Украина в русско-турецких войнах 19 века

Незважаючи на переважаючі сили англо-французької армії, а вона налічувала понад 60 тис. солдатів і офіцерів, і досконалішу у неї зброю, бійці і все населення Севастополя мужньо захищали своє місто. Найтяжчі бої розгорталися навколо ключової позиції — Малахового кургану. Безсмертною славою покрили себе захисники Севастополя. Високі зразки мужності й безстрашності в боях, поряд з багатьма росіянами, виявили солдати^українці Федір Заїка, Іван Демченко, Дмитро Горленко, Макар Шульга, Андрій Гіденко, Іван Даниленко, Гнат Шевченко та багато інших. Небаченою хоробрістю і умінням відзначився уродженець Подільської губернії Петро Маркович Кішка, який вісімнадцять разів ходив у розташування ворожих військ, привів близько десяти «язиків» і був нагороджений Георгіївським хрестом. Разом з бійцями самовіддано діяли й військові медики, яких очолював засновник військово-польової хірургії М. Пирогов. Великою любов'ю у військах користувались сестри милосердя, серед яких найбільшої шани набула Даша Олександрова, названа Севастопольською.Але незважаючи на небачений героїзм захисників Севастополя, сили були нерівні, і 27 серпня 1855 р. ворожі війська захопили Малахів курган і захисники міста змушені були залишити південну частину міста і перейти на північну сторону бухти.

Одночасно з  тим, що багато українців-солдатів і матросів брали безпосередню участь у боях проти ворожих військ у Криму й обороні Севастополя, Україна була найближчим тилом і базою постачання російської армії. В Україні на війну було мобілізовано багато рекрутів і ополченців, послано погоничів, для перевезення військових вантажів взято велику кількість коней і волів. Для армії брали провіант, в містах і містечках розміщали в лазаретах та госпіталях поранених і хворих солдатів і матросів. 
У постачанні армії боєприпасами велику роль відігравали Шосткинський пороховий і Луганський ливарний заводи. Обсяг виробництва пороху на Шосткинському заводі за три роки війни збільшився у шість разів і в 1855 р. становив 43 % продукції всіх порохових заводів Росії. Якщо до війни Луганський завод за місяць відливав 22 тис. пудів снарядів, то у роки війни — 90 тис. пудів.

Народ намагався  подати допомогу солдатам і офіцерам, які воювали на фронтах, та їхнім  сім'ям. Проводився збір коштів на військові  потреби, жінки доглядали поранених  бійців у шпиталях, їхали на фронт і працювали сестрами милосердя і т. п.

Падіння 27 серпня 1855 р. Севастополя, загострення внутрішнього становища в країні змусили нового царя Олександра II (Микола І помер  у лютому 1855 р.) шукати шляхів до укладення  миру. Великі втрати англо-французьких військ й успішні дії російської армії на Кавказі привели до того, що й урядам Англії та Франції довелося йти на припинення війни. 
18 березня 1856 р. у Парижі між Росією, з одного боку, і Англією, Францією, Туреччиною і Сардінським королівством (брало участь у війні на боці союзників з січня 1855 p.), з другого боку, був укладений мирний договір. У переговорах брали участь також представники Австрії і Пруссії. 
За договором місто Каре та інші султанські володіння, зайняті російськими військами під час війни, поверталися Туреччині, а Севастополь, Балаклава, Євпаторія та інші захоплені союзниками міста — Росії. Чорне море було оголошено нейтральним. Росія не мала права тримати на Чорному морі військовий флот і мати прибережні військово-морські арсенали. Гирло Дунаю і Південна Бессарабія відходили до Молдовського князівства, що мало перебувати під верховною владою турецького султана, як і князівство Валаське. Покровительство над християнським населенням Туреччини від Росії передавалось усім європейським державам.

Кримська війна, наочно показавши гнилість і безсилля кріпосної Росії й завдавши великого удару по зовнішньополітичному престижу царизму, разом з тим ще більше загострила кризу всієї феодально-кріпосницької  системи, прискорила поширення революційного духу і змусила царизм й увесь клас дворян-кріпосників приступити до скасування кріпосного права та проведення інших реформ.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

4. Російсько-турецька війна 1877 – 1878 рр.

