Воєнні дії в 1941-1942 роках ІІ світової війни

4. Переведення економіки на воєнні рейки. Евакуація

Одночасно з мобілізацією для Червоної Армії людських і матеріальних ресурсів, відбувалася перебудова народного господарства, як і всього життя народу, на воєнний лад. Проводилася ця перебудова жорсткими, командними методами, з застосуванням репресій. Робітники, селяни, службовці закріплялися на своїх робочих місцях, не могли самовільно залишати роботу, інакше оголошувалися дезертирами і підлягали віддачі до суду. За короткий час більшість підприємств було переведено на виконання замовлень фронту. Одночасно постала нагальна потреба перебазувати з районів, яким загрожувала окупація, в глиб країни промислові підприємства, колгоспи, радгоспи, вивезти наукові і культурно-освітні заклади, цінне майно, людей. Для керівництва евакуацією 24 червня 1941 р. ЦК ВКП(б) і Раднарком СРСР створили Раду по евакуації, головою якої було призначено першого секретаря ВЦРПС М. Шверника. В Україні 26 червня за рішенням ЦК КП(б)У та РНК УРСР була створена спеціальна комісія на чолі з заступником голови РНК УРСР Д. Жилою. Але оскільки воєнна доктрина передбачала війну “на чужій території”, то не було розроблено планів евакуації й не підготовлено для цього необхідних ресурсів. Усе робилося поспішно і негайно. І вже з першого дня війни на шляхах стали рухатися спочатку сотні, потім тисячі і сотні тисяч людей на машинах, возах, гарбах, колясках, пішки. Почалася велика хода народу на схід. Одночасно спішно розгорнувся демонтаж промислових підприємств і вивезення ешелонами їхнього устаткування і робітничих колективів. З України в інші республіки було евакуйовано понад 550 великих підприємств і не менше 3,5 млн. чол. населення. На схід перебазувалися колгоспи, радгоспи, МТС, з яких у тил відправили понад 34 тис. тракторів, а також понад 6,3 млн. голів худоби. У глибокий тил також було евакуйовано більшість науково-дослідних установ, вищих навчальних закладів, театрів, музеїв, медичних закладів. Вивезено і збережено фонди багатьох архівів і музеїв. Але через непідготовленість і недостатню організованість багато з того, що варто було б вивезти, не було евакуйовано. А за розпорядженням керівних органів усе цінне майно, в тому числі хліб, пальне і т.п., яке не можна вивезти, слід було знищувати, що керівники і робили. Робітники, колгоспники, інтелігенція Радянської України, були евакуйовані в 43 східних областей і автономних республік Російської Федерації, Казахстану, Узбекистану, Киргизії, Таджикистану, Туркменії, де спільно з місцевими трудящими сумлінною працею створювали матеріальну базу для перемоги.

