Жизнь и деятельность Николая Костомарова

Вступ

Микола Костомаров - український і російський історик, етнограф, письменник, член-кореспондент Петербурзької Академії наук, один з керівників Кирило-Мефодіївського товариства, автор історичних досліджень «Богдан Хмельницький», «Руїна», «Мазепа», «Бунт Стеньки Разіна», «Північноросійське народоправство», «Російська історія в життєписах її найголовніших діячів» та інших робіт.

 Вклад  М.І. Костомарова в історичну  науку був величезний. Яскраву  оцінку творчості М.І. Костомарова  зробив визначний історик та  політичний діяч XX ст. М.С. Грушевський,  називаючи його трибуном, агітатором  та полемістом. Історичний критицизм  вченого "з особливою приємністю  звертався на скидання з місць  старих канонізованих фетишів:  псевдонаукових догм, загально визнаних  національних легенд, офіційно освячених  героїв. З не меншим завзяттям... він розбивав ідеологічні підстави  старорежимної царської Росії  — розвінчану офіційною тріадою  "православия, самодержавия и народносте" Миколаївську Росію..."

Актуальність  роботи: Багато сучасників Миколи Івановича сказали його визначні сучасники М.Г. Чернишевський, Д.Л. Мордовцев, О.М. Пипін, В.І. Семевський. Роботи історика високо цінили О.І. Герцен, К. Маркс, Ф.І. Писарєв, О.М. Горький та ін. Досліджували його спадщину й в пізніші часи (В.О. Замлинський, П.М. Попов, М. Лук, Ю. Пінчук, К.Б. Лемещенко). Тому зараз потрібно дослідити наукові праці вченого з точки зору сучасної історіографії, щоб виключити можливі помилки та по-новому оцінити, застосувати усі досягнення.

Мета  роботи: Дослідити та проаналізувати життя та діяльність Миколи Костомарова.

1. Життєвий шлях.

 Костомаров Микола Іванович (літературний псевдонім - Ієремія Гапка) народився 16 (4) травня 1817 року в Юрасівці Острогозького повіту Слобідсько-Української губернії (нині Ольховатського р-ну Воронезької обл.). Походження хлопчика визначило деяку подвійність його долі. Він з’явився на світ до взяття шлюбу місцевого поміщика Івана Петровича Костомарова з кріпачкою і за законами Російської імперії став кріпаком свого власного батька. Відставний військовий Іван Костомаров уже в похилому віці вибрав собі в дружини українську дівчину Тетяну Петрівну Мельникову й відправив її до Москви для навчання в приватному пансіоні — з наміром потім із нею одружитися. Обвінчалися батьки Миколи Костомарова у вересні 1817 року, вже після народження сина.

Раптова смерть батька (14 липня 1828 р.) поставила його родину в скрутне юридичне становище. Народжений поза шлюбом, Микола Костомаров як кріпак батька у спадок переходив  тепер його найближчим родичам —  Ровнєвим, які були не проти відвести душу, знущаючись над паничем. Коли Ровнєви запропонували Тетяні Петрівні за 14 тисяч десятин родючої землі вдовину частку — 50 тис. карбованців асигнаціями, а також волю синові, вона погодилася без зволікань.

Залишившись із дуже скромними статками, мати перевела Миколу з московського пансіону (де він, щойно почавши вчитися, за блискучі здібності отримав прізвисько фр. enfant miraculeux — чудесна дитина) до пансіону у Воронежі, ближче до домівки. Навчання в ньому обходилося дешевше, але рівень викладання був дуже низьким, і хлопчик ледь висиджував нудні уроки, які практично нічого йому не давали. За «витівки» він був відрахований з цього пансіону і перейшов до Воронезької гімназії. 1833 року Микола вступив до Харківського університету на історико-філологічний факультет. В університеті Микола Костомаров вивчав стародавні й нові мови, цікавився античною історією, німецькою філософією і новою французькою літературою, учився грати на фортепіано, пробував писати вірші. Зближення з гуртком українських романтиків Харківського університету незабаром визначило його захоплення переважно фольклором і козацьким минулим України.

У ті роки у  Харківському університеті навколо  професора-славіста і літератора-романтика  І. Срезневського сформувався гурток студентів, захоплених збиранням зразків  української народної пісенної творчості. Вони сприймали фольклор як вираження  народного духу, самі складали вірші, балади і ліричні пісні, звертаючись  до народної творчості.

Костомаров  в університетські роки дуже багато читав. Перевантаження позначилося  на його здоров'ї — ще за студентства  значно погіршився зір. У січні 1837 року Костомаров склав іспити з усіх предметів, і 8 грудня 1837 року його затвердили в статусі кандидата.

