознавством, а й антропологією, етнографією, історією, філософією, естетикою) і з яскраво вираженим філософським складом розуму та прагненням до теоретичних узагальнень. 
Гумбольдт здобув освіту у Франкфуртському (на Одері) і Геттінгенському університетах. Вивчав право, політику, історію. Працював дипломатом. Належав до передових верств прусської чиновницької аристократії. Його близькими друзями були Гегель, Шиллер і Гете. У 1808—1810 рр. обіймав посаду міністра народної освіти Німеччини. У 1810 р. заснував Берлінський університет, який нині носить ім’я його та його брата, природознавця й мандрівника Олександра фон Гумбольдта. В. Гумбольдт зробив вагомий внесок у філософію, естетику, юриспруденцію, літературознавство. Однак найбільше він прислужився мовознавству. Коло лінгвістичних зацікавлень Гумбольдта надзвичайно широке. Цьому сприяло знання багатьох мов — 
баскської, санскриту, китайської, семіто-хамітських малайсько-полінезійських й індіанських. У своїх працях використовував також матеріали давньоєгипетської, японської та інших мов. Найбільше його цікавили загальнотеоретичні й філософські проблеми мовознавства. 
Першою лінгвістичною розвідкою Гумбольдта була доповідь «Про порівняльне вивчення мов стосовно різних епох їх розвитку», виголошена в 1820 р. в Берлінській академії. У цій доповіді викладені ідеї стадіальної концепції мови. Гумбольдт прагне виявити загальні закономірності історичного розвитку мов світу. Усі мови світу він поділяє на чотири морфологічних типи: 
1) мови кореневі; 2) аглютинативні; 3) інкорпоруючі; 4) флективні (перший, другий і четвертий типи було виділено до нього А. Шлегелем, а інкорпоруючий уперше виокремив Гумбольдт). Ці типи мов учений розглядає як відображення хронологічно послідовних етапів світового мовотворчого процесу, як перехід від нижчої до вищої, досконалішої форми. За ступенем розвитку 
мов можна судити про ступінь інтелектуального розвитку народу: народ, «який більше від інших обдарований природою і який перебуває у сприятливіших умовах, порівняно з іншими, повинен отримати й найдосконалішу мову». І хоч нині останнє положення Гумбольдта (перехід кореневих мов у аглютинативні, а далі аглютинативних у флективні як найдосконаліші) вва- 
жають помилковим, сама ідея структурного зіставлення мов стала основою нової мовознавчої дисципліни, яка успішно розвивається, — лінгвістичної типології. У XX ст. стадіальну теорію відродив і розвивав радянський мовознавець М. Я. Марр. 
Відомими є невеликі розвідки Гумбольдта «Про буквене письмо та його зв’язок з будовою мови» (1824) і «Про двоїну» (1827). Найціннішою є його тритомна праця «Про мову каві на острові Ява», яку вчений не встиг завершити. її було опубліковано посмертно в 1836— 1840 рр. У теоретичному вступі до неї «Про різноманітність будови людської мови та її вплив на духовний розвиток людства» Гумбольдт виклав свою теоретичну концепцію, свою філософію мови. Ця праця стала знаменитою і справила великий вплив на розвиток мовознавства. Філософська концепція мови Гумбольдта визначається ідеями німецької класичної філософії (І. Кант, Г.-В.-Ф. Гегель, Ф.-В. Шеллінг, Ф.-Г. Якобі). Провідною думкою концепції, її теоретико-методологічною основою є антропологічний підхід до мови, за якого вивчення мови повинно здійснюватися в тісному зв’язку 
зі свідомістю і мисленням людини, її культурою та духовним життям. Услід за Кантом Гумбольдт розглядав свідомість як 
особливу першооснову, яка не залежить від матерії й розвивається за своїми законами. Застосовуючи це положення до визначення мови, він пише: «Мова є душа в усій її сукупності. Вона розвивається за законами духа». Як мова загалом нерозривно пов’язана з людською духовною силою, так кожна конкретна мова пов’язана з духом народу — носія цієї мови. Мова — це зовнішній вияв духа народу: «мова народу є його дух, а дух народу є його мова, і важко уявити собі щось більш тотожне».     Первинним є дух народу: «[...] духовна сила є найбільш життєвою і самостійною першоосновою, а мова залежить від неї». У той же час дух народу можна пізнати тільки через мову. Мова відображає найсвоєрідніші й найтонші риси народного духа, проникає в його таємниці. Гумбольдт констатує нерозривність понять «мова» і «народ», «мова» і «культура». За його твердженням, мова є надбанням окремого народу, а народ — це спільність людей, що розмовляє однією мовою. Мова 
невіддільна від культури. Вона тісно пов’язана з духовним розвитком людства, відображає розвиток культури. 
Мова закладена в самій природі людини. Вона необхідна 
для розвитку її духовних сил і формування світогляду. На противагу лінгвістам, які розглядали мову як технічний засіб вираження думки, Гумбольдт доводить, що мова і мислення тісно пов’язані між собою і що мова — це той орган, який творить думку. Отже, мислення не просто залежить від мови, а певною мірою зумовлюється кожною конкретною мовою; мови — 
органи оригінального мислення націй. Пізнання світу залежить від мови, оскільки вона не безпосередньо відображає світ, а інтерпретує його. Отже, в кожній мові закладено своє світобачення, і вона стає посередником між людиною та зовнішнім світом. 
Мова ніби описує навколо людини зачароване коло, вийти з якого можливо лише вступивши в інше коло, тобто вивчивши іншу мову. «Вивчення іноземної мови, — зауважує Гумбольдт, — можна було б через те порівняти з набуттям нової точки зору в колишньому світорозумінні; до певної міри так воно і є, тому що кожна мова утворює тканину, зіткану з понять та уявлень певної частини людства». Йдеться про те, що мови по-різному членують світ: те, що в одній мові охоплено одним словом, в іншій розподіляється між двома словами, а ще в іншій не має словесного вираження й передається далеко не одне й те саме, коли мова використовує для поняття одне слово чи описовий зворот: «те, що в понятті представлене як єдність, не виявляється таким у виразі, і вся реальна дійсність окремого слова пропадає для поняття, якому не вистачає такого вираження». Це 
положення Гумбольдта донині викликає бурхливі суперечки. Згодом його розвинули американські вчені Е. Сепір і Б. Уорф, які висунули гіпотезу лінгвальної відносності (її часто називають гіпотезою Сепіра — Уор- фа). Про життєвість гумбольдтівського положення свідчить той факт, що в наш час надзвичайно популярною в мовознавстві є проблема мовних картин світу. 