Російсько-турецька війна 1877 – 1878 – війна між Російською імперією і союзними їй балканськими державами з одного боку і Османською імперією з другого. Була викликана підйомом національної самосвідомості на Балканах. Жорстокість, з якою було придушене Квітневе повстання в Болгарії, викликала співчуття до стану християн Османської імперії в Європі і особливо в Росії. Спроби мирними засобами поліпшити становище християн були зірвані затятим небажанням турків йти на поступки Європі, і в квітні 1877 року Росія оголосила Туреччині війну.

У ході послідували  бойових дій російської армії  вдалося, використовуючи пасивність турків, провести успішне форсування Дунаю, захопити Шипкинский перевал і, після п'ятимісячної облоги, примусити кращу турецьку армію Осман-паші до капітуляції в Плевні. Наступну рейд через Балкани, в ході якого російська армія розбила останні турецькі частини, затуляв дорогу на Константинополь, привів до виходу Османської імперії з війни. На проведеному влітку 1878 Берлінському конгресі було підписано Берлінський трактат, який зафіксував повернення Росії південній частині Бессарабії і приєднання Карса, Ардагана і Батумі. Відновлювалася державність Болгарії (завойована Османською імперією в 1396) як васальне Князівство Болгарія; збільшувалися території Сербії, Чорногорії і Румунії, а турецька Боснія і Герцеговина окупували Австро-Угорщиною.

Російсько-турецька війна 1877–1878 рр. також позначилася на українському суспільстві. Ще 1876 р. Олександр II віддав наказ про мобілізацію військ Київської, Харківської та Одеської військової округ, що комплектувалися майже винятково вихідцями з України. Саме ці формування відіграли вирішальну роль у боротьбі з турками та визволенні Болгарії. Так, легендарну оборону Шипкинського перевалу, через який намагалися прорватися турецькі війська, здійснювали полки, укомплектовані українцями: 35-й Брянський і 36-й Орловський, де служили полтавчани; 4-та стрілецька бригада, яка за бої на Шипці дістала неофіційне найменування «Залізної», укомплектована селянами Херсонщини; 54-й Волинський, 54-й Мінський, 55-й Подільський та 56-й Житомирський полки 14-ї дивізії, сформовані з селян і міщан Харківщини, Полтавщини, Київщини та Херсонщини. До речі, у цій дивізії служив вольноопределяющимся (українською — однорічником) славетний український театральний діяч Микола Карпович Садовський (1856–1933), який за бої на Шипці отримав солдатський Георгіївський хрест 4-го ступеня. У своїх спогадах про сутички на перевалі серед своїх начальників — генералів та офіцерів — він називає майже винятково українські прізвища. 
У другому епіцентрі бойових дій часів Російсько-турецької війни 1877–1878 рр. — битві під Плевною — також воювали українські дивізії. Зокрема, 31-ша піхотна, набрана з харків’ян, 33-тя — з киян, 11-та — з волинян, 5-та — з поліщуків, 15-та і 34-та — з катеринославців, херсонців, таврійців, а також 1-ша бригада 9-ї піхотної дивізії, укомплектована полтавцями.

Загалом у російських військах, що воювали з турками у 1877–1878 рр., щонайменше 50 % особового складу становили українські військові. Причому йдеться не тільки про рядових, але й про офіцерів і генералів. Це підтверджує і біографічний довідник генералів, офіцерів і героїв з числа рядових, які відзначилися у боях із турками, загинули або дістали поранення. Значний відсоток у його списках становлять біографії українців.

