Вплив османського завоювання та імперії Габсбургів на культуру Сербії кінця XV-XVIII ст

 На території колишнього  Угорського королівства, в Журі, Коморані, Острогоні, Столні, Белграді сербські школи, які виникли ще при пануванні турок, продовжували діяти й після того, як ці землі потрапили під владу Австрії. Національні школи були організовані і в інших містах Північної Сербії (150).

Вже починаючи з кінця XVII ст., серби неодноразово робили спроби створити власну друкарню на австрійській території, та кожного разу наштовхувалися на небажання австрійського уряду  позитивно розв'язати це питання. Ще патріарх Арсеній Черноєвич після переселення сербів на австрійські території у 1690 р. добивався включення в "Привілеї”, надані цісарем сербському населенню, пункту про організацію для його потреб друкарні. Він тричі звертався з цим клопотанням до віденського уряду, та йому постійно відмовляли.

 Питання про відкриття  сербських друкарень порушив  у 1732 р. під час народно-церковного  сабору інший сербський митрополит - М.Петрович. Однак віденський двір знову не дав на це згоди, мотивуючи свою відмову тим, що, мовляв, потрібні для сербів книжки можна друкувати у католицькій друкарні в Трнаві. 3 цим православні серби аж ніяк не могли погодитися.

 У 1751 р. карловацький митрополит П.Ненадович здійснив нову спробу організувати слов’янську друкарню. Він мав намір відкрити її в монастирі Раковац на Фрушській горі. Спочатку віденські власті пішли йому назустріч і дозволили створення друкарні, та, як з'ясувалося пізніше, не в названому монастирі, що був неподалік від резиденції митрополита в Карловцях, а в Осієці, де знаходився єзуїтський колегіум (155).

 У своєму повторному  клопотанні митрополит пояснив,  що сербська друкарня, в разі  її створення в Осієці, могла б через значну відстань між цим містом і Карловцями просто вийти з-під його контролю. Після цього австрійський уряд змінив своє попереднє рішення і дозволив створити друкарню за рахунок митрополії в резиденції митрополита.

 Здавалося б, питання  було вирішено, митрополит розпочав  уже збір необхідних коштів. Але  суперечки, що виникли між іллірійською (югослов'янською) придворною депутацією і Віденською придворною канцелярією (у віданні якої перебували землі Північної Сербії) про те, хто повинен контролювати діяльність друкарні і чи повинна вона друкувати уніатську літературу, так затягнули справу, що зрештою друкарня так і не була відкрита.

 Тим часом як сербські  митрополити клопоталися про  організацію книгодрукування для  представників своєї пастви, на  угорській території, що входила  до складу Австрії, вже діяло  кілька друкарень, що випускали  літературу німецькою та латинською  мовами. Продукція їх була розрахована  і на сербське населення цих  областей. Існували також кириличні  друкарні. Одна з них була уніатською (румунська друкарня в Банаті), інша - друкарня Петра Барта в Сибіу - обслуговувала переважно потреби православного румунського населення Ерделя (156). Молдавські и валаські друкарні в Римнику, Торговщині, Бузеу також обслуговували здебільшого православних румунів.

 Не могла повністю  задовольнити потреби сербів, кирилична  друкарня грека ДимитріяТеодосія у Венеції, де переважно передруковувалися російські и українські видання. При цьому, враховуючи популярність серед югослов'ян книжок з Росії, Теодосій на своїй друкованій продукції вказував, що вона випущена у Москві. Серед книжок, виданих у венеціанській друкарні, були й праці Ф.Прокоповича "Краткоетолкованиезаконагодесятисловия”, “Символ веры и девяти блаженств” та ін.