5.Оборона Києва. Катастрофа на Південно-Західному фронті

На всіх фронтах улітку і восени тривали запеклі, кровопролитні бої. З 11 липня почалася оборона Києва, яка тривала 73 дні. Перед військами Південно-Західного фронту було поставлено завдання спинити наступ німецьких військ, які проривалися під Київ. З цією метою 10 липня 5-а армія під командуванням генерала М. Потапова почала контрнаступ з району Коростеня на південний захід і південь – на Новоград-Волинський і Житомир, а 6-а армія під командуванням генерала І. Музиченка ще 9 липня завдала контрудару з півдня на північ – на Бердичів і Житомир. Зав’язалися тривалі, кровопролитні бої, у ході яких 5-а і 6-а армії скували до 15 німецьких дивізій, не давши тим самим гітлерівцям можливості з ходу ввірватись до Києва. У напрямку Фастова розгорнула наступальні дії 26-а армія під командуванням генерала Ф. Костенка. Спроба німців відразу захопити Київ провалилася.  200 тис. киян влилося до лав Червоної Армії, 90 тис. – у народне ополчення і винищувальні батальйони. На заводах і фабриках вироблялася бойова техніка, боєприпаси, ремонтувалася зброя. Загони народного ополчення і винищувальні батальйони брали активну участь у боях. У тилу ворога на Київщині розгорнули боротьбу 20 партизанських загонів. Наприкінці липня – на початку серпня бої на Південно-Західному фронті велися з небаченим напруженням. Гітлерівці зосередили великі сили, внаслідок чого їм вдалося до 2 серпня в районі Умані оточити 6-у та 12-у армії (командуючі генерали І. Музиченко та П. Понедєлін) і вийти до Дніпра південніше Києва в район Кременчука. Оборона Києва сковувала дії противника на центральній дільниці радянсько-німецького фронту, Південно-Західний фронт загрожував правому флангу групі армій “Центр”, що рвались до Москви. У цих умовах німецько-фашистське командування наказало групі армій «Центр» спрямувати 2-у польову армію і 2-у танкову групу (Гудеріана), що мали 25 дивізій, на допомогу групі «Південь» для удару у фланг Південно-Західного фронту і глибокого обходу його військ із тилу. Перейшовши 8 серпня в наступ на Гомель і Стародуб, танкові частини гітлерівців 18 серпня захопили Стародуб, 26 - Новгород-Сіверський, 7 вересня – Конотоп, 10 вересня – Чернігів.  У цей же час на південь від Києва, в районі Кременчука, на стику Південно-3ахідного і Південного фронтів частини німецьких І7-ї армії і 1-ї танкової групи форсували Дніпро, 10 вересня повели наступ у північно-східному напрямку, назустріч військам 2-ї танкової групи і 2-ї польової армії. Війська Південно-3ахідного фронту опинилися перед загрозою оточення. В умовах, що склалися, Військова Рада Південно-Західного напряму 11 вересня звернулася до Ставки Верховного Головнокомандування з проханням дозволити відвести війська з київського виступу і зайняти оборону по річці Псел. Але Ставка і особисто Сталін не дали на це згоди. Становище на фронті швидко погіршувалось. У ніч на 15 вересня німецькі війська в районі Лохвиці з’єдналися, замкнувши кільце оточення. В оточення в районі Києва потрапили 5-а, 37-а, 26-а, частина 21-ї та 38-ї армій і окремі частини фронтового підпорядкування, штаб і Військова рада Південно-Західного фронту. Тільки 17 вересня Ставка дозволила залишити Київ. 19 вересня, після відходу радянських військ, гітлерівці зайняли Київ. Окремі радянські військові частини і окремі групи з боями вийшли з оточення. Але колона машин Військової ради та штабу фронту і близько 800 командирів та бійців 20 вересня були оточені німецькими танками та мотопіхотою в урочищі Шумейкове біля хутора Дрюківшина Сенчанського району Полтавської області. Нерівний бій тривав майже три доби, до кінця дня 22 вересня. У цьому бою загинули командуючий Південно-Західним фронтом генерал-полковник Кирпонос, член Військової ради секретар ЦК КП(б)У Бурмистенко, начальник штабу фронту генерал Тупиков та багато інших командирів і політпрацівників. Південно-Західний фронт втратив від 500 до 665 тис. чол., більшість з яких потрапила у полон. Катастрофа Південно-Західного фронту стала наслідком некомпетентного керівництва Сталіна і повністю підпорядкованій йому ставки Головнокомандування. Хоча оборона Києва закінчилася трагічно, вона мала велике політичне і віськово-стратегічне значення. Радянські війська більше ніж на два місяці затримали просування гітлерівців на схід, на Лівобережну Україну і Донбас, що дало можливість евакуювати в тил багато людей, підприємств, цінного майна і виграти час для мобілізації сил. Героїчна оборона Києва значною мірою сприяла зриву планів керівництва фашистської Німеччини на швидке захоплення Москви і “блискавичне” завершення війни.

