Українська інтелігенція і сталінщина

У страшні роки голодомору (1932 – 1933 рр.) в Україні загинуло щонайменше 5 млн душ. Внаслідок суцільної колективізації та голодомору змінився соціальний склад села: було знищено куркульство, постраждало багато середняків, сформувалася зовні єдина соціальна верства – колгоспне селянство. Вихідцями з села поповнився робітничий клас.

Голодомор 1933 р. збігся в  часі (звичайно ж, не випадково) з другою хвилею масових репресій,спрямованою насамперед проти членів партії. Якщо в інших регіонах масові репресії проти партійнихактивістів розгорнулися в 1937 р., то в Україні початок був покладений уже в 1933 р. Українських комуністів треба було покарати за “націонал-ухильництво”, яке ширилося в їхніх рядах, і фізично винищити тих, чию віру в комуністичні ідеали похитнула трагедія голоду, очевидцями якої вони стали.

У 1933 р. в Україну прибув П.Постишев, а ДПУ республіки очолив В.Балицький; спільними зусиллями вониорганізували масовий терор. Звинувачений у націоналістичному ухилі М.Скрипник 7 липня покінчив життя самогубством. Сфабриковано справи “Української військової організації” (УВО), “Польської організації військової” (ПОВ), “Блоку українських націоналістичних партій”. Заарештовано О.Шумського та десятки комуністів, які тією чи іншою мірою були з ним зв’язані.

Після вбивства С.М.Кірова (члена  Політбюро ЦК ВКП(б), першого секретаря  Ленінградського обкому партії) (1 грудня 1934 р.) запроваджені Надзвичайні комісії військової колегії Верховного Суду СРСР (“трійки”) –органи позасудових репресій. 1 грудня 1934 р. за пропозицією Сталіна було прийнято постанову ЦВК СРСР “Про порядок ведення справ про підготовку або здійснення терористичних актів”, яка ліквідувала будь-які гарантії прав обвинувачених з цієї категорії справ. Строк розслідування зменшувався до 10 днів, обвинувачення мало бути вручене за добу до суду, де справа розглядалась без участі сторін (тобто без прокурора і адвоката). Касаційне оскарження вироку та клопотання про помилування не дозволялось, а вирок виконувався негайно. 9 грудня 1934 р. Г.Петровський підписав постанову ВУЦВК “про внесення змін до кримінально-процесуального кодексу УСРР”, яка враховувала вищезгадані положення, що стали основою беззаконня на наступні роки в Україні.

Одразу ж було “викрито” велику кількість “терористів” у Москві, Ленінграді та Києві. У Києві відбувся суд (13 – 15 грудня 1934р.) над учасниками об’єднання українських націоналістів – організації, що начебто мала на меті повалення радянської системи шляхом терористичних актів, шкідництва та диверсій. Розглядалися справи 37 осіб, 28 з яких були засуджені до розстрілу, інші – на 8 – 10 років ув’язнення. Серед них – громадський діяч, журналіст із Західної України Ю, Бачинський, письменник А.Крушельницький та його сини Іван і Тарас, письменники К.Буревій, Г.Косинка та ін.

У березні 1935 р. відбувся новий  процес, тепер уже у справі “боротьбистів”, за яким О.Полоцький, Ю.Мазаренко, Г.Епік, О.Ковінька та інші колишні члени УКП (боротьбистів) звинувачувалися у підривній роботі проти КП(б)У, підготовці терористичного акту щодо Сталіна та ін. Усі 17 осіб, які проходили за процесом, в тому числі й М.Куліш, який ніколи не належав до партії боротьбистів, були засуджені до позбавлення волі строком на 7 – 10 років. У 1937 р. більшість з них була розстріляна (процес “боротьбистів-2”).

У 1936 р. “за участь у контрреволюційній троїцькістській організації” був заарештований Ю.Коцюбинський – син відомого українського письменника М.Коцюбинського, член першого українського радянського уряду.

