Весільна обрядовість Нижньої Наддніпрянщини

Зміст

Вступ

Розділ 1. Передвесільні звичаї та обряди українців.

1. Сватання та умовини
2. Заручини

Розділ 2. Весілля на Нижній Наддніпрянщині.

1. Бгання короваю
2. Запросини та дівич-вечір
3. Вінчання
4. Весільний поїзд і весільні чини
5. Посад молодих
6. Розподіл короваю та покривання молодої

Розділ 3. Післявесільні обряди

1. Цигани

Висновки

Список використаних джерел та літератури

Додатки

 

 

Вступ

Найкраща спілка – чоловік та жінка.

У весільній обрядовості українців збереглося чимало прадавніх язичницьких елементів, первісний зміст яких забувся, але народ їх дотримується за традицією, "бо так треба". Вважалося, що шлюб буде щасливим тільки в тому випадку, коли молоді та їхня численна рідня виконають певні ритуали з походами, танцями, піснями, діями, примовками тощо. Прийоми цієї весільної магії збереглися в Україні й до сьогодні.

На думку багатьох учених (Миколи Сумцова, Якова Головацького, Неоніли Здоровеги), слово весілля походить від назви сонячного свята "веселія", яке відзначалося у кожну фазу сонцестояння відповідними обрядами. Саме до таких святкових обрядів належали і шлюбні дійства. Святкуючи весняне пробудження й запліднення землі, люди самі відчували потяг до кохання, створення сім'ї, продовження роду. Отже, на думку дослідників, переважна більшість весіль відбувалася саме в пору весняного рівнодення та літнього сонцестояння, менше — осіннього рівнодення та зимового сонцестояння. Лише після впровадження християнства перевагу стали віддавати осені, коли всі літні роботи закінчені, а врожай зібраний. Крім того, весняне рівнодення майже завжди збігається із християнським великим постом, під час якого подружнє життя не просто обмежується, а суворо забороняється. Таким чином, весняні весілля, які одвіку узгоджувалися з циклами природи, поступово перемістилися і були підпорядковані церковному календарю.

В Україні дуже довго переважали традиції народної весільної обрядовості, церковне вінчання стало обов'язковим лише в XIX ст. Збереглося чимало церковних приписів про обов'язковість церковного вінчання, які постійно ігнорувалися народом. Так, у "Заповіді" митрополита Георгія в XI ст. записано: "без венчания жон не поймати никому же, ни богату, ни убогу, ни нищему, ни работну".

В іншому документі митрополит Іоанн говорить, що простий люд досі дотримується своїх звичаїв, ігноруючи церковне вінчання: "поймают жены своя с плясаньем и гуденьем и плесканьем". Про недовіру до церковного вінчання свідчать і такі факти, що церква освячувала і багатожонство князів та бояр, які мали по три і чотири жінки, причому обвінчані. Церковне вінчання ігнорувалося і на початку XVI ст. Так, у грамоті польського короля Сигізмунда (1509) зазначалося, що він отримав скарги на людей київських, які "жены поимучи не венчаются и детей крестити не хотят и на исповедь не ходят"[1].

Весілля для основної маси дівчат – центральна подія в їх житті, про нього нерідко замислюються ще зовсім юними дівчатками, очікують на нього з особливим хвилюванням. Тому, як правило, і своє життя жінка  мимоволі поділяє на дві половини – до того, як вона бере шлюб (тобто  життя з батьками), і після весілля  – власне родинне життя.

Весільна обрядовість  являє собою справжню урочисту драму, яка супроводжується музикою, співами, танцями, іграми, жартами, набуваючи  характеру народного свята. Це одне з тих явищ національної культури, що найбільшою мірою зберегло архаїчний колорит світоглядних уявлень, етичних норм, народної моралі та звичаєвого права, що формувалися протягом багатьох століть.

У цілому українське весілля  поділяється на три цикли: передвесільний, весільний і післявесільний. У свою чергу кожен із циклів складається з низки обрядів.

Передвесільна обрядовість включає сватання, умовини, оглядини, заручини.

Власне весілля складається із бгання короваю, барвінкових обрядів, запросин, дівич-вечора, вінчання, весільного поїзду, посаду молодих, розподілу короваю та покривання молодої.

Післявесільний цикл присвячується вшануванню батьків молодими, прилученню невістки до родини чоловіка.

«Сценарій» цей, сценарій традиційного народного весілля, дещо трансформувався в умовах міста, а на селі в основних рисах зберігся й нині.[2]

 

Розділ 1. Передвесільні звичаї та обряди українців.

1. Сватання та умовини

Лихо моє чубатеє – ніхто мене не сватає

Піде Параска, як її ласка

Прийшла Покрова, то й дівка здорова

До передвесільного циклу належать обряди, пов’язані з досягненням згоди двох родин на шлюб молодих, - сватання, умовини.

Смислове значення передвесільної обрядовості полягало в домовленості двох родин про шлюб, у прилюдній згоді наречених на одруження і вирішенні ряду економічних, господарських та організаційних питань утворення нової сім’ї, розподілу матеріальних витрат на весілля.

