Істрорія науки та техніки Київської Русі

 

 

Вступ

 

Існування Київської Русі охоплює період з IX ст. по 30-і роки XII ст.

Київська Русь одна з могутніх держав Європи . Вона відіграла велику роль в історії східних слов'ян та інших слов'янських народів. Давньоруська держава сприяла їх суспільно-політичному, економічному та культурному розвитку.

    За поширенням наукових і технічних знань Київська Русь стояла на одному рівні з передовими країнами Європи.

Першим засобом для обчислювання стали винайдені на Русі порахунки.

У них числа розбивалися на десятки за допомогою горизонтальних направлЯючих с кісточками. Вони стали незамінним помічником торговців, чиновників, прикажчиків і керуючих. Ці люди вміли користуватися рахунками просто віртуозно. Надалі такий необхідний пристрій проник і в Європу.

Київська Русь відіграла визначну роль в історії слов'янських народів.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Знання з математики, елементарні розрахунки були необхідні для спорудження храмів і обмежувались до простих чотирьох дій, дробів і обчислювання процентів. Записувались також міри довжини, об’єму, від-

стані між містами. Робилися складні розрахунки для складання календарів і пасхалій.

          У грошовій системі використовувались  наочнообчислювальні засоби, наприклад  абак (дошка для обчислення, що  її відтворено на мініатюрі  Радзивілівського літопису). Розвивалися в Київській Русі й знання з фізики.

В одному з «Шестодневів» (приписаному Василю Великому) йдеться про чотири складники — землю, вогонь, воду, повітря. Неважко збагнути, що маються на увазі агрегатні стани речовини: твердий, рідкий, газоподібний та плазма.

Саме цим і визначалися чотири форми матерії, доступні людському розуму, світло вважалося ідеальною формою матерії. Знання з хімії використовувалися для виготовлення смальти для мозаїк, скляних виробів, різнокольорових емалей, поліхромної поливи для кераміки.

Для фарбування тканин, шкір, розпису фресок, ікон, рукописів застосовувались різні фарби та барвники. Ремісники володіли знаннями про хімічні властивості розчинів і речовин (для обробки шкіри, хутра, виготовлення різних напоїв тощо).

На Русі був відомий так званий грецький вогонь — легкозаймиста речовина, яку кидали в спеціальних сфероконічних посудинах — своєрідних запалюваних бомбах. Наші предки через половців познайомилися з порохом, винайденим китайцями, але використовували його для залякування; власне вогнепальна зброя з’явилася наприкінці ХІІІ — на початку ХІV ст.

За астрологічним трактатом, вміщеним в Ізборнику 1073 р., що дійшов до нас, у центрі Всесвіту перебувала Земля, навколо якої оберталися кілька небесних сфер.

Окрім Сонця та місяця було відомо ще п’ять планет; решту відкрили вже після винайдення телескопа. Восьмою сферою вважалося нерухоме небо.  

Деякі автори виділяли ще дев’яту сферу — зодіакальну (12 знаків, розчленованих зодіакальними сузір’ями). Літописи засвідчують увагу до небесних явищ (сонячні й місячні затемнення, комети та метеорити, північне сяйво, атмосферні явища).

Географічні описи давньоруських літописів охоплюють величезну територію від Гібралтара й Британії на заході до Уралу і півночі Західного Сибіру на сході, від Білого та Баренцового морів на півночі до Індійського океану і Південнокитайського моря на півдні та південному сході.

На Русі були добре відомі європейське Середземномор’я, Північна Африка, Мала Азія, Персія, Середня Азія, Індія. Давньоруські автори, безумовно, вважали Русь складовою тогочасного єдиного світу.

В літопису перелічено місця проживання всіх східно сло в’янських племен — по річках Дунай, Дніпро, Дністер, Буг, Десна, Сула, Прип’ять, Волга, Ока, озерах — Ільмень, Нево, Біле. Детально описується шлях «із Варяг у Греки» по Дніпру. Відомий і шлях по Волзі.

Особливою популярністю у пересічних людей користувалася «наука про живе». Хлібороби Київської Русі мали точне уявлення, коли саме орати, коли сіяти, коли збирати врожай, розуміли велику роль у вегетації рослин метеорологічних умов і вміли передбачати їх.

Вони знали надійні методи сприяння нормальному розвитку і росту рослин — угноєння, ретельність обробки ґрунтів, певні елементи селекції, щеплення дерев, сівозміна тощо.

Завдяки запровадженню нових технологій в сільському господарстві (рихлення та перегортання ґрунту), врожайність підвищувалась у 10—15 разів. Виникла плодонасіннєва система господарства. В ХІ—ХІІ ст. на Русі з’являється трипілля.

