Запорізька Січ-вільна козацька республіка

План

Вступ

1. Зародження Запорізької Січі
2. Адміністративно-політичний устрій
3. Військове мистецтво, побут та звичаї
4. Занепад запорізької Січі

Висновок

Список використаної літератури

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

Мета:  з’ясувати становище Запорізької Січі як вільної республіки; відобразити прагнення українського козацтва до свободи, незалежного державного життя і створення рівноправного суспільства.

Завдання: дослідити становище українського козацтва, виявити характерні властивості Запорізької Січі, побут та звичаї, висвітлити причини та процес виникнення українського козацтва. Висвітлити події, які відбувалися на Українських землях в період Запорізької Січі. Проаналізувати зовнішньо-політичні зв’язки козацької держави. Виділити козаків як окрему верству населення українських земель і показати прагнення запорожців поширити свій державний суверенітет на інші українські землі, визволити їх з-під влади шляхти та встановити «козацькі порядки».

Актуальність: знання і розуміння цього матеріалу має велике виховне значення для майбутніх громадян української держави, яка торує свій шлях у двадцять перше століття, бо саме на історичну освіту покладаються основні надії щодо подолання кризи історичній свідомості суспільства в перехідний період.

Предмет: закономірності формування; розвиток та діяльність Запорізької Січі, структура його складових елементів, побут та звичаї.

Об`єкт: виступає Запорізька Січ, як прообраз вільної козацької республіки.

 

 

 

 

 

 

 

 

1.Зародження Запорізької Січі

 

Запорізька Січ — суспільно-політична  та військово-адміністративна організація  українського козацтва, що склалася наприкінці ХV ст. — першій половині XVI ст. за дніпровими порогами у районі острова Хортиця.

Виникнення Запорозької  Січі було зумовлене колонізацією Середнього Придніпров'я феодалами Великого князівства Литовського, Руського і  Жемайтійського, посиленням феодально-кріпосницького та національного гніту і пробудженням самосвідомості українського народу. За перші десятиріччя XVI-го ст. панству  вдалося підкорити своїй владі  значну територію Середнього Придніпров'я  й обернути більшу частину українського населення на феодально залежне  або напівзалежне. Однак частина  козаків, щоб позбутися феодального  гноблення, відступила на Південний  Схід, у низов'я Дніпра.[8]

Перші козаки з'явилися на порогах Дніпра, ймовірно, наприкінці XV-го ст. У 1492 році запорозькі козаки атакували  турецьку військово-морську галеру під Тягинею і визволили українців, захоплених у полон і проданих у рабство. Як писав професор Михайло  Грушевський, це була перша в історії  офіційна згадка про дії козаків  на морі й офіційна згадка про запорожців узагалі.

Вже 1527 р. кримський хан  Сапіг-Гірей скаржився литовському  урядові на черкаських і канівських козаків, які поблизу татарських кочовищ ставили "уходи"(займалися  промислами), а рибу, хутра й мед  вивозили звідси на продаж у "волості" (державну територію Литви). Багаті угіддя за порогами принаджували литовських та українських феодалів. Пани з  загонами озброєної челяді не раз  вдиралися в козацькі володіння. Таким чином, біля порогів, як і раніше на Середньому Придніпров'ї, зіткнулися дві колонізаційні хвилі: панська  — в особі магнатів, переважно  старост південно-східного прикордоння  Великого князівства Литовського, та народна, яку представляли запорозькі козаки.

Не меншою була для запорожців загроза й з Півдня, від кримських  татар, які безперервно спустошували "уходи" та захоплювали в полон  козаків. Постійні напади ворогів змусили  козаків будувати укріплення для  оборони. Спочатку вони заснували окремі городки або січі в різних місцях, у тому числі, напевне, й на о. Велика Хортиця. Пізніше, в зв'язку з посиленням наступу панів і кримських  татар на Запоріжжя, козаки для згуртування  своїх сил об'єдналися в одну Січ.

Першу письмову згадку про  Січ залишив польський хроніст  Марцін Бельський. За його розповіддю, козаки за Дніпровими порогами влітку займалися промислами (рибальством, мисливством, бджільництвом), а взимку розходилися по найближчих містах (Київ, Черкаси та ін.), залишаючи в безпечному місці на острові в Коші кількасот  озброєних вогнепальною зброєю і  гарматами козаків. Оповідання Бельського про запорожців дає змогу зробити  висновок, що об'єднання окремих  січей у Запорізьку Січ відбулося, ймовірно, десь у 1530-х рр. Острів Томаківку (названий пізніше Буцьким, а також Дніпровським і Городищем), який панував над навколишньою місцевістю і був чудовим природним укріпленням, можна вважати місцем, де було засновано Запорізьку Січ як організацію всього козацтва за порогами.[1]

        В умовах антифеодальної боротьби, протесту проти соціального і національно-релігійного гніту у XV–XVI ст. на півдні України зароджувалося козацтво, яке протягом багатьох століть виступало головною силою в антифеодальній і національно-визвольній боротьбі.