Прогресивним є положення Гумбольдта про творчий характер мови. За своєю суттю мова є щось постійне і водночас у кожний момент змінне. Формою існування мови є розвиток. Мова — організм, який вічно себе породжує. Це жива діяльність людського духа, єдина енергія народу, яка виходить із глибин людської сутності й пронизує все її буття. Мову, згідно з Гумбо- льдтом, слід розглядати не як мертвий продукт (ег£оп), а як творчий процес, безперервну діяльність (епег£еіа), що перетворює «звук у вираження думки». 
Суперечність між незмінністю і змінністю мови Гум- больдт трактує так: «У кожен момент і в будь-який період свого розвитку мова [...] уявляється людині на відміну від усього вже пізнаного й продуманого нею — невичерпною скарбницею, в якій дух завжди може відкрити щось ще невідоме, а почуття — завжди по-новому сприйняти щось ще не відчуте [...]. Мова насичена переживаннями багатьох попередніх поколінь і зберігає їх живе дихання, а покоління ті через звуки материнської мови, які й для нас стають вираженням наших почуттів, пов’язані з нами національними й родинними зв’язками. Ця почасти стійкість, почасти змінність мови створює особливе відношення між  мовою і поколінням, яке нею розмовляє». 
Положення про динаміку мовного розвитку та зв’язок кожного стану мови з попереднім було реакцією на антиісторичну і механістичну концепцію мови XVII—XVIII ст., а також на логічні й універсалістські концепції, в тому числі граматику Пор-Рояля. Після виходу аналізованої праці Гумбольдта жоден із теоретичних напрямів мовознавства не міг не брат  до уваги розмежування ег£оп і епег^еіа, тобто синхронії і діахронії Із цим положенням пов’язана ідея Гумбольдта пр  
необхідність розрізнення мови й мовлення: «мова як 
сукупність її продуктів відрізняється від окремих 
актів мовленнєвої діяльності». Учений вперше закликає 
вивчати живе народне мовлення. 
Викликає зацікавленість і вчення Гумбольдта про 
форму в мові. Форма — це «постійне й однакове в 
діяльності духа, взяте в усій сукупності своїх зв’язків і 
систематичності, що підносить членороздільний звук 
до вираження думки». Форма, а не матерія є сутністю 
мови. Усе в мові відображає її форму (і фонетика, і 
граматика, і лексика). Для виявлення форми мови 
необхідне її системне вивчення. Це положення 
Гумбольдта згодом запозичив швейцарський мовознавець Ф. де 
Соссюр, у вченні якого воно трансформувалося в 
сентенцію «мова— це форма, а не субстанція». 
Гумбольдт розрізняє зовнішню (звукову, граматичну 
тощо) і внутрішню форми. Внутрішня форма мови — 
це сукупність шляхів, способів та прийомів (своєрідний 
механізм, інтелектуальна модель), за допомогою яких 
позамовний зміст передається зовнішніми звуковими 
засобами. Іншими словами, це спосіб, яким категорії 
мислення об’єктивізуються в мові. Внутрішня форма є 
своєрідною для кожної мови і виявляється та 
втілюється в зовнішній формі. Своєрідність внутрішньої 
форми кожної мови проступає як у членуванні лексикою 
світу, так і в системі граматичних категорій і в 
неповторних структурах усіх мовних рівнів. 
Внутрішня форма є головною в мові порівняно із 
зовнішньою. Вона, по-перше, відрізняє одну мову від 
іншої (внутрішня форма кожної мови є неповторною); 
по-друге, фіксує особливості національного 
світобачення. Поняття внутрішньої форми згодом творчо 
використав український мовознавець О. Потебня щодо 
слова. Під внутрішньою формою він розумів відображені 
в етимології слова певні ознаки. 
У зв’язку із внутрішньою формою Гумбольдт 
торкається проблеми значення й смислу слова. Слово не є 
прямою назвою предмета, а позначенням того, як той 
предмет був осмислений мовотворчим актом у 
конкретний момент винаходу слова, тобто словом позначається 
особливе бачення предмета, а не сам предмет. Цим і 
пояснюється різноманіття виразів для одного й того 
самого предмета. Так, у санскриті, де слона називають 
то таким, який двічі п’є, то двозубим, то одноруким, 
кожен раз розуміючи один і той самий предмет, трьома 
номенами позначені три різні поняття. 
Варті уваги типологічні ідеї Гумбольдта. На його 
думку, форми багатьох мов у найбільш загальному можуть 
збігатися. Це пояснюється подібністю органів мовлення 
та спільними (однаковими) законами мислення, які не 
залежать від етнічної належності людей. Від етносів 
залежить те, як у їхніх мовах реалізуються загальні 
закони мислення. Тому Гумбольдт не сприймає дедуктив- 
ності всезагальної граматики, яка підходить до 
вивчення конкретних мов від готових логічних схем. 
Граматики конкретних мов, за його переконанням, повинні 
будуватися на індуктивній основі. 
Мову Гумбольдт розглядає як «напружене» живе 
ціле, сукупність протилежних і взаємопередбачуваних 
першооснов, які перебувають у динамічній рівновазі. У 
мові він помітив такі антиномії: мови і мислення, мови 
і мовлення, стійкості і змінності, об’єктивного і 
суб’єктивного, індивідуального і колективного та ін. 
Отже, з появою праць Гумбольдта настав новий етап 
у розвитку мовознавства. Учений створив струнку й 
цілісну лінгвістичну концепцію, теоретично 
обґрунтував статус порівняльно-історичного мовознавства, 
заклав основи загального й теоретичного мовознавства. 
Його по праву вважають основоположником цих наук. 
Наукова творчість Гумбольдта справила глибокий вплив 
на розвиток лінгвістики. На проголошених ним 
теоретичних положеннях ґрунтуються різні сучасні 
напрями у мовознавстві: соціолінгвістика, менталінгвістика, 
етнолінгвістика, антрополінгвістика та ін.

• натуралістичний (біологічний) напрям у порівняльно-історичному мовознавстві

Першим  напрямом, який виник у надрах 
порівняльно-історичного мовознавства, був натуралізм. 
Натуралізм — напрям, який поширював принципи і методи 
природничих наук на вивчення мови і мовленнєвої діяльності. 
