Судова реформа 1760-1763 рр.

Розділ 4.

 СУДОВА РЕФОРМА 1760-1763 РР.

4.1. Реформа Генерального Військового Суду. На початку 60-х років XVIII ст. гетьманська адміністрація на чолі з гетьманом К. Розумовським всупереч посиленій централізаторській політиці російського самодержавства доклала значних зусиль до зміцнення центральних і місцевих органів управління – складової частини української державності. Радикальні перетворення у гетьманському адміністративному апараті почалися з реформи судочинства. Слід зазначити, що останнє мало заплутану структуру. Зокрема, в Гетьманщині на той час існувало п’ять судових інстанцій: сотенний суд, полковник, генеральний військовий суд, генеральна військова канцелярія і, нарешті, гетьман. Окрім того, в містах, в залежності від їхньої категорії, діяли магістратські або ратушні суди, а в селах – сільські. Однак безперечним можна вважати той факт, що правосуддя було прерогативою адміністративно-управлінського апарату, зокрема такої його важливої ланки, як генеральна військова канцелярія.1

Найвищим судовим органом у судовій системі був Генеральний військовий суд. Судова влада була наділена правом використовувати примусові повноваження державної влади Гетьманату. Судоустрій та судочинство Гетьманату не відповідало суспільним запитам, а тому вимагало негайних змін, не чекаючи завершення кодифікації, яка активно тривала з 30-х років ХVІІІ ст., і затвердження її результатів. Передусім, це стосувалося непідсудності чималої частини козацької верхівки (службовців Генеральної Військової Канцелярії, бунчукових і військових товаришів, як перебуваючих на службі, так і маючих абшити на звільнення від служби, а також їх вдів) ніяким іншим судам, крім Генерального Військового Суду. Користуючись цим, представники старшини подавали сюди скарги не лише у справах, які стосувалися їхньої «персони», а й у земельних. Це ускладнило роботу Генерального Військового Суду, збільшуючи тяганину та збитки для простих козаків та посполитих, через віддаленість Глухова, де знаходився Генеральний Військовий Суд.2

К. Розумовський вважав це невідповідним «Малоросійському праву Книги Статут» (розділ 4, артикул 36), де говорилося, що всі чини, від вищого до нижчого, судяться у повітах, в яких мають маєтки. 7 жовтня 1751 р. гетьман наказав, щоб Генеральний Військовий Суд розглядав лише тяжби щодо «персон» старшини, передусім «о бране», «бою», знеславленні. Тому в земельних справах всі вони підлягали юрисдикції полкових судів. Усі позови до генеральної старшини у цих питаннях спочатку розглядали ці суди, для чого вони мали сюди без затримки викликатися. Полковників, а у випадку їхньої відсутності полкову старшину, зобов’язали оголосити про це у полках, щоб відповідачі не могли відпиратися незнанням. Однак, за невеликою кількістю осіб, передусім генеральною старшиною і полковниками, зберегли певні привілеї. Зокрема, скарги на них приймали у Генеральний Військовий Суд. Проте невдовзі донесення Гадяцької полкової канцелярії засвідчило всю половинчастість цього кроку. Оскільки чимало звільнених зі служб, згідно зі своїми абшитами, отримали право добиватися розгляду поданих на них скарг безпосередньо у Генеральному Військовому Суді, це істотно ускладнило роботу останнього.3

7 жовтня 1751 р. К. Розумовський  змінив порядок судочинства у  Генеральному Військовому Суді  та полкових судах.  Напружена  ситуація вимагала рішучих кроків. Гадяцька полкова канцелярія  доповіла гетьману про багаточисленні  скарги з боку посполитих і  рядового козацтва на військових  і бунчукових товаришів, їхніх  вдів. Їх обвинувачували у нападах  на козачі та селянські будинки, побиття та пограбування скаржників.

7 жовтня 1751 р. ображеним посполитим  і рядовим козакам дозволили  не їхати до Глухова, а добиватися задоволення своїх скарг у полкових канцеляріях.3 Останні були зобов’язані розглядати відповідні скарги на бунчукових і військових товаришів та канцеляристів, як абшитованих так і перебуваючих на службі, їхніх дружин, у тих полках, у яких вони проживають. Цей ордер мав діяти до вступу в силу нової постанови про суди Гетьманату. Подібні випадки лише загострювали ситуацію у Гетьманаті і тому Кирило Розумовський розпочав підготовку до впровадження судоустроєвих новацій.4

Ще з початку 20-х років XVIII ст. відбувалося активне втручання царського уряду у діяльність Генерального Військового Суду. Зокрема, до його складу вводилися російські судові чиновники у кількості трьох осіб поряд з такою ж кількістю в ньому українців. Вищою апеляційною судовою інстанцією, по суті, ставала Малоросійська колегія, створена Петром І в Україні – Гетьманщині незадовго до смерті гетьмана І. Скоропадського. Подібними залишалися структури і значення Генерального Війського Суду й по смерті гетьмана Д. Апостола 1734 р., у так званий міжгетьманський період, коли вищою апеляційною установою була не лише «канцелярія правління гетьманського уряду», а й російський Сенат.5