Козак — це вільна людина, незалежний озброєний воїн. Слово «козак» згадується у монгольській хроніці ХІІІ ст. Наприкінці XV ст. про козаків згадується у дипломатичних листах між Росією, Польщею, Туреччиною, Кримом та іншими державами.

Основними причинами виникнення козацтва було: посилення феодально-кріпосницького і національно-релігійного гніту  з боку Литви і Польщі, необхідність захисту своїх земель від постійних  нападів султанської Туреччини і Кримського ханства. Рятуючись від гніту, селяни, населення міст тікали в незаселені степові землі Подніпров’я і Побужжя.

Основна маса тих, хто йшов у козаки, — українські селяни і міське населення. Але козакувати часто йшла і дрібна шляхта, що тікала від гніту великих магнатів. Серед українських козаків було багато росіян, поляків, литовців.[3]

Козацтво було явищем, притаманним  не тільки Україні. Майже одночасно  з українським козацтвом сформувалося й російське козацтво на Дону.

Від початків формування козацьких  загонів поміж козаків не було повної рівності. Основна їх маса («голота», «сірома») батракувала у заможніших козаків — «дуків», які володіли великими земельними наділами, отарами  овець, коней. Влада поступово зосереджувалася  у руках заможного козацтва.[5]

        Запорізька Січ була обведена високими валами, на яких був частокіл і зруби, що на них ставилися гармати. Між валами була широка площа, на краю якої стояли курені, будинки, де мешкали запоріжці. Козацька залога на Запорозькій Січі, що звалася також кошем, нараховувала кілька тисяч (іноді це число доходило до 10 тис.) озброєних козаків. На площі містилася церква, будинки старшини, школа та інші господарські та військові споруди. Січова церква і духовенство перебували під зверхністю Києво-Межигірської архимандрії. Площа біля церкви була центром суспільно-політичного життя Запорозької Січі, де відбувалися Січові ради тощо.[6]

Поза валами був Січовий  базар, куди приїжджали купці зі своїми товарами. Січовики продавали тут  продукти своєї праці — рибальства і мисливства. На Січі не було ні феодальної власності на землю, ні кріпосництва. Панівну верству Запорізької  Січі становили не феодали як привілейований стан, а власники рибних промислів, багаті скотарі й торговці, а пізніше, в міру розвитку землеробства та інших  галузей господарства — власники великих зимівників, водяних млинів, чумацьких валок тощо. Цим багатіям протистояла сірома (голота) — маса бідняків, позбавлених засобів виробництва і власного житла. Між цими двома протилежними класовими групами стояв прошарок дрібних власників.[7]

Із середовища багатого козацтва виходила правляча верхівка — старшина, яка зосереджувала у своїх  руках адміністративну владу  і судову, керувала військом і розпоряджалася фінансами. Вона представляла Запорізьку Січ у зносинах із зовнішнім світом. Усю старшину обирали на військовій козацькій раді, причому у виборах  мало право брати участь усе козацтво. Однак, незважаючи на це, козацька заможна  верхівка в більшості випадків добивалася вигідних для себе ухвал козацької  ради.[6]

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2. Адміністративно-політичний устрій 

 

 

Запорізька Січ стала тим  місцем, де козацтво продовжило державницькі традиції України, що брали свій початок  у Київській Русі, Галицько-Волинському  і королівстві, Литовсько-Руській  державі. Воно витворило власну військово-політичну  і господарську організацію, поступово  перетворюючи її у своєрідну державу  зі значними підконтрольними територіями, багатотисячною армією, адміністративним апаратом, звичаєвим правом та символікою (корогви, бунчук, булава, печатка із зображенням герба Запорізької  Січі — козак із шаблею при боці й рушницею на лівому плечі). За формою правління це була демократична республіка, яка найбільше відповідала національному характеру , українців. Тут діяв самобутній державний устрій, що виключав узурпацію влади козацькою старшиною, передбачаючи щорічні звіти та перевибори всіх посадових осіб.[9]

Відзначаючи специфічні риси політичної організації запорозького козацтва, Січ називають "козацькою  республікою". Запорізькі козаки становили товариство — громаду, яка поділялася на курені. Найвищим органом влади на Січі була військова козацька рада, у якій брали участь усі козаки. Рада обирала кошового отамана, козацьку старшину, спільно вирішувала найважливіші питання. На Запорізькій Січі діяв козацький військовий суд, який нещадно карав за вбивство товариша, крадіжки у побратимів. Каралися також приведення у Січ жінок, пияцтво під час походів, кривда жінки, зухвалість до начальства тощо. На Запоріжжі при церквах діяли школи, де діти козаків навчалися письма, церковного читання, співу та музики. 