Виникнення натуралістичної школи зумовлене 
бурхливим розвитком у середині XIX ст. природничих 
наук. Основоположником натуралізму став 
німецький мовознавець Августп Шлейхер (1821—1868) — 
професор Єнського університету. Основними 
працями Шлейхера є «Мови Європи в систематичному 
огляді» (1850), «Морфологія церковнослов’янської мови» 
(1852), «Про морфологію мови» (1859), «Підручник 
литовської мови» з хрестоматією і словником (1856— 
1857), «Порівняльно-історичні дослідження» (1848), 
«Німецька мова» (1860), «Компендіум порівняльної 
граматики індоєвропейських мов» (1861). 
Натуралістична концепція мови найповніше і 
найчіткіше викладена у працях «Теорія Дарвіна і 
мовознавство» (1863) і «Значення мови для природної 
історії людини» (1865). У них у концентрованому вигляді 
подано теоретичні погляди Шлейхера, в яких 
синтезовано ідеї Боппа, Гумбольдта і Дарвіна. 
Шлейхер вважає, що «встановлені Дарвіном для 
видів тварин і рослин закони можуть бути застосовані в 
головних своїх рисах до організмів мов». Цю тезу автор 
підкріплює окремими положеннями. Так, зокрема, він 
переносить запозичену з біологічної систематики 
класифікацію рослин і тварин (рід, вид, підвид, різновид, 
особина) на класифікацію мов. Роду відповідає прамова, 
виду — мова певного етносу, підвиду — діалект, 
різновиду — говірка, особині — мовлення окремих людей. 
Розвиток мови, за Шлейхером, відбувається за 
законами, які не мають винятків (поняття законів 
розвитку мови вперше ввів у мовознавство саме Шлейхер). 
Учений переносить на мову закон мінливості видів і 
закон боротьби за існування. На його думку, в 
мовознавстві навіть легше, ніж у природознавстві, 
простежити зміну мов, установити походження нових форм 
із колишніх, оскільки є давні пам’ятки писемності, які 
засвідчують факти мов, що існували більше двох 
тисячоліть тому (санскрит, давньолатинська та ін.). Як весь 
органічний світ розвивався з одноклітинних 
організмів, так само й мови світу беруть свій початок від 
найпростіших мов. Відмінності між мовами зумовлені 
відмінностями життєвих умов народів, які користуються 
тією чи іншою мовою. 
Положення Дарвіна про боротьбу за існування в 
рослинному і тваринному світі, згідно з яким 
виживають найпристосованіші, найжиттєздатніші види, 
знаходить своє підтвердження на матеріалі історії мов: «у 
теперішній період життя людства переможцями у 
боротьбі за існування виявляються переважно мови 
індоєвропейського племені; поширення їх безперервно 
триває, тоді як багато інших мов уже витіснено». 
Оскільки мова — це природний організм, то 
людина безсила суттєво щось змінити в ній, так само як не 
може змінити будову людського організму. 
Життя мови, за переконанням Шлейхера, 
складається з двох періодів: доісторичного та історичного (цю 
тезу вчений запозичив у Гегеля). У доісторичному 
періоді мова розвивається від простої до складної, 
збагачується новими формами (тут Шлейхер іде за Гумбо- 
льдтом, який стверджував, що всі вищі форми мови 
виникли з простіших: аглютинативні з ізолюючих, а 
флективні з аглютинативних). В історичному періоді 
відбувається регрес, розпад мови (звуки «зношуються», 
зникає багатство форм, простежується тенденція до 
спрощення). Це період старіння і поступового вмирання 
мови. Цим твердженням Шлейхер заперечує Гумбо- 
льдту, який вважав, що мова постійно 
вдосконалюється. Він, як і романтики, стверджував, що морфологічно 
складні давні класичні мови (санскрит, давньогрецька, 
латинська) були найдосконалішими. Ця концепція 
ґрунтувалася на матеріалі індоєвропейських мов, які 
змінювалися від синтетизму до аналітизму. 
Морфологічні типи мов, на думку Шлейхера, 
відповідають різним епохам у розвитку землі: кристал — 
кореневі (ізолюючі) мови, рослинний світ — 
аглютинативні мови, тваринний світ — флективні мови. 
Під впливом природничих наук Шлейхер створив 
свою теорію родовідного дерева. Його заслугою є те, що 
він чітко сформував поняття індоєвропейської 
прамови, тобто мови, від якої походять усі індоєвропейські 
мови. Такою мовою він цілком резонно вважав не 
санскрит, як вважали до нього, а мову, яка існувала до 
появи писемності і зникла, але яку на основі живих 
мов та пам’яток писемності мертвих мов можна 
реконструювати. Санскрит, слушно доводить він, не 
індоєвропейська прамова, а найстаріша представниця 
індоєвропейської родини мов. Згідно з його теорією 
родовідного дерева колись єдина мова (прамова) внаслідок 
розселення мовців по різних територіях розпалася на 
частини, а ті частини в свою чергу розпадалися далі. На 
схемі родовідного дерева показано етапи цього розпаду.

Рис. і. Схема родовідного дерева за А. Шлейхером 
Сама схема уже застаріла, але принцип генетичної 
класифікації використовують і нині. Тепер теорію 
родовідного дерева синтезували з теорією хвиль Й. Шмідта, за 
якою індоєвропейська мова існувала на великій 
території, не була єдиною, а складалася з низки діалектів. 
Нові мовні явища, що виникали на певній території, 
поширювались, як хвилі від кинутого у воду каменя. 
Шлейхер вважав: що далі на схід живе народ, то 
більш давньою є його мова, а що далі на захід, то 
менше давніх рис і більше новоутворень вона має. 
Для Шлейхера індоєвропейська мова була цілком 
реальною. Метою компаративних досліджень він 
вважав реконструкцію індоєвропейської прамови. Рекон- 
струюючи на основі фонетичних законів праформи, 
він настільки був упевнений, що відтворює реальну 
прамову, що навіть написав цією «мовою» байку 
«Вівця і коні». Компаративісти наступних поколінь, 
знаючи про індоєвропейську мову значно більше, ніж 
Шлейхер, ніколи не пробували повторити його 
експеримент. Сучасні вчені вважають, що поки що немає 
процедури синхронізації реконструйованих праформ 
(реконструйовані праформи можуть стосуватися 
різних епох існування прамови). Та й прамова не була 
однорідною, а складалася з діалектів і говірок. 
Зрештою, реконструювати можна те, що має залишки (сліди) 
в сучасних мовах, а те, що зникло, реконструювати 
неможливо. 
Шлейхер, на відміну від інших лінгвістів, розрізняв 
мовознавство і філологію. Мовознавство відносив до 
природничих наук, а філологію — до історичних. 
