Язичницькі вірування давніх слов"ян

Дажбог вважався подателем благ, насамперед достатку та врожаю. Деякі дослідники навіть через це вважали його божеством  дощу, проте сонячна символіка  Дажбога є незаперечною.

У весняних обрядових  піснях Дажбог причетний до відмикання весни:

    Ой, соловейку,  ти ранній пташку,

    Ой  чого так рано із вир'їчка  вийшов?

    Не  сам же я вийшов, Дажбог мене  вислав —

    З  правої ручейки — літо відмикати,

    З  лівої ручейки — зиму замикати...

 

Велес, Волос  — в слов'янській міфології  — бог торгівлі, музики, мистецтва, поезії та підземного світу. Він є  опікуном худоби, та асоціюється із багатством та магічними силами світу  духів.

В давньоруських  джерелах Велес називався покровителем домашніх тварин (скотським богом) і богом матеріального благополуччя (давньоруською «скотъ» — 'багатство, гроші', або етимологічно тотожні, або германське запозичення, наближене з позначенням домашніх тварин).

Зображався  Велес з сопілкою в руках (сопілка миру). За легендою, коли між полянами і древлянами зчинилася кривава січа «за межу» (побоїще не міг зупинити навіть Перун зі своїми блискавками), з'явився В. і заграв на сопілці. Гра була такою чарівною, що воїни обох сторін опустили мечі й побраталися.

У Слові о  полку Ігоревім древній піснетворець Боян називається «Велесовим внуком». Цей епітет говорить про функції  Велеса як бога поезії та обрядових  пісень (видавці «Слова» прослідкували  тут паралель зі «скотськими» функціями  Велеса і робили висновок про культ священної поетичної тварини, аналога Пегаса).

Сільськогосподарські  функції Велеса проявляються у звичаї залишати його в дар незжатими  т. з. волоті, декілька колосків. Ця жертва називається «Волосовою борідкою».

Ймовірно, що частину  функцій Велеса взяв на себе Святий Миколай, який був покровителем добробуту і торгівлі, а також вважався в уяві деяких русичів господарем підземного світу.

Культ Велеса, поряд  з культом Перуна, належить до древніх  давньослов'янських; імена цих божеств  реконструюються на православному рівні. Існують елементи системного протистояння двох головних богів. Так, в угоді Русі з Візантією 907 Велес (у Повісті врем'яних літ — Волос) порівнюється з золотом, а Перун — зі зброєю. В Києві ідол Перуна стояв на горі (а потім входив до складу створеного князем Владимиром в 978 році пантеону), а ідол Велеса, ймовірно, на київському Подолі, в нижній частині міста; серед шести богів київського княжого пантеону Велеса не було, не дивлячись на древність і все загальність його культу. Схожа ситуація з «верхом» і «низом» існувала в Македонії, де є місто Велес, яке знаходиться біля пагорбу Іллі-пророка (який запозичив у Перуна функції громовержця), і в Хорватії, де є село Волоско під горою Перун. Це також мало місце і в соціальному плані їх культу: Велес вважався богом «усієї Русі», а Перун — переважно богом княжої дружини.

Праслов'янські форми *Velsъ, *Volsъ можливо спів ставити  з балтійським іменем бога загробного світу Вяльнасу. В ведичній міфології  з Велесом порівнюють демона Валу, який пожирає скотину. Згідно В. В. Іванову і В. М. Топорову, у відновленому міфі Велес був противником Перуна-громовержця, який грабував його скотину.

В християнську епоху Велес, завдяки фонетичній подібності імен і подібності деяких рис культу, був асимільований з християнським святим Власієм, покровителем скота. Варіант Волос розуміли як повноголосний варіант для Власій. Уже в третій чверті XI ст. в берестяній грамоті церковного змісту в переліку святих фігурує Волос. У вкладній грамоті Варлаама Хутинського (кінець XII ст.) фігурує людина на ім'я Волос — але не зрозуміло, це дохристиянське ім'я або вже просто те, що Влас.

Залишки культу Велеса (зазвичай в синкретичному  вигляді з культом святого  Власія) збереглися на російській Півночі, де відомі ідоли Велеса/Волоса і перекази про капищах на його честь; для реконструкції культу мають значення народні ікони св. Власія, фольклорні молитви і заговори з його іменем. Його культ іноді ототожнюється з культом ведмедя як «господаря» тварин.

З іменем Велеса у слов'ян пов'язувалося зоряне скупчення Плеяд (дав. руська — Волосині, болг. — Власците, серб. — Влашіh).

Християнська  традиція не повністю асимілювала образ  Велеса. Збереглася уява про нього  як про злого духа, чорта: руські діалектні ёлс, волосатик, волосень — «нечистий дух, чорт», чесь. — Veles — «злий дух, демон» (XVI—XVII ст.).

