Україна під час Першої світової Війни

Українською Народною Республікою  та Німеччиною,Австро-Угорщиною, Болгарією, Туреччиною.

Приєднання до сепаратних переговорів перетворювало майбутніх  переможців на ворогів будованої  ними держави. Проте вибору у них  не було: народ бажав миру. На нараді керівників провідних партій — есерів і соціал-демократів — було визначено делегацію УНР у складі прем'єр-міністра В.Голубовича (голова), М.Левитського, М.Любинського, М.Полоза і О.Севрюка. 1 січня 1918 делегація прибула у Брест-Литовськ і поставила питання про свою участь у переговорах, наполягаючи на самостійному статусі. Нарком закордонних справ Росії Л.Троцький мусив заявити, що російська делегація визнає право націй на самовизначення і не вбачає перешкод для участі делегації УНР у переговорах як самостійної. Від імені Четверного союзу міністр закордонних справ Австро-Угорщини О.Чернін заявив про визнання делегації УНР повноправним учасником переговорів. Формальне визнання УНР як самостійної держави союзники відкладали до моменту укладення мирного договору.

3. Через два місяці після брестських переговорів Україна була звільнена від більшовицьких військ. Центральна Рада повернулася до Києва. Заможні селяни, землевласники вимагали від влади визнання приватної власності на землю. Але Центральна Рада, в якій досить сильними були соціалістичні та навіть пробільшовицькі позиції, не бажала задовольнити ці вимоги. Голова Генерального секретаріату В. Винниченко взагалі пропонував заарештувати деяких членів уряду, проголосити Раду робітничих та селянських депутатів і провести нові вибори до ЦР. Такою була ситуація в керівництві Центральної Ради. Непорозуміння виникли також між українською та німецькою сторонами у зв'язку з виконанням господарських зобов'язань, передбачених договором між двома державами. Все це негативно впливало на внутрішньополітичну ситуацію в Україні. Невдоволення владою ставало дедалі сильнішим.

29 квітня 1918 р. в Києві  зібрався Хліборобський конгрес,  в роботі якого взяли участь  майже 8 тис. делегатів, переважно  селян. Учасники конгресу рішуче  засуджували політику Центральної  Ради, її соціалістичні експерименти, вимагаючи поновлення приватної  власності на землю та утворення  міцної державної влади у формі  історичного гетьманату. Присутні  одноголосне обрали на гетьмана  П. Скоропадського. Того ж дня  в соборі св. Софії єпископ  Никодим миропомазав гетьмана. Отож  Центральна Рада, проіснувавши тринадцять  з половиною місяців, припинила  своє існування.

П. Скоропадський сконцентрував  у своїх руках практично всю  повноту влади, розпустив Центральну Раду й ліквідував Українську Народну  Республіку: країна стала називатися Українською Державою. Гетьман оприлюднив два програмних документи — «Грамоту до всього українського народу» і «Закони про тимчасовий державний устрій України». У сфері соціальної політики ставилося за мету поновити приватну власність на землю і передати її колишнім володарям. Були зміцнені державний бюджет, українська валюта. Відновилося міське й земське самоуправління.

Одним з найвизначніших досягнень  гетьманату П. Скоропадського було енергійне  національно-культурне будівництво. За дуже короткий час і в дуже складних умовах було відкрито майже 150 україномовних гімназій. У Києві  та Кам'янці-Подільському постали українські університети. Почали працювати Українська Академія наук, національний архів, національна  бібліотека. За безпосередньої участі академіка А. Кримського в Києві  діяв Близькосхідний інститут. У жовтні 1918 р. засновано Київський інститут удосконалення лікарів як лікувально-навчальний заклад професійної спілки лікарів  міста.

Без перебільшення можна  стверджувати, що жодна інша влада  всього періоду українських визвольних змагань не зробила в царині зовнішніх  зносин стільки, скільки  зробив  гетьманський уряд. Відносини з державами  Центрального блоку залишалися головним пріоритетом зовнішньої політики. Разом  із тим на відміну від Центральної  Ради Українська Держава прагнула до розбудови взаємин з радянською Росією, іншими новими державами, що виникли  на теренах імперії Романових. Здійснювалися  кроки, спрямовані на встановлення дружніх  відносин із державами Антанти та нейтральними європейськими країнами. 14 червня 1918 р. був прийнятий закон  «Про посольства 1 місії Української  Держави». Новий закон від 6 листопада 1918 р. поширив дислокацію українських  консульських установ на 22 країни та окремі регіони. Що ж до дипломатичних  зносин, то вони існували з 12 країнами Європи.

Характерною рисою кадрової політики гетьманату в цій сфері  було те, що на відміну від попереднього періоду вона була майже позбавлена ідеологізації, вузькопартійного впливу. Основний акцент робився на професійній підготовці, фаховому рівні, принциповості та патріотизмі працівників зовнішньополітичного відомства Української Держави. Міністрами закордонних справ Української Держави гетьмана П. Скоропадського були М. Василенко, Д. Дорошенко, Г. Афанасьєв.