Мовознавця він порівнював із ботаніком (вивчає все, що є 
в мові), а філолога (літератора) — із садівником 
(доглядає за мовою, культивує все краще в ній). 
Натуралістичну концепцію мови, крім Шлейхера, 
розвивали німецькі вчені Моріц-Карл Рапп (1803— 
1883), який написав праці «Фізіологія мови» (1840), 
«Порівняльна граматика як природнича наука» (1852); 
Макс Мюллер (1823—1900), відомий своїми «Лекціями 
з науки про мову» (1861), в яких дуже спрощено 
трактував мовну діяльність («Мозок виділяє думку, як 
печінка виділяє жовч»), та американський лінгвіст 
Вільям-Дуайт Уїтні (1827—1894), який у 1875 р. 
опублікував дослідження «Життя і ріст мови». 
Натуралістична концепція, зокрема ідеї Шлейхера, 
справили вплив на компаративістів наступного поко- 
ління — молодограматиків, які сприйняли його 
положення про розвиток мови, в тому числі поняття 
мовного закону, однак відмовилися від стадіальної теорії та 
від ідеї «розпаду» мов. 
У мовознавстві залишилися сформульовані Шлейхе- 
ром принципи порівняльно-історичного 
дослідження, концепція родовідного дерева, робочі прийоми 
реконструкції праформ, зокрема позначення зірочкою (*) 
незасвідчених реконструйованих форм (їх стали 
використовувати всі компаративісти). Інші положення, 
зокрема пояснення причин розвитку мови тільки 
біологічними чинниками, характеристика індоєвропейських 
мов як найдосконаліших, відрив розвитку мов від 
історії суспільства, зазнали критики. Адже мову не можна 
прирівнювати до організму, який народжується, росте, 
розвивається, старіє і вмирає. Смерть мов має не 
біологічний, а соціальний та історичний характер. Як 
зазначив О. Потебня, «організм живе самостійно, а слово 
тільки в устах людини». Мова може загинути тільки разом 
із народом — її носієм.

• Психологічний напрям

Під впливом  ідей Гумбольдта й у зв’язку з 
інтенсивним розвитком психології в середині XIX ст. виник 
психологічний напрям у мовознавстві. 
Психологічний напрям — сукупність течій, шкіл, концепцій, які 
розглядають мову як феномен психологічного стану і діяльності 
людини чи народу. 
У цьому напрямі одразу виокремилися дві 
концепції — індивідуального психологізму і колективного 
психологізму. Обидві концепції спираються на ідеї 
Гумбольдта, який, з одного боку, пропагував 
індивідуально-психологічний підхід до тлумачення мовних явищ, 
ратував за врахування фактора людської особистості, 
індивідуальної психіки, а з іншого, говорячи про 
загальнолюдський розум, мислення духа, стверджував, що 
об’єднувальна функція свідомості виробляється 
колективно у процесі спільної життєдіяльності, в якій мова 
відіграє вирішальну роль. Представники 
індивідуального психологізму досліджували психологію 
мовлення, тобто психічні процеси, пов’язані з мовленнєвими 
актами, а представники колективного психологізму — 
психологію мови, тобто психологічні закономірності, 
що виявляються в системі мови і в її історичному 
розвитку. Непоодинокими були намагання синтезувати ці 
дві концепції й розглядати мову і як специфічний 
вияв психології народу, і як особливий механізм 
уявлень у душі окремої людини. 
Психологізм характерний для 
порівняльно-історичного мовознавства всієї другої половини XIX ст. Усі 
психологічні течії в мовознавстві об’єднані розглядом 
мови як феномену психологічного стану й діяльності 
людини або народу, різко негативним ставленням до 
логічної школи в мовознавстві й акцентуванням на 
провідній ролі психології в поясненні мовних 
процесів. У своїх працях психологісти наголошують на 
невідповідності логічних і лінгвальних категорій, що є 
свідченням розриву з традиціями логічної (раціональної) 
граматики, і на приматі ідеально-психічних категорій 
над матеріально-мовними. Лінгвістичний аналіз 
нерідко підміняли психологічним, якоюсь мірою позбавляю- 
чи лінгвістику власного предмета. Психологізм, таким 
чином, став методологічною базою мовознавства. 
Психологізм характерний для праць таких учених 
XIX ст., як Ф. Бенеке, Г. Лотце, Г. Штейнталь, М. Ла- 
царус, О. Потебня, В. Вундт, К. Бюлер та ін. Своєрідно 
розвивали психологізм і представники 
молодограматичного напряму в мовознавстві. 
Основоположником психологізму в науці про 
мову вважають Гей мана Штейнталя (1823—1899) — 
професора Берлінського університету, послідовника 
ідей В. Гумбольдта і психолога Й.-Ф. Гербарта. У 
Гербарта Штейнталь запозичив так звану 
асоціативну психологію, згідно з якою вся діяльність людської 
свідомості зводиться до саморуху уявлень, що 
керується законами асиміляції (поєднання і закріплення 
тотожних або близьких уявлень), апперцепції (залежність 
нового сприйняття від маси попередніх уявлень у 
свідомості індивіда) й асоціації (встановлення зв’язків між 
уявленнями за подібністю, контрастом, суміжністю 
тощо). Виходячи із законів руху уявлень, Штейнталь 
намагався пояснити утворення й розвиток мови і 
мислення в індивіда. Ті самі закони, на його думку, спричинили 
походження й розвиток мови в суспільстві. 
Свою психологічну концепцію мови Штейнталь 
виклав у працях: «Граматика, логіка і психологія, їх 
принципи і взаємовідношення» (1855), «Вступ до пси- 
хології та мовознавства» (1871), «Походження мови» 
(1851), «Класифікація мов як розвиток мовної ідеї» 
(1850), «Характеристика найважливіших типів будови 
мов» (1860), «Філософія мови» (1858), «Філософія, 
історія і психологія та їх взаємовідношення» (1863). 
Психологічну концепцію Штейнталя можна звести 
до таких найголовніших ідей: 
1) мовознавство належить до психологічних наук, 
оскільки мовлення — це духовна діяльність; 
2) предметом мовознавства є мова як об’єкт 
психологічного спостереження. Мова — це «вираження 
усвідомлених внутрішніх, психологічних і духовних рухів, 
станів і відношень за допомогою артикульованих звуків»; 
3) «народний дух» знаходить своє відображення в 
моралі, звичаях, вчинках, традиціях, фольклорі, але 
найбільше у мові, тому мовознавство «є найкращим 
вступом до психології народу»; 
4) проблеми сутності й походження мови є 
ідентичними, позаяк мова постійно й однаковим способом 
породжується душею людини; 
5) слід розрізняти предметне (логічне) і мовне 
мислення. Предметне мислення — це уявлення про 
предмети і явища об’єктивного світу. Мовне мислення — 
уявлення, вичленені зі сфери предметного мислення. 