6. Бої на Південному фронті. Оборона Одеси

На Південному фронті влітку 1941 р. радянські війська теж змушені були відступати. На правому фланзі Південного фронту гітлерівці, прорвавшись 2 серпня до Первомайська, повели наступ у напрямку Дніпропетровська і Запоріжжя. Радянські частини в районі Запоріжжя 18 серпня, підірвавши греблю Дніпрогесу, відійшли на лівий берег Дніпра, а 25 серпня залишили і Дніпропетровськ. На півдні німецькі і румунські війська найважливішою метою мали взяття Одеси. 5 серпня Ставка дала директиву командуючому Південним фронтом: “Одесу не здавати і обороняти до останньої можливості, залучаючи до цього Чорноморський флот”. Почалася оборона міста. 13 серпня ворожі війська прорвалися до Чорноморського узбережжя на схід від Одеси. Таким чином Одеса з суші опинилася у ворожому оточенні. 4-а румунська армія, що мала 18 дивізій, які налічували 300 тис. солдатів і офіцерів, значно переважаючи захисників Одеси в живій силі, з 10 серпня почала численні атаки, намагаючись увірватись до Одеси з ходу. На захист Одеси, разом з частинами Приморської армії і військово-морської бази, піднялося населення міста. У боях взяли участь 30 тис. народних ополченців. 19 серпня 1941 р. за директивою Ставки було створено Одеський оборонний район, до якого було включено окрему Приморську армію, Одеську військово-морську базу і частини кораблів Чорноморського флоту.  На кінець вересня становище військ Південного фронту значно погіршилось. Захопивши на початку вересня плацдарм на лівому березі Дніпра, біля Каховки, гітлерівці завдали 9 вересня удару на південь і незабаром підійшли до Перекопського перешийка. З метою посилення військ, що обороняли Крим, Ставка направила директиву – в найкоротший строк евакуювати війська Одеського оборонного району на Кримський півострів. Евакуація Одеси була проведена непомітно для ворога й організовано. 16 жовтня радянські війська залишили місто. До Криму і Кавказу по морю було вивезено 86 тис. бійців і командирів Окремої Приморської армії і військово-морської бази, 15 тис. цивільного населення, багато гармат, автомашин, боєприпасів, устаткування заводів тощо. Оборона Одеси мала велике значення у зриві гітлерівських планів “блискавичної” війни. Понад два місяці захисники Одеси відтягували на себе 300-тисячну армію, завдаючи їй великих втрат. 73-денна оборона Одеси дала можливість радянському командуванню виграти час, щоб відвести війська Південного фронту за Дніпро, мобілізувати нові людські резерви і організувати оборону на нових рубежах.

7. Бої в районі Харкова, Донбасі та Криму

Наприкінці вересня – на початку жовтня 1941 р. гітлерівське командування розгорнуло наступ в напрямі Донбасу і Криму. Ворожі війська, які налічували 52 дивізії, мали значну перевагу над частинами Червоної Армії в живій силі, літаках, артилерії і мінометах. У тяжких боях радянські війська стримували натиск ворога і вимотували його сили. 22 жовтня зав’язалися запеклі бої в околицях Харкова, який захищали частини 38-ї армії. 24 жовтня вони були змушені залишити місто.  На кінець жовтня 1941 р. війська Південно-Західного фронту закріпилися на лінії Вовчанськ-Балаклія-Красний Лиман, а Південного – на лінії Артемівськ-Шахтарське-Большекрєпінська. На цих рубежах вони утримували оборону до літа 1942 р. На Кримському напрямку 29 жовтня противнику вдалося прорвати фронт радянських військ, Приморська армія з боями відійшла до Севастополя, а 51-а на Керченський півострів, а звідки 16 листопада евакуюватись на Таманський півострів. 