У народі шлюб молодих набирав  юридичної сили після цілого ряду весільних звичаїв та обрядів. Дотримання всіх етапів обряду, що закінчувалися похвалою батькам нареченої, вдале їх виконання віщували щасливе життя молодому подружжю. А тому кожній обрядовій дії, символіці та атрибутиці обряду, визначенню часу його початку, виборам посередників у сватанні дівчини, весільних чинів надавалося неабиякого значення.

На Нижній Наддніпрянщині стійко зберігалася традиція офіційного сватання хлопця до дівчини. Наприкінці ХІХ ст. простежується тенденція  до посилення ролі самих молодих  у виборі подружжя, то ж участь хлопця у сватанні стає обов’язковою.

Сватання – перша зустріч для досягнення згоди на шлюб.

Порадившись із батьками, наречений  сам ішов запрошувати двох родичів  до себе старостувати. В старости просили, як правило, близьких родичів, поважних, одружених чоловіків. Оскільки успіх  сватання залежав ще й від уміння старости вести традиційні розмови, то при виборі старшого старости бралися  до уваги такі риси вдачі, як комунікабельність, дотепність, велеречивість [3]. У нашому регіоні обов’язково для участі у сватанні запрошували хрещеного батька, рідного дядька (або двох дядьків). Якщо з них ніхто не був велеречивим, запрошували когось із рідних чи близьких, хто б умів підтримати розмову на належному рівні [4].

На досліджуваній території  посередників при сватанні (переважно одна-дві особи [3], а в моєму рідному селі зазвичай троє [4] ) називали свати.

Сватати дівчину вирушали ввечері. При здійсненні обряду мав  значення вибір дня тижня. Нещасливими  для сватання вважалися п’ятниця та понеділок [3].

У призначений день свати, зайшовши до хати з хлібом у руках  і привітавшись, починають традиційну розмову про мисливців, які натрапили  на слід куниці – красної дівиці, чи купців, які дізнаються про товар, тощо [3]. «– Бачите, ловці-молодці, що ви наробили? Мене з жінкою смутили, дочку пристидили, що скоро піч зовсім повалить, мабуть, дума тут більш не жити! Гай, гай! Так ось що ми зробимо: хліб святий приньмаємо, доброго слова не цураємося, а щоб ви нас-не порочили, що ми передержуєм куниці та красні дівиці, так ми вас пов'яжемо і тогді усе добре вам скажемо. Дочко! прийшла й наша черга до прикладу казати: годі лишень піч колупати, а чи нема чим сих ловців-молодців пов'язати?» [5]. Після традиційних вітань і промов сватів кличуть дівчину та прилюдно питають її згоди на шлюб. Відповідь нареченої є обов’язковою та вирішальною. На знак згоди сватів перев’язують рушниками. Нареченого дівчина перев’язує хусткою [2]. Ця хустка після весілля залишалася дівчині. У нашому регіоні вважалося, що доки цю весільну хустку носить жінка, доти вона буде щасливою у шлюбі. Тому дівчина, по-перше, дуже ретельно підбирала хустину (бо самій же носити), а по-друге, берегла її, одягала лише на великі свята [4].

Бувають, однак, випадки, коли дівчина не дає згоди на одруження. На знак відмови вона повертає старостам  принесений ними хліб або ж підносить  молодому гарбуза. Тоді про хлопця говорять, що він ухопив гарбуза [2]. Інколи, аби делікатно відмовити старостам, ставили на стіл та пригощали гарбузовою кашею, що було прозорим натяком: «Ви небажані гості» [4]. Щоб уникнути сорому, часом посилають розвідника, котрий має довідатися про наміри дівчини та її батьків [2].

Метою першої обрядової зустрічі було насамперед отримання згоди на шлюб та домовленість про придане нареченої. В народі ніколи не схвалювалася гонитва за багатством, корисність. При виборі шлюбного партнера найбільше цінувалися працьовитість, доброта, вірність [3]. А ще на першому місці було таке поняття, як честь роду. Якщо заплямувала родина свою честь, то ой як важко дівчині буде дочекатися старостів! На мою думку про це найкраще розповів Нечуй-Левицький у повісті «Микола Джеря». Як не мріяла стара Джериха висватати багачку, аби з невісткою в хату прийшло і її придане, як не мріяла хоч на старості пожити в розкоші, та коли прийшов сие і сказав: «Мамо, я одружуюся», - першим запитанням матері було: « А якого ж вона роду-племені? Чи не бурлачка часом?» [4,6].

Народний досвід підказував, що шлюб за розрахунком не приносить  щастя і часто приводить до сімейного розладу.

Усі питання, пов’язані з майбутнім господарським життям, ретельно обговорювалися під час підготовки до весілля.

Незабаром після першої дії  сватання відбувалися умовини (у нашому районі, у т. ч. моєму рідному селі говорять оглядини [4]). Весь передвесільний цикл обрядовості по досягненню згоди на шлюб відбувався протягом двох-трьох тижнів, інколи місяця.

