Жан-Батист Кольбер и кольбертизм

Зміст:

1. Вступ.
2. Шлях Ж.-Б. Кольбера до влади.
3. Реформаторські погляди та діяльність Ж.-Б. Кольбера. Кольбертизм.
4. Висновки.
5. Використана література.

 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Вступ.

      Актуальність  дослідження: Ім’я Жана-Батіста Кольбера, видатного державного діяча доби Людовіка XIV, не є широковідомим. Залишаючись в тіні «короля-Сонця», Кольбер разом із тим був однією з найвпливовіших персон Французького королівства другої половини XVII ст., значною мірою формуючи внутрішню політику Людовіка. Тому дослідження діяльності Ж.-Б. Кольбера дає нам додаткові можливості для вивчення історичних процесів у Франції доби остаточного встановлення бурбонського абсолютизму.

      Окрім того, Франція доби Людовіка XIV претендувала на роль європейського гегемона, і в той час як король Людовік займався веденням війн зі своїми конкурентами в Європі, левова частка відповідальності за внутрішню політику французького уряду лягла саме на плечі генерального контролера фінансів, а де-факто другої персони в державі Ж.-Б. Кольбера. Таким чином, дослідження діяльності Ж.-Б. Кольбера необхідне для розуміння внутрішньої політики абсолютистської монархії за доби Людовіка XIV.

      Територіальні межі охоплюють територію Французького королівства у зазначений нижче часовий проміжок.

      Хронологічні  межі охоплюють роки життя Ж.-Б. Кольбера: 1619 – 1683 рр.

      Мета  дослідження:

• відстежити життєвий шлях Жана-Батіста Кольбера;
• проаналізувати основні напрямки його діяльності;
• визначити роль Кольбера в історії Французького королівства.

 
 
 
 
 
 

Шлях  Ж.-Б. Кольбера до влади.

      Ж.-Б. Кольбер досяг найвищих позицій  в державній кар’єрі, не маючи знатного походження. Соціальні зміни, які почалися у французькому суспільстві ще у XVI столітті, поступово відкривали доступ до вищих щаблів державної влади не лише родовитим, але часто бездарним та інертним дворянам, але й неродовитій, але підприємливій та енергійній буржуазії, яка в нових умовах ставала справжньою опорою абсолютної монархії. З подібного середовища і походив Жан-Батіст Кольбер.

      Майбутній генеральний контролер фінансів Франції народився 29 серпня 1619 р. в Реймсі в родині купця і мав предків-купців в чотирьох поколіннях. На відміну від інших одіозних персон того часу – Сюллі, Рішельє, Мазаріні, – Кольбер не лише не походив з дворянського роду, а й до 36-ліття не носив дворянського титулу. Його батько був доволі успішним та заможним буржуа, однак і йому не було по кишені придбання для сина престижної державної посади.

      Тому  освіту Кольбер здобував в Реймському єзуїтському коледжі, Батько бажав  йому суддівської кар’єри, і тому гуманітарна єзуїтська освіта мала в цьому посприяти.

      Однак Тридцятилітня війна, в яку Франція  вступила в 1635 році, посприяла втягуванню Жана-Батіста в сферу державної  політики. В Реймс прибув королівський інтендант, який швидко підпорядкував місцеве судівництво та фіскальну систему. Паризький парламент, претендуючи на роль головної судової інстанції у Франції, виступав проти зазіхань на «давні привілеї», однак в умовах воєнного часу його протест був «голосом волаючого в пустелі». Таким чином, різке розростання бюрократичного апарату в провінції дало змогу Кольберу розпочати власну політичну кар’єру.

      З 1639 р. Кольбер був військовим комісаром, п'ять років він подорожував країною, супроводжуючи військові загони, розміщуючи їх на розквартирування, перевіряючи на оглядинах особовий склад, – словом, вів роботу рядового адміністратора, надзвичайно інтенсивну в роки війни.

     Разом з тим він успішно розпочав власну підприємницьку кар’єру, встановлюючи вигідні контакти з постачальниками припасів та солдатської амуніції. Йому допомогла доля – державним секретарем військових справ став Мішель Летельє, зять одного з родини Кольберів, батьківського кузена Сен-Пуанжа. На правах родича Жан-Батіст став довіреною особою Летельє.