8. Розгром німецько-фашистських військ під Москвою. Зимовий наступ Червоної Армії 1941-1942 рр.

Наприкінці вересня 1941 р. фашистське командування вирішило здійснити операцію “Тайфун” - генеральний наступ на Москву, маючи на меті захопити столицю СРСР і переможно завершити війну. Зосередивши величезні сили, гітлерівці 30 вересня на фронті шириною майже у 800 км перейшли у наступ. У листопаді – на початку грудня німецькі війська знаходилися за 30-35 км від Москви. Опір Червоної Армії, в лавах якої воювало багато українців, вимотував війська противника, завдавав їй відчутних втрат. Німецькі резерви були вичерпані. Наступила люта зима 1941-1942 р., до якої війська противника виявились непідготовленими. Радянське командування створило необхідні резерви, перекинуло під Москву свіжі дивізії, зняті з Далекого Сходу і Сибіру і 5 грудня 1941 р. розпочало контрнаступ під Москвою. У ході цього наступу Червона Армія розгромила основне угруповання ворожі війська і відкинула їх на 100-250 км на захід. У битві під Москвою, яка стала головною битвою першого періоду Вітчизняної війни, Червона Армія завдала першої великої поразки німецько-фашистським військам у другій світовій війні, розвінчала міф про їх “непереможність” і поховала гітлерівські плани “блискавичної” війни проти СРСР.  Здійснивши контрнаступ і добившись успіху під Москвою, Сталін, незважаючи на реальні умови і можливості, всупереч думки багатьох військових, дав вказівку про подальше проведення наступальних операцій на багатьох ділянках фронту. До початку літа 1942 р. були проведені операції, які залишилися незавершеними і призвели до великих втрат і тяжких поразок Червоної Армії. 18-31 січня 1942 р. війська Південно-Західного (командуючий – генерал Ф. Костенко), Південного (командуючий – генерал Р. Малиновський) фронтів провели Барвінково-Лозівську операцію. Прорвавши фронт між Балаклією і Красним Лиманом, вони визволили 24 січня Барвінкове, а 31 січня – Лозову. У районі між Балаклією, Лозовою і Слов’янськом утворився виступ глибиною до 90 і по фронту 110 км. Подальші наступальні операції радянських військ у лютому-березні 1942 р. на Південно-Західному і Південному фронтах істотних результатів не дали.  У Криму, де з 30 жовтня 1941 р. почалася героїчна оборона Севастополя, війська Кавказького (з 28 січня 1942 р. - Кримського) фронту, яким командував генерал Д. Козлов, Чорноморського флоту (командуючий - віце-адмірал П. Октябрський) і Азовської військової флотилії (командуючий - контр-адмірал С. Горшков) 26 грудня 1941 р. - 2 січня 1942 р. здійснили Керченсько-Феодосійську десантну операцію. 30 грудня радянські війська визволили Феодосію і Керч. 2 січня 1942 р. вони повністю очистили від ворога Керченський півострів, просунувшись на захід на 100-110 км. Підкинувши свіжі сили, гітлерівці у січні знову захопили Феодосію, але були спинені на Ак-Монайських позиціях. Радянські війська протягом лютого-квітня 1942 р. тричі переходили в наступ, але безуспішно. За наказом Ставки 13 квітня наступальні дії припинилися.