Серед вищих  командирів, які набули слави у  Російсько-турецькій війні, слід згадати  таких: генерала М. П. Богацевича — командира 123-го Козловського полку (набраного з харків’ян), полковника Власенка — командира 131-го Тираспольського полку (кияни), генерала П. Є. Гарковенка — начальника 40-ї артилерійської бригади, генерала Ф. О. Губського — начальника артилерії на Кавказькому фронті, полковника В. В. Гудиму — командира батареї 16-ї артилерійської бригади, генерала Іващенка — начальника інтендантського управління, генерала Квітницького — начальника бригади 3-ї гренадерської дивізії, флігель-ад’ютанта Олександра II полковника Косача (згодом — генерал від інфантерії), генерала Кравченка — командувача російських військ в Абхазії, генерала О. О. Липинського — командира 35-го Брянського полку (полтавці), генерала В. К. Мольського — командира 54-го Мінського полку, полковника Немиру — командира 47-го Українського полку (подільці), полковника Онопрієнка — командира батареї Лейб-гвардії 1-ї артилерійської бригади, генерала М. Ф. Петрушевського — начальника бригади 14-ї піхотної дивізії, полковника Писанку — командира 7-го Ревельського полку, генерала Погацевича — командира бригади 5-ї дивізії (поліщуки), полковника Ф. Л. Романовича — командира 14-го гренадерського Грузинського полку, полковника Сікевича, полковника І. І. Филипенка — начальника артилерії чорногорської повстанської армії тощо.

Слід згадати  й імена українців генералів  Федора Федоровича Радецького (1820–1890) та Михайла Івановича Драгомирова (1830–1905), які на рівні з генералами М. Д. Скобелевим та И. В. Гурком вважаються головними героями цієї війни. М. І. Драгомиров, який багато років по війні очолював війська Київської військової округи, був переконаним українцем, мав тісні стосунки з українськими діячами зі Старої Громади та взагалі багато прислужився національній справі.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Висновки

В ХІХ столітті між Росією і Туреччиною відбулося  чотири війни, які мали досить важливе  значення і для українських земель.

У війні 1806 – 1812 рр. Україна відігравала вагому роль У Чернігівській, Харківській, Полтавській, Київській, Херсонській та Катеринославській губерніях був оголошений набір в ополчення. Кожна губернія повинна була направити до російського війська кілька тисяч ополченців. На потреби армії з Лівобережної України було реквізовано більше 6 тис. возів, близько 14 тис. волів, понад 1 тис. коней у супроводі 4 тис. селян-погоничів. Козаки були змушені, як і українська в складі російської армії, битися за чужі інтереси.

Війна 1828 – 1829 рр. брали участь Задунайські козаки, яким після цього дозволили повернутись  на українські землі.

Кримська війна, наочно показавши гнилість і безсилля кріпосної Росії й завдавши великого удару по зовнішньополітичному престижу царизму, разом з тим ще більше загострила кризу всієї феодально-кріпосницької  системи, прискорила поширення революційного духу і змусила царизм й увесь клас дворян-кріпосників приступити до скасування кріпосного права та проведення інших реформ.

Внаслідок російсько-турецької  війни 1877-78 рр. Туреччина визнала  незалежність Румунії, Сербії, Чорногорії та надала автономію Болгарії. Однак Берлінський трактат 1878 обмежив впливи Р. на Балканах і Близькому Сході. Зближення Австро-Угорщини і Німеччини спонукало Росію шукати союзу з Францією та Англією. За ініціативою Франції у 1891-94 були підписані договори, які сформували російсько-французький союз, що протистояв Троїстому Союзові (Німеччина, Австро-Угорщина, Італія).

 

 

 

 

 

Список  використаної літератури

1. Абросимова С.В. Українське козацтво / С.В. Абросимова. – Запоріжжя: Прем’єр, 2002. – 568 c/
2. Вдовин В.А. История СССР ХІХ – нач. ХХ вв / В.А. Вдовин, В.А. Георгиев. – М.: 1981. – 451 с.
3. Говорун К. Участь задунайців у російсько-турецькій війні 1828 року. Ліквідація Задунайської Січі [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://narodna.pravda.com.ua/history/4b4f92484dce8/
4. Рибалка І. Історія України / І.К. Рибалка. – Харків: Основа, 1997. – 480 с.
5. Струкевич О. Історія України. Підручник для 9 класу / О. Струкевич. – К.: Грамота, 2009. – 287 с.