Отримане уявлення — це внутрішня форма. Мовне 
мислення пов’язане з «мовною свідомістю»; 
6) мова як психічне явище не виключає її 
залежності від суспільства. В індивіда виникають психічні 
утворення, комплекси уявлень, які без впливу інших 
людей не виникли б або виникли б дуже пізно. 
Філософія мови Штейнталя є реакцією на логічну 
граматику XIX ст. і натуралізм Шлейхера. Логічна 
концепція мови була представлена працями 
німецького вченого Карла Беккера (1775—1849), особливо його 
розвідкою «Організм мови» (1841), де найповніше 
викладено авторську теорію логічної граматики. 
Зробивши критичний аналіз цієї праці, Штейнталь доводить, 
Що слово і поняття, речення і судження, граматичні 
категорії і логічні категорії не є тотожними: «категорії 
мови і логіки несумісні і так само мало можуть 
співвідноситися між собою, як поняття кола і червоного». Не- 
сприйняття логічної концепції мови спричинило 
заміну деяких традиційних мовознавчих термінів новими, 
наприклад, психологічний суб’єкт, психологічний 
предикат тощо. 
У 1860 р. Штейнталь із Лацарусом заснували 
«Журнал психології народів і мовознавства», в якому 
популяризували свої психологічні погляди на мову. 
Зокрема доводили, що мова — предмет психологічного 
спостереження. Позаяк існує два розділи психології — 
індивідуальна психологія і психологія народів, то можна 
стверджувати про психіку суспільства — народну 
психологію. Завдання народної психології, чи психології 
народів, — дослідження специфічних «способів життя і 
форм діяльності духа» в різних народів. Через мовні 
явища дослідники прагнули осягнути «закони 
духовного життя в націях, у політичних, соціальних і релігійних 
спільнотах і встановити зв’язки типів мови з типами 
мислення й духовної культури народів, тобто закладали 
основи нової науки — етнопсихології. 
Вагомий внесок в етнопсихологію початку XX ст. 
зробив Вільгельм Вундт (1832—1920) — німецький 
філософ і психолог, який написав 10-томну працю 
«Психологія народів. Дослідження законів розвитку мови, 
міфів і звичаїв» (1900—1920). Це перший спеціаліст- 
психолог (не мовознавець!), який вивчав мову, її 
сутність, механізм функціонування й розвитку. Психологію 
він вважав основною філософською наукою. Емпірична 
база будь-якого наукового пізнання, на його думку, — 
психічний процес, який є предметом психології. 
Вундт створив свою систему народної (соціальної) 
психології. її об’єктом є мова, міфи, звичаї, що, за його 
переконанням, відповідає трьом видам психічних 
процесів — уявленням, почуттям і волі. Мова — 
першооснова поезії та науки, міфи — релігії, звичаї — моралі. 
Індивідуальну психологію Гербарта замінив власною 
волюнтаристською: замість спільності уявлень, про яку 
говорили Штейнталь і Лацарус, використовував поняття 
спільності імпульсивних вольових дій. 
Із психологічних позицій він пояснював 
походження мови, розвиток структурних типів мов, а також такі 
суто мовні явища, як типи речень, порядок слів у 
реченні тощо. Оригінальним є його твердження, що 
психологічною основою утворення речення є не поєднання 
уявлень в одне ціле, як вважали до нього, а, навпаки, їх 
розщеплення (розкладення). 
Видатним представником психологічного напряму 
в слов’янському мовознавстві є Олександр Опанасо- 
вич Потебня (1835—1891) — український 
мовознавець, засновник Харківської лінгвістичної школи, ви- 
значна фігура у світовій лінгвістиці, теоретик у 
мовознавстві, рівних якому не було в Російській імперії. 
Крім мовознавства він досліджував проблеми 
філософії, літературознавства, фольклору. 
Усе життя Потебні пов’язане з Харківським 
університетом, де він навчався і працював. Як лінгвіст, він вивчав 
проблеми загального мовознавства, фонетики, морфології, 
синтаксису, семасіології, діалектології слов’янських мов 
та порівняльно-історичної граматики індоєвропейських 
мов. Надзвичайно багато уваги приділив дослідженню 
мови художніх творів і взаємозв’язків мови й мистецтва. 
Істотний вплив на Потебню справили ідеї Гумбольд- 
та, якого він вважав геніальним провісником нової 
теорії мови, зокрема його теорії мистецтва й науки як 
явищ людської свідомості, що розвиваються в мові. 
Багато в чому він був послідовником Штейнталя, особливо 
в поглядах щодо зближення порівняльно-історичного 
методу із психологізмом. 
До найважливіших праць Потебні належать 
«Думка і мова» (1862), «Мова і народність» (1895), «Про 
націоналізм» (1905), «Із записок з руської граматики» в 
чотирьох томах (т. 1—2, 1874; т. З, 1899; т. 4, 1941), «До 
історії звуків руської мови» (1873—1886), «Замітки 
про малоруське наріччя» (1866), «З лекцій із теорії 
словесності» (1894), «Із записок з теорії словесності», 
«Слово о полку Ігоревім. Текст і примітки» (1878), 
«Пояснення малоросійських і споріднених народних пісень» 
у двох томах (1883—1887), «Про деякі символи в 
слов’янській народній поезії» (1860). 
У науковій діяльності Потебні виділяють два 
періоди: перший (1860—1865) — дослідження мови у 
зв’язку з опрацюванням філософсько-психологічної теорії 
мови, яка ґрунтується на ідеях Гумбольдта і 
Штейнталя; другий (1865—1891) — дослідження фонетики, 
граматики, діалектології слов’янських мов і психології 
словесно-художньої творчості (Потебню вважають 
творцем лінгвістичної поетики). 
У праці «Думка і мова» Потебня досліджує питання 
про взаємозв’язок мови і мислення. 