       У 1651 р. за рекомендацією свого патрона, який мав добрі стосунки з тодішнім першим міністром кардиналом Джуліо Мазаріні, Кольбер став управляючим господарством кардинала. Однак перший час Кольберу довелося працювати в складних умовах. В Парижі в той час набрала сили Фронда принца Конде, Мазаріні змушений був покинути неспокійну столицю. Однак в 1652 р. Конде, який не знайшов підтримки у Паризького парламенту, вийшов з міста і приєднався до іспанської армії, а в січні 1653 р. в Париж повернувся з військами кардинал Мазаріні. В спокійних умовах і виявилися здібності Жана-Батіста Кольбера. Кольбер працював на Мазаріні впродовж десяти років, дбаючи про збагачення власне і свого нового патрона.

     Вже в 1661 р. престарілий Мазаріні на смертному  одрі рекомендував молодому королю Людовіку XIV свого управляючого. Після смерті кардинала Кольбер був назначений королівським інтендантом фінансів, ставши таким чином першим радником короля в питаннях економіки. Таким чином, стався тривалий перехід Кольбера між трьома патронами: Мішель Летельє (1644 – 1651 рр.) – кардинал Джуліо Мазаріні (1651 – 1661 рр.) – король Людовік XIV (1661 – 1683 рр.). Так виглядав шлях Жана-Батіста Кольбера до вищих щаблів державної влади.

     Останнім  кроком щодо закріплення позицій  Кольбера стало засудження в 1661 р. головного інтенданта Ніколя Фуке. В 1659 р. був підписаний Піренейський мир з Іспанією, і Фуке розробляв план поступового переведення французької економіки на мирні рейки. Кольбер, звинувативши Фуке у казнокрадстві, остаточно прибрав з горизонту небезпечного конкурента та отримав величезні важелі впливу у внутрішній політиці.

Реформаторські  погляди та діяльність Ж.-Б. Кольбера. Кольбертизм.

      Жана-Батіста  Кольбера не варто розглядати як самостійну політичну фігуру при французькому дворі. Головною причиною стійкості  позицій Кольбера є принцип безмежної відданості та підлеглості клієнта своєму патрону, який значною мірою був властивий йому. Таким чином, Кольбер не діяв у власному руслі, а лише в тому, яке було вигідним і влаштовувало спершу Летельє, згодом Мазаріні, і, зрештою, короля Людовіка. Кольбер був чудовим адміністратором, але він не був політиком у повному розумінні цього слова. Ця його якість і посприяла тому, що позиції Кольбера при особі короля були непорушними з 1661 р. і аж до його смерті. Це не в останню чергу підтверджується фактом його повної незацікавленості у двірцевих інтригах та світському житті, що могло б кинути тінь підозри на його репутацію.

      Головним  мотивом його діяльності на посаді генерального контролера фінансів стала ідея перебудова суспільства в інтересах абсолютистської монархії. Відповідно до цієї ідеї Кольбер розглядав суспільство як інструмент слугування могутності держави. Кожен член суспільства має в першу чергу приносити дохід та добробут не собі, а державі.

      Вперше  подібні ідеї виникли у Кольбера ймовірно під час навчання в єзуїтському коледжі. Гуманітарна освіта не користувалася великою пошаною серед купецьких кіл, в яких зростав і сам Кольбер, і тому в нього з’явилася певна зневага до буржуазії як до «безкорисного» прошарку суспільства. Розвиваючи далі цю основу, Кольбер приходить до тези про «корисні» та «некорисні» професії, тобто такі, що підлягають якомога більшому скороченню.

      Ця  теза була в приблизних обрисах викладена  в листі Кольбера до короля від 22 жовтня 1664 р. Кольбер пише: «Необхідно звести всі заняття Ваших підданих до тих, котрі можуть бути корисними для великих задумів» - і далі перераховує: «Сільське господарство, торгівля, армія та воєнний флот».¹

      Випливаючи  з цієї ідеї, Кольбер звертає увагу на кредитну систему у тогочасному Французькому королівстві. Великі фінансисти-кредитори, згідно з уявленнями Кольбера – це першочергові вороги французької корони. Вони суттєво нажилися в роки війни, у великих обсягах надаючи позики державі, однак позики надавалися під величезний процент у 20 – 40 %  річних. Тому Кольбер пропонував повести рішучі дії проти великих фінансистів задля «перекачування» капіталу з приватних рук в руки державні.