Запорізьке козацтво відіграло  видатну роль у всіх найзначніших виступах народних мас України проти  феодально-кріпосницького гноблення  і національного гніту — в  повстаннях під проводом Криштофа Косинського (1591—1593 рр.), Северина Наливайка (1594—1596 рр.), Павлюка і Карпа Скидана (1637 р.), Якова Остряниці і Дмитра Гуні (1638 р.).[2]

Повстанням у січні 1648 р. запорозькі козаки поклали початок  визвольній війні українського народу 1648—1654 рр. під керівництвом Богдана  Хмельницького. Саме на Запоріжжі згуртувалися сили, які очолили загальнонаціональний рух проти панування шляхетської  Польщі в Україні, що завдав нищівних ударів польсько-шляхетським військам в Жовтоводській битві 1648 р., Корсунській  битві 1648 р., Пилявецькій битві 1648 р., Зборівській битві 1649 року та Батозькій  битві 1652 р.

Великої слави здобули  запоріжці своєю боротьбою проти  турецько-татарських загарбників. Їхні походи на узбережжя Криму, Малої  Азії та Фракії відбувалися спільно  з реєстровими козаками та донськими  козаками. Не раз козаки загрожували  й Стамбулові, несподівано з'являючись  на його околицях та руйнуючи укріплення (1615, 1621, 1624, 1630 рр.). Головною метою цих  походів було не тільки ослабити військові  сили агресора. Козаки руйнували маєтки татарських і турецьких феодалів і визволяли невільників. Недарма  український народ так тепло  оспівував козацькі походи в своїх  історичних піснях і думах.[3]

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

3.Військове мистецтво, побут та звичаї

 