9. Утворення антигітлерівської коаліції

З нападом гітлерівської Німеччини на Радянський Союз почався новий етап у Другій світовій війні. 12 липня 1941 р. у Москві між СРСР і Англією була укладена угода про спільні дії у війні проти Німеччини. 2 серпня 1941 р. уряд США схвалив рішення про надання матеріальної допомоги Радянському Союзові у його боротьбі проти фашистської Німеччини. Уряд СРСР установив тісні контакти з національним комітетом “Вільна Франція”, з емігрантськими урядами Чехословаччини, Польщі та інших окупованих країн. На конференції представників СРСР, США і Англії, яка відбулася 29 вересня - 1 жовтня 1941 р., у Москві, було досягнуто угоди про розвиток тристоронніх військово-економічних зв’язків між СРСР, США і Англією. 1 січня 1942 р. у Вашингтоні 26 держав антигітлерівської коаліції в тому числі СРСР, США і Англія, підписали декларацію Об'єднаних Націй про безкомпромісну боротьбу проти країн фашистського блоку.

10. Бойові дії в Криму. Героїчна оборона Севастополя

Ставка й Генеральний штаб вважали необхідним у весняно-літній період 1942 р. вести глибоку стратегічну оборону. Але Сталін наполягав на проведенні подальших наступальних операцій під Ленінградом, в Україні та Криму. До того ж помилково вважаючи, що гітлерівці і в 1942 р.  головний удар будуть завдавати в районі Москви, Верховне Головнокомандування, виходячи з цього, зосереджувало великі сили на Центральному напрямі, а для Південно-Західного напряму їх виділялося недостатньо. А командування гітлерівських військ вирішило зосередити якнайбільше сил для проведення великої наступальної операції на південній ділянці фронту, в ході якої передбачалося розгромити радянські війська, захопити багаті сільськогосподарські райони Дону, Кубані, а потім і Кавказ, що мало серйозно послабити СРСР, забезпечити німецькі війська кавказкою нафтою, прискорити вступ Туреччини і Японії у війну на боці Німеччини, добитися рішучого перелому у війні. 8 травня 1942 р. гітлерівці завдали удару радянським військам на Керченському півострові і 19 травня оволоділи Керчю. Радянські війська евакуювалися, зазнавши великих втрат, на Таманський півострів. З 15 по 20 травня було перевезено лише 120 тис. бійців і командирів. 200 тис. чол. потрапило у полон. Багато бійців і командирів загинуло. Головною причиною поразки радянських військ у Криму було невміле командування фронту, зокрема некомпетентне втручання в його дії представника Ставки армійського комісара Мехліса. Деяким підрозділам не вдалося евакуюватися, і вони разом з частиною населення Керчі сховалися у каменоломнях Аджимушкая (передмістя Керчі). Під керівництвом полковника Н. Ягунова, а після його загибелі полковника Г. Бурміна і старшого батальйонного комісара І. Парахіна аджимушкайці (близько 15 тис. чол.) героїчно відбивали спроби гітлерівців вибити їх з каменоломень. Більшість з них загинули. Окремі групи трималися до листопада 1942 р., коли вони з боєм стали прориватися в Старокримські ліси до партизанів. Частині з них це вдалося. Весною 1942 р. тривала оборона Севастополя, що почалася 30 жовтня 1941 р. Ставка Верховного Головнокомандування, зважаючи на важливість Севастополя, 7 листопада 1941 р. віддала наказ: “Севастополь не здавати ні в якому разі і обороняти його всіма силами”. Того ж дня було створено Севастопольський оборонний район у складі військ Окремої Приморської армії, севастопольського гарнізону, берегової оборони бази, частин Чорноморського флоту. Командувіння було доручено командуючому Чорноморського флоту віце-адміралу П. Октябрському. У запеклих боях війська, що обороняли Севастополь, відбили як перший великий наступ фашистських військ, що тривав з 11 по 21 листопада 1941 р., так і другий, який почався 17 грудня і припинився ЗІ грудня 194І р. Після залишення радянськими військами Керченського півострова у травні 1942 р. становище обложеного Севастополя значно погіршилось. Підтягнувши всі сили 11-ї армії, гітлерівці зосередили на підступах до Севастополя понад 200 тис. солдатів і офіцерів, понад 2 тис. гармат і мінометів, 450 танків і 600 літаків проти 106 тис. чол.  радянських військ, що мали 600 гармат і мінометів, тільки 38 танків і 53 літаки. Відчувалася також гостра потреба в боєприпасах. Після такої тривалої артилерійської і мінометної підготовки вранці 7 червня фашисти почали третій наступ на Севастополь. З небаченим героїзмом билися захисники Севастополя. Немеркнучою славою в боях вкрили себе як цілі військові частини, зокрема 25-а Чапаєвська дивізія генерала Т. Коломійця, 95-а дивізія полковника А. Капітохіна, зведений загін 7-ї бригади морської піхоти під командуванням полковника Є.Жидилова, так і окремі бійці, командири та політпрацівники, такі, як кулеметниця Н. Онилова, снайпер Л. Павличенко, санінструктор і розвідниця М. Байда, політрук М.Фільченков та. ін. Серед них було багато українців. 18 червня 1942 р. ворожі війська вийшли на берег Північної бухти. На кінець червня у захисників міста майже вичерпалися боєприпаси. У зв’язку з критичним становищем, в якому опинилися захисники Севастополя, 30 червня Ставка віддала наказ про евакуацію. 3 липня радянські війська залишили місто, відійшовши до бухт Стрілецької, Комишевої, Козачої і на мис Херсонес. Але Командуючий Чорноморським флотом і Севастопольським оборонним районом віце-адмірал П Октябрський, головком Північно-Кавказького напряму маршал С. Будьонний, нарком ВМФ адмірал флоту М. Кузнєцов не організували евакуації військ із Севастополя і залишили напризволяще і поталу німецьким нацистам близько 100 тисяч солдатів, матросів, командирів і політпрацівників. Були евакуйовані лише Військова рада Чорноморського флоту та 200-300 інших відповідальних командирів і політпрацівників. Багато бійців і командирів загинули у боях, а десятки тисяч потрапили в полон до окупантів. Оборона Севастополя, яка тривала 250 днів і ночей і в якій воїни і жителі міста продемонстрували високі зразки героїзму і мужності, мала велике воєнно-політичне значення. Захисники Севастополя надовго скували величезну армію ворога, що сприяло зриву планів німецько-фашистського командування в басейні Чорного моря. Під Севастополем гітлерівці втратили 300 тис. убитих і поранених.

11. Бойові дії на Південно-Західномунапрямі. Катастрофа під Харковом у травні       1942 р.

