Вплив османського завоювання та імперії Габсбургів на культуру Сербії кінця XV-XVIII ст

Міністерство  освіти і науки України

Вінницький державний  педагогічний університет 

ім. М. Коцюбинського

Інститут історії, етнології і права

 

 

 

Індивідуально навчально-дослідне завдання

 

 

Вплив османського  завоювання та імперії Габсбургів

 на культуру  Сербії кінця XV-XVIII ст.

 

 

 

Виконала студентка  групи 1-Б

Воловодівська Вікторія

Перевірила: Мазур  І. В.

 

 

Вінниця 2011

Зміст

 

 

1. Культура Сербії під час османського завоювання.

 

 

2. Культура Сербії за правління імперії Габсбургів.

 

 

 

 

3. Порівняльна характеристика культури Сербії.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1. Культура Сербії під час османського завоювання

 

Серби, що опинилися під  владою Османської імперії, масово приймали іслам; особливу активність у цьому  плані виявляли жителі Боснії, причому  як простий люд, так і представники знатних родів. Можливо, далася взнаки тривала прихильність до богомильства. Змінюючи віру, населення загарбаних турками областей прагнуло якнайкраще пристосуватися до нових політичних і побутових умов, порятувати себе та свої сім'ї. А тим часом релігійний чинник об'єктивно ніс із собою  кардинальну зміну цивілізаційної належності.

XVI ст. розпочинається для  сербів з участі в нескінченних  війнах, у яких вони захищали  чужі інтереси й виступали  маріонетками в руках значно  потужніших сил. Попервах чи  не основною рушійною силою,  що спонукала сербів братися  до зброї й приєднуватися до  тих європейських володарів, котрі  чинили опір туркам, була християнська  солідарність: бажання допомогти  "своїм" — християнам —  у боротьбі проти "чужих"  — мусульман. Оскільки ж від  самого початку століття воєнна  активність Османської імперії  спрямовувалася головним чином  проти Угорщини, серби цілком  природно опинилися на боці  мадярського короля.

З появою на Балканах османів (XIV ст.) серби досить швидко покинули захоплену колись південну частину  півострова, рухаючись — причому  дедалі масовіше й активніше — на захід (у Боснію), південний захід (у Далмацію) та північ (в Угорщину). Переселення сербів на нові землі супроводжувалося еміграцією з них — також у бажанні захиститися від османської загрози — католицької людності, яка тут проживала. Це призвело врешті-решт до істотних змін у національно-племінній структурі на заході та південному заході Балканського півострова.

 У таких містах на  узбережжі Адріатичного моря, як  Дубровник, Котор, Будва, Бар та інших з того часу є яскраво вираженим, а інколи й переважає над сербами інонаціональний елемент. Водночас здебільшого сербськими стають колишні угорські області Бачка, Банат, Срем. Значні сербські колонії з'являються в Хорватії (Ліка, Центральна Славонія тощо) та Боснії (міста Баня-Лука, Яйце з околицями ін.).

 Під османською зверхністю  практично припинився вільний  розвиток сербської писемної  культури, вся культурна діяльність  на певний час зосередилася в рамках усної народної творчості, яка перетворилася на форму самоідентифікації та самозбереження нації.

 Однією з причин  виникнення такої ситуації було  знищення соціальної бази існування  культури, тобто освічених верств  населення, в тому числі дворянства  і вищого та середнього духовенства.  Іншою — ліквідація культурних  осередків і загальнонаціонального  та локальних культурних середовищ.

 Моральна сила, душевний  ліризм і трагічність долі  сербського народу проявилися  в його багатій та різнобарвній  народній поезії. Саме зі зразками  такої поезії постали серби  наприкінці XVIII — на початку XIX ст. перед очима освіченої Європи. Сербські народні пісні заведено  поділяти на дві великі групи:  епічні ("юнацькі") та ліричні  ("жіночі"), що відрізнялися  тематикою та художніми особливостями.

 Серед епічних пісень  виділяються чотири цикли: пісні  про події до появи турків; пісні про діяння правителів  з династії Неманичів; пісні, присвячені боротьбі проти турків; нарешті, пісні нового часу. Ліричні пісні розкривають побут народу, його менталітет.

 Однією з найкращих  і найвідоміших сербських епічних  пісень є "Хасанагиниця". її в 1774 р. опублікував у своїй праці "Мандрівка по Далмації" А. Фортіс. Протягом наступних п'ятдесяти років "Хасанагиницю" перекладено основними європейськими мовами: німецькою (Гете, 1778 р.), англійською (В. Скотт, 1779 р.), французькою (Нодьє, 1821 р.).

 Народна поезія стала  важливою складовою у процесі  становлення та розвитку сербської  писемної літератури. В XVI— XVIII ст. цю літературу здебільшого  репрезентували представники так  званої "слов'яно-сербської школи": патріарх Паїсій, ЗахарієОрфелін, ІоакимВуїч та інші, серед яких особливо виділявся Иован Раїч (1726—1801), автор першої систематизованої історії південних слов'ян ("Историяразныхславянскихнародов, найпаче болгар, хорватов й сербов"). Він у 1750-х роках навчався у Київській духовній академії.

 Просвітництво у сербів  пов'язане з ім'ям ДосітеяОбрадовича (1731—1811), котрий був останнім представником "слов'яно-сербської школи" й разом з тим започаткував новий етап у розвитку національного красного письменства, безпосередньо готуючи появу такої постаті, як Бук Караджич. "Живот й приключения", що описують власне життя Обрадовича, коментують і мотивують його думки та вчинки з позицій новонароджуваної просвітницької ідеології. Інший твір Обрадовича — "Советздравогоразума" — став немовби першим курсом практичної моралі для сербського народу.

 З кінця XV ст., й особливо  активно протягом XVI—XVII ст., розпочинається  друкарство сербською мовою. З  1791 р. у Відні виходить перше  періодичне видання сербською  мовою — "Сербські новини". У 1792-1794 рр. їхнє місце посіли "Слов'яно-сербські відомості".

 

 

 

2. Культура Сербії під час правління імперії Габсбургів

 

Після закінчення австрійсько-турецької  війни для сербів під Габсбургами  розпочинається складний період пристосування  до нового середовища, сповнений страждань, поневірянь, важкої й тривалої боротьби за збереження національної ідентичності та віри. Угорська сторона не визнавала  законності пільг, що їх серби одержали від імператора, оскільки ці пільги прямо зачіпали інтереси мадярської верхівки. Всіляко перешкоджали здійсненню наданих сербам прав органи місцевого  самоврядування Хорватії. Дедалі більшого розмаху набував антагонізм економічного й побутового характеру між сербами, угорцями та хорватами. Останні раптом відчули конкуренцію прибульців практично в усіх сферах життя. Цей  антагонізм посилювався й ускладнювався  міжконфесійним протистоянням "старого" і "нового" населення: католицька пропаганда в середовищі православних сербів проводилася й до переселення 1690 р., але тепер вона була значно агресивнішою.

 Крім іншого, сербам  у Австрії було дозволено створити  самостійну церковну організацію  на чолі з митрополитом, якого  мали обирати на своїх зібраннях  — "саборах" — делеговані представники різних суспільних верств. Якщо врахувати значення церкви в житті сербського етносу, то наявність такої структури фактично означала й дозвіл на певну політичну діяльність, що також викликало різке невдоволення серед угорців і хорватів.

Важливою подією в житті  сербів під владою Габсбургів стало  створення в 1702—1703 рр. Потисько-Помориського кордону ("границі") — специфічного за формою і статусом національного військового поселення, яке мало забезпечувати захист державного кордону Австрії від можливих нападів османів. Для сербів, які й стали захисниками кордону ("граничарами"), це означало певне полегшення, оскільки військові поселення вздовж кордону підпорядковувалися не місцевій угорській адміністрації, а Верховній військовій раді у Відні.

 Наприкінці XVII— в першій  третині XVIII ст. зміцнюються зв'язки  сербів з Росією, які відтепер  поступово поширюються не лише  на релігійно-духовну, а й на  державно-політичну сферу. З цього  часу Росія знову бере участь  у європейському житті як одна  з великих держав. Від епохи  Петра І вона все тісніше  й тісніше пов'язана у своєму  історичному розвитку з долею  слов'янського світу й насамперед  — із сербами та чорногорцями. Після перших особистих контактів  Петра І із сербськими представниками (1698) Росія свідомо спрямовує свої  дипломатичні зусилля на залучення  сербів до спільної боротьби  проти султана. Це відбувається  під двома головними гаслами:  православна солідарність і слов'янська  єдність.

Проведення в Белградському  пашалику реформ, спрямованих на поліпшення умов життя християнської людності, передбачалося мирним договором 1791 р. Ще один із пунктів цього договору передбачав амністію всім сербам, котрі  воювали проти турків. Амністію дійсно проголошували фірмани султана 1793-1794 рр., які також надавали жителям  пашалика певні майнові привілеї. Крім іншого, фірмани забороняли проживати в Белградському пашалику яничарам і дахіям, від яких серби небезпідставно чекали найбільших неприємностей.

 Унаслідок започаткованих  реформ становище сербів потроху  поліпшується. Розмір харачу було зменшено, відроджувалися ремісництво й торгівля, значно зменшилася кількість розбійних нападів. Дехто з офіцерів фрайкору навіть отримав пенсії від австрійського уряду. Було дозволено також будівництво церков і запроваджено певні елементи місцевого самоврядування. Здавалося, що на сербські землі нарешті прийшли мир і злагода. Проте це тривало недовго. Готуючись до війни з Францією, Порта поквапилася помиритись із внутрішніми противниками й дозволила повернутися до Белграда яничарам і дахіям, які відразу розгорнули антисербський терор.

          На підкорених Австрією землях  насаджувалися німецька мова, церковна  унія і католицизм. В надзвичайно  тяжкому становищі була і народна  освіта. На території Північної  Сербії на початку XVIII ст. практично  не існувало сербських національних  шкіл. Тривіальні (найнижчі) училища,  які відкривалися в австрійських  володіннях, давали тільки початкову  освіту, а католицькі гімназії (середні навчальні заклади) знаходилися, як правило, у великих містах. У них вчилися переважно діти заможних городян. Сільських жителів туди приймали рідко. Викладання в цих навчальних закладах провадилося тільки німецькою або латиною. I взагалі серби практично не мали можливості видавати літературу рідною мовою.

 У цих умовах першочергове  значення для збереження й  розвитку самобутньої сербської  культури мало поширення слов’янської  освіченості серед різних верств  населення, вивчення рідної мови  и літератури, історії свого народу.

 Це добре розуміли  прогресивні сербські культурні  й релігійні діячі. "Бачите  самі як без учения багатьма мовами пригнобленими є, во істину: мудрі володіють нетямущими"(144) - говорив митрополит М.Петрович у своєму заповіті сербському народу.

 Представники сербів, що жили у володіннях Габсбурзької  імперії, неодноразово зверталися  до австрійського уряду з проханням  відкрити сербські школи. Так,  у 1707 р. на церковно-народному  саборі в КрушедоліБудимська община вимагала, як першочерговий захід, створення сербських слов’янських шкіл. Однак саме на розділ, що стосувався цих вимог, митрополит І.Дьякович, який подавав перелік просьб сербського населення імператору, відповіді не одержав.

 Відмова була продиктована  вузько корисливою політикою  австрійських властей, що прагнули  підкорити сербський народ як  політично, так і ідеологічно.  При цісарському дворі розуміли, що, не маючи своїх шкіл, серби  будуть змушені віддавати дітей  до католицьких гімназій, а це  сприятиме поширенню унії серед  православного сербського населення.  У недостатньому розвитку національної  інтелігенції вбачався засіб,  що затримає соціальний прогрес  сербської громади, перетворить  сербів на слухняне знаряддя  австрійської політики.

 Потреба сербського  населення у відкритті народних  шкіл була настільки великою,  що в 1726 р. на церковно-народному  саборі в Карловцях сербський митрополит М.Петрович знову вимагав організації шкіл. У постанові сабору підкреслювалося, що кожний єпископ повинен відкривати школи в своїй єпархії .

 У 1727 р. нарешті вийшов  офіційний указ австрійського  уряду, в якому говорилося, що  серби можуть скрізь "сербсько-народні  школи і вищі й нижчі заводити”  (146). Відзначимо, що до цього, ще  на початку століття, на сербських землях, зайнятих Австрією, а також на території Угорщини, де жило багато сербів, національні сербські школи почали відкриватися стихійно. Справу організації освіти взяла в свої руки церква. Вона фінансувала будівництво шкіл, надавала для цих цілей свої приміщення, забезпечувала платню вчителям.

 Вже відзначалася та  роль, що її в силу історичних  обставин відігравала православна  церква в громадському й політичному  житті південнослов'янських народів,  зокрема, сербів. Змушена захищати  свої ідеологічні устої та  матеріальні привілеї під натиском  асиміляторської політики іноземних  держав, православна церква з  часів захоплення Балканського  півострова виступала як захисниця  православних слов'ян від чужоземного  ярма. А через відсутність у  південнослов'янських країнах державних  інституцій, недостатній розвиток  буржуазії саме церква висунулася  на роль ідеологічного вождя,  хранительки національної самосвідомості, захисниці принципів державності  й культури.

 На початку XVIII ст. в  Бачці (Байя, Божани, Сегедин) відкрилося кілька основних народних училищ для православних сербів. Приблизно з 1703 р. на території, що прилягала до Потиського військового кордону в Араді, Канижі, Мартиноші, Молі почав діяти ряд сербських віросповідальних шкіл (147). У Суботиці, де переважало сербське населення, школа виникла в 1711 р. і її організацією також займалася церковна община, якій активно допомагали місцеві офіцери-граничари . Першими вчителями в ній були священики, а з 1733 р. з'являються й світські викладачі. Ця школа проіснувала досить довго. Дослідник проблем сербської національної школи XVIII ст. С.Пеценачки наводить документи, які свідчать про те, що в 1770/71 р. в ній навчалися діти військових, церковнослужителів, селян (148). У другій половині XVIII ст. була заснована сербська школа в Ямені, хоча в цьому краї кількість сербського населення була незначною (149).