Украина в русско-турецких войнах 19 века

 

План

Вступ……………………………………………………………………………….3

1. Україна у російсько-турецькій війні 1806 – 1812 рр………………………4
2. Україна у російсько-турецькій війні 1828 – 1829 рр………………………6
3. Кримська війна 1854 – 1856 і Україна………………………………………8
4. Російсько-турецька війна 1877 – 1878 рр………………………………….13

Висновки………………………………………………………………………….16

Список використаної літератури……………………………………………….17

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

На початку XIX ст. між Російською і Османською імперіями запанував період нетривалого  світу і навіть короткочасного союзу. Об'єднала ці постійно воюючі країни загальна небезпека з боку Франції. Проте цей союз не міг бути міцним і тривалим, оскільки Росія, захопивши в результаті воєн проти Туреччини Причорномор'я і Крим, не збиралася припиняти свою експансію. Коли 1804 спалахнуло повстання в Сербії, яке поклало початок національно-визвольний рух проти турецького панування на Балканах, Росія вирішила втрутитися в ці події. Порушуючи свої союзницькі зобов'язання, вона направила повстанцям кораблі зі зброєю. У відповідь Туреччина закрила протоки для російських кораблів і, забезпечивши собі підтримку Франції, оголосила в грудні 1806 війну Росії.

Оскільки українські землі були безпосередньо наближені  до головного театру військових дій  в Молдавії, Валахії та Болгарії, то вони цілком відчули тягар цього конфлікту. 

У Чернігівській, Харківській, Полтавській, Київській, Херсонській та Катеринославській  губерніях був оголошений набір  в ополчення. Кожна губернія повинна  була направити до російського війська  кілька тисяч ополченців. На потреби армії з Лівобережної України було реквізовано більше 6 тис. возів, близько 14 тис. волів, понад 1 тис. коней у супроводі 4 тис. селян-погоничів. Козаки були змушені, як і українська в складі російської армії, битися за чужі інтереси і проливати кров братів-одновірців. 

 

 

 

 

 

 

 

 

1. Україна у російсько-турецькій війні 1806 – 1812 рр.

30 грудня 1806 почалася  нова російсько-турецька війна.  Туреччина оголосила війну Росії  після того, як російські війська  вторглися на територію Молдавії. Оттоманська імперія прагнула повернути втрачені перш володіння в Північному Причорномор'ї, скориставшись відволіканням російських сил на війну проти Франції Росія таки сподівалася відсунути кордон від Дністра до Пруту, а якщо пощастить, то встановити контроль над румунськими князівствами. 

Туркам протистояла 35-тисячна армія генерала Міхельсона. Вона переправилася через Дністер  і оволоділа Яссами, Бендерами, Акерманом, Галац, Кілією і Бухарестом і до Дунаю. На Кавказі загін контр Пустошкіна, висадившись з кораблів чорноморської  ескадри, 11 травня опанував турецькою фортецею Анапа.

На морі успіх  також був на російській стороні. Зайнявши 5 березня 1807 острів Тенедос, російська ескадра початку блокаду  Дарданелл. Турецький флот двічі  атакував кораблі Сенявіна. На боці росіян була істотну перевагу в якості артилерії та рівень бойової підготовки особового складу.  
10 червня турки висадили десант на Тенедос. Втрати убитими і пораненими у турків склали близько 1 тисячі чоловік. Російський флот втрат в кораблях не мав, але серед екіпажів було вбито і поранено до 250 осіб. 
Ескадра Сенявіна продовжила блокаду Дарданелл. Це, а також успіхи російської армії на Балканах змусили Туреччину 12 серпня 1807 вжити перемир'я, запропоноване за посередництвом імператора Наполеона (таке перемир'я було однією з умов російсько-французького Тільзітського договору). Але незабаром військові дії поновилися. 