Одночасно з боями в Криму розгорнулися активні бойові дії і на Південно-Західному напрямі. Командування Південно-Західного напряму почало наступальну операцію військ Південно-Західного фронту (командував фронтом у той час маршал Тимошенко, членом Військової Ради був Хрущов), яка передбачала розгром німецько-фашистських військ у районі Харкова й оволодіння цим важливим містом. Уранці 12 травня 1942 р. ударні угруповання Південно-Західного фронту перейшли в наступ. За три дні, до 15 травня, радянські війська, прорвавши оборону ворога, просунулись уперед - з району Вовчанська – на 20-25 км., а з барвінківського виступу – на 50 км. Німецько-фашистське командування, зосередивши 11 дивізій, силами армійської групи “Клейст” 17 травня почало контрнаступ з району Краматорськ-Слов’янськ у напрямку на Барвінкове – Ізюм проти армій Південного фронту. З півночі, з району Балаклеї, назустріч групі “Клейст» повели наступ війська 6-ї німецької польової армії. Командування Південно-Західного фронту, недооцінивши сили ворога, продовжувало наступ на Харків і припинило його лише надвечір 19 травня, коли становище стало катастрофічним. 23 травня частини армійської групи “Клейст” біля села Гусарівки, за 15 км південно-західніше від Балаклеї, з'єдналися з частинами 6-ї німецької польової армії, оточивши радянські війська, що перебували на Барвінківському виступі західніше від Сіверського Дінця. Зведені в одну групу «Південь» під командуванням генерала Ф. Костенка оточені війська вели запеклі бої до 29 травня. Південно-Західний і Південний фронти втратили майже 240 тис. чол., 5060 гармат і мінометів, 775 танків. Смертю хоробрих полягли генерали Ф. Костенко, О. Городнянський, К. Подлас, багато інших командирів і бійців. Це була одна з найбільших катастроф радянських військ, яка сталася внаслідок некомпетентних і необачливих дій радянського командування. Унаслідок поразки радянських військ під Харковом, обстановка на півдні у червні 1942 р. серйозно ускладнилась. Командування німецько-фашистських військ поділило групу військ «Південь» на дві групи. Група “Б”, у складі якої діяла і армійська група «Вейхс», повинна була наступати в напрямку Воронежа і південніше його, маючи завданням вийти до Волги і оволодіти Сталінградом. Командував нею фельдмаршал фон Бок. Друга група “А” під командуванням фельдмаршала Ліста одержала завдання розгорнути наступ на Північний Кавказ.  28 червня частини армійської групи «Вейхс» перейшли в наступ проти військ Брянського фронту, в напрямку Воронежа. Прорвавши оборону радянських військ, 2 липня противник вийшов до Дону. Створений 7 липня Воронезький фронт (командуючий генерал М. Ватутін) стримав натиск гітлерівських військ і не допустив повного оволодіння ними Воронежа. Однак південніше, зокрема з районів Вовчанська і Слов'янська, німецькі війська розгортали наступ, загрожуючи оточенням арміям Південно-Західного і Південного фронтів. У зв’язку з цим війська згаданих фронтів почали відходити на схід і південь. 22 липня 1942 р. радянські частини залишили місто Свердловськ Ворошиловоградської області. Таким чином уся Україна опинилася під ворожою окупацією. Отже, влітку 1942 р. Червона Армія зазнала дошкульних поразок, які поставили її і всю країну на межу катастрофи. Сталися вони передусім унаслідок серйозних прорахунків вищого військового й політичного керівництва.  28 липня 1942 р. Сталін як Народний  Комісар Оборони Союзу РСР видав наказ № 227. “Відступати далі, - говориться в наказі, - значить загубити себе і загубити разом з тим нашу Батьківщину. З цього слідує, що пора кінчати відступ. Ні кроку назад!”. Указавши, що у військах не вистачає порядку й дисципліни, Сталін зажадав установити в армії найсуворіший порядок і залізну дисципліну, панікерів і боягузів знищувати на місці, командири роти, батальйону, полку, дивізії, відповідні комісари й політпрацівники, які відступають з позиції без наказу згори, оголошувалися зрадниками Батьківщини і з ними слід було чинити як зі зрадниками Батьківщини, тобто негайно віддавати під суд військового трибуналу і розстрілювати. Сталін наказав військовим радам фронтів і, передусім, командуючим фронтами безумовно ліквідувати відступальні настрої у військах, знімати з поста і направляти в Ставку для притягнення до суду командуючих арміями, які допустили самовільний відхід військ без наказу командування фронту, а в межах фронту створювати штрафні батальйони, куди направляти середніх і старших командирів і відповідних політпрацівників, які провинилися в порушенні дисципліни через боягузтво або по нестійкості, і ставити їх на більш тяжкі ділянки фронту, щоб дати їм можливість спокутувати кров’ю свої злочини перед Батьківщиною. Для рядових бійців і молодших командирів створювалися штрафні роти. За лавами фронтових частин ставилися загороджувальні загони з військ НКВС, які мали стріляти по відступаючих бійцях і командирах. Наказ № 227 був дуже жорстким, але в тій катастрофічній обстановці він сприяв налагодженню порядку та дисципліни і посиленню стійкості військ в екстремальних умовах. Саме нещадними репресіями, несамовитим терором щодо своїх солдат і командирів Сталін добивався стабілізації обстановки на фронті і в прифронтовій смузі.