Формування нових видавничих стандартів з прийняттям незалежності україни на прикладі ISBN

З найголовнішим  паспортним знаком, який ідентифікує  видання і видавця на міжнародному рівні, –– ISBN –– також маємо багато самодіяльності. Цілий ряд так званих видавців нової генерації, не оформивши юридичних відносин з Національним агенством ISBN (бо для цього треба подати туди не лише свої статутні документи, які вказують на законність діяльності такого видавця, а й сплатити певну суму коштів), довільно “ліпили” свої номери. Нерідко кількість цифр у такому вигаданому номері є меншою десяти, а початковий блок, що характеризує видання, не відповідає наданому Україні числу 966. Використовували й старий ідентифікатор з числом “5”, що зараз закріплений за Росією.

 

Від “найдавніших” часів до сьогодення

 

А що зараз? Хоча і не без винятків, але ситуація значно покращилась. Майже всі видавництва будь-яких форм власності і спеціалізації, що вижили за скрутних умов переходу до ринкової економіки, процесу становлення України як незалежної держави вийшли на більш-менш професійний рівень і почали з розумінням і відповідальністю ставитися до видавничих стандартів.

Проаналізуємо цю тенденцію на прикладі навчальних видань з історії України для  ВУЗів двох нестоличних видавництв –– Харкова (“Основа”) та Запоріжжя (“Прем’єр”), що вийшли друком у 1994/97 та 2000 роках відповідно.

У харківському двохтомнику  використовували застарілі стандарти, що були прийняті ще за радянських часів. Так, наприклад, в цих виданнях були проставлені старі (тепер Російські) ISBN. До того ж одразу по два у кожній книжці.

Запорізьке  видання виходило вже з використанням  сучасних стандартів. Нарешті можна  було побачити дійсний український ISBN, який у дев’яностих роках був, просто таки, дивиною.

 

 

 

 

 

 

ВИСНОВОК

 

Сучасний стан із розробкою нових вітчизняних стандартів

 

Не буде перебільшенням ствердити: такий, справді ненормальний, стан справ склався тому, що практично  вже більше десяти років українське книговидання розвивається без комплекту  власних видавничих стандартів. Прикро констатувати, але держава від початку 90-х років, практично відмовившись від старого (багато в чому виправданого і потрібного) контролю в цій важливій ділянці інформаційного простору, досі не спромоглася через свій галузевий орган –– Держкомінформполітики України –– запровадити взамін чогось дїєвого, нового.

 

З оптимізмом в майбутнє

 

Але невеликі зрушення у справі стандартизації, і насамперед створення Національного  агенства ISBN в 1996 році, вже починають  приносити плоди. Перелам у свідомості суспільства, що стався 1991 року, поступово прийнявся, хоча на це було потрібно майже десятиліття, відбився і на діяльності видавництв, які прийняли необхідність сучасності, в тому числі новий формат стандартизації.

З набуттям Україної незалежності поступово усталена система почала руйнуватися. Сліпо копіювати видавничі стандарти неіснуючої держави виявилося недоцільно з кількох причин. Передусім, політичного характеру. З одного боку, Росія, дбаючи про ствердження в державі свого інформаційного простору й розширення його за допомогою своєї друкованої продукції на далеких і близьких зарубіжних теренах, не гаючи часу, взялася за створення нових, російських, видавничих стандартів. Отож, вона поновила старі документи. Інша річ, що і нові стандарти, розробниками яких стали автори попередніх, багато в чому зберегли наліт зайвої зарегламентованості попередніх і тому дуже орієнтуватися на них українським видавцям недоцільно (майже 400-сторінкове видання збірника “Стандартов по издательскому делу», що побачило світ значним накладом 1998 року, –– то результат інтенсивної розробки протягом 1990 –– 1997 років нормативно-технічних документів, що визначають правила підготовки до випуску всіх видань у Росії). З іншого боку, “прилаштувати” старі радянські стандарти до нових умов, у яких розвивалося українське книговидання в 90-х роках, сьогодні практично неможливо, бо критерії й методика, на яких вони базувалися, більшою мірою мали відношення до політичної безпеки колишньої радянської імперії й аж ніяк не до інтересів авторів, читачів та видавців. Про розумне використання досвіду західного книговидання в цих документах і не йшлося.

Нині в  Україні, всупереч вкрай несприятливому, в корені шкідливому для майбутньго нації законодавству щодо книговидавничої  галузі, шириться потужний інтелектуальний рух. Йдеться про те, що на початку третього тисячоліття у нас склався добрий гурт професійно підготовлених і рішуче налаштованих на працю видавців і друкарів різних форм власності, які вміло продовжують кращі традиції своїх попередників на книговидавничому полі, продукуючи немало гарних, конкурентноздатних на європейському рівні книг.

Історія прийняття  в Росії безпрецендентних за своїми пільгами протекціоністських законодавчих актів і приведення тамтешніх  законів у відповідність з  міжнародним правом переконує, що це стало можливим не само по собі, а потребувало гнапруженої праці немалої групи авторитетних і наполегливих покровителів видавців і поліграфістів.

Так що можна  констатувати –– 90-ті роки, хоча й були складними, не пройши дарма. Сьогодні ми маємо Українську асоціацію видавців (об’єднує понад 80 видавництв та видавничих організацій), Українську асоціацію виробників поліграфічної продукції (у складі –– понад 90 юридичних осіб), Асоціацію навчальних видавництв, Центр сприяння видавцям української книги, Асоціацію книгорозповсюджувачів, Асоціацію видавців та розповсюдживачів преси. Для координації зусиль, вироблення спільних позицій цих громадських структур створено Координаційну раду. Схоже на те, що керівники цих структур все більше усвідомлюють свою відповідальність, все глибше розуміють, що лише згуртувавши сили, поєднавши наступальність, рішучість і професіоналізм, вдасться вивести українське книговидання на той рівень, якого воно заслуговує.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Список використаної літератури та першоджерел

1. Тимошик М. Видавнича справа та редагування: Курс лекцій. У 2-х частинах. Ч. 1. / Київ. нац. ун-т ім. Тараса Шевченка. –К., 2002. – 98 с.
2. Тимошик М. Українські видавничі стандарти: До питання про концепцію розробки і впровадження у практику вітчизняного книговидання // Друкарство – 2001.
3. Погореловська І. ISBN як найголовніший міжнародний стандарт книги // Друкарство – 1999.
4. Тимошик М. Ситуація у видавничій справі вийшла з-під контролю держави: післямова до Всеукраїнських загальних зборів видавців, поліграфістів і книгорозповсюджувачів // Друкарство. –2000. -№4.
5. Тимошик М. Ситуація у видавничо-поліграфічній справі вселяє стриманий оптимізм: післямова до Всеукраїнських зборів видавців, поліграфістів і книгорозповсюджувачів // Друкарство. –2001. -№4.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Список аналізованих видань

 

 

 

1. Рибалка І. Історія України. Частина 1: Від найдавніших часів до кінця XVIII століття: [Підр. для іст. фак. вищих навч. закладів] . – Х.: Основа, 1994. – 448 с.
2. Рибалка І. Історія України. Частина 2: Від початку ХІХ ст. до лютого 1917 року: [Підр. для іст. фак. вищих навч. закладів] . – Х.: Основа, 1997. – 480 с.
3. Історія України: Навчальний посібник для 11 класу серед. загальноосвіт. шк. / Авт.-упорядн.: Шевчук В.П., Тараненко М.Г., Левітас Ф.Л., Гісем О.В. – Запоріжжя: Прем’єр, 2000. –336 с.