Храми Велеса

Ідол Велеса знаходився в Києві «під горою», на Подолі, тобто в торгово-ремісничій частині Києва. Відповідно літописів  цей ідол було зруйновано під час  хрещення Русі в 988 році. Там, де ідол Велеса стояв у Києві на Подолі нині пролягає старовинна вулиця Волоська.

В Ростові ідол Велеса ще в XI ст. стояв на Чудському  кінці міста.

Місто Ярославль  за переказами було засноване в 1010 році на місці храму Ведмежий Кут, який був на честь Велеса, і в якому волхви тримали священного ведмедя. Князь Ярослав Мудрий, який правив в Ростові, убив ведмедя і розігнав волхвів.

За легендою Велес був головним божеством  племені словен. Можливо, що капище Велеса знаходилося на Перині (одне з трьох капищ), де пізніше було збудовано церкву св. Миколая.

 

Мокош (Мокоша) — богиня материнства, милосердя, щастя  і нещастя, жіночої половини, гадань, рукоділля, покровителька джерел і  святих колодязів, врожаю, охоронниця корів.

Деякі автори важають  Мокошу дружиною Велеса, та зв'язують її з потойбічним світом. Посередниця між небом і землею, а тому на весняних ритуальних рушниках завжди зображувалась з руками, піднятими до неба, джерела тепла та вологи (на відміну від літніх, де руки опущені до землі, що породила зерно, готове до нового врожаю).

Мокоша —  покровителька дощів та весняних обрядодійств, пов'язаних з ними, покровителька  пологів і заступниця породіль. Символами  Богині є прядка і веретено.

У середньовіччі  християнство підмінило Мокошу Параскевою П'ятницею. Їй присвячували 12 празників у році (їх називали дванадесятницями), із яких головними були дві сусідні п'ятниці (у проміжку між 25 жовтня і 7 листопада). Свята народження і смерті Богородиці у християн відповідають православним рідновірським святам на честь Матері Мокоші. У Колі Сварожому Мокоші відповідає сузір'я Водолія.

В пожертву Мокоші приносились: каша, вовна, нитки, вино, хустки, посуд, стрічки, хліб, мед, молоко.

 

Стрибог, Стрибо, Стриба (Стривер) — бог вітру (вихору, бурі), точніше, дід і володар вітрів. Його атрибути: лук і стріли. Князь Володимир поставив його ідола у Києві. У "Слові о Полку Ігоревім" мовиться: "Се вітри, Стрибожі внуки, віють з моря стрілами на хоробрі полки Ігоря..." Не виключено, що Стрибог був також богом війни, руйнівником, що нищив дари Дажбога. Корінь стр- мають слова, які позначають швидкість: стріла, струмінь, стріляти, стрімкий, стрімголов, стрічати.

Головні храми  Стрибогу знаходились на морських островах, поблизу витоків рік, де часто  зупинялись торгові кораблі (наприклад на острові Березань поблизу витоку Дніпра). До нього перед виходом у відкрите море підходили кораблі русів, та купці приносили Стрибогу багаті дари.

За переказами, Стрибог народився на початку  часів з подиху бога Рода. Разом  зі Сварогом та Сварожичами переміг Чорного Змія. Він допомагав Перуну в його боротьбі зі Скіпером-звірем, а Хорсу — в боротьбі з Місяцем.

Мав багато синів  та онуків. Це були вітри — Посвіст, Подага, Погода.

    Посвіст  — старший вітер, бог бурі, живе в горах.

    Подага  — жаркий, посушливий, живе в пустелях на півдні.

    Погода  — теплий, легкий вітерець, бог  приємної погоди.

Інші вітри: Сиверко, Південний, Західний, Східний.

    Сиверко  — несе холод від Льодовитого  океана. Він дуже суровий і  тільки до літа трохи добрішає.

    Південний — має гарячу південну натуру, несе з собою тепло та запах півдня.

    Західний  — справжній європеєць, трохи  сухий, буває і сердитий, але,  взагалі, хороший.

    Східний  — як азіат, має характер  несподіваний, таємничий та коварний. 

   польск. Strzyboga — місцевість поблизу Скерневіце

Рожаниці —  Рожаницями, Богинями, від яких пішов  увесь світ, українці-русичі традиційно вважали Матір Богів Ладу і  Лелю (Дану) - її прояв, втілений у космічній  воді. Велика Лада є жіночим проявленням  Всевишнього Бога. Саме Лада народила, а Сварог викував (організував) увесь Всесвіт. Вона виступає Берегинею і опікункою всього живого. Уявляється як Дерево життя (Світове Дерево). Леля - це Богиня дівочої любові, молодша Рожаниця, покровителька закоханих, багатства, краси, щастя. Лада з Лелею - Богині дітонародження, жіночої долі. Згідно з праукраїнською вірою (українців-русичів) вони вдень і вночі оберігають кожну матір і її немовля від злих сил. Від Великодня (Ярила-Дажбога) до Купала всі святкували воскресіння природи, добра злагоди, миру і щастя. 23 квітня відмічали Ладовиці - дівоче свято Лади і Лелі. Під час обряду водилися хороводи, які символізували впорядковування Всесвіту, відновлення рівноваги у природі та людських душах. По закінченні танцю найкраща дівчина, яка виступає Лелею, обдаровувала всіх дівчат віночками й молочними стравами. Ці віночки зберігались до наступної весни.

