Українська інтелігенція і сталінщина

Міністерство  охорони здоров’я України

                                                                                     Кафедра гуманітарних наук

 

 

 

 

Реферат на тему

«Українська інтелігенція і сталінщина»

 

 

Виконавець:

 

 

 

 

 

Дніпропетровськ 2012

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ:

Серед злочинів сталінського режиму масові репресії проти інтелігенції України - одні з найаморальніших, найважчих. Знищення, переслідування інтелігенції деформувало майбутній розвиток українського суспільства, знизило  культурний, освітній і моральний  рівень національної інтелігенції всіх категорій, зумовило втрату багатьох напрямів наукової діяльності, зруйнувало наукові  школи, завдало безповоротних втрат  творчих особистостей.

Переслідування української інтелігенції розпочалося значно раніше розв'язування загалом у країні масового терору - з кінця 20-х - початку 30-х років, що пояснювалося прагненням тоталітарного  режиму знищити критичну, самостійно мислячу частину інтелігенції, як можливу інтелектуальну опозицію панівній ідеології більшовизму. У регіональному, територіально-адміністративному плані  особливості репресивної політики сталінізму проти України зумовлювалися  специфікою її статусу підлеглої  території та характерними відмінностями  соціально-класової та етнонаціональної структури. Будь-які кампанії всесоюзного масштабу в Україні набирали ще й націоналістичного забарвлення.

Арешти вчених, письменників, діячів культури і освіти в Україні йшли один за одним, безперервно зростаючи кількісно і стаючи все жорстокішими до кінця 30-х років.

Важко навіть збагнути логіку репресій, оскільки від них не був застрахований  ніхто, в тому числі і їх творці та виконавці. "Великий терор" в першу чергу був спрямований  проти української інтелігенції, як найбільш національне свідомої частини  суспільства, але не обминув він  і комуністів, які стали також  жертвами системи. Лише протягом другої половини 1938 р. з партії на Полтавщині виключено 499 членів і кандидатів у  члени КП(б)У, включаючи 212 "ворогів народу" і 104 - за зв'язок з "ворогами народу".

Репресивна політика комуністичного режиму стосовно української наукової та творчої інтелігенції мала масовий характер, серед жертв розправ - вчені, викладачі вищих навчальних закладів, студенти, учителі, лікарі, люди різних національностей, іноземці.

Репресії сталінського режиму завдали  відчутного удару по усьому суспільству. Була понівечена доля мільйонів людей. В атмосфері страху, наклепів, насильства виховувалось ціле покоління людей. Україна зазнала величезних демографічних  втрат, був знищений цвіт її інтелігенції, зруйновано генофонд. Засобами репресій в Україні утвердився сталінський тоталітарний режим.

У 1920-1930-і рр. існувала верства населення, котра могла (принаймні теоретично) скласти опозицію тоталітарній системі. Це була інтелігенція - інтелектуальна еліта українського суспільства. За логікою московського керівництва, в Україні йшлося про «зрадницьке  обличчя націоналістичної інтелігенції».

Проте спочатку нібито ніщо не віщувало бурі. Тимчасовий поворот до управління країною на засадах нової економічної  політики у 1920-ті pp. почав приносити переконливі результати не лише у галузі господарювання, а й у культурно-духовній сфері. Радянська влада вимушена була пристосовуватися до змін у суспільстві, йдучи на кроки, значення яких інколи важко було швидко й однозначно оцінити. Один із таких кроків - політика «коренізації», проголошена XIIз'їздом РКП(б) у квітні 1923 р. Перед місцевим апаратом ставилися вимоги поповнення своїх лав за рахунок національних кадрів, користування рідною мовою в державних установах і закладах неросійських радянських республік, сприяння розвитковінаціональної культури.