Його засудили до заслання строком на 5 років, але вже наступного року розстріляли. Усього за 1936 р. в Україні було “викрито” до 10 “троїцькістських організацій”.

1935 р. відбулися процеси  “Націоналістично-терористичного центру”, “Націоналістично-терористичної групи професора М.Зерова”, “Блоку українських терористичних груп”, “Троїцькістсько-націоналістичного

терористичного блоку”. У 1936 р. були також сфабриковані справи “Соціал-демократичної партії України” та ін.

Коли заходить мова про  сталінську деспотію, на екрані пам’яті  у більшості засвічується табло  – “1937”.

Обізнаніші називають більш ранню дату – 1934 рік, коли після вбивства члена Політбюро ЦК ВКП(б),першого секретаря Ленінградського обкому партії С.М. Кірова, почалася майже тридцятилітня моторошна вакханалія, ненаситна війна влади зі своїм народом.

На Україні це сталінський  “відлов”, у тім числі й серед письменників, розпочався раніше. Ось хроніка арештів 1933 року: січень – Мелетій Кічура, Василь Атаманюк, лютий – Дмитро Рудик, Федір Малицький, Дмитро Загул, Володимир Ярошенко (через два місяці випущений, що траплялося дуже рідко, та в розпалі репресій про нього згадали), квітень – Михайло Козоріс, липень – Мечислав Гаско, листопад – Сергій Пилипенко, грудень – Володимир Гжицький, Іван Ткачук, Олесь Досвітній, Остап Вишня, ВасильБобинський, Мирослав Ірчан (його взяли у приміщенні ЦК КП(б)У після тривалої розмови з П.Постишевим).

Терор 1937 – 1938 рр. охопив цілий  Радянський Союз, усі нації та соціальні  групи. Суттєво змінилася спрямованість репресій. Якщо наприкінці 20-х – на початку 30-х років вони, в основному, були спрямовані проти непманів, “куркулів”, старої інтелігенції, то у 1395 – 1936 рр. – проти учасників колишньої опозиції, ухилів, небільшовицьких партій. З 1937 р. репресії охопили широкий загал партійних, радянських працівників, командний склад армії, господарників. Здається парадоксальним, що винищували “своїх” –провідних діячів партії та держави, знаменитих воєначальників. Але нічого дивного в цьому не було: “стара гвардія”, яка пройшла підпілля, царські репресії, громадянську війну і вірила в ідеали революції, погано підходила на роль правлячого класу, оплоту тоталітарної системи з “батьком народів” на вершині бюрократичної піраміди. Треба було винищити її, щоб розчистити місце новій бюрократії, яка вступила в партію вже після революції, не мала старомодних революційних фантазій і рівно служила “вождю”. Максимальний строк позбавлення волі у справах про державні злочини збільшився з 10 до 25 років.

Справи осіб, притягнутих  до відповідальності за політичними  звинуваченнями, з ініціативи Кагановича розглядали у позасудовому порядку із застосуванням вищої міри покарання. Враховуючи велику їх кількість, за пропозицією Молотова покарання почали визначати за списками. Особлива нарада діяла у формі трійки, а потім і двійки: нарком внутрішніх справ і прокурор СРСР. На місцях теж виникали трійки і двійки. Загалом судовий порядок розгляду справ мало сим відрізнявся від позасудового.

У 1937 р. була ліквідована  майже вся верхівка ЦК КП(б)У і уряду УРСР. Був страчений один з організаторів Компартії України Емануїл Квірінгю заарештовано Християна Раковського. За загадкових обставин загинув голова Раднаркому УРСР (з 1933 р.) Панас Любченко (за однією версією, він покінчив з собою, за іншою – був убитий власним охоронцем). Не уникли ліквідації й організатори репресій попередніх років. П.Постишева відкликали з України і 1939 р. розстріляли. Подібна доля спіткала першого секретаряЦК КП(б)У С.Косіора і колишнього голову Раднаркому В.Чубара. Ліквідували наркома внутрішніх справ республіки В.Балицького. Із 102 членів і кандидатів у члени ЦК КП(Б)У було репресовано (переважно розстріляно) 100. З 11 членів Політбюро загинуло 10, з 5 кандидатів у члени Політбюро – 4, з 9 членів Оргбюро – всі. Не припинилися репресії і після того, як партійну організацію республіки в січні 1938 р. очолив Микита Сергійович Хрущов. Тепер майже всіх репресованих засуджували до розстрілу.