Європа і світ у цей  період більше стали знати про  Україну як незалежну, самостійну гетьманську  державу. Однак у самій Україні  П.Скоропадський не користувався таким  авторитетом. Він не мав підтримки  ні білогвардійських сил, ні лідерів  більшості українських політичних партій. Провідні держави світу замість  реальної допомоги українській справі, як правило, обмежувалися риторикою. Скоропадський домігся встановлення гарних відносин з Німеччиною. Він не одноразово відвідував Берлін і був бажаним гостем.  Нажаль з Австро-Угорщиною все було інакше. Імперія Габсбургів відмовлялась йти на контакти з Українською Державою і навіть денонсувала договір про Передачу Галичини і Холмщини Україні.

Дедалі складнішою ставала  внутрішня обстановка. Розколовся Союз хліборобів-власників: менша його частина  вимагала забезпечення незалежності України, більша ж — виступала за федерацію  з Росією. Активно діяли русофільські партії. Наростало невдоволення залежністю гетьманського уряду від німців. Основна маса селянства не підтримувала владу. Мало кому подобалася орієнтація П.Скоропадського на білогвардійську  Росію, на монархію. Все це підготувало  грунт практично для загальнонаціонального  невдоволення.

І політичні опоненти гетьмана скористалися такою ситуацією. В. Винниченко і С. Петлюра, керівники Української  соціал-демократичної партії, заснували  опозиційний Український національний союз. Свою роль відіграли тут і  революційні події листопада 1918 р. в Німеччині, де була повалена монархія. 14 листопада 1918 р. політичні партії України створили в Києві верховний  орган республіки — Директорію —  під проводом В. Винниченка та С. Петлюри. Почалися дії проти гетьманських військ. 14 грудня 1918 р. П. Скоропадський залишив Київ.

Отже, поряд із серйозними помилками та прорахунками, про які  вже йшлося, гетьманська держава  зробила й чимало корисного. Це стосується і економіки, і науки, і культури, і зовнішніх зносин. Було встановлено  українську грошову систему, засновано  банки. Чималі досягнення зроблені у  сфері підготовки національних кадрів. Дуже важливими були судові реформи. Виключного розмаху досягла українська видавнича справа. І все це, не забудьмо, відбулося в надзвичайно  складних міжнародних і внутрішніх умовах протягом семи з половиною  місяців 1918 р.

4. 19 грудня 1918 р. Директорія оголосила про відновлення Української Народної Республіки. На Софійській площі відбулися молебень і військовий парад. 26 грудня створено уряд УНР під головуванням В. Чехівського, представника УСДРП. Були відновлені закони УНР, зокрема закон про передання поміщицької землі селянам без викупу. Вища законодавча влада відтепер належала Трудовому конгресу — свого роду парламенту, сформованому з селян, робітників та інтелігенції.

Загалом же становище після  повалення гетьманської влади було складним. Селяни, які складали основну  масу армії, покидали її та поспішали  ділити поміщицьку землю. Вкрай несприятливим  було й зовнішньополітичне оточення України. Одеса була захоплена Антантою, на заході активізувалися поляки, на півночі  — більшовики, на південному сході  — російська Добровольча армія. Німецькі та австро-угорські війська, які згідно з договором мали захищати Україну від більшовиків, неспроможні  були робити це.

Справа погіршувалася  ще й тим, що в уряді не було спільної політичної лінії. Те, що перед тим  об'єднувало членів уряду — боротьба проти гетьмана, — поступово зникало, а інших мотивів практично  не було. До того ж боротьба з наслідками гетьманату інколи набирала форм, які  не могли не викликати протесту. Існувала, наприклад, ідея ліквідації Української Академії наук як «витвору гетьманату». Декрети гетьманського  уряду було анульовано. Права участі в політичному житті країни нова влада позбавила не лише поміщиків  та капіталістів, а й професорів, адвокатів, лікарів, педагогів тощо.

Більшість керівництва Директорії стояла фактично на радянській або  дуже близькій до неї платформі, виступала  за союз із більшовиками проти Антанти. Це були В. Винниченко, В. Чехівський, М. Шаповал та ін. Інша частина на чолі з С. Петлюрою орієнтувалася на спілку з Антантою проти більшовиків. Незважаючи на договір, який було укладено між  В. Винниченком і Д. Мануїльським про спільну боротьбу проти німців та австрійців, що перебували в Україні, а також на обіцянку X. Раковського  і того ж Д. Мануїльського визнати  в Україні той лад, який буде встановлено  новою українською владою, більшовицький  уряд Г. П'ятакова виступив зі звинуваченнями Директорії в контрреволюційності. Невдовзі з півночі розгорнувся  наступ Червоної армії на Київ і  Харків. Складність полягала в тому, що основу більшовицьких військ становили  українські частини, сформовані ще за гетьмана для оборони від більшовиків  — Богунська й Таращанська  дивізії.