      Друга соціальна група, на яку звертав  увагу Кольбер – це юристи. Фронда показала політичну неблагонадійність розгалудженого суддівського апарату. Але крім цього для покупки суддівських посад виділялися капітали, які могли бути вкладені в торгівлю і промисловість. На думку Кольбера, потрібно було знизити престижність суддівських посад і сильно скоротити їх кількість, тобто викупити їх. Суму, що йшла на утримання суддівського апарату, він вважав справедливим скоротити принаймні в чотири рази. За його підрахунками, на державному утриманні стабільно знаходилося більше 30 тис. суддів та юристів, але достатнім було б залишити 7 – 8 тисяч, а інші мають зайнятися торгівлею, землеробством, службою в армії. А щоб державі легше було викупити їх посади, рекомендовано було спочатку збити їх ринкову вартість. Ефективним засобом він називав скасування гарантованої спадковості посад за умови сплати спеціального податку – полетти, тобто просто відмова короля поновлювати полетту після закінчення чергового строку, на який вона була продовжена. Тоді ціна на посади, на думку Кольбера, неминуче різко зменшиться.

      Зрештою, в 1664 р., Кольбер поставив на порядок денний питання щодо скорочення ще однієї соціальної групи – чернецтва. Позиція Кольбера мала давнє підґрунтя у Франції – ті ж парламентарі постійно втручалися в управління монастирями і стежили, щоб число ченців не було занадто великим. Французький абсолютизм в церковній політиці звик більше спиратися на біле духовенство, на єпископат, а не на чернечі ордени: єпископат представляв національний елемент в церкві, чернецтво ж управлялося з Риму, будучи «слугами Папи». Неодноразово чернечі ордени були замішані в політичних інтригах, являючись по суті агентами Папи Римського на утриманні Французького королівства.

      У згаданому вище листі до короля від 1664 р. Кольбер пропонує «поступово і  непомітно зменшити кількість ченців обох статей як людей цілковито безкорисних»². Щоб зменшити чисельність чернецтва, Кольбер пропонував різко підвищити вік прийняття обітниці – з 16 років до 20 для жінок і 25 для чоловіків – і встановити жорсткий максимум вступних внесків і щорічних зборів на утримання ченців, які їх родичі платили монастирям. Ці плани суперечили канонічним нормам, встановленим Тридентським собором 1545 – 1564 рр. і схваленим французькою церквою. Недивно, що подібна політика Кольбера сприяла погіршенню відносин Франції із Папською курією.

      Разом із тим Кольбер проявляв у своїй роботі жорсткість і навіть жорстокість. Одразу після ініційованого Кольбером арешту Фуке в 1661 р. була створена Палата правосуддя для суду над фінансистами. До неї увійшли спеціально відібрані королем члени вищих судових палат, зокрема і провінційних парламентів, на місцях у неї були півтори сотні комісарів (субделегатів), і у всіх церквах після меси читали спеціальні звернення до населення, щоб виявити можливих свідків проти фінансистів.

      Подібні міри були особливо актуальні під час голоду у Північній Франції в 1661 р. Звинувачення у всіх бідах фінансистів утримало населення від голодних бунтів та відвернуло стріли невдоволення від влади.

      Незабаром після цього, в липні 1665 р., було видано едикт про амністію фінансистам, який прямо визнавав неможливість ефективних судових розслідувань і замінив їх виплатами великих штрафів. Створені в адміністративному порядку комісії визначили, скільки повинен виплатити кожен великий фінансист, збір цих сум віддали в розпорядження наближеним до Кольбера чиновникам. В результаті цієї політики було покінчено з величезною заборгованістю і зібраний фонд, достатній для викупу значної кількості посад.

      У сфері фіскальної політики Кольбер продовжив лінію, яку до нього проводили в мирних умовах такі відомі політики французького абсолютизму, як Сюллі та Рішельє: він намагався перенести центр ваги податкової системи з прямого податку – тальї, – на непрямі податки. Талья здавна користувалася репутацією «селянського податку» – привілейовані її не платили, а міста вносили грошовий відкуп за своє звільнення від тальї. Проте у воєнні роки її частка в державних доходах зростала зважаючи на зручність її збору: підвищувати суму тальї уряд міг безконтрольно, тоді як едикти про нові непрямі податки підлягали реєстрації в парламентах та інших судових палатах. Так сталося і в роки Тридцятилітньої війни. Великий недолік тальї полягав у тому, що обложеність нею вважалася знаком соціальної нерівноправності. Кожен, хто хотів нобілюватися перш за все намагався звільнитися, як від тавра, від виплати тальї. В результаті талью не сплачували найбагатші, а біднота не могла принести в бюджет суттєві прибутки. Навпаки, непрямі податки вважалися справедливими, тому що їх доводилося платити і привілейованим.