 Для того, щоб задовольнити, нарешті, потреби сербів у виданнях  їх рідною мовою, а головне  - взяти друкарську справу під  свій контроль, відвернути югослов’ян від домінуючого політичного й культурного впливу Російської держави, віденські власті вирішили санкціонувати відкриття православної кириличної друкарні. I хоча з приводу її організації мали висловитися представники сербського й румунського народів на народно-церковному саборі в Карловцях 1769 р., створенням та фінансуванням друкарні зайнялися австрійські світські власті. За їх ініціативою в 1770 р. була відкрита друкарня Курцбека у Відні, яка одержала монопольне право на двадцять років друкувати сербські книжки. Та й вона не відповідала вимогам сербів. У виданнях друкарні траплялося багато граматичних помилок, тому що складачами в ній працювали німці, які погано знали сербську мову.

 

 

3. Порівняльна характеристика культури Сербії

 

У Північній Сербії і Воєводині, що входили у XVIII ст. до складу більш  розвинутої в економічному й соціальному  відношенні, ніж Туреччина, Австрійської імперії, склалися відносно сприятливі умови для зародження й розвитку національної міської буржуазії  та інтелігенції. Тут утримала й  навіть зміцнила свої позиції сербська православна церква. Близькість значних  європейських культурних центрів сприяла  поширенню прогресивних суспільних і художніх ідей.

 Але, як уже відзначалося, Австрійська імперія, подібно  до Османської, проводила щодо  підлеглих народів асиміляторську  політику, обмежуючи їхні можливості  в розвитку своєї культури. Сербський  вчений Славко Гаврилович відзначає,  що глибоку прірву, яка розділяла  православних сербів й католицькі  політичні кола Австрії, можливо  було подолати лише шляхом  переходу у католицьку віру. Це  безумовно розгойдувало основи  народності, яка у сербів ідентифікувалася  з православ’ям.

У Далмації, де також мешкало  немало сербів, і в південній частині  Сербії, окупованій тоді турками, сербських  шкіл практично не було. Грамоти  навчали тут у монастирях. Крім того, в села приходили даскали - мандрівні вчителі. Вони укладали з общиною угоду, в якій обіцяли "вчити дітей читанню по церковних книгах та початкам письма». Церковні книжки на той час були єдиними підручниками, оскільки слов'янських букварів не існувало. Хоча в 1717 р. КіпріанРачанин і написав "Букварьсловенскихписмен", його праця так і залишилася в рукописі. Розповсюдити його в достатній кількості не було можливості через відсутність кириличних друкарень.

 Слід зазначити , що  ще наприкінці ХV ст. у Цетиньє відкрилася друкарня, у який було видано декілька найменувань церковних книжок (октоїх, псалтирь, молитвеник), але незабаром у зв’язку з відсутністю коштів на її утримання вона була закрита. У 1535-1538 рр. у Венеції діяла книгодрукарня чорногорця БожидараВучковича, що випустила декілька високохудожніх видань церковних книжок, прикрашених рукотворними малюнками. Невеличкі тиражі не могли задовольнити потреб балканських слов’ян. Недостатня кількість книжок гальмувала поширення освіти, яка зробилася доступною лише для заможної верхівки, перешкоджала розвитку мови й літератури.

 

 

 

 

 

 

 

 

Література:

 

1. Австро-Венгрия. Опытмногонациональногогосударства. Москва, 1995.

 

2. ЭнциклопедическийсловарьБрокгауза и Эфрона. Т. 58. Ст. "Сербия", "Сербскаялитература", "Сербскаянароднаяпоэзия", "Сербскаяцерковь", "Сербскийязык", "Серби". Европа и Срби. Београд, 1996.

 

 

3. Історія культур слов'янських народів.  У 3-х тт.  - Т. I: Стародавність і Середньовіччя.  - М.: ДАБК , 2003.  – 488 с.

 

4. ИсторияЮгославии: В 2 т. Москва, 1963. Т. 1.

 

5. Историяюжных и западныхславян. Курс лекций. Москва, 1979.

 

6. Историяюжных и западныхславян: В 2 т. Москва, 1998. Т. 1.

 

7. Лещиповская М. Сербская культура XVIII века. Москва, 1994.

 

 

8. Мельников Г. П. Культура зарубіжних слов'янських народів.  - М.: Інтерпаркс, 1994.  - 189 с.

 

9. Очеркиисториикультурыславян. Москва, 1996.