З 1807 року російські  армію замість померлого Міхельсона очолив фельдмаршал Олексій Прозоровський, після смерті в 1809 році його змінив генерал Петро Багратіон, а Багратіона генерал Микола Каменський, але нікому з них не вдалося розвинути успіх в Румунії. Прозоровський в 1808 році зробив вкрай невдалий штурм Браїлова, коли з 8 тисяч наступаючих було виведено з ладу 5 тисяч. У 1810 році російські дійшли до Шумли, але взяти її не змогли і повернулися до Румунії.

Після смерті Каменського  в березні 1811 року молдавське армію  очолив генерал Михайло Кутузов. Тільки йому вдалося завдати вирішальної  поразки турецьким військам і  змусити їх укласти мир. 4 липня  під Рущуком Кутузов завдав поразки армії великого візира Ахмет-паші. Турки відступили в укріплений табір, втративши 4 тисячі осіб. Кутузов, чиї втрати не перевищували 500 чоловік, навмисно залишив Рущук і пішов на лівий берег Дунаю, розраховуючи, що турки кинуться за ним і потраплять у пастку. Ахмет-паша зайняв Рущук, але два місяці зволікав з переправою. Тільки в ніч на 9 вересня турки почали вторгнення в Румунію. «Нехай переправляються, тільки перейшло б їх на наш берег побільше», - говорив Кутузов офіцерам свого штабу. Турецька армія, переправилися на лівий берег, була оточена з усіх сторін редутами, за якими ховалися російські солдати. 13 жовтня Кутузов таємно переправив на правий берег Дунаю 7,5-тисячний корпус генерала Маркова, який наступного дня на світанку раптової атакою опанував Рущуком. Це не коштувало великої праці, оскільки при відступі російські підірвали всі кріпосні споруди. Турецький гарнізон втратив до 1,5 тисячі вбитими, 400 чоловік полоненими і 8 гармат, тоді як російські втрати склали 9 чоловік убитими і 40 пораненими. Після цього 40-тисячна армія великого візира опинилася в оточенні. Через кілька тижнів, 4 грудня, коли дві третини армії загинули від голоду, 12 тисяч уцілілих капітулювали.  
Втративши армію, Туреччина уклала 28 травня 1812 мирний договір у Бухаресті. До Росії відійшла Бессарабія.

 

 

 

 

 

 

2. Україна у російсько-турецькій війні 1828 – 1829 рр.

Показовим прикладом  імперського ставлення до козацтва стала й російсько-турецька війна 1828-1829 pp. Хоча вона й велася поза межами України, однак її матеріальні та людські ресурси використовувалися якнайширше. На вістрі боротьби двох імперій опинилося останнє вогнище самобутньої української політичної організації — Задунайська Січ.

На початку російсько-турецької  війни 1500 козаків на чолі з кошовим  отаманом Задунайської Січі Йосипом Гладким перейшли на бік російської армії під Ізмаїлом, захопивши із собою військову канцелярію та скарбницю. Заможна верхівка козацтва — «дуки» та «срібляники» — уже давно мріяла повернутися на Батьківщину. Вони сподівалися скористатися обіцяними царським урядом правами й привілеями, отримати маєтки, укласти в них свої скарби й хазяйнувати на широку ногу. За ними пішло й кілька сотень старих козаків-бурлаків і «голоколінної сіроми». Вони насамперед не бажали, щоб турецькі власті використовували задунайське козацтво для придушення національно-визвольної боротьби греків — таких же, як і вони, православних віруючих. Так само козаки не бажали брати участь у війні з одновірними росіянами. Сформований із задунайських козаків Дунайський полк у складі російської армії найбільше відзначився при здобутті фортеці Ісакча.

Козаків, які залишилися в Задунайській Січі, турки вирізали, укріплення зруйнували, а січову церкву спалили. Ті, кому пощастило  врятуватися, поселилися в різних містах і селах Добруджі. Майже 2 тис. задунайців, разом із наказним кошовим отаманом І. Баланом, які діяли далеко від Січі, заарештували й кинули до стамбульської в'язниці. Згодом їх звільнили й дозволили знову поселитися в дельті Дунаю, але про відновлення Задунайської Січі вже навіть не згадувалося.