В пожертву Рожаницям  приносили: млинці, кашу, хліб, сир, мед, олію, крупу, пироги, нитки, візерунчате  печиво, шкірки куниць, ласок і соболів, зерно, яйця, пиво, хустки, вовну, молоко.

 

Рід — первісний  бог давніх слов'ян, бог-творець. Входив до пантеону давньоукраїнських богів. В одному російському рукописі XVI в. говориться: „те ти не Рід седя на повітрі метає на землю купи й у тім народжуються діти“. Таким чином, Рід виступає як Творець. Язичники саме Рода вважали творцем нового життя на Землі. Для того щоб народилися діти, язичеський бог повинний скидати з неба якісь "купи", що сприяють народженню. Найбільш ймовірно, що це слово означало просто дощові краплі ("грудие" - краплі, "грудие росное" — краплі роси, "градные купи" – дробинки граду). Рукопис спростовує думку язичників, що виникнення життя на землі твориться Родом, що зрошує Землю небесними краплями, унаслідок чого народжуються діти. Тут Рід виглядає Зевсом, що зійшов до Данаї золотим дощем. Далі Рід представляється не тільки продовжувачем життя, але і творцем світу.

Проти культу Рода, як божества неба, володаря дощів і  творця світу, що давав життя всьому живому, виступали автори церк. поученій 11 ст. Культ Роду був пов'язаний з культом рожаниць. Згідно з дослідженями Б. Рибакова культ Рода прийшов на зміну культові Богині-Матері доби матріархату й установився ще до виникнення дружинного культу Перуна.

Слов'янське поняття, позначене словом Рід, містило в собі ідею родючості, врожаю (на це вказують слова з коренем "рід"). Для слов'ян, що займалися землеробством, було повністю природньо сполучити в одному понятті долю і врожай, тому що їхня доля прямо залежала від врожаю. Тому Рода треба розцінювати як дуже значне божество родючості, що велить землею.

Таким чином, Рід  з'являється перед нами всеосяжним божеством Всесвіту з усіма його світами: верхнім, небесним, відкіля  йде дощ і летять блискавки; середнім світом — природи і народження; і нижнім — з його "вогненним спорідненням". Тепер стає зрозумілим протиставлення Роду християнському богу, уседержителю Всесвіту. У ранніх перекладах біблійної книги Буття, у якій розповідаєтьсяся про створення світу, іменується "Родьство", а бог-творець — "рододєлатєль".

Гельмольд повідомляв: "Серед різноманітних божеств, яким присвячують полючи, лісу, прикрості  і радості вони (слов'яни) визнають і єдиного бога, що панує над  ними в небесах, визнають, що він  усемогутній, піклується лише про справи небесних, інші боги коряться йому, виконують покладені на них обов'язки, і що вони від крові його відбуваються і кожний з них тим важливіше, ніж ближче він коштує до цього бога богів". Таким "Богом богів" у західних слов'ян іменують Свентовита, швидше за все, це одна з головних іпостасей Роду.

Сварожич, зах.- і сх.-слов. бог вогню і війни, згаданий у збереженому з 14 ст. списку «Слова Христолюбця» у реченні, що люди «огневи ся малят, зовуще его Сварожичем». Згідно з згадкою в «Хроніці»  Малали, С. мав би бути поруч Даждь-бога другим сином Сварога. Можливо, С. був одним з ранньослов. трьох богів: Сварог — бог неба-грому, Дажбог — бог сонця, Сварожич — бог вогню.

 

Ярило, у міфології  східних слов'ян бог сонця, кохання  та весняної плодючості, сліди якого  збереглися зокрема в народній традиції. Заступник сівачів і всіх, хто встає рано, до схід сонця. Місяць Ярила - ярець (травень). Зображувався молодим, у білій полотняній одежі, на білому коні, босим. На голові - вінок квітів як символ вічності й неба. У лівій руці - пучечок житніх колосочків - знак життя і щастя, доброго врожаю і благополучності, у правиці - мертва чоловіча голова - нагадування про те, що кожного чекає смерть, а тому треба жити яро. На грудях Ярило носив, згідно з повір'ям, зображення бика - символ дужої ярості й пристрасті.

 

 

 

 

 

 

 

Використана література

 

1. Дмитро Антонович. Передхристиянська релігія українського народу

2. Иванов В. В., Топоров В. Н., Исследования в области славянских древностей, М., 1974;

3. В.Калашников «Боги древних славян», — М.:Белый город, 2003

4. В.Давидюк. Українська міфологічна легенда – К., 1992