Услід за Гумбольдтом він доводить, що «поезія і 
проза, мистецтво й наука є явищами мови», що мова — 
це не раз назавжди сформований факт, а діяльність, 
яка має великі можливості розвитку: «мова є засобом 
не виражати вже готову думку, а створювати її [...], вона 
є не відображенням сформованого світогляду, а осно- 
вою його формування». Говорячи про нерозривний 
зв’язок мови і мислення, Потебня водночас 
протестував проти підпорядкування граматики логіці, яке 
«[...] призводить до змішування й ототожнення 
таких явищ мови, які є різними, якщо приступити до 
спостереження з однією упередженою думкою про те, 
що апріорність у спостережних науках, як 
мовознавство, дуже небезпечна». Мовознавча концепція 
Потебні підкреслено психологічна. 
Потебня розвинув положення Гумбольдта про те, що 
«всяке розуміння є нерозуміння». Почуту фразу кожен 
розуміє не зовсім так (у такому обсязі), як той, хто її 
вимовив. Це розуміння залежить від життєвого 
досвіду, інтелектуального розвитку, психічних особливостей 
індивіда тощо. Як ілюстрацію до цієї думки Потебня 
наводить «Зііептлит» І. А. Тютчева: 
Молчи, скрьівайся и таи 
И чувства, и мечтьі свои!.. 
Как сердцу вьісказать себя? 
Другому как понять тебя? 
Поймет ли он, как тьі живешь? 
Мьісль изреченная єсть ложь. 
Взрьівая, возмутишь ключи — 
Питайся йми — и молчи! 
Деякі вчені в цьому твердженні Потебні вбачали 
«суб’єктивно-ідеалістичне розуміння слова», 
перебільшення розуміння по-своєму. Однак насправді 
мовознавець лише констатує, що різні люди, розуміючи 
висловлене (почуте) в основному однаково, вкладають у нього 
свої семантичні нюанси. Це підтверджують сучасні 
асоціативні експерименти. 
Мова, зазначає Потебня, пов’язана з мисленням, 
однак сфера мови не збігається зі сферою думки. На зорі 
людства думка відставала від мови, на середньому етапі 
розвитку людства вони розвивалися паралельно, а на 
третьому етапі (етапі абстрактності) думка покидає 
мову як таку, що не задовольняє її вимог. Саме цим, 
вваясає Потебня, можна пояснити, що думка художника, 
скульптора, музиканта реалізується не у слові, а думка 
математика втілюється в умовних знаках. 
При утворенні слова наявне вже враження зазнає 
нових змін, ніби вдруге (повторно) сприймається. Це 
друге сприйняття називається апперцепцією. У кожно- 
му слові дія думки полягає у порівнянні двох мислених 
комплексів — пізнаваного і раніше пізнаного. Спільне 
між пізнаваним і пізнаним є іегііит сотрагаїіопіз, 
тобто тим третім, що служитиме основою для нової 
номінації. Отже, сам процес пізнання є процесом порівняння. 
Потебня творчо переосмислив поняття внутрішньої 
форми Гумбольдта, звузивши його до конкретного, але 
більш визначеного поняття внутрішньої форми слова. 
У кожному слові, за Потебнею, можна виділити 
суб’єктивне й об’єктивне. Наприклад, суб’єктивним для 
слова стіл будуть форми стола, матеріал, із якого він 
зроблений тощо, а для слова вікно — різні форми, рами, 
різновид скла тощо. Якщо вилучити суб’єктивне, то в 
слові залишаться звук (зовнішня форма) і 
етимологічне значення (об’єктивне, внутрішня форма). Так, 
внутрішньою формою для слова стіл є постелене, а для 
слова вікно — те, через що дивляться. «Слово, — 
продовжує Потебня, — власне, виражає не всю думку, яка 
приймається за його зміст, а тільки одну її ознаку. 
Образ стола може мати багато ознак, але слово стіл 
означає тільки постелене». 
Усе сказане про слово стосується й будь-якого 
твору мистецтва. Так, у скульптурі Феміди, яка символізує 
правосуддя, зовнішньою формою є матеріал, з якого 
вона зроблена, а внутрішньою — пов’язка на очах, терези 
і меч. Символізм мови — поезія, втрата внутрішньої 
форми — проза. У мові відбувається постійна зміна 
поетичного і прозаїчного мислення. Багато слів із 
утраченою внутрішньою формою набувають нового 
значення, і для цього нового значення з попереднього 
буде взято уявлення, образ. Учення про внутрішню 
форму слова глибоко вкорінилося у світовій лінгвістичній 
традиції. 
Цікавим є вчення Потебні про «згущення думки», 
тобто зведення різноманітних явищ до порівняно 
невеликої кількості знаків чи образів, що особливо яскраво 
ілюструють байки і прислів’я: образ байки завжди 
стосується багатьох осіб і ситуацій; це саме можна 
сказати й про прислів’я. У слові згущення думки є його 
природним станом (воно майже завжди співвідноситься з 
багатьма денотатами). 
Розглядаючи план змісту слова, Потебня дійшов 
висновку, що потрібно розрізняти ближче і дальше 
значення слова. Ближче значення слова — значення, спі- 
льне для всіх мовців, воно містить лише ту інформацію, 
яка потрібна для звичайного спілкування. Дальше 
значення містить енциклопедичні знання. «Очевидно, 
мовознавство, — зазначає автор, — не відхиляючись від 
досягнень своїх цілей, розглядає значення слів тільки 
до певної межі. Так як говориться про всілякі речі, то 
без згаданого обмеження мовознавство містило б у 
собі, крім свого незаперечного змісту, про який не 
міркує жодна інша наука, ще зміст усіх інших наук. 
Наприклад, говорячи про значення слова дерево, ми 
повинні би перейти в галузь ботаніки, а з приводу слова 
причина або причинового сполучника — трактувати про 
причинність у світі. Але справа в тому, що під 
значенням слова взагалі розуміються дві різні речі, з яких 
одну, що підлягає віданню мовознавства, назвемо 
ближчим, іншу, що становить предмет інших наук, — 
дальшим значенням слова. Тільки одне ближче 
значення становить дійсний зміст думки під час 
вимови слова». 
Виходячи з того, що слово живе тільки в мовленні, 
де воно відповідає одному акту думки, тобто має лише 
одне значення, Потебня заперечує існування полісемії. 
Найменша зміна у значенні слова робить його іншим 
словом. Тому немає полісемії, а є тільки омонімія. 
Вагомий внесок Потебні в граматичну теорію. Він 
опрацював теорію граматичної форми і граматичної 
категорії, вчення про частини мови, теоретичні 
питання синтаксису. Заклав основи акцентології 
слов’янських мов. Учений не тільки закликав 
вивчати мовні факти в системних зв’язках і в історичній 
перспективі, а й довів, що мова є системою, яка 
перебуває у постійному розвитку. 
