Язичницькі вірування давніх слов"ян

Зміст                                                                                                       

                                                                                                                                               стор.

Загальна характеристика давніх, дохристиянських вірувань……………………………………..3

Особливості слов'янських  дохристиянських вірувань……………………………………….........4

Пантеон богів………………………………………………………………………………………....4

Використана література…………………………………………………………………………….14

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Як і інші давні багатобожні (політеїстичні, язичницькі) вірування, вірування давніх слов'ян були тісно пов'язані з  обожненням явищ і сил природи. Кожне  з них мало певне надприродне  пояснення та пов'язувалось з  певним божеством чи таємничою істотою.

 

 Загальна характеристика давніх, дохристиянських вірувань

Вірування усіх давніх народів були тісно пов'язані  з їх повсякденним життям, навколишнім  світом, природою. Древні люди намагались пояснити зміни, явища і сили в  природі і суспільстві (невидимий світ) використовуючи наявні у них на той час поняття про стосунки між людьми (видимий світ). Таким чином сили природи уподібнювались людям, набували певних людських рис і в такому вигляді попадали у казки. Таким чином з'явилися поняття богів, ангелів, демонів, чортів, водяників, мавок, русалок, тощо. Люди відкрили невидимий світ, пов'язаний зі світом видимим. Поява цих вірувань мала велике значення для людства, зокрема вона підготувала людей до сприйняття поняття Всевишнього, єдиного Бога, Сущого, Сили, яка управляє всесвітом (світом видимим і невидимим). Поява цього поняття означало появу нової віри — єдинобожжя, монотеїзму, яка прийшла на зміну багатобожжю і поширилась по всьому світу у складі основних світових віросповідань- іудаїзму, християнства, ісламу, буддизму, а також посіла важливе місце у індуїзмі, японських і китайських віруваннях (культ Неба).

На європейських і слов'янських землях поняття  єдиного Бога поширилося в першу  чергу завдяки християнству. Тому досить часто політеїстичні вірування у європейській і слов'янській літературі називають дохристиянськими, поганськими або язичницькими. Народні дохристиянські вірування чи язичництво — це величезний загальнолюдський комплекс світоглядів, вірувань, обрядів, що йдуть із глибин тисячоліть.

Походження  слова «язичник» точно нез'ясоване. Найбільш ймовірно, що це слово пов'язане  зі словом «язик» (мова), звідси його значення — плем'я, народ, люди, що говорять однією мовою. Саме як «народ» трактують  це слово словники руської мови 17 ст. За етимологічним словником української мови слово «язичництво» — це «віра племені людей, пов'язаних спільним звичаєм і походженням». Слово «язик» відповідає біблійному «гой» (євр.) або «gens» (лат.). Тут доцільно згадати, що в стародавньому Римі всі боги підкорених народів (gens) включалися до складу богів Риму і їх статуї ставилися в Римському Храмі Всіх Богів (Пантеоні). Саме проти цього «язичництва» боролися як іудаїзм так і християнство, розділяючи людей на язичників, які поклоняються своїм язичницьким (місцевим, народним) богам і людей, які шанують лише Всевишнього. Саме віра у Всевишнього об'єднала людей з різних народів в єдину общину (церкву) і дала змогу вирішити велику кількість тих протиріч у питаннях вірувань, які існували у язичників. Тому саме ця віра була зроблена державною імператором Константином Великим в усій Римській імперії, після чого слово «язичник» стало синонімом слова «неримлянин», «варвар», «чужинець».Тепер стає зрозуміло, чому Михайло Драгоманов вважав, що «язичницький» означає національний, крайовий, народний (тобто рідний для народу), а Митрополит Іларіон висловлював думку, що це слово означало саме «чужу віру», тобто те, що у греків та римлян означало «варвар».

В літописах  дохристиянські вірування звуться  «поганством», а люди, котрі сповідують інші віри (як рідні, так і чужі), звуться поганами. На думку деяких вчених, воно походить від лат. paganus, що первісно означало «селянин» (тобто людина з провінції Римської Імперії). «Поганська» віра розглядалась як погана, примітивна.

