Історія української культури

Вплив народного світобачення на розуміння християнських догматів особливо вражаюче виявився в тому, що на Русі, водночас з культом місцевих святих, який склався па ґрунті родоплемінного шанування ідолів, першорядного значення набуває культ Богородиці, в основу якого лягли слов'янські уявлення про благодійну жіночу істоту, предка українського народу — Рожаницю.

Переакцентація релігійного поклоніння з культу Христа на культ Богоматері відповідає давньоукраїнській ментальності, оскільки Богородиця, на відміну від Христа, що був "спасителем" тільки людської душі, "спасає" весь світ і тим самим робить "тварне буття" причетним до святості й небесного блаженства. Природа і все мирське перестають бути джерелом гріха і порочних спокус.

 

Давньоукраїнська людина, спираючись на своє традиційне уявлення про добрих ("білих") і злих ("чорних") богів, проголошує причиною гріха, на противагу візантійській церковній доктрині, не плоть, не людські пристрасті, а ангелів "лукавого сатани". Вона дуаліст, але її дуалізм своєрідний: вона розрізняє не просто дух і плоть, а плотськодуховне і божественно-таємниче. Для неї є світ людський і світ божественний. Як людське складається із двох частин: плоті і духу, так і божественне — з доброго і злого. Зле як частина людського, оволодівши людиною, підпорядковує її в якійсь одній частині; в цьому випадку вона догоджає лише собі, забуваючи про інших — близьких кровно та за звичаями. Навпаки, добре як частина людського веде до розумного вдоволення потреб духу і тіла, сприяє душевній рівновазі людини, її благополуччю, щастю.

Під впливом цієї язичницької етики давньоукраїнська людина інакше осмислювала й саме християнське благочестя: благочестивою вона визнавала не того, хто ревний у постах і молитвах, а того, хто доброчесний у житті. "Слово про митарства" — пам'ятка XII ст. — відносить до гріховних саме світські моральні явища: неправду, заздрість, гнів, пиху, насильство, крадіжку, блуд, скнарість та немилосердя.

Християнізація не означала, таким чином, повного розриву з традицією народного язичництва, а отже, і з емпіричним ставленням до світу, що було її істотною ознакою. Християнство сприймалося у мирському середовищі крізь призму традиційного світогляду, більше того — було піддане переробці відповідно до його принципів. Про це кардинал д'Блі повідомляв Рим у XV ст.: "Руські такою мірою зблизили своє християнство з язичництвом, що важко сказати, що переважало в утвореній суміші: чи християнство, яке увібрало в себе язичницькі начала, чи язичництво, яке поглинуло християнське віровчення".

 

Християнство в Київській Русі засвоювалося від початку переважно з боку зовнішньої обрядовості, оскільки це характерно і для язичницької релігійності. Християнство стає дедалі більш "мирським", "обрядовим". Пізніше, з формуванням церковно-монастирської організації і державної юрисдикції митрополії в Київську Русь приходять норми візантійського церковного законодавства, але й вони значно змінюються під впливом місцевого княжого права. Отже, національна культура інтернаціоналізується на ґрунті і в межах власної традиції.

Хоча запровадження християнства означало перехід до якісно нової системи ідеологічних цінностей, однак їх практична реалізація, перетворення на фактор політичного і соціального життя давньоукраїнського суспільства відбувались лише в міру їх "об'язичування", пристосування до історичних місцевих легенд.

Християнізація поступово входила в усі галузі суспільного життя. Вона буквально наповнювала його. Церкви та собори ставали головними осередками громадського й освітнього життя. При церквах та монастирях засновувалися і діяли школи, переписувалися й зберігалися книги, творилися літописи. Духівництво впливало на все суспільне життя: єпископи брали участь у радах князів, а князі шанували їх за великий розум і кмітливість; митрополити часто керували київським віче і мали більший вплив на їх рішення, ніж слабосильні київські князі другої половини XII ст. Вони ставали символом колишньої єдиної Русі. Відповідно до зростання ролі й авторитету духівництва, зростала й кількість єпархій. На 1240 р. їх налічовалось уже 16.

Християнізація Русі відіграла прогресивну роль в історичному розвиткові українського народу, сприяла зміцненню єдності держави, всебічному збагаченню культури, встановленню та зміцненню державно-політичних і культурних зв'язків Київської Русі з країнами Близького Сходу та Західної Європи. Органічно увійшовши в давню українську культуру, християнство посутньо визначало зміст і особливості становлення й утвердження українського національного духу, найхарактерніших рис нашої національної ментальності.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2. Філософія Григорія Сковороди.

 Григорій Сковорода (1722-1794) – філософ, поет, педагог і музикант, знавець різних мов. Він розвинув  комплекс ідей, актуальних для  свого часу, став творцем нової  української літератури і оригінального  вчення в історії української  філософської думки. Темою його  філософських роздумів була людина, а способом досягнення знання  про людину – діалог. Тому цілком  обґрунтовано його назвали “українським  Сократом” чи “українським Діогеном”. Філософія для нього – це  “веселіє серця”, “сердечнеє веселіє”, це не пізнання природи, а пошук  духовного єства людини. Своє  філософське вчення Сковорода  сформував під впливом античної  філософії і патристики, народної  творчості, спадщини українських  книжників і філософів XVII-XVIII ст. За своїм змістом і спрямуванням  філософія Сковороди відрізнялась  від філософії професорів Києво-Могилянської  академії, в яких він вчився.

 Стиль мислення Сковороди  – символічний, алегоричний. У нього  поняття стають символами. Він  розглядає символи як “іпостасі  істини”, як те, що допомагає пізнати  неземне, відкриває нове бачення  речей. Принципам барокової культури  відповідав й антитетичний метод  філософування Сковороди, побудований  на поєднанні суперечливих тверджень, жодному з яких не можна  надати переваги. В центрі філософського  вчення Сковороди була людина.

 Світ Сковорода осмислював  скрізь призму людини. Одним із  основоположних принципів філософської  системи Сковороди є вчення  про дві натури. За Сковородою, все складається з двох натур  – видимої і невидимої, тілесного  й духовного, мінливого й вічного, матеріального й ідеального тощо. Видимий матеріальний світ –  це, за словами Сковороди, “матерія”, “стихія”, “земля”, “плоть”, “ніч”, “смерть”, “попіл”, “пісок”. Це лише  бліде відображення невидимого  світу, який є реальним. Невидима  натура, або вічність, дух, істина  – це Бог, вічна і незмінна  першооснова всього існуючого. Але  невидима натура існує лише  у видимій. Тому обидві натури (світи) взаємопов’язані, не існують окремо. Оскільки невидима духовна натура існує поза простором і часом, то вічною є і тінь її – матерія, постійною є і їх взаємна боротьба.

 Принцип двонатурності  світу Г.Сковороди органічно пов’язаний  з його вченням про три світи. Він поділив усе суще на  три специфічні види буття - “світи”  – великий, або макрокосм (Всесвіт), малий або мікрокосм – людина  і світ символів, або Біблія. Макрокосм  – складається з численних  світів, як “вінок з віночків”, першоосновою якого є чотири  елементи – вогонь, повітря, вода  й земля. Вчення про малий світ  – основа його філософської  системи.

 Сутність малого світу  – людини – Сковорода розкриває, виходячи з концепції двонатурності  світу. В людини, як і всього  існуючого, є видиме і невидиме, тілесне і духовне, тлінне і  вічне, зовнішнє і внутