Жизнь и деятельность Николая Костомарова

 М. Костомаров  вважав, що на Україні козацтво  одержало поширення у зв'язку  з її своєрідним географічним  положенням (найбільш сприятливий  клімат та землі), а також історичними умовами, які ще більше вказували "холопам", що не хотіли підкорятися безправ'ю, потяг до козацтва. У менш заселених південно-західних степових районах країни (на Брацлавщині, Канівщині, Черкащині) із втікачів формувався порівняно однорідний прошарок громадян. Це було вільне збройне населення - козацтво, котре в умовах сусідства з татарами не лише відстоювало свободу боротьбою проти татарських нападів, а й займалось "промислами і торгівлею".

 Дослідження  сучасних вчених підтвердили  висновки М. Костомарова з основних  економічних питань. Розвиток торгового  промислу набув важливого значення  у добу формування козаччини.  Військова здобич, яку, наприклад,  за часів кошового отамана  І. Сірка збирали у Криму  і Туреччині, поступово втрачає  роль для розвитку та збагачення  козацтва. Надалі Запорізька Січ  все більше перетворюється не  на фортецю, а на тор торгове  місто, своєрідну "вільну економічну  зону".

 На відміну  від поглядів деяких сучасників  на козацтво, як на явище споконвічне,  М. Костомаров показав його  як суспільно-політичне явище,  пов'язане з неминучим антагонізмом  у феодальному суспільстві взагалі. 

 Аналізуючи  склад козацтва, М. Костомаров  відзначив, що вже при польських  королях Сигізмунді І та Сигізмунді II Августі існувало два види  козаків: одних набирали старости  з королівських містечок і  волостей, а інші збиралися у  вільні загони і самі собі  обирали керівників. Виникнення  козацтва М. Костомаров відносить  до кінця XV ст., вказавши на  грамоту, видану в 1499 р. київським  міщанам, у якій вперше письмово  визначається поняття "козак". Вчений вказує на те, що козацтво  і Січ виникли не з волі  панства. М. Костомаров дотримується  думки, що Запорізька Січ виникла  через кілька років після того, як Д. Вишневецький побудував  військові споруди на острові  Хортиця, і що Січ стала "ядром  вільного козацтва", яке утворювалося  із втікачів - селян та міщан,  тобто з "народного елементу". Вчений не дотримувався якоїсь  конкретної дати утворення Січі. Він припускав, що спочатку  постійне розміщення "вільного  козацтва" було на острові Томаківка.  Першу вказівку в письмових  актах про заснування Січі  вчений відносив до 1568 р. Його  висновки: "напевно, утворення  Січі вчинилося не раптом, а  поступово з так званої "сіроми", якій ні за чим було шкодувати  на батьківщині", або ще точніше  - з "сільських холопів", що  не хотіли скорятися своїм панам".

 Він виділяв  козаків городових і запорізьких,  а також "своєвільних". Останні формувалися переважно з "панських холопів". Своєвільні козаки самостійно вибирали собі керівників. При цьому в самому козацькому стані існувала диференціація: "утворювалась козацька старшина, в протилежність якій були козаки прості, котрих називали козацькою черню".

 Таким  чином, за М. Костомаровим, в  основі виникнення козацтва на  Україні лежали явища, що мали  місце в історії інших слов'янських  народів, головним чином соціально-економічні  мотиви та протиріччя в суспільстві. 

3. Кирило-Мефодіївське братство.

Яскрава фігура Костомарова приваблювала багатьох молодих киян, зокрема, Василя Білозерського, Миколу Гулака, Пантелеймона Куліша й Опанаса Марковича. У грудні 1845 — січні 1846 року вони створили слов'янофільсько-українське Кирило-Мефодіївське братство, до якого незабаром приєднався і Тарас Шевченко. Своє завдання братчики бачили в поширенні передових ідей «слов'янської взаємності». Більшість кирило-мефодіївців (зокрема, Костомаров) були людьми глибоко релігійними, а народницький пафос носив у них характер майже релігійної віри. Але якщо Костомаров, Гулак і Білозерський були швидше слов'янофілами, аніж українофілами, то Куліш і Шевченко становили патріотично-українське крило.

Саме Костомаров є автором одного з програмних документів братства - «Книги буття українського народу».

«Закон Божий (Книга буття українського народу)»  — унікальний за змістом і долею  твір видатного українського та російського  історика,письменника й громадського діяча М. Костомарова, викладає програмні  положення Українсько-Слов'янського товариства святих Кирила й Мефодія, чи більш відомого нам під назвою Кирило-Мефодіївське братство.

Вже на початку  твору М. Костомаров показує своє бачення всесвітньої історії. Народи, пише він, забувши справжнього Бога, «....повидумували собі богів і стали за тих богів биться, і почала земля поливатися кров'ю і усіватися попелом і костями, а на всім світі сталось горе, і біднота, і хвороба, і несчастя, і незгода...». Людство віддавна потрапляє у безкінечні біди, бо видумує панів, які роблять других людей невільниками.

 Кілька  разів у «Законі Божому» наголошується  біблійне: «Всяка власть од Бога». Але автор підкреслює, що влада повинна підлягати закону і сонмищу, тобто народному зібранню. А представники законної влади, такі ненависні за царату як урядник і правитель, насправді мають бути слугами, «жити просто і працювати для общества пильно, бо власть од Бога, а самі вони грішні люди і самі послідніші, бо усім слуги».

Автор торкається й інших сторін історії: відносин України з Литвою, Польщею, Росією. По-різному складалися ці відносини, але історик відзначає спільне: сусіди не хотіли жити з Україною «по-братерськи — нерозділимо і несмісимо». М. Костомаров прямо й однозначно заявляє: «Але цього не второпали ні ляхи, ні москалі», тому вони вчинили «найпоганіше діло» — розділили Україну між собою.

Оформившись в ідейному плані, кирило-мефодіївці мали намір перейти до практичної діяльності, пропагуючи свої переконання серед населення. При цьому Гулак, близький до декабристського радикалізму Павла Пестеля, не виключав застосування насильницьких методів боротьби, а Шевченко навіть мріяв про народне повстання. Але до практичної діяльності братчиків справа не дійшла. Студент Петров, підслухавши їхні розмови та ввійшовши до них у довіру, у березні 1847 року написав донос попечителю Київського навчального округу генерал-майору Траскіну. Донос негайно переправили до Петербурга начальнику III відділення Його імператорської величності власної канцелярії графу Орлову. 17 березня Орлов повідомив про зібрання наступникові престолу Олександрові Миколайовичу з проханням дозволити арешти в Києві.

4. Ув’язнення, заслання, звільнення.

Київський губернатор Іван Фундуклей з великою повагою ставився до Костомарова. За кілька тижнів до цих подій він дав Миколі Івановичу для відгуку й зауважень свій рукопис книги «Огляд Києва щодо старожитностей» (була надрукована 1847 року). Довідавшись про підготовку арешту, Фундуклей намагався попередити Костомарова про небезпеку. У відправленій із посильним записці він просив Костомарова негайно зайти до нього. Але історик, заклопотаний майбутнім весіллям з Ангеліною Крагельською, не знайшов часу заїхати до губернатора. У ніч на 30 березня 1847 року Костомарова взяли під варту і відправили до Петербургу. Костомаров перебував у жахливому стані. У відчаї він навіть намагався заморити себе голодом у дорозі. 7 квітня його привезли до Петербурга, а 15-го відбувся перший допит.

14 червня 1847 року Костомарову, який перебував  у Петропавловській фортеці, було дозволено побачення з нареченою Ангеліною Крагельською. Науковець боявся після суду зв'язувати з Аліною своє, як він вважав, пропаще життя. Зрештою їхній шлюб розпався. Крагельська вийшла заміж за іншого чоловіка і прожила з ним 19 років. 

24 червня 1848 року, відбувши рік у Петропавловській фортеці, Костомаров був засланий у Саратов. Тут його призначили на посаду перекладача при губернському правлінні. Оскільки перекладати не було чого, губернатор доручив політичному засланцеві завідувати секретним відділом, у якому велися справи «розкольників». У Саратові Костомаров знову "включився" в наукову роботу і завершив монографію Богдана Хмельницького. Тоді ж почав писати про побут у Московській державі XVI—XVII століть. Для цієї роботи він, за звичкою, вже не обмежувався наявною літературою, а вирушав в етнографічні поїздки, збираючи стародавні пісні і перекази й одночасно знайомлячись із життям розкольників та інших сектантів. У «Саратовских губернских ведомостях» за 1853 рік опублікували перший варіант майбутнього великого дослідження Костомарова «Бунт Стєньки Разіна».

1856 року маніфест царя Олександра II звільнив Костомарова від поліцейського  нагляду. У 1857-му він вирушив  за кордон, побував у Швеції, Німеччині,  Швейцарії, Франції й Італії. У  Празі зустрівся з патріархом  чеського слов'янофільства Вацлавом  Ганкою.

5. Подальша діяльність.

У ці роки Микола Іванович підтримував  зв'язки з багатьма ліберальними та демократичними діячами, листувався з  Олександром Герценом і регулярно  друкувався в його альманасі «Колокол» (Лондон). На сторінках «Колокола» без цензурних обмежень Костомаров зміг опублікувати гострі історико-публіцистичні статті «Правда москвичам про Русь» і «Правда полякам про Русь».

В обстановці поляризації суспільства, що настала за селянською реформою 1861 року, Костомаров не бажав приєднуватися  ні до революційного, ні до консервативного  таборів, залишаючись при власних ліберальних переконаннях. Цим він настроїв проти себе обидва табори. Після викликаного студентськими заворушеннями 1861 року закриття Петербурзького університету, кілька його професорів, серед них і Костомаров, організували в приміщенні Міської думи систематичне читання лекцій. Однак на «неслухняних» щодо влади викладачів посипалися утиски, а потім і заборона на такого роду несанкціоновані виступи.

На знак протесту Костомаров 1862 року подав у відставку і більше до викладацької роботи не повертався. 1863 року він одержав запрошення очолити  кафедру в Київському університеті, 1864-го аналогічний виклик прийшов  з Харкова, а 1869 року його знову запросили  в університет святого Володимира. Але російський уряд не дозволив Костомарову  відновити викладання.

Костомаров цілком зосередився  на дослідницькій роботі. З 1863 р. він  бере активну участь у періодичному виданні томів зібрання документів з історії України та Білорусі XIV—XVII століть («Акти, що стосуються історії  Південної і Західної Росії, зібрані  і видані Археографічною комісією»). Основними працями його життя стали «Богдан Хмельницький» (перше видання — 1857 р., третє, вже в 3 томах, — 1876 р.), «Руїна» (1879—1880), присвячена трагічним подіям, що настали після смерті Хмельницького, «Мазепа» і «Мазепинці» (1882—1884), а також фундаментальна праця «Російська історія в життєписах її найважливіших діячів» (1874—1876), де представлені критичні біографії основних героїв давньоруської, української та російської історії. Власне історії Росії, крім згадуваної роботи про повстання Степана Разіна, присвячене «Північноруське народоправство» (1863) і «Непевний час Московської держави» (1866). Особливий інтерес представляє його наукова розвідка «Останні роки Речі Посполитої».

1873 року розлучені долею багато  років тому Микола Костомаров  і Аліна Крагельська (мати трьох дітей) зустрілися знову. 9 травня 1875 року вони обвінчалися і 10 років, до самої смерті Костомарова, прожили разом.

1872 року від напруженої роботи  в Костомарова стали сильно  боліти очі. Він говорив, що  пропадає від бездіяльності. Саме  тоді в нього зародилася думка  надиктувати «Руську історію…»  для популярного читання.

Фатально вплинули на здоров'я Костомарова  дві події. Восени 1881 року його збив ломовий візник. Наслідки травми відчувалися  дуже довго. А 25 січня 1882 р. зануреного в роздуми Костомарова знову  збив екіпаж.

6 квітня 1885 року, у день пам'яті  святих Кирила і Мефодія, здоров'я  вченого різко погіршилося. Вранці 7 квітня він помер у своїй  квартирі на Васильєвському острові у Петербурзі. Похований 11 квітня 1885 року на Волковому цвинтарі у Петербурзі.

Висновок

Хоч досі немає наукової біографії  вченого та неупередженої і всебічної  оцінки його історичних праць, можемо зробити деякі висновки. Його наукова  заслуга полягає в тому, що він  яскравою постановкою різних проблем  збуджував роботу дослідницької  думки незалежно від того, чи вона спрямовувалась на подальший розвиток висловлених ним положень чи на їх критику і спростування.

Головним своїм завданням історик  вважав розкриття "народної історії" на противагу історії державницькій. Свою точку зору з цього питання  Микола Іванович відстоював принципово і безкомпромісно.

 Розробивши вперше багато  питань із історії козаччини,  М.І. Костомаров виступив проти  ультрадержавницьких поглядів С.М.Соловйова, продовжених потім П.О.Кулішем на козаччину як елемент руйнівний, протигромадський і протидержавний, що не хотів працювати, а бажав жити за чужий рахунок. Микола Іванович доводить, що українська козаччина — це український народ, і її не можна відірвати від народу. Вчений-патріот своїми дослідженнями вперше підняв завісу над багатьма історичними фактами і явищами історії України.

 М.І.Костомаров вперше в вітчизняній  історіографії обґрунтував і  став широко використовувати  в своїх працях такі важливі  історичні джерела як пісні,  перекази, легенди. Саме вони стають  темою його другої магістерської  дисертації "Об историческом значений русской народной поззии". Працюючи в багатьох вітчизняних і зарубіжних архівах та книгосховищах, вчений виявив і ввів до наукового обігу величезну кількість документів. Чи не першим із вітчизняних істориків Микола Іванович висловив сумнів в достовірності літописів, піддав їх критичному розгляду, вказуючи на їх легендарність, суб'єктивізм та упередженість при висвітлені деяких подій. М.І.Костомаров проголосив російське самодержавство продуктом монголо-татарського поневолення, яке засвоїли московські князі і стали його насаджувати на східнослов'янський грунт.