Становище докорінно змінилося з відновленням в Україні 1750 р. гетьманства. Серед перших заходів гетьмана К. Розумовського було відкликання російських чиновників зі складу Генерального Військового Суду. Відтоді протягом десяти років ця установа, президентом якої знову став гетьман, складалася з 2-3 генеральних суддів та кількох бунчукових товаришів.6

Генеральна Військова Канцелярія найбільш активно втручалась у вирішення судових справ ледь не всіх рівнів, часто-густо, зокрема, дублюючи, а то й просто підмінюючи Генеральний Військовий Суд, що формально вважався вищою апеляційною судовою інстанцією Гетьманщини і президентом якого був сам гетьман. Більше того, саме генеральна військова канцелярія займалася проведенням судової реформи, що почалася, згідно з універсалом гетьмана К. Розумовського від 17 листопада 1760 р., з реорганізації генерального військового суду. Останній в тому вигляді, що передував реформі, виник в Україні ще в часи Визвольної війни 1648-1654 рр.7

Кожний з обраних до Генерального Військового Суду депутатів під час слухання справ, що надходили з його полку, а також щодо нього особисто, усувалися на час розгляду справи від членства у суді. Подібне правило стосувалося і тих членів Колегії, які брали участь у розгляді справ за нижчою інстанцією, якщо потім така справа вирішувалася як апеляційна у Генеральному Військовому Суді. Саме рішення виносилося шляхом голосування, коли  голоси («воти») подавалися по черзі від молодших суддів до старших. У разі незгоди окремих членів з рішенням більшості колегії вони могли письмово зафіксувати свою особисту думку. Рішення Генерального Військового Суду затверджував гетьман. Черговість розгляду справ встановлювалася відповідно до порядку їх надходження, для чого існував реєстр справ.8

Судові рішення мали грунтуватися на зібраному матеріалі, що надавався в суді. Необгрунтовані припущення заборонялися. Нормативними джерелами для судових рішень визначалися імператорські укази, гетьманські універсали та ордери як джерела українського права.

Внаслідок реформування Генеральний Військовий Суд набув розширеного складу та нової структури. Він складався з двох департаментів – цивільного та кримінального. До кримінального надходили справи про злочини неповнолітніх, посадові злочини, що попередньо розглядалися городничими. Особливе місце займали справи, пов’язані з позбавленням прав, розгляд яких був обов’язковим навіть у тих випадках, коли підсудні були вже виправдані нижчими судами. Цивільний департамент розглядав відповідні справи за «записками» генеральної старшини, державного допоміжного банку про застави. Було взято курс на розмежування повноважень органів державного управління та місцевого самоврядування, з одного боку, та судових – з другого. 25 травня 1761 р. К.Розумовський писав Сенату, що полковники мають займатися військовими справами, і хоча вони зараз втручаються у судові справи, це слід виправити.9

За гетьманським універсалом від 16 листопада 1760 р., передбачалося «Бути присутніми в суді Генеральному 12 персонам, по-перше, суддям двом генеральним, а з ними десяти персонам, яких щорічно в полках малоросійських з кожного полку по одному вибирати і тим вибраним персонам бути у присутності безотлучно».

Обрані в зазначений (і, слід сказати, досить, як на той час, демократичний) спосіб депутати разом з генеральними суддями виносили остаточні рішення генерального суду. А відповідно до універсалу від 17 лютого 1763 р. гетьман дозволяв полковим канцеляріям й усім чолобитникам подавати справи прямо до Генерального Суду, що значно зменшувало кількість судових інстанцій, скасовувалися судові функції Генеральної Канцелярії, а Генеральний Суд ставав найвищим апеляційним органом. Зазначені заходи підвищували престиж Генерального Суду і водночас сприяли його демократизації, розмежуванню, до певної міри, судової, виконавчої і законодавчої влади.10

4.2. Створення станових шляхетських судів. Найсуттєвіших змін українське судочинство зазнало наприкінці 1763 р., коли було створено станові шляхетські суди – земські, підкоморські й гродські. Назва останніх була запозичена з термінології польської судової системи, що функціонувала в Україні до Визвольної війни 1648-1654 рр. Сфера діяльності судів регламентувалася відповідними положеннями Литовського статуту 1588 р., який залишався одним з головних джерел українського права, зокрема судочинства. Слід зазначити, що ідея відновлення шляхетських судів на Україні не була новою. Вона виникла ще в 40-х роках XVIII ст., коли, зокрема, працювала комісія для складання відомого кодексу під назвою «Права, по которым судится малороссийский народ», і залишалася актуальною в наступні роки. Однак остаточні рекомендації щодо створення зазначених судів надійшли до гетьмана К.Розумовського 17 вересня 1763 р. у вигляді «думки до апробації Його Величності графа гетьмана» від з’їзду української старшини, що зібрався тоді у Генеральній Військовій Канцелярії в Глухові.11