Досліджував Потебня і питання взаємозв’язків 
етносу і мови, дво- і багатомовності, долю націй і мов. 
Засуджуючи денаціоналізацію, трактуючи її як 
спідлення, стверджував, що всі мови мають право на 
вільний розвиток і функціонування. 
Підсумовуючи все сказане про психологічний 
напрям у мовознавстві, слід зазначити, що українська 
школа психологізму багато в чому розходилася з 
німецькою. Так, Потебня наголошував на специфічних 
рисах граматики, її формальних властивостях, а Штейн- 
таль і Вундт акцентували на психологічному аспекті, 
намагаючись виявити скоріше мову в психології, ніж 
психологію в мові.

Психологічний напрям у мовознавстві справив 
помітний вплив на розвиток науки про мову, зокрема на 
появу молодограматизму, представники якого 
сприйняли ідеї про психологічну природу мови, але відкинули 
етнопсихологію, як наукову фікцію, вважаючи єдиною 
реальністю для лінгвіста індивідуальне мовлення. 
Ідеї психологізму живлять лінгвістику до нашого 
часу. Так, у 50-ті роки XX ст. виникла 
психолінгвістика. Психолінгвістичні ідеї пронизують теорії неогум- 
больдтіанців і є вагомим компонентом таких сучасних 
дисциплін, як етнолінгвістика (особливо в її 
відгалуженні — етнопсихолінгвістиці), соціолінгвістика (нині 
існує така стикова наука, як соціопсихолінгвістика), 
генеративна (породжувальна) граматика і когнітивна 
лінгвістика.

• Молодограматизм

У становленні  й розвитку порівняльно-історичного 
мовознавства розрізняють три етапи: 
1) початковий, пов’язаний із діяльністю Боппа, Грім- 
ма, Раска та Гумбольдта, який отримав назву 
романтичного; 
2) натуралістичний, пов’язаний з ученням Шлейхе- 
ра та його послідовників; 
3) молодограматичний, що виник у 70-ті роки XIX ст. 
На перших двох етапах досліджувалися глобальні 
філософські проблеми, спостерігалося прагнення до 
широких узагальнень. Для третього етапу, в основі 
якого — філософія позитивізму, характерна відмова від 
розгляду не підкріплених фактичним матеріалом 
«вічних проблем» науки. Завданням ученого стало 
спостереження, реєстрація і первинне узагальнення 
фактів. Був визнаним тільки індуктивний метод. Усе 
інше вважали метафізикою. Саме тому такі питання 
мовознавства, як мова і «дух народу», походження мови, 
стадіальність у розвитку мов (єдність глотогонічного 
процесу), мовні універсали, типологічна класифікація 
мов, вважали ненауковими. Залишився порівняльно- 
історичний метод, але його метою вже не була 
реконструкція прамови. 
Молодограматизм — напрям у порівняльно-історичному 
мовознавстві, мета якого — дослідження живих мов, які нібито розвиваються 
за суворими, що не знають винятків, законами. 
Зародження молодограматизму пов’язане з 
науковою діяльністю вчених Лейпцизького університету Ав- 
густа Лескіна (1840—1916), Карла Бругмана (1849— 
1919), Германа Остгофа (1847—1909), Германа Пауля 
(1846—1921), Бертольда Дельбрюка (1842—1922). 
Згодом до них приєднались датські дослідники Карл Вер- 
нер (1846—1896), Вільгельм Томсен (1842—1927), 
норвежець Софус Бугге (1833—1907), француз Мішель 
Бреаль (1832—1915), італієць Граціадно-Ізая Асколі 
(1829—1907), росіянин Пилип Фортунатов (1848— 
1914), американець Вільям-Дуайт Уїтні (1827—1894) 
та ін. Молодограматизм став світовим напрямом у 
мовознавстві. Сам термін молодограматики був 
спочатку іронічною назвою, яку дав представникам 
Лейпцизької школи німецький філолог Фрідріх Царнке 
(1825—1891) за їхнє завзяття, молодечий запал і 
навіть задерикуватість, з якими вони «нападали» на 
старше покоління мовознавців. Один із основоположників 
цього напряму К. Бругман обернув цю іронічну назву 
на символ нової лінгвістичної школи, і з часом вона 
стала лінгвістичним терміном. 
Становлення молодограматизму зумовлене 
внутрішніми чинниками розвитку мовознавства, пошуком 
шляхів подолання кризи, в якій опинилася 
компаративістика 60-х років XIX ст. (йдеться насамперед про 
заперечення глотогонічної теорії Гумбольдта і критику 
ідеалізованої прамови Шлейхера та його теорії двох 
етапів розвитку мови). Молодограматики прагнули 
уточнити основні принципи та завдання науки про 
мову й удосконалити методику лінгвістичного 
дослідження. Молодограматична течія остаточно оформилася у 
80-х роках XIX ст. і була панівною протягом 50 років. 
Основні ідеї молодограматизму викладені у 
«Передмові» Остгофа й Бругмана до першого тому 
«Морфологічних досліджень у галузі індоєвропейських мов», яка 
вийшла 1878 р. і стала маніфестом молодограматиків, 
а також у працях Пауля «Принципи історії мови» 
(1880) та Дельбрюка «Вступ до вивчення мови. З 
історії й методології порівняльного мовознавства» (1880) і 
«Основні питання дослідження мови» (1901). 
Одним із основних теоретичних положень 
молодограматиків є трактування мови як продукту 
психофізичної діяльності. Мовлення, на їхній погляд, має два 
аспекти: психічний і фізичний. Тому для дослідження 
ролі психічних механізмів у звукових змінах і утво- 
реннях за аналогією необхідно залучити психологію. 
Лінгвістичний психологізм — важлива частина 
методології молодограматиків. Слід зазначити, що 
молодограматики не сприйняли етнопсихологію Лацаруса і 
ПІтейнталя, а побудували свою концепцію на так 
званому індивідуальному психологізмі. На думку Пауля, 
в дійсності існує лише індивідуальна психологія. 
Поняття, що виражаються мовою, виникають у надрах 
душі індивіда і ніде більше. Усі мовні зміни також 
відбуваються у звичайній мовленнєвій діяльності 
індивіда: «будь-яка мовна творчість завжди 
індивідуальна», «жодних мов, крім індивідуальних, не існує», а 
те, що звичайно називають загальнонародною мовою, «є 
просто абстракцією, яка не має відповідника в реальній 
дійсності», і «на світі стільки ж окремих мов, скільки 
індивідів» (Пауль). Звідси заклик молодограматиків 
вивчати «людину, яка говорить». 