Отже, почалася війна УНР  з РРФСР, офіційно оголошена 16 січня 1919 р. Ще перед тим більшовики зайняли  Харків, а 5 лютого вступили до Києва. Уряд Директорії переїхав до Вінниці. Тут  він перебував до весни 1919 р., коли місто було захоплено Червоною армією. При цьому Директорія робила спроби заручитися підтримкою Франції —  за умови, що та здійснюватиме контроль над економікою України протягом п'яти років. А радянські війська  продовжували наступ. З 20 червня 1919 р. столицею УНР стає Кам'янець-Подільський. Реальної допомоги з боку Антанти, незважаючи на обіцянки, Директорія не отримала, її сили танули. Почалися реорганізації уряду, що, однак, не змінило ситуацію. Воєнні поразки й дипломатичні невдачі призвели до роздроблення національно-визвольного руху. Україну охопив хаос.

Весною 1919 р. на Україну рушив  ще один загарбник — Біла армія  на чолі з генералом Денікіним. У  травні вона зайняла Донбас, у червні — Харків та Катеринослав. Розпочався наступ російських військ на Київ і  далі на південь. 35-тисячна армія  Директорії разом з 50-тисячною Українською  Галицькою армією розгорнули дії  проти більшовиків. 30 серпня 1919 р. радянські  війська залишають Київ. Першою в  місто ввійшла Галицька армія, за нею — дені кінці, які на балконі  Думи виставили російський прапор. З денікінцями був підписаний договір, за яким українські війська  зупинялися на лінії Василькова. Але  у вересні 1919 р. ситуація знову змінилася. Денікін віддав наказ виступити  проти українських військ. У відповідь  на це уряд УНР закликав народ до боротьби з денікінцями. Сили, однак, були нерівними. Українська армія опинилася  в «чотирикутнику смерті» — між  радянською Росією, Денікіним, Польщею  та вороже налаштованими румунами. Галицька армія підписала угоду  з денікінцями. 4 грудня 1919 р. керівництво  УНР прийняло рішення про перехід  до партизанських форм боротьби. 6 грудня частина військ УНР вирушила у  перший зимовий похід по тилах  денікінців та Червоної армії. В листопаді 1920 р. відбувся другий зимовий похід, що, як і перший, не приніс істотних здобутків. Зазнала невдачі й  спроба Петлюри встановити спілку з  Польщею (Варшавська угода від 26 квітня 1920 р.). Залишки військ УНР перетнули  кордон і були інтерновані польськими властями. До Польщі переїхав і уряд УНР.

Москва робила все для  того, щоб прибрати до рук Україну. Не обійшлося й без «дипломатії». В. Ленін звернувся з листом до робітників та селян України з приводу перемоги над Денікіним, в якому заявив, що незалежність України визнана радянським урядом і комуністичною партією. Невдовзі стало ясно, що то були лише слова, але на початок 1920 р., коли радянські війська зайняли Донбас, українська визвольна боротьба вже була практично завершена.

18 березня 1921 р. був  підписаний Ризький договір, за  яким Польща визнавала в Україні  більшовицьку владу. Холмщина, Підляшшя, Західна Волинь та Західне  Полісся відійшли до Польщі, Східна  Волинь — до радянської Росії.  Ризький договір, крім того, заборонив  перебування на території Польщі  антибільшовицьких організацій.  Таким чином, Директорія, її уряд  втратили право легального існування  в цій країні. Так трагічно  закінчився один з найбільш  складних етапів боротьби за  незалежну, суверенну Українську  державу.

5.  Утворення ЗУНР. 18 жовтня 1918 p. українська парламентарна репрезентація скликала у Львові збори всіх українських послів австрійського парламенту, галицького і буковинського сеймів, представників політичних партій, духівництва та студентства Галичини та Буковини. Збори обрали Українську Національну Раду як політичного представника українського народу в Австро-Угорщині, її головою (президентом) став Є.Петрушевич.

Українська  Національна Рада постановила взяти  долю народу в свої руки. В її рішенні  було записано: І) всі українські землі  під орудою Австрії становлять єдину  етнографічну цільність; 2) тепер вони представляють окрему Українську державу; 3) всі національні меншини мають  вислати до Української Національної Ради своїх делегатів; 4) Українська Національна Рада прийме найближчим часом конституцію нової держави; 5) Українська Національна Рада приймає  рішення, що на майбутній мирній конференції  український народ презентуватимуть його власні представницькі органи, оскільки австрійська влада не має права говорити від імені незалежної України.

Це  рішення було проголошено 19 жовтня 1918 p., і цей день є початком існування  ЗУНР.

До  порядку денного нарад Української  Національної Ради було включене питання  про злуку галицьких земель з  Наддніпрянською Україною. Але на той час перемогла думка, що з цією справою слід зачекати, бо, по-перше, не знали, як поставиться до України Антанта і чи визнає вона мир з німцями в Бресті. По-друге, державний уряд Наддніпрянщини в усьому слухався німецької та австрійської окупаційної влади. По-третє, політичні тенденції тодішнього гетьманського уряду в Наддніпрянщині, спрямовані на федерацію з Москвою, суперечили українським національним інтересам. Через непевне державно-правове становище гетьманської держави й її залежність від сторонніх чинників обережність Української Національної Ради була виправданою.