Після закінчення університету Костомаров пішов на військову  службу, був юнкером у Кінбурзькому драгунському полку в Острогозьку. Почавши розбирати багатий архів повітового суду, у якому зберігалося діловодство колишнього козацького полку з часу заснування міста, Костомаров став істориком полку. Його твір з цього приводу не зберігся, проте він відіграв велику роль у формуванні його інтересів як ученого.

Тоді ж  Костомаров переконався, що історію  треба вивчати не лише за літописами, але за народною творчістю. Для ліпшого  знайомства з життям народу він, за його ж словами, почав «етнографічні  екскурсії з Харкова сусідніми  селами і шинками». Великий вплив у ті роки справили на Костомарова вчення Йоганна Гердера, гегелівська філософія, чеське слов'янофільство, європейська романтична традиція (особливо творчість Ернста Теодора Амадея Гофмана). Прослухані навесні 1838 року в Московському університеті лекції літературознавця Степана Шевирьова зміцнили в ньому романтичне ставлення до народності.

Уже в харківський  період життя Костомаров став схилятися  до думки про те, що серед слов'янських  народів саме українському належить особлива місія у справі визволення всіх слов'ян від імперського деспотизму і кріпосницького рабства. У віршах і поемах тих років він оспівує  князівські і козацькі часи України. Свої поетичні твори Костомаров друкує в різних альманахах і видає у  вигляді збірників «Українські  балади» (1838) і «Гілка» (1840) під псевдонімом  «Ієремія Галка». Тоді ж під впливом  творчості Вільяма Шекспіра створює  історичну драму «Сава Чалий» (1838) і трагедію «Переяславська ніч» (1841).

1840 року Костомаров  склав магістерські іспити і  приступив до підготовки дисертації, присвяченої Берестейській унії 1596 року. Але робота («Про причини  і характер унії в Західній  Росії») не була захищена через  урядову заборону. Дисертація побачила  світ у 1841 році окремою книгою  і набула широкої відомості.  Але це об'єктивне дослідження  викликало люті протести з  боку церковної влади, яка побачила  в ньому відхід від офіційного  трактування актуальної для України  проблеми.

Друга дисертація Миколи Костомарова, підготовлена через  півтора року, називалася «Про історичне  значення російської народної поезії», ідеологічних нарікань не викликала  і була успішно захищена 1844 року. Костомаров одержав звання магістра і можливість зосередитися на науковій і педагогічній праці. Темою його нового дослідження стала історія Богдана Хмельницького. Бажаючи бути ближче до місць відповідних подій, Костомаров влаштувався вчителем гімназії містечка Рівне на Волині. Але вже 1845 року він переїхав до Києва, де став працювати старшим учителем у гімназії, познайомився з найавторитетнішим на той час ученим Михайлом Максимовичем.

Навесні 1846 року вчена рада Київського університету обрала Костомарова викладачем російської історії, а з 1 серпня — ад'юнкт-професором. З осені він почав читати лекції, викликаючи жвавий інтерес у студентів. З цього часу Костомаров заглибився в масштабну роботу з вивчення історії України. Тоді ж Костомаров зблизився з видатним київським  релігійним філософом Петром Авсеньєвим, який читав лекції з філософії і психології в Київській духовній академії і Київському університеті. Його філософсько-психологічні праці (зокрема, в галузі етнопсихології) справили величезне враження на Костомарова.

2. Наукова діяльність Миколи Костомарова.

2.1 Науковий доробок. 
Будучи росіянином, молодий Костомаров самотужки вивчив українську мову ,хоч тогочасне оточення висміювало його ідею писати українською.

Науковий  доробок Костомарова величезний і різноманітний. Перший його твір «Сава  Чалый, драматические сцены на южнорусском языке» було опубліковано в 1838 у Харкові. Основні історичні дослідження присвячені вивченню історії українських земель 16-18 ст., зокрема, монографії «Богдан Хмельницький» (1857), «Руїна» (1879-1880), «Мазепа» (1882), «Мазепинці» (1884), «Останні роки Речі Посполитої» та розвідки «Гетьманство Виговського», «Гетьманство Юрія Хмельницького», «Павло Полуботок», «Богдан Хмельницький, данник Оттаманської Порти» та ін. Характерною особливістю всіх цих праць є те, що вони базуються на документальних матеріалах.

 Костомаров - автор «Русской истории в жизнеописаниях ее важнейших деталей» (т. І-З, 1874-76). Він - засновник народницького напрямку в українській історіографії. У своїх працях він відстоював ідею самостійністі української нації, окремішність українського історичного процесу, який,на його думку, є втіленням вільнолюбного демократичного духу українського народу. Велику цінність мають і етнографічні праці Костомарова: «Об историческом значений южнорусского народного песенного творчества», «История казачества в южнорусских народных песнях» та ін. У 1867 ним написано передмову, а також упорядковано і відредаговано зібрання творів Т. Шевченка - «Кобзар». К. є автором великої кількості публіцистичних статей, опублікованих у 1860-80 на сторінках часописів «Основа», «Отечественные записки», «Современник», «Вестник Европы» та інших видань. Костомаров - представник української школи письменників-романтиків. Його літературні твори відображають подїї часів Київської держави, Хмельниччини та Гетьманщини (поезії «Співець Митуса», «Ластівка», «Дід пасічник»; історичних драми «Сава Чалий», 1638 і трагедії «Переяславська ніч», 1841 та ін.). Написав кілька повістей російською мовою - «Сорок лет» (1840), «Сын» (1865), «Холоп» ( 1878), «Черниговка» ( 1881 ) та інші.

2.2 Історіософська  концепція. 

«Історія  — це не опис життя вождів і ідей, а опис прагнень, дій і відчуттів  народу» — таким було кредо  Костомарова, якому він прагнув  слідувати впродовж всього свого  життя.

«Поставивши своїм завданням, - писав М. Грушевський, - розробляти «народну історію» (як він  це називав в протиставлення заняттям історією державною), й досліджувати життя частин Російської держави, а  не її державного життя, що притягало  увагу інших істориків, - він хоч  нібито уважав історичною необхідністю об'єднання в централізованій  державі колишніх автономних областей-земель, але всею душею ненавидів сей процес примусового об'єднання і всі насильства над народнім життям, що його супроводили, як явища глибоко противні моральному почуттю і стихійним пориванням до свободи і рівности, заложеним в основах народнього життя. Всі симпатії його лежали на стороні виявів народніх потягів до свободи, ініціятивности і боротьби за своє самоозначення, а всі антипатії зверталися проти політики його обмеження».

 Найважливішим  досягненням М. Костомарова як  історика стало відтворення безперервності  українського історичного процесу.  Його самостійність щодо загальноросійської  та польської історії обґрунтовано  в низці монографій ученого,  які отримали логічне завершення  у працях М. Грушевського, зокрема  у знаменитому есе «Звичайна  схема «русской» історії і справа раціонального укладу історії східного слов'янства».

 Особливо  слушними щодо значення наукових  пошуків Костомарова та їх  зв'язку з громадсько-політичною  діяльністю вченого є такі  слова М. Грушевського: «...історична  й публіцистична праця Костомарова  досить послідовно розвивала  ті революційні ідеї, що були  заложені в його молодечих «Книгах битія Українського Народу», і сьому виразно революційному духові, що віяв сильно і непереможно спід ріжних антикварних декорацій, завдячувала його наукова праця - не вважаючи на ріжні старомодности й дивацтва автора - високу, широку і тривку популярність серед поступових верств всього Східнє-Слов'янського світу: великоруського, українського і білоруського. Костомаров був одним з предтеч великої східнєевропейської революції. Він стелив їй дорогу не менше ніж Монтеск'є або Русо великій французькій».

2.3 М.І.  Костомаров про козацтво.

Дослідженням  козацтва як соціально-політичного  явища України займалось багато вчених. Але одне з найбільш обґрунтованих вивчень козацтва провів представник ліберального руху XIX ст. М. Костомаров. Зокрема, в 68 публікаціях М. Костомарова (з-понад 300 робіт вченого) зустрічаються поняття, пов'язані з козацтвом та його роллю в розвитку суспільства на Україні.

 У науці  існує декілька теорій виникнення  та розвитку козацтва. На основі  багатьох наукових досліджень  М. Костомаров розробив свою  теорію. Підтримуючи точку зору  М. А. Максимовича, вчений визначав  козацтво як категорію соціально-політичну  та історичну, а не етнічну.  Причиною його виникнення М.  Костомаров вважав зовнішні фактори  - напад татар на Україну і  гноблення народу Литвою та  Польщею. Він глибше вивчив  соціальні процеси, що виникали  в середовищі козаків, проаналізував  структуру козацтва, вказавши на  поділ козацького стану в другій  половині XVI ст. на низовців, або запорожців і городових, або українських козаків. Стверджував, що між городовими козаками з'явився стан підпомагачів, зобов'язаних займатися тільки землеробством і домашніми роботами. Вчений не розглядав козацтво як явище, властиве винятково Україні. Він відзначав появу козаків у середині XVI ст. у різних місцевостях Росії. З'явившись на берегах Дніпра і самовільно заснувавши Запорізьку Січ, вони зустрічалися також і в Східній Русі. На Нижній Волзі козаками називалися вільні працівники на річкових суднах. Його висновок: слово "козак" у XVI ст. в широкому розумінні сприймалося як так звана гуляща людина, тобто особа не зв'язана тяглом. Козацтво в широкому розумінні - це не особливий рід військ, а та маса народу, що шукала волі і виражала "протест народу проти державного гніту".