Важко однозначно оцінити підсумки російсько-турецької  війни 1828-1829 pp. для України. Загалом  вона характеризувалася традиційним  залученням українських ресурсів для  вирішення завдань Російської імперії. Разом із тим чергове зіткнення двох імперій перемололо на своїх жорнах ще одне живе зерно з колись повного колоса Війська Запорозького. З іншого боку, військові перемоги Російської імперії зменшили небезпеку турецького вторгнення на українські землі, створили українцям сприятливі умови для освоєння Північного Причорномор'я. 

Після завершення війни  колишні задунайці сподівалися  на часткове повернення «прав і вольностей»  та земель колишнього Війська Запорозького Низового. Однак не тільки Туреччина, а й Російська імперія не могла  цього допустити. Протягом п'яти років так зване Окреме Запорозьке Військо залишалося без визначеного місця поселення, військових обов'язків і статусу. Зрештою, «турецьким запорожцям» запропонували поселитися на узбережжі Азовського моря, на землях між Бердянськом і   Маріуполем,   і   назватися   Азовським   козацьким військом. За три з половиною десятки років свого існування чисельність Азовського війська, разом із сім'ями, досягла майже 11 тис. осіб.

До обов'язків війська  входила охорона переправи на р. Берді та патрульна морська служба на баркасах уздовж північно-східного узбережжя Чорного моря — від Керчі до Поті (Грузія). Насамперед їм доводилося протистояти турецьким контрабандистам, які шукали зв'язків із гірськими народами Кавказу. За несення військової служби козаків звільняли від повинностей і податків. Окрім виконання військових обов'язків, вони господарювали на землі.

Однак протягом 1862-1864 pp. частину козаків силоміць переселили на Кубань і Північний Кавказ. Незадоволені такими діями царського уряду, вони повстали, але були розбиті російськими регулярними військами. У жовтні 1864 р. царським указом Азовське козацьке військо було ліквідоване, а тих козаків, які залишилися на освоєних землях, перевели в стан державних селян. Так Російська імперія розправилася ще з одним українським козацьким утворенням.

 

3. Кримська війна 1854 – 1856 і Україна.

Приводом до початку війни став конфлікт між  православним і католицьким духівництвом про право володіння святими місцями в Палестині, яка була підпорядкована султанській Туреччині. Турецький султан під тиском французького уряду розпорядився передати ключі від Віфлеємського храму в Єрусалимі католицькому духівництву. У відповідь російський цар Микола І у лютому 1853 р. послав до Константинополя дипломатичну місію на чолі з князем О. Меншиковим з ультимативною вимогою негайно відновити права православної церкви в Палестині і укласти конвенцію, за якою російський цар став би покровителем усіх православних підданих Османської імперії. У травні 1853 р. турецький уряд, за підтримки урядів Англії і Франції, відмовився виконати ці вимоги. Росія розірвала дипломатичні відносини з Туреччиною і російські війська під командуванням князя М. Горчакова 21 червня 1853 р. ввійшли в залежні від турецького султана дунайські князівства — Молдову та Валахію і протягом місяця окупували їх.