Під час оглядин батьки й родичі нареченої приходили в дім парубка, щоб ознайомитися з його матеріальним становищем, побутовими умовами, господарством.

Батьки нареченого під  час оглядин старалися продемонструвати свій добробут так, щоб сватання було завершене вдало. Бувало (особливо коли парубок був з іншого села), що батьки та родичі нареченого, прагнучи показати свою заможність і благополуччя, вдавалися до хитрощів: позичали у сусідів коня, корів або сільськогосподарський реманент.

2. Заручини

Не потрібен і  клад, якщо в хлопця з дівкою лад

Після оглядин відбувався заключний етап сватання, смислове значення якого полягало в обрядовому закріпленні остаточної згоди на шлюб і публічному оголошенні цієї події. Суттєва відмінність третьої, заключної, дії сватання від попередніх була в її демонстративному характері. Вона супроводжувалася молодіжними іграми, обрядовими піснями й танцями. На сватання нерідко наймали музики, запрошували родичів та сусідів, відбувався обмін подарунками між двома родинами.

Число гостей на сватанні, пишність гостин, кількість подарунків залежали насамперед від заможності батьків  наречених, їх соціально-станового  статусу.

На заручинах до молодої  приходили разом із молодим його батьки та родичі. Всі сідали до столу, а молодих виводили на посад. Старший  староста накривав рушником хліб, клав на нього руку дівчини, зверху —  руку хлопця і перев'язував їх рушником. Після цього ритуалу молода перев'язувала  старостів рушниками, а всіх присутніх  обдаровувала хустками, полотном або  сорочками.

Після усіх церемоній дівчина  і хлопець вважалися зарученими і відтепер не мали права відмовлятися від шлюбу. Спроба відмовитися вважалася  за безчестя, за відмову ж відшкодовували матеріальні витрати та ще й платили за образу [3].

 

 

 

 

 

Розділ 2. Весілля  на Нижній Наддніпрянщині.

1. Бгання короваю

Як печуть коровай, весільну сукню вдягай

Весілля здебільшого починалось у п’ятницю із запрошення коровайниць та приготування весільного хліба.

Весільний коровай посідає  особливе місце в структурі традиційного весільного обряду багатьох народів. Стійкий  символ хліба в обрядовому житті  людини свідчить про його давні традиції, значне смислове й функціональне навантаження [3].

А в нашому регіоні (і лише в нашому!) печуть ще й дивень. На очеретину намотували смужки солодкого прісного тіста, випікали в печі. На вершечок дивня прив’язували паперову квіточку, цукерку. У перший день весілля, коли гості розходяться по домівках, старша дружка чи хтось із родичів вручали кожному гостеві по гілочці дивню. Варто зазначити, що готувати дивень (місити тісто, накручувати на очеретину, випікати) батьки нареченої запрошували лише жінок щасливих у шлюбі [4].

2.     Запросини та дівич-вечір

Просили по дорозі, щоб не були на порозі

Вінець – дівоцтву кінець

За значенням і символікою в тісному взаємозв’язку з коровайним обрядом перебувають такі елементи весілля, як запросини родичів і прощальний молодіжний вечір. Ці передшлюбні дійства були об’єднані в одну групу, оскільки виконувалися здебільшого протягом одного дня в такій послідовності: розчинення і замішування тіста на весільне печиво, запросини родини, повернення молодих із села і квітчання спеченого короваю та гільця, молодіжний посад-вечеря. Проміжними елементами структурної ланки передшлюбних дійств були обрядові зустрічі сторін (обмін подарунками), обряди ініціацій (розплетення коси нареченій, обрядове бриття молодого) тощо.

Церемонія запрошення гостей на весілля включала урочисте вирядження дочки (сина) на село в супроводі  дружок (бояр), віддячення (грішми, прядивом) і частування наречених [3]. (Сьогоднішнє запрошення на весілля зведено до розсилання поштою листівок)[4].

Найпоширенішою формою запрошення було особисте відвідування родичів  молодими.

В Нижній Наддніпрянщині з  особливою шаною запрошували  на весілля хрещених батьків. Молодий вирушав до них у супроводі бояр, музик. Названі батьки пригощали всіх.

Мати після запросин зустрічала молоду з дружками хлібом і проводжала до хати.

Зайшовши в дім, дівчата  починали прибирати гільце і квітчати коровай. Цією церемонією розпочиналося  одне з найважливіших передшлюбних дійств – дівич-вечір, що відбувався, як правило, в домівках і молодої, і молодого.

Дівич-вечір влаштовували напередодні весілля як символ прощання з вільним життям. Це був обрядовий акт відокремлення наречених від нежонатої молоді і починався завершальний цикл обряду, що включав зближення двох родин з метою схвалення шлюбу.

Дівич-вечір у домі нареченої  відзначався особливою ліричністю. Дівчата-подруги вили гільце: оздоблювали  квітами, стрічками та букетиками колосків виготовлені під час барвінкових  свят вишневе деревце або гілку  сосни. Гільце символізувало незайманість, красу та молодість. Разом із завиттям гільця виготовляли маленьку квітку або вінки для молодого і молодої як символ наречених.