 

 Особливості слов'янських дохристиянських вірувань

Для дохристиян — «язичників» немає нічого надприродного, немає нічого, що було б поза Природою. Язичники-слов'яни ніколи не потребували  виразу своєї віри у церквах як особливих релігійних організаціях, тому що божественне завжди було там де вони перебували, навколо і в середині них. Суть стародавньої віри — це не особисте спасіння, як у світових релігіях, — а збереження і примноження роду, родючості землі, плодовитості худоби, охорона способу життя і цінностей роду. Таким чином, це і комплекс вірувань, і спосіб життя, і світогляд, і спосіб відтворення родових стосунків, культури, знань та навичок.

 

 Пантеон  богів

 

Слов'яни вірили у багатьох богів. Сучасні вчені  мають думку, що язичницькі боги, яких вважають виявом початкової міфології, насправді були уявленнями наших предків про Всесвіт. Першоджерелами Всесвіту вважали вогонь та воду. Більшість язичницьких богів слов'ян відомі з народної творчості: пісень, колядок.

Головні східнослов'янські боги:

     Сварог  — за Іпатіївським літописом, навчив людей шлюбу, хліборобства і подарував їм плуг.

    Див  — був ще стародавнішим богом  ніж Сварог, він втілював яскраве  блакитне небесне склепіння.  

     Лада  — одна з найстародавніших  язичницьких богинь, богиня гармонії  в природі, любові в шлюбі, мати-годувальниця Миру. Лада — мати близнят Лелі (Дани) — втіленої води, і Полеля — втіленого світла.

    Перун  — згадується у текстах договорів  з Візантією, де йде мова  про клятву воїнів Русі іменами  Перуна і Волоса. В перекладі  означає блискавка, був богом князівської дружини, всі міфи про Перуна, що збереглися на Україні, змальовують його стрільцем.

    Дажбог  — назва бога Сонця на Русі.

    Волос  (Велес) — один з найстародавніших  богів, покровитель скотарства, що  був грізним владикою інших богів і на Русі поступався лише Перунові.

    Мокоша  — богиня річок і родючості.

    Стрибог  — бог вітру.

    Рожаниці  — дарувальниці життя.

    Род  — батько всього живого.

    Сварожич  — бог вогню.

    Лела  — богиня любові.

    Попель  — бог подружнього життя.

    Триглава (Тригла) — богиня землі.

    Ярило  — бог весняної родючості.

Тут важливо  також згадати про існування  «Велесової книги» — літературної пам'ятки нібито дохристиянських часів, вік якої точно не встановлено. Вона стала відома суспільству при досить дивних обставинах, що дають підстави стверджувати що це підробка XVIII—XIX ст. Якщо ж це дійсно історична пам'ятка, то її значення неможливо переоцінити. Вона проливає світло на певні сторони вірувань і життя східних слов'ян. В ній приводяться назви багатьох богів, а також повідомляється як велика таємниця, що насправді всі ці боги — це одне, стверджуючи таким чином ідею єдинобожжя в досить незвичному вигляді.

 

Сварог у  древніх слов'ян є богом-творецем Всесвіту, чоловічим втіленням Роду, богом неба та небесного вогню. Він є небесним ковалем, що викував Світ, покровителем ковальства та ковалів, а також опікун ремесла. Він населив Землю різними істотами, створив перших людей, став покровителем шлюбу та родини. Він є винахідником плугу та жорен, також він навчив людей молоти зерно та пекти хліб. Він відомий також давнім предкам українського народу арійцям (аріям, оріям): у їхній прадавній релігії йому тотожний Тваштар - творець усіх живих і мертвих форм природи. Про нього розповідає давнє святе письмо аріїв "Рігведа". В Україні таким Святим Письмом є Велесова Книга, написана на дубових дощечках, яка також донесла до нас праукраїнське слово твастир - майстер (дощечка 22).

В давні часи Сварог зображався лише символічно, бо він був збірним поняттям для всіх Богів-Місяців, але пізніше його зображали з топірцем у золотих руках, або з молотом у Небесній кузні. Він має епітет прекраснорукий, тобто Бог-митець. Саме від цього образу походить український вислів "золоті руки", яким позначають майстрів якоїсь справи. Сварог є втіленням космічних потуг Світла, Вогню, Повітря (Ефіру), а також Батьком зодіакальних сузір'їв, які отримали назви Сварожичів. Давня чеська книга "Mater Verborum" — "Мати Слів" — перекладає наше ім'я Сварог словом Зодіак. Отже, Коло Свароже означає річне коло сузір'їв, тобто календар.

Етимологічно, ім'я Сварога виводять із санскритського (давньоарійського) "svar" (Свар), що означає голос, звук, нота, від яких походять слова зі значенням: звучати, співати, сяяти, блищати, сварити, а  також Сонце, сонячне сяйво, небо. Існує також форма Зварог, Зворожини — назва свята, яку старі люди пам'ятали в Україні ще на початку ХХ століття. Існували й імена, похідні від Сварог, які надавалися людям, народженим в січні: СВАРУНА - можливо від санскритського свару - жертовний стовп; також санскритське сваруші - власна воля, бажання, радість, натхнення. Сварог є батьком дітей-сварожичів, мудрий прабог вже давно спочиває, а світом правлять його діти. Сонце в неолітичній міфології вважалось дітищем бога потойбічного світу, чиїм атрибутом був вогонь.

Знак Сварога-сонця  — свастика, чиї зображення є  найпопулярнішими в епоху бронзи. Свастика позначала річний рух сонця, та символізувала чоловічу здатність  до запліднення. Його тваринами є  золоторогий бик, вепр, кінь, та сокіл Вараґна.

Міфи зображають його як бога-коваля, що ідентифікується  із творчою та сексуальною силою  вогню. В цих міфах, Сварог перемагає  велетенського багатоголового Змія. Сварог, використовуючи ковальські кліщі, схоплює його за язики, та змушує тягнути плуг, відділяючи таким чином землю живих (Явь) від землі мертвих (Навь), приносячи в світ закон (Правь). Змій залишається володарем мертвих.

В сучасних нео-язичеських релігіях, Сварог часто зображається як найвищий бог-творець, та центральна фігура Триглава, що завершує створення світу даючи йому Правь.

Із приходом християнства, опікування ковальством  перейняли св. Кузьма та Дем'ян, що також  є охоронцями від змій.

У пожертву Сварогу  приносились: вівсяна каша, пиво, пироги, зерно, сало, хліб, риба (щука), локшина, кропива, тканина, молоко, сир, яйця, ягідне вино, вівсяний хліб.

 

Лада (Леда,Рада, Рода, ) - Мати Богів, старша Рожаниця, Богиня світової гармонії, покровителька пологів, жінок, дітей, шлюбу, любові, жіночих  справ, врожаю, родючості. Жіноче втілення Рода, дружина Сварога. Всі Богині - це її уособлення та прояви. Лада - Богиня життя, весни, родючості, народження, жита-зерна, яка витворює і воскрешає відмерлу на зиму природу, робить землю плодючою. Лада символізує світову любов, що є основою життя на землі. Мати Лада після смерті збирає душі праведників, які стали іскрами, і йде у людський світ, вкладаючи їх у лоно жінкам, які прагнуть дитини. Супутницями Богині є почуття Чарівності і Любові. Прилітаючи у цей світ на чарівній колісниці, запряженій парою голубів і парою лебедів, вона розпалює вогонь небесних гроз, проганяє злі сили, виводить з-за холодних хмар світлосяйне сонце. Богиня Лада принесла світові Живу Воду, прийшовши до людей по веселці з немовлям (Божичем) на голові. У руці вона тримає червоне яблуко з виноградною лозою. Немовля при цьому символізує Явлений (втілений) світ, а яблуко (або яйце)- початок усього сущого, камінь Алатир (Сваргу, Сонячний хрест). Прекрасні дні травня і початку червня з давнини присвячувались Ладі і знаменувались загальними ігрищами. Тим, хто приносить їй пожертви, вона пророкує майбуття. Приносили жертви їй також жінки, які не могли мати дітей, щоби вона сприяла зачаттю. Лада прийшла вперше до людей з яблуком та виноградом, виростила перше зерно жита. У Лади двійко дітей: Леля, чарівна Богиня кохання, та Полель, Бог світлого дня. Прояв Лади, Жива, - живителька та подателька благ. Щорічно, коли зустрічаються перші зорі в сузір'ї Перуна (Стрільця), Богиня Лада, народжує нове Сонце (Божича-Коляду - Сонце зимового сонцестояння), після чого вона разом з Сварогом протягом 12 ночей творить Всесвіт. Свято Великої Лади відзначається з піснями цілий місяць - від 25 травня до 25 червня.