Другою складовою частиною методології молодо- 
граматизму є історизм як єдино можливий науковий 
підхід. «Дехто, — пише Пауль, — заперечуючи мені, 
вказував, що, крім історичного, існує ще й інший спосіб 
наукового вивчення мови. Ніяк не можу погодитися з 
цим [...]. Таким чином, мені загалом невідомо, як 
можна з успіхом розмірковувати про мову, не добуваючи 
відомостей про її історичне становлення». 
Молодограматики вважали необхідним вивчення 
живих мов і діалектів, які, на їхню думку, легше, ніж 
мертві давні мови, піддаються спостереженню і, 
відповідно, в них легше простежити закономірності розвитку 
мови. Реконструкція індоєвропейської прамови, за їх 
оцінкою, — несерйозне заняття, оскільки, по-перше, 
індоєвропейська прамова не представляла тієї єдності, 
яка демонструється в реконструкціях ІШі&й^ера (т’обто 
складалася з різних діалектів), і, гісГ-друге, вона мала 
тривалий історичний розвиток, через що її,неможливо 
реконструювати у вигляді єдиного горизонтального 
зрізу (іншими словами, реконструйовані форми можуть 
належати до різних історичних епох). Виходячи з цих 
положень, Остгоф і Бругман роблять такий висновок: 
«[...] тільки той компаративіст-мовознавець, який 
покине душну, повну туманних гіпотез атмосферу 
майстерні, де куються індоєвропейські праформи, і вийде 
на свіже повітря реальної дійсності та сучасності [...], 
тільки такий учений зможе досягти правильного 
розуміння характеру життя й перетворення мовних форм і 
виробити ті методичні принципи, без яких у 
дослідженнях з історії мови взагалі не можна досягти 
достовірних результатів і без яких проникнення в 
періоди дописемної історії мов подібне до плавання морем 
без компаса». Мовознавство, за переконанням 
молодограматиків, повинно оперувати фактами, істина яких 
точно встановлена, і, отже, стати точною наукою. Однак 
всупереч своїм заявам вони нерідко займались 
реконструкцією прамови. 
Молодограматики, акцентуючи на історичному 
аспекті дослідження мови, історію мовних явищ 
розглядали ізольовано, несистемно. Такий підхід до вивчення 
мовних фактів, що отримав назву «атомізму», згодом 
інтерпретували як недолік концепції молодограматизму. 
Важливим аспектом у концепції молодограматизму 
є питання методів історичного вивчення процесів 
розвитку мови, які зводилися до двох процедур: 1) 
встановлення новоутворень за аналогією, яка ґрунтується на 
психічних явищах асоціації, і 2) розкриття фонетичних 
законів, що зумовлені фізіологічними чинниками. 
Фонетичні закони молодограматиків — це ще одне 
з їхніх прагнень перетворити лінгвістику на точну, зако- 
ноположну науку. Фонетичні закони, за переконанням 
Остгофа і Бругмана, мають певні причини і не знають 
винятків, тому поняття спонтанних змін є умовним 
(таким воно є доти, поки не встановлено причину). Однак 
фонетичні закони слід відрізняти від законів природи. 
Оскільки мова функціонує в мовленні людей, то, 
відповідно, фонетичні закони належать не до вчення про 
закономірності явищ природи, а до вчення про 
закономірності людських дій. 
З часом молодограматики переглянули поняття 
фонетичного закону. Якщо спочатку вони визначали 
фонетичні закони як «закони, що діють абсолютно сліпо, зі 
сліпою необхідністю природи», то згодом сферу їх дії 
було обмежено деякими чинниками, зокрема 
хронологічними й просторовими межами, зустрічною дією аналогії 
(звуковий закон і аналогія — процеси, що діють у різних 
напрямках), іншомовними запозиченнями, певними 
фонетичними умовами. У пізніших працях Дельбрюк 
заперечує закономірність звукових змін, оскільки «мова 
складається з людських дій і вчинків, які, очевидно, довільні», 
що засвідчує кризу молодограматичної концепції. 
Уведення молодограматиками нових методів 
дослідження мови, сформульовані ними емпіричні конкрет- 
ні закони на основі узагальнення багатого матеріалу 
численних мов відіграли значну роль у розвитку 
лінгвістичних знань. Порівняльно-історичний метод 
доведено ними до логічної досконалості. Є всі підстави 
стверджувати, що зміни, внесені до 
порівняльно-історичного методу лінгвістами XX ст., не порушили головних 
принципів, сформульованих молодограматиками. 
Етимологічні дослідження було піднято до рівня точної 
науки, зроблено значні конкретні відкриття. 
Водночас молодограматики звузили наукову 
проблематику. Досліджували переважно фонетику, менше 
уваги приділяли вивченню морфології і майже не 
торкалися синтаксису. Написані молодограматиками 
численні історичні граматики індоєвропейських мов 
складаються переважно з історичної фонетики й меншою 
мірою історичної морфології. Недоліком молодограма- 
тизму є й абсолютизація історичного аспекту на шкоду 
синхронічному. 
Представником молодограматизму був 
основоположник Московської лінгвістичної школи Пилип 
Федорович Фортунатов (1848—1914). Уся викладацька й 
наукова діяльність Фортунатова була пов’язана з 
Московським університетом, у якому навчався і 
працював. Після закінчення університету він продовжував 
вивчати порівняльно-історичну граматику 
індоєвропейських мов, санскрит, палі, литовські рукописи в 
наукових центрах Німеччини, Франції й Англії. У 1875 р. 
захистив магістерську працю з санскриту. З 1876 до 
1902 р. викладав у Московському університеті 
загальне мовознавство, порівняльну граматику 
індоєвропейських мов, старослов’янську, литовську, 
давньоіндійську й готську мови. Друкувався мало. Свої ідеї 
розвивав переважно в лекційних курсах. Після смерті, в 
1956—1957 рр., вийшов двотомник його праць. Згідно 
з традиціями молодограматизму предметом 
мовознавства Фортунатов вважав мову в її історичному аспекті 
й підходив до її вивчення психологічно й історично. 
Однак він не заперечував корисності синхронічного 
підходу до вивчення мови, особливо стосовно питань 
загальних основ граматики. Вивчав проблеми 
звукових змін, у фонетичних процесах намагався виявити 
загальні закономірності. На противагу 
молодограматикам, які перебували на індивідуально-психологічних 
позиціях, наголошував на суспільному характері мови 
й зв’язку її історії з історією суспільства.