Для обробітку землі застосовувався залізний важкий колісний плуг. Після Х ст., коли було винайдено хомут, як тяглова сила під час оранки стали використовувати коня В ХІІ—ХІІІ ст. поширилися вітряки та водяні млини [5, с. 197]. Залізо з залізної руди видобувалося в сиродутних горнах зі штучним видуванням.

Сиродутні печі з ручними міхами, що топилися деревинним вугіллям, мали висоту 0,6 м та діаметр 0,35 м і часто розташовувались у земляних ямах. Цілодобова експлуатація акої печі давала до 500 кг заліза, причому близько 70—75% руди йшло у відходи [5, с. 204].

До кінця ХІІ ст. з’явилися доменні печі, на Русі їм відповідала домниця, в якій плавка йшла рівномірно, а руда використовувалась повністю.

З ІХ ст. посуд ліпився давньоруськими майстрами на ручному гончарному крузі. Пізніше на зміну йому прийшов важкий круг, а потім — нижній. Міські майстри обпалювали свої вироби в спеціальних гончарних горнах двох типів: двоярусних (простіших) та одноярусних (зі зворотним полум’ям, де досягалась температура 700—800° С). Останні витрачали менше палива.

Київська Русь успадкувала все багатство медичних знань доби язичництва. Знахарі, волхви, віщуни були, фактично, народними лікарями («лечцами»). Народні цілителі використовували лазні, масаж, лікарські рослини, «мовниці», кровопускання. Про порівняно високий рівень медичних знань на Русі свідчать «Руська Правда», «Ізборник» 1076 р. та інші писемні джерела.

Давньоруська медицина базувалася переважно на, так би мовити, трьох китах: психотерапії, фітотерапії, фізіотерапії. В «Ізборнику» наводяться спеціальні медичні статті та рекомендації щодо лікування різних людських захворювань (до хірургічних операцій включно). Найдавнішими розділами медицини були акушерство та хірургія.

Найвидатнішим медиком до монгольської Русі був Агапіт, що жив наприкінці ХІ — в першій половині ХІІ ст., прийняв постриг у Печерському монастирі й діяв там до кінця життя, здобувши неабияку славу і популярність у народі [1].

Завдяки лікарській практиці широке визнання за часів Київської держави здобули також Дем’ян (Даміан) Пресвітер, ченці Антоній, Пимен, лікарі Іоан Смера, Петро Сиріанин, Февронія. Онука Володимира Мономаха княгиня Євпраксія склала лікарський порадник «Мазі» («Аллима») [6].

У середні віки виготовлялися різного роду отрути, які були корисними для створення медичних препаратів, проте які подекуди використовувалися й за прямим призначенням. Наприклад, збереглися літописні свідоцтва про отруєння Юрія Долгорукого київськими боярами у 1157 р., його сина Гліба Юрійовича у 1171 р.

Київська Русь нагромадила певний досвід у будівництві мостів та гідротехнічних споруд. Дерев’яні мости в Київській Русі будувалися двох типів: наплавні та високо підняті постійні. Основою наплавних мостів слугували барки з покладеним на них настилом з колод. В середину високо піднятих постійних балочних пальних мостів або мостів на зрубах засипали каміння.

Одним з ранніх давньоруських мостів наплавного типу був міст через Дніпро, побудований за Володимира Мономаха в 1115 р. До ХІ ст. з’являються підйомні «взводні» мости з проїжджою частиною, що піднімались за допомогою важелевих підйомників — журавлів.  

Однією з перших давньоруських гідротехнічних споруд булла побудована в Києві в 1199 р. масивна підпорна стіна, що захищала від зсувів берег Дніпра. В 1288 р. було споруджено канали, що поєднували Сухону з Вологдою. В ХІ—ХІІ ст. у Новгороді прокладалися водопровідні (дренажні) дерев’яні труби, що створювали складну систему, яка справно функціонувала протягом століть.

Київська Русь славилась ювелірною майстерністю: виготовленням срібних браслетів, перстенів та інших прикрас. Давньоруські майстри знали найвитонченіші способи обробки ювелірних виробів, наприклад зернь. На металеву поверхню по лінії нанесеного перед тим малюнка напаювалися тисячі крихітних кульок.

 Не менш складною  була техніка скані — створення  малюнка з найтоншого золотого або срібного дроту. Художні вироби з золота й срібла прикрашали черню, інкрустаціями та перегородчастою емаллю. В цій складній техніці давньоруські майстри досягли такої високої досконалості, що їхні виробибули неперевершеними на світовому ринку.

Емалі за способом виготовлення поділялися на виїмчасті (коли в золотій чи срібній пластинці видовбували жолобки або віконця й наповнювали їх різнобарвною смальтою) та перегородчасті (коли прилютовували до пластинки золотий чи срібний дротик, що розмежовував фарби і слугував за контур фігуральної чи орнаментальної композиції).  Смальту насипали в жолобки чи дротяні перегородки в порошку, що топився на вогні й виповняв контури [4, с. 282].