Саме на підставі цих рекомендацій гетьман К. Розумовський 19 листопада 1763 р. видав універсал, в якому викладалася конкретна програма створення нових судових установ. Зокрема, передбачалося створити на території кожного полку по два земських (один земський суд мав діяти в полковому місті, а другий – в одному з сотенних міст) і два підкоморських суди. В кожному полку встановлювався під головуванням полковника один гродський суд, який, власне, мав замінити колишній полковий суд. Окрім традиційних виборних посад у новостворених судах вводилася посада возного, який обирався з числа значкових товаришів та сотенних старшин.12

Слід зазначити, що в ці ж листопадові дні 1763 р. в Україні відбулася ще одна визначна подія: у Глухові зібралася старшинська рада, на якій йшлося про встановлення спадкоємного гетьманства. 23 спеціальних пункти пізніше були покладені в основу чолобитної на ім’я імператриці з проханням дати дозвіл на встановлення спадкоємного гетьманства в роді Розумовських. Характерно, що в третьому пункті чолобитної «від народу малоросійського» йшлося про «суди і трибунали».13

У зв’язку з проведенням судової реформи кожний полк було поділено на дві частини, що називалися повітами. Отже, на усій території України- Гетьманщини було утворено 20 повітів, де й розташувалися перелічені  судові установи: Козелецький, Остерський, Чернігівський, Мглинський, Стародубський, Погарський, Глухівський, Батуринський, Ніжинський, Переяславський, Золотоніський, Прилуцький, Іваницький, Лубенський, Роменський, Гадяцький, Зінківський, Миргородський, Остапівський, Полтавський.14

У кожному повіті мав бути земський (повітовий земський) суд для цивільних справ. До складу земського повітового суду входили земський суддя, підсудок та писар без адміністративного начальника. Посади членів суду були виборними і довічними.

Вибори проводились землевласниками певного повіту за розпорядженням Генеральної військової канцелярії, а з 1764 р. – II Малоросійської колегії. День виборів призначала полкова канцелярія. На кожну вакантну посаду вибирали з 4 кандидатів. На випадок смерті або звільнення члену суду його місце займав один з кандидатів. Протоколи виборчих зборів, де вказувалася кількість одержаних голосів, за підписами і печатками виборців відправлялися на затвердження гетьману, а з 1764 р. – до Малоросійської колегії.15

Земські повітові суди за Литовським Статутом були шляхетськими судами. Але в Гетьманщині шляхетськими правами користувалися «уроджені» шляхтичі, козацька старшина, козаки, духівництво (крім посполитих та міщан). За царським указом від 10 листопада 1764 р. земські судді були прирівняні до бунчукових товаришів, підсудки – до полковихобозних, писарі – до полкових осавулів. Після скасування гетьманського уряду 18 червня 1768 р. Малоросійська колегія прийняла постанову, за якою не дозволялось обирати козаків у земські суди. Згідно з універсалом К.Розумовського від 19 листопада 1763 р. земські судді, підсудки і писарі земських судів, заступаючи на посаду, складали присягу. Текст її зберігався в кожній полковій канцелярії. У судовому засіданні обов’язково брали участь усі члени суду. Суддя і підсудок розглядали справи та виносили по них рішення. Земський писар був доповідачем справ на засіданнях суду і виконував секретарські обов’язки. Під його керівництвом знаходилась канцелярія, склад канцеляристів якої залежав від писаря. Земські повітові суди засідали три рази на рік: богоявленські рочки (з 7 січня до Великодня), троїцькі рочки (після Трійці до 1липня) та Михайлівські (з 9 вересня до різдвяних свят). По суботах, неділях та святах засідань не було. До компетенції земських повітових судів належали цивільні справи козаків, зокрема, про спадщину та розподіл майна між родичами, боргові зобов’язання, заставні маєтності, про вирубування та захоплення лісу, затоплення сінокосів, оранку чужих земель, скошене сіно на чужому лузі, шинкарство, заподіяння збитків, незаконні записи в підсусідки, потраву сінокосів, втечу слуг тощо. На практиці земські суди вирішували не тільки цивільні справи, а й незначні кримінальні. Так, 10 жовтня 1773 р. Переяславський земський суд розглядав справу з обвинувачення Я.Іскри у пограбуванні майна С.Седоновича. Земські суди були ліквідовані в 1782 р. у зв’язку з поширенням на Україну загальноросійського права, їхні функції були передані повітовим судам та нижнім розправам. За указом царя Павла І від 30 листопада 1796 р. земські суди були відновлені, проте діяли вони вже на підставі загальноросійського законодавства. Остаточно ці суди були ліквідовані указом від 6 грудня 1831 р., а на їх місце були знову встановлені повітові суди за російським зразком.16