Український різновид цієї політики дістав назву «українізації». Українська культура отримала хоч і тимчасову, але унікальну можливість для  нормального розвитку і вповні скористалася з неї. Центром українізації став Народний комісаріат освіти республіки, який очолювали послідовно Г. Гринько, О. Шумський, М. Скрипник. Найбільший вплив «українізація» справила на розвиток національної освіти. Чимало позитивних змін сталось у літературі та мистецтві. З еміграції в Україну повернулися М. Грушевський, С. Рудницький та інші відомі діячі науки, освіти, культури. У літературі активно працювали П. Тичина, В. Еллан-Блакитний, В. Сосюра, М Рильський, М. Драй-Хмара, М. Хвильовий, М. Зеров, М. Куліш та багато інших. Виникали національні культурні та літературні організації («Гарт», «Плуг», «Авангард» тощо). У 1925 р. постала Вільна академія пролетарської літератури (ВАПЛІТЕ), що об'єднала талановитих письменників, активних учасників руху за відродження української духовності. Значний внесок у розвиток національної музичної культури зробили Л. Ревуцький, Б. Лятошинський, М. Вериківський. В образотворчому мистецтві активно працювали М. Бойчук, I. Їжакевич, А. Петрицький, Б. Іванов, В. Касіян та ін. Видатним діячем української сцени був Лесь Курбас, який у березні 1922 р. організував унікальний театральний колектив «Березіль». Це був новий крок на шляху оновлення національного театру. У 1927 р. була створена Київська кіностудія.

Одначе наприкінці 20-х  pp. процес українізації практично припинився, поступившись місцем масованому наступові сталінського режиму на національне життя. Першою жертвою цілеспрямованих атак у республіці впало старше дореволюційне покоління українських інтелектуалів. У липні 1929 р. серед них було проведено масові арешти. У березні 1930 р. 45 заарештованих постали в Харкові перед судом, звинувачувані у приналежності до таємної Спілки визволення України (СВУ) На лаві підсудних опинилися академіки Сергій Єфремов та Михайло Слабченко, історик Осип Гермайзе, педагог Володимир Дурдуківський, філолог Григорій Голоскевич, письменники Людмила Старицька-Черняхівська, Андрій Ніковський та ін. Дехто з них у минулому займав керівні посади в українських урядах і не більшовицьких партіях (С.Єфремов – товариш (заступник) голови Центральної Ради, В.Черняхівський – голова уряду УНР,А.Ніковський – міністр закордонних справ УНР). Підсудні були українськими патріотами і брали активну участь у національно-культурному відродженні, але не творили жодних підпільних організацій. Метою процесу було обґрунтувати переслідування української інтелігенції і скомпрометувати політику українізації. Звинувачених засудили до різних строків ув’язнення, а згодом майже всі вони загинули в таборах. Разом з ними на лаву підсудних потрапили молоді люди, яким закидалося членство в юнацькій організації СВУ - Спілці української молоді. Серед істориків немає єдності думок щодо фактичного існування СВУ-СУМ. Переважна більшість схиляється до думки, що справу сфабрикували радянські карні органи. Заарештовані одержали від 2 до 10 років, а згодом були ліквідовані.

Після процесу над СВУ  у березні – квітні 1929р. все  українство взагалі, звинувачене в “запроданстві”, було приречене. Віднині вже не обмежувалися цькуванням у пресі, проробками на зборах, звільненням з роботи, публічним шельмуванням, з приневоленням до каяття, - на кін історії владно вийшли каральні акції з арештами, ув'язненнями, а для багатьох жертв – зі смертними вироками.

У лютому 1931 р. прокотилася  чергова хвиля арештів. На цей  раз заарештованих звинуватили  у належності до підпільного Українського національного центру (УНЦ). Більшість  із них була емігрантами, які в 1920-х  pp. повернулись у Радянську Україну. Керівництво Центром інкримінувалося двом провідним діячам Української Народної Республіки доби Центральної Ради - колишньому її лідерові Михайлові Грушевському та прем'єр-міністрові Всеволодові Голубовичу. Зокрема, М. Грушевського вислали до Москви у березні 1931 р. без права повернення в Україну (у 1934 р. він помер). У цілому ж за звинуваченнями в приналежності до УНЦ було репресовано 50 діячів національної науки і культури.

Репресії проти української  інтелігенції нерідко підтримували й українські націонал-комуністи, але  незабаром настала і їх черга. У 1932 р. ЦК ВКЩб) звинуватив КП(б)У в толерантності до українського "націоналістичного ухильництва". У результаті боротьби проти націоналізму чисельність республіканської парторганізації за кілька років зменшилася удвічі. До жовтня 1933 р. зі своїх посад було усунено 80 % секретарів парторганізацій і 75 % усіх чиновників у місцевих радах. Виключення з партії та звільнення з роботи тягнуло за собою арешт і розстріл, у кращому випадку — вислання й ув'язнення в таборах. На зміну десяткам тисяч репресованих українських керівників прибували кадри з Росії та інших радянських республік.