У постійній боротьбі з ворогами запорізьке козацтво створило самобутнє  військове мистецтво, ставши на рівень кращих європейських армій. Його зброя  складалася з самопалів (рушниць) різного  калібру, пістолів, табель. Поширеними були також луки зі стрілами, бойові ножі, келепи (рід бойового молота) або  чекани, якими розбивали ворожі обладунки, довгі списи з металевими наконечниками, що, крім прямого призначення, використовувались, якщо їх скласти у вигляді ґрат, при переході через багно, ощепи (списи з гаками для стягування вершника з коня), якірці та рогульки проти ворожої кінноти тощо. Основу війська становила піхота, яку  вважали найкращою в Європі. Найпоширенішим видом піхотного бойового порядку  був т. зв. «табір», коли у центрі чотирикутного рухомого укріплення, що складалося з кількох рядів  зсунутих і скріплених між собою  возів, розташовувалося військо. Такий  спосіб давав змогу швидко переходити від наступального бою до оборони  і навпаки. Очевидці зазначали, що у  такому таборі сотня козаків могла  відбити цілу тисячу поляків і  ще більше татар. Козацька кіннота була не такою численною, як піхота, але  і її дії відзначалися майстерністю. Вона, як правило, наступала «лавою»  шикувалася напівколом і атакувала  не лише з фронту, а й з флангів, заходячи у тили ворога. Артилерія  запорожців складалася з важких гармат для облоги й захисту, а також  легких рухливих фальконетів. Січ мала також свій вітрильно-весловий флот з великих човнів-чайок або  байдаків і, як свідчать окремі джерела, навіть своєрідні підводні човни. Широко використовувалися розвідка, різні  засоби дезінформації ворога, фортифікаційні земляні роботи тощо. Складовими успіху запорізького козацтва у бою насамперед були особиста хоробрість, постійні заняття  військовою справою, досконале знання місцевості, на якій воно діяло проти  ворогів. Запорізька Січ була своєрідним лицарським орденом, що вимагав від  своїх членів особливої дисципліни і сомопосвяти. Даючи характеристику запорожців, Г.Боплан, французький інженер  та картограф, безпосередній свідок тодішніх подій в Україні, зазначав: «Вони кмітливі і проникливі, дотепні  і надзвичайно щедрі, не побиваються  за великим багатством, зате дуже люблять  свободу, без якої не уявляють собі життя. Задля цього так часто  бунтують та повстають проти шляхтичів, бачачи, що їх у чомусь утискають... Вони добре загартовані, легко переносять спеку й холод, спрагу й голод, невтомні в битвах, відважні, сміливі, чи, радше, одчайдушні, власним життям не дорожать... Вони високі на зріст, вправні, енергійні... відзначаються міцним здоров'ям... Мало хто з козаків умирає від  недуги, хіба що у глибокій старості, бо більшість з них гине на полі слави».[4] 
           В усіх своїх справах запорізькі козаки керувалися не писаними законами, а «стародавнім звичаєм, словесним правом і здоровим глуздом». Це пояснювалося порівняно коротким терміном існування Запорізької Січі, щоб виробити, систематизувати й викласти на папері закони, постійними воєнними діями, які не, сприяли законотворчості, та побоюванням козаків, що писані закони могли б змінити та обмежити їхні свободи. За козацьким правом, як вхід, так і вихід із Січі були вільними і перебування тут не обмежувалось якимось терміном. Запорізьким козаком міг стати кожен, хто прибував на Січ, але за умови володіння українською мовою, сповідування православ'я та 7-річного військового навчання. Прийнятий до козацького товариства записувався до одного з 38 куренів і для того, щоб позбавитися від можливого переслідування за попередню діяльність, наприклад за втечу від пана, змінював своє прізвище на якесь нове прізвисько. Усі козаки вважалися рівними, мали однакові права і називали один одного товаришами. При вияві пошани до уваги брався не вік козака, а час його вступу до Січі: хто вступив раніше, мав перевагу перед пізнішим прибульцем, тому останній називав першого «батьком», а перший останнього — «сином», хоча «батькові» могло бути 20, а «синові» 40 років.[8] 
           На Запоріжжі жорстоко каралися прояви будь-яких аморальних вчинків. Нещадно викорінювали злодійство, розбій, неповагу до жінки, конокрадство. Не було місця в козацькому товаристві зраді, боягузтву, підлості, шахрайству. Навіть кара смерті за вживання алкоголю під час походу, приведення жінки на Січ, не кажучи вже про тяжчі злочини, тут вважалася нормою (до речі, страти злочинців проводили самі злочинці). Найтяжчим покаранням для запорожця було вигнання його з ганьбою з січового товариства. Вірність козацькому звичаю, громаді цінувалася понад усе. 
           Характерними ознаками духовного життя Запорізької Січі, котру цілком обґрунтовано називали «християнською козацькою республікою», були глибока релігійність козаків та ревний захист ними православної віри. Скрізь, де закладалася Січ, вони негайно будували храм на честь Покрови Пресвятої Богородиці, яку вважали своєю покровителькою. У межах «Вольностей Війська Запорізького» існувало понад 60 церков. Спонукувані релігійними почуттями, запорізькі козаки регулярно відвідували Богослужіння та молебні, давали дари та пожертви на церкви, двічі на рік у мирний час, за словами Д.Яворницького, ходили пішки «на прощу», щоб вклонятися святим місцям у Самарський, Мотронинський, Києво-Печерський та деякі інші монастирі; окремі з них там залишалися назавжди. 
           На Запорізькій Січі існував постійний вишкіл лицарського, військового мистецтва. Сюди збиралися відважні юнаки з усієї України. При січовій церкві, як і при багатьох інших парафіяльних церквах «Вольностей Війська Запорізького», діяла школа, де навчалися від 30 до 80 школярів. Тут навчали читати і писати, закону Божого, співів. Джерелом книжної богословської та світської мудрості став Києво-Могилянській колегіум, з яким підтримувалися тісні зв'язки. Постійна взаємодія існувала з українськими монастирями — осередками гуманітарних знань. Запорожці пересічно знали по кілька мов, зокрема, окрім рідної, польську, турецьку, татарську, випускники колегіуму додавали до цього переліку грецьку й латину, звичай навчатися в університетах Західної Європи давав знання інших європейських мов та наук.[9] 
        Унікальним явищем, яке зародилося на Запорізькій Січі й не мало аналогів у світовій історії, було кобзарство. Своїми піснями та думами, в яких оспівувалися герої визвольних змагань, лунали заклики до повстання, кобзарі підіймали народ на боротьбу проти іноземних загарбників, соціального та національно-релігійного гніту. Вони пробуджували й розвивали українську  свідомість.