В пожертву Ладі приносили: оладки, кашу, хліб, сир, мед, сир, молоко, олію, крупи, пироги, нитки, візерунчате печиво, шкурки куниць, ласок і соболів, зерно, яйця, пиво, хустки, полотно, вовну, посуд.

 

Перу́н —  в старослов'янській міфології  бог грому і блискавки, повелитель дощу, творець земних урожаїв та покровитель хліборобства. Також  він бог-воїн, справедливий і суворий месник, покровитель війська та коваль багатства. Імовірно син Сварога.

Культ Перуна дуже давній. Вважають, що за Володимира Перун  був головним божеством Київської  держави й символом державного єднання. Ідол Перуна стояв на одному із київських пагорбів, був він дерев'яний, мав залізні ноги, срібну голову та золоті вуса. Густинський літопис згадує, що в руках він тримав коштовний камінь: рубін або карбункул. Військо присягалося та божилось Перуном. В договорі 971 р. Святослав клявся іменами Перуна та Велеса. Також він згадується у договорах з Візантією та київськими князями Олегом (907 г.), Ігорем (945 г.)

Давні слов'яни вірили, що грім — то його мова, а блискавка  — погляд, також вони сприймали  грім і блискавку як небесне орання та сівбу. Вважалось, що перший грім і дощ володіють очисною силою та повертають землі життєдайність. Таким чином бог грому що дає родючість став такою і покровителем шлюбів.

Східні слов'яни вшановували  Перуна щотижня у четвер (у Перунів  день). Цього дня дівчата приходили до води, а взимку — до місця, де поклонялися богам, і співали довкола багаття пісні про Перуна.

Щовесни Перуну обирали "наречену" — Додолу.

Деревом, присвяченим Перунові, був дуб. Константин Порфірородний  у своїх записках відмітив що руси в часі походу на Царгород приносили під великим дубом в жертву птахів, хліб і м'ясо. Густинський літопис також свідчить, що Перуну приносили жертви та підтримували невгасимий вогонь із дуба.

Його зіллям була папороть. За легендами, в ніч на Купала на кущ папороті міг упасти вогонь Перуна й спалахнути яскравим сяйвом. Якщо сміли­вець зуміє оволодіти жар-квіткою, то знатиме усі таємниці світу, володітиме чарами і буде вічно молодим.

Тварина Перуна — кабан. Їх приносили йому в жертву. Археологи часами знаходять шматки закам'янілого дуба із втесаними  в них кабанячими щелепами.

Із приходом християнства, функції Перуна перебрав на себе святий Ілля, а також частково архангели Гавриїл та Михаїл.

Дажбог, або  Даждьбог, Боже око — син Сварога, бог Сонця. Податель добра і багатства, божество достатку. Опікун громади  й народу.

 

Дажбог вважався родоначальником руського народу, у  Слові о Полку Ігоревім русичі звуться його внуками: "Погибашеть жизнь Даждьбожного внука". В Іпатіївському списку зазначено: "Сонце цар, син Сварога, він же Даждьбог".