4 жовтня 1853 р. турецький  султан оголосив війну Росії.  Воєнні дії відбувалися на  Чорному морі, Дунаї і на Кавказі. 18 листопада 1853 р. російський флот в складі 8 суден під командуванням віце-адмірала П. Нахімова прорвався в Сінопську бухту, на побережжя Анатолії, і згубним вогнем знищив турецьку ескадру, яка налічувала 13 кораблів. У полон до російських моряків потрапив штаб турецького флоту на чолі з його командуючим Осман-пашою. Успішно для російських військ розвивалися воєнні дії на Кавказі. 
Оскільки Туреччині загрожував розгром, у березні 1854 р. Англія ГФранція оголосили війну Росії. Вороже до Росії поставилися також Австрія та Пруссія. 
Ставши перед фактом міжнародної ізоляції, царська Росія опинилася в тяжкому становищі. Через панування старих феодально-кріпосницьких відносин країна була дуже відсталою в техніко-економічному відношенні. Військових заводів було мало і, до того ж, розташовані вони здебільшого на півночі і сході, віддалік від театрів воєнних дій. Армія відчувала гостру нестачу зброї, боєприпасів, спорядження. Зброя була застарілою. Якщо в англо-французькій армії були далекобійні гвинтівки з нарізними стволами, які могли поражати цілі на віддалі 700–800 м, то російські солдати були озброєні гладкоствольними рушницями, кулі яких завдавали ворогові реальної шкоди лише на відстані не далі 120—150 м. Застарілою була й російська артилерія, у російському флоті переважали парусні кораблі, в англо-французькому — парові. 
Військово-польова виучка солдатів була слабою, оскільки головна увага в царській армії приділялася парадам і муштрі. Ключеві командні пости здебільшого були зайняті бездарними генералами й офіцерами, казнокрадами й хабарниками. Вкрай незадовільним був стан транспорту. Оскільки з центру на південь не було жодної не тільки залізниці, а й шосейної дороги, то солдати змушені були робити тисячоверстні переходи, а зброя, боєприпаси й спорядження доставлялися волами.

Почавши війну проти Росії, англо-французьке командування підвело  свої кораблі й спробувало атакувати  російське узбережжя в різних місцях — у районах Крондштадта, Одеси, Соловецького монастиря, Петропавловська-Камчатського. Але головні воєнні дії воно розгорнуло на півдні.

10 квітня 1854 р. англо-французька  ескадра в складі 19 лінійних кораблів  і 10 фрегатів з 350 гарматами  підійшла до Одеси і почала  артилерійський обстріл передмість, берегових укріплень та торгових  суден і всього міста. Одеса була найбільшим торговим портом на чорноморському узбережжі і не мала берегових оборонних споруд та достатніх військових сил. Гарнізон міста налічував 16 резервних батальйонів з 50 легкими гарматами. На березі біля моря стояли лише шість батарей з 40 фортечними гарматами. У відповідь на обстріл міста англо-французькою ескадрою батарея прапорщика О. Щоголева відкрила вогонь і вела його протягом шести годин. Разом з іншими батареями артилеристи Щоголева пошкодили багато ворожих кораблів і не допустили висадки у місті десанту. ЗО квітня і 1 липня 1854 р. англо-французькі кораблі знову обстрілювали Одесу з гармат, але артилеристи міста змусили їх відступити. При цьому в останній раз захисники Одеси захопили англійський фрегат «Тайгер», який при проведенні розвідки сів на мілину.

Основним театром воєнних  дій, став Крим. 2 вересня 1854 р. через  безтурботність головнокомандуючого  російських військ в Криму О. Меншикова, більш, ніж 60-тисячна англо-французька армія висадилась біля Євпаторії  і стала просуватись на південь, в напрямку Севастополя. 8 вересня біля р. Альми російські війська зазнали поразки і відійшли до Бахчисарая. Англо-французька армія, не змігши з ходу взяти Севастополь, приступила до його облоги. Спроба нового головнокомандуючого М. Горчакова, призначеного замість Меншикова, дати у серпні 1854 р. бій на Чорній річці і цим змусити ворога припинити облогу Севастополя закінчилася невдало. 
Проте гарнізон і населення Севастополя не склали зброї. Щоб зміцнити захист міста з суші, вони побудували добре продуману систему сухопутних укріплень і протягом 349 днів (з 13 вересня 1854 р. до 27 серпня 1855 р.) героїчно обороняли місто. Керували обороною Севастополя начальник штабу Чорноморського флоту віце-адмірал В. Корнілов, віце-адмірал П. Нахімов, адмірал В. Істомін, військовий інженер Е. Тотлебен. Захисники Севастополя виявили високі зразки героїзму.

У Севастополі  вів бої 18-тисячний гарнізон, до якого  входили і сформовані в Україні  полки: Чернігівський, Полтавський, Житомирський, Подільський, Кременчуцький, Одеський і Волинський. На оборону міста стали і 20 тис. моряків. Щоб перегородити ворожим військам доступ до Севастополя з моря, у гавані були затоплені парусні судна.