Всього в Україні з 1930 по 1941 рік було “розкрито” більше 100 різних “центрів”, “блоків”, “організацій”. За сфабрикованими справами розстріляно сотні тисяч людей. Репресовано багато видатних діячів культури: письменника Остапа Вишню, режисера, засновника театру “Березіль” Леся Курбаса, засновника школи монументального мистецтва Михайла Бойчука, письменників Миколу Куліша, Олександра Досвітнього та ін. (до 500 українських письменників).

Особливо страшного удару  зазнали військові кадри. Був  повністю знищений штаб Київського військового округу, який очолював Й.Якір. З 11 членів Політбюро Компартії України було знищено 10.під кулі йшли цілі райкоми, міськкоми, обкоми партій, а вслід за ними – нові склади партійних комітетів, які ледве встигали приступати до роботи. Репресії здійснювались за планом під централізованим керівництвом. за деякими даними, репресій зазнали до 270 тис. членів КП(б)У. Про масштаби репресій в Україні свідчить хоча б те, що у післясталінські часи було реабілітовано більше 500 тис. осіб.

Терор був тотальним і  охоплював усі верстви населення. У суспільстві ширилися доноси, взаємна підозрілість і страх. Маси людей брали участь у зборах і мітингах, вимагаючи страти “ворогів народу”.

Головним наслідком масових  репресій було фізичне винищення  активної та інтелектуальної частини  нації  ї моральне розтління тих, кого терор не торкнувся. За розмахом знищення населення власної країни сталінський терор не знає собі рівних у світовій історії. Він залишився у пам’яті людства під назвою Великого Терору.

Тотальної чистки зазнали  як сам Наркомос УРСР, так і наукові, педагогічні, культурно-освітні установи, які входили в його систему. В обласних управліннях народної освіти з ідейно-політичних мотивів було замінено все керівництво, в районній ланці — майже на 90%. Система народної освіти республіки була фактично дезорганізована, враховуючи, що хвиля терору не обминула й учительські кадри. Тисячі вчителів як «класове-ворожі елементи» вже були звільнені з роботи, а новий нарком освіти В. Затонський закликав продовжувати чистку. Спустошливого розгрому зазнали також вузи республіки.

Під гаслом боротьби з «буржуазним  націоналізмом», «шкідництвом» наприкінці 20 — початку 30-х років почався  справжній розгром української  науки. Переслідування наукової інтелігенції, яке практично не припинялося  всі післяреволюційні роки, набуло характеру масового терору. «Націоналісти» викривалися в усіх установах  ВУАН, їх праці оголошувалися ворожими матеріалістичному світогляду, політичне  небезпечними з усіма висновками, що з цього випливали.

Розправа з вченими  не тільки спустошувала наукові установи, нищила традиції і сам генофонд української  науки, а й розчищала шлях до неї  людям типу горезвісного академіка  Т. Лисенка. Саме на хвилі репресій стала  можливою його кар'єра — з рядового агронома в дійсні члени Академії наук України.

Незвичайних гонінь зазнали  представники гуманітарної науки, в  яких ідеологічні і політичні  адепти сталінізму вбачали інтелектуальну опозицію тоталітарній владі.

Із зазначених причин були майже повністю знекровлені Інститут української культури, інститути  мовознавства, української літератури, радянського права, польської культури та ін. «Ворогів народу» вишукували і знешкоджували в музеях, бібліотеках, архівах.

Особливе несприйняття ідеологічних структур тоталітарної держави викликали будь-які спроби торкатися в наукових дослідженнях національних особливостей культурного розвитку чи соціально-економічних процесів. Наставляючи історичну, інші суспільствознавчі науки на «більшовицькі рейки», вони спрямовували науковців на безкомпромісне розвінчання «буржуазно-націоналістичної контрреволюції», інших «ворогів народу», коло яких розширювалося до безмежності. Про наукову об'єктивність при цьому не йшлося.

І все ж, в міру того як розвіювались ілюзії щодо світової революції, наростала загроза фашистської агресії в суспільно-політичному житті, а отже, й в культуротворчому процесі посилюються національно-патріотичні мотиви. В 1934 р. приймається партійно-урядове рішення про обов'язкове вивчення в загальноосвітній школі вітчизняної історії. В історичних дослідженнях, художній літературі, різних мистецьких жанрах помітною стає тематика, пов'язана з боротьбою українського народу за соціальне і національне визволення. Повертаються із забуття окремі постаті української національної культури, національно-визвольного руху. Звичайно, все це відбувалося під прискіпливим партійно-державним контролем, нещадною цензурою.

Тотальні «чистки» не обминули й театр. 1933 р. було заарештовано видатного режисера Л. Курбаса, а організований ним театр «Березіль» закрито. У сталінських таборах загинули українські академіки - геолог Н. Світальський, генетик I. Аголь, філософ С. Семківський. Однак навіть за цих умов українські науковці встигли зробити чимало корисного. Визнання набули праці О. Палладіна, М. Стражеска, О. Динника, М. Луговцева, Ю. Кондратюка та ін.

У 30-ті pp. yсфері культури найбільшої шкоди завдав прес ідеологізації. З метою запровадження тотального контролю над творчістю митців у середині 30-х pp. було утворено єдині контрольовані Москвою спілки письменників, художників, композиторів тощо. За їхньою допомогою держава придушувала будь-яке відхилення від «лінії партії». Протягом 1933 р. від наукової роботи за політичними звинуваченнями було усунуто 1649 науковців (або 16% від їх загального складу). Черговими жертвами репресій стали I. Куліш, М. Зеров, Є. Плужник та багато інших. У цілому за ці роки Україна втратила близько 500 талановитих письменників. Влада стояла на заваді творчості таких видатних кінорежисерів, як О. Довженка, I. Кавалерідзе, I. Савченка, I. Пир'єва,Л. Лукова тощо. Так, у 30-х pp. Олександр Довженко був змушений залишити Україну й переїхати до Москви.

Прес більшовицького терору буквально розчавив українську культурницьку  еліту. «Чистка» набула тотального характеру. З 85 українських науковців-філологів  було репресовано 62; кілька сотень українських  кобзарів, які зібралися на свій з'їзд, було заарештовано й розстріляно  всіх до одного. Апарат комісаріату  освіти, головного провідника політики «українізації», був повністю заміщений  на обласному рівні й на 90% - на районному. Звільнено з роботи мало не 4000 українських вчителів та 210 викладачів педагогічних інститутів. 3 259 українських  письменників, які друкувались у 1930 p., після 1938 р. залишилося лише 36. З  них, за приблизними підрахунками, розстріляно 17, покінчило життя самогубством 8, заарештовано й заслано у табори - 175, пропало без вісті - 16, померло  своєю смертю - 7. Таких же втрат  зазнали й інші галузі наукової та культурної діяльності.

Вкрай складним було становище  церкви. Держава поставила собі за мсту контролювати або ж зовсім винищити релігійні установи. Йшлося про те, щоби виховати атеїстами нове покоління. Розпочалося масове нищення матеріальної основи релігійних громад. У приміщеннях  храмів влаштовувалися школи, гаражі, склади і т.п. У 1930 р. поза законом  оголошено Українську автокефальну православну церкву (УАПЦ), утворенув жовтні1921р. Друга п'ятирічка (1933-1937) була оголошена «п'ятирічкою знищення релігії». На середину 30-х pp. в Україні залишилось лише 9% церковних споруд порівняно з 1913 р.