Ця надскладна техніка, запозичена з Візантії, набула особливого поширення в ХІІ—ХІІІ ст. Самі емалі ввійшли до ювелірного мисецтва як замінники коштовних каменів. Відомими центрами емалевого виробництва вважаються Київ, Чернігів, Галич. Найбільш кваліфіковані майстри працювали в Києві.

У майстернях ювелірів виготовлялися князівські діадеми і барми (княжі та боярські ланцюги), рясна, підвіски, дужки очілля, різноманітні колти (скроневі прикраси, що підвішувалися до головного убору на стрічці), нагрудні хрести та медальйони, коштовні оклади церковних книг.

Вершиною давньоруської емалевої справи фахівці вважають витвори Лазаря Богші — київського майстра другої половини ХІІ ст., до яких відносять князівську діадему з зображенням вознесіння Олександра Македонського з Сахнівки, цату з деісусним чином (з Кам’яного Броду, а також хрест княгині Єфросинії Полоцької [15, с. 338].

Чернь у прикладному мистецтві Давньої Русі була відома вже в Х ст. Але особливо широкого застосування набувала в ХІ—ХІІ ст. Черненим орнаментом прикрашають речі побутового вжитку — срібні тарелі, кубки, окуття турових рогів, оправи і прикраси кінської збруї, зброї.

Однак найчастіше чернь використовувалась для жіночих прикрас, а також для прикрас жіночого та чоловічого одягу.

Художні вироби під чернь здебільшого виготовлялись тисненням, карбуванням або литвом. В ХІ—ХІІ ст. це робилось так, щоб малюнок було виконано високим рельєфом. Фон залишався заглибленим і заповнювався черню, що виготовлялась із суміші червоної міді, свинцю, срібла, поташу, солі, бури й сірки.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Список використаної літератури

 

1. Абрамович Д. І. Києво-Печерський  Патерик / Абрамович Д. І. — К. : Час, 1991. — 278 с.

2. Бережинський В. Г. Збройова  культура Київської Русі та скандинавські запозичення / В. Г. Бережинський // Збірник наук. праць ВГІ НАОУ. — 1999. — № 2. — С. 12—17.

3. Бережинський В. Г. Зброя  Київської Русі / Бережинський В. Г. — К. : Ін-т археології НАНУ, НДЦ ГП ЗСУ, 2000. — 296 с.

4. Велика історія України  у 2-х томах. — К. : Глобус. — Т. 1. Передм. д-ра І. П. Крип’якевича. — 1993. — 352 с.

5. Виргинский В. С. Очерки  истории науки и техники с  древнейших времён до середины ХV в. / Виргинский В. С. — М. : Просвещение, 1993. — 228 с.

6. Гайдай Л. Історія України  в особах, назвах і поняттях / Гайдай Л. — Луцьк : Вежа, 2000. — 277 с.

7. Грушевський М. Історія  української літератури : в 6 т., 9 кн. / М. Грушевський / Упорядн. В. В. Яременко, приміт. С. К. Росовецького. — К. : Либідь, 1993. — Т. 2. — 1993. — 264 с.

8. Заблоцька К. В. Українська  і зарубіжна культура / Навч. посібн. / Заблоцька К. В. — Донецьк : Східний видавничий дім, 2001. — 372 с. http:// ruthenia.info/txt/biletskv/istkul/part3.html

9. Історія України / Керівник  авт. кол. Ю. Зайцев. Вид 2-е, зі змінами. — Львів : Світ, 1998. — 488 с.

10. Історія української  культури / За заг. ред. І. Крип’якевича. — 4-е вид., стер. — К. : Либідь, 2002. — 656 с.

11. Павлова В. Висоцький  Сергій Олександрович (1923—1998) / Павлова В. : [Електронний ресурс] : Режим доступу : http://prostir.museum/persons/ua/?

12. Повість временних літ // Вітчизна. — 1980. — № 3. — С. 21—91.

13. Теорія та історія  світової та вітчизняної культури. Курс лекцій. — К. : Либідь, 1992. — 392 с.

14. Солонська Н. Т. Книжна  культура Київської Русі та  бібліотека Ярослава Мудрого в контексті наукових поглядів М. Грушевського (на матеріалах фондів Інституту рукопису Національної бібліотеки України імені В. Вернадського) / Н. Т. Солонська // Культура народів Причорномор’я. — с2007. — № 100. — Т. 2. — С. 37—44.

15. Толочко П. П. Київська  Русь. — К. : Абрис, 1996. — 360 с