З особливою силою нова хвиля репресій охопила українське суспільство після того, як у січні 1933 р. Сталін призначив особистим  представником в Україні П. Постишева. Разом з ним прийшли новий  голова Об'єднаного державного політичного  управління (ОДПУ) — В. Балицький і тисячі російських функціонерів. Постишеву було доручено завершити колективізацію, провести чистку в компартії та припинити українізацію. У міру того як набирало обертів правління нового сталінського опричника в Україні, страчувалися чи висипалися в табори тисячі представників нової української інтелігенції, що з'явилася у 1920-ті роки. За даними О. Субтельного, з 240 українських письменників тоді зникло 200; із 35 вчених-мовознавців знищили 62. Декілька сотень українських кобзарів, які зібралися на свій з'їзд, заарештували і розстріляли. Оголошували шпигунами і заарештовували філософів, художників, редакторів. Деякі діячі, не бажаючи зректися своїх поглядів, накладали на себе руки, як це зробили М. Скрипник та М. Хвильовий. Загалом, за деякими даними, у Радянській Україні в 1930-х роках було ліквідовано майже 80 % творчої інтелігенції, що дає підстави назвати цей період "розстріляним відродженням".

Термiн "розстрiляне Вiдродження" вперше запропонував дiаспорний лiтературознавець Юрiй Лавриненко, вживши його як назву збiрника найкращих текстiв поезiï та прози 20-30-х рр. За це десятилiття (1921-1931) украïнська культура спромоглася компенсувати трьохсотрiчне вiдставання й навiть переважити на теренi вiтчизни вплив iнших культур, росiйськоï зокрема (на 1 жовтня 1925 року в Украïнi нараховувалося 5000 письменникiв).Це вiдродження було пов'язано з тим, що украïнськi митцi навiть за умов замовчування й заборони (пригадаймо Емський Указ) створили тексти, гiднi свiтового  поцiновування (П. Кулiш, I. Франко, М. Коцюбинський), з довгожданим набуттям  Украïною своєï державностi, з датою украïнiзацiï та  рiзнобiчних свобод, обiцяних революцiями 1905-1917 рр.

Вийшовши в масi своïй з нижчих верств населення (службовцi, рiзночинцi, священики, робiтники, селяни), нове поколiння украïнськоï елiти часто не мало можливостi здобути систематичну освiту через вiйну, голод та необхiднiсть  заробляти насущний хлiб. Але, працюючи "на гранi", намагаючись використати всяку можливiсть ознайомитися iз свiтовою культурою, розправити вiками скутi крила творчостi, вони просякалися найсучаснiшими тенденцiями i творили дiйсно актуальне мистецтво.

Головними лiтературними об'єднаннями були "Ланка" (пiзнiше "МАРС"), "Плуг", неокласики "Молодняк", "Спiлка письменникiв захiдноï Украïни", ЛОЧАФ (об'єднання армiï та флоту). Найвпливовiшим був "Гарт", який пiзнiше був перейменований на "ВАПЛIТЕ" ("Вiльну Академiю Пролетарськоï Лiтератури"). Саме ВАПЛIТЕ в особi Миколи Хвильового розпочало славетну лiтературну дискусiю 1925-1928 рр. i перемогло в нiй, довiвши наявнiсть i необхiднiсть нацiональноï, специфiчноï украïнськоï лiтератури, орiєнтованоï на Європу, а не на Росiю.

Що ж визначало творчi шукання новiтньоï елiти й тематику ïï  творчостi? Головними складниками ïï свiтогляду був бунт, самостiйнiсть мислення та щира вiра у власнi iдеали. В бiльшостi своïй це були iнтелектуали, якi робили ставку на особистiсть, а не на масу. За ïх зовнiшньою "радянськiстю" ховалися глибокi пошуки й запити.

Новий виток репресій почався  у 1933 р. Приховати таке мас штабне лихо, як голод і смерть мільйонів  людей, було неможливо, тому влада намагалася відвести від себе можливі звинувачення і перекинути їх на «шкідників» —  передусім фахівців сільського господарства. У 1933 р. Сталін обвинуватив професорів-аграрників у тому, що вони спеціально «прищеплюють худобі в колгоспах і радгоспах  чуму, сибірку, сприяють поширенню менінгіту  серед коней та тощо». У березні 1933 р. колегія ОДПУ СРСР розглянула («за списком») справу 75 службовців наркоматів землеробства і радгоспів України, Білорусі та Північного Кавказу. На розгляд справи 75 осіб витратили менше доби. За вироком 35 осіб було розстріляно. Справжній погром було вчинено в харківських сільськогосподарському та зоотехнічному інститутах. Науково-дослідні установи та університети України втратили до 270 професорів і викладачів.

Багато трагедій пережив  український народ, але страшнішого  лиха, ніж голод 30-х років, історія України не знає. Його причини остаточно не з’ясовані. Одні вважають, що голод був спланований Сталіним та його спільниками заздалегідь, щоб винищити українське селянство, в якому вбачали оплот націоналізму і приватновласницької психології. Інші доводять, що це був наслідок безтямної політики добування коштів на індустріалізацію, коли доля селян просто не бралася до уваги. Очевидно одне – голод в Україні виник не внаслідок стихійного лиха, а був організований штучно.

Щоб зламати опір суцільній  колективізації, за постановою пленуму  ЦК ВКП(б) “Про заходи у справі ліквідації куркульських господарств у районах суцільної колективізації” (від 30 січня 1929 р.) в Україні було Посольство України в Респу бліці Болгарія .За даними публікацій  було розкуркулено майже 200 тис. селянських господарств, але бажаних наслідків це не дало, іхлібозаготівельні плани все одно не виконувались. Так, протягом січня – листопада 1930 р. селянський сектор України дав державі 400 млн пудів зерна, за відповідний період 1931 р. – 380 млн, з червня по жовтень 1932 р. – 132 млн пудів. 30 жовтня 1932 р. Молотов (голова хлібозаготівельної комісії) на політбюро ЦК КП(б)У проінформував про зменшення зобов’язань України на 70 млн пудів і визначив план у 282 млн пудів, зокрема для селянського сектора – 261 млн пудів. Таким чином, з селян вимагалося “витиснути” стільки, скільки вже було заготовлено з червня по жовтень.

До виконання хлібозаготівельного  плану надзвичайна комісія перевела Україну на блокадне становище: райони, села, що не виконували план, заносилися на “чорну дошку”; це прирікало людей на голодну смерть. У селян працівники ДПУ відбирали не тільки залишки зерна, а й інші харчові запаси – сухарі, картоплю, буряки, сало, соління тощо, а те, що було придбане з великими труднощами і втратами в інших районах, конфіскувалося на станціях та в ешелонах.

7 серпня 1932 р. ВЦВК і  РНК СРСР ухвалив власноручно  написану Й.Сталіном постанову “Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперативів та про зміцнення суспільної (соціалістичної) власності”. Відповідно до цього законодавчого акта розкрадання колгоспного майна каралося розстрілом, а за “пом’якшуючих обставин” – позбавленням волі на строк не менше як 10 років. За півкишені зерна, принесеного з поля голодній сім’ї, колгоспник діставав строк у концтаборі. У народі цей драконівський акт охрестили “законом про п’ять колосків”.

З листопада 1932 р. до 1 лютого 1933 р. молотовська комісія додатково заготовила в Україні всього 104,6 млн пудів зерна. Загальна кількість хліба, вилученого державою з урожаю 1932 р., становила 206,7 млн пудів. На початку 1933 р. практично всюди в Україні запасів не залишилося. Фактично це була дія, свідомо спрямована на повільне фізичне винищення селянського населення. Лиха доля українського селянства була оповита завісою мовчання. Апогею голод досяг узимку і навесні 1933 р. Люди їли товчену кору дерев, солому, перемішану з гнилою перемерзлою капустою, котів, собак, щурів, потім перейшли на слимаків, жаб, кропиву і вмирали від тяжких шлункових захворювань. Було зафіксовано страшні випадки людоїдства і трупоїдства. Батьки, прагнучи врятувати дітей від голодної смерті, везли їх у міста і там кидали в установах , лікарнях, на вулицях. Вимирали цілі села, а пошуки і вилучення продовольства тривали. Голод охопив цілу радянську Україну, а також Північний Кавказ, Крим, Курщину, нижнє Поволжя, Казахстан. До організації голоду доклали руку Л.М. Каганович, який прибув в Україну слідом за Молотовим, генеральний секретар ЦК КП(б)У С.В.Косіор, голова Раднаркому УСРР В.Я. Чубар. У січні 1933 р. Сталін відрядив в Україну свого уповноваженого П.П. Постишева, який став другим секретарем ЦК КП(б)У, а фактично – диктатором України. За його вказівкою в селах були проведені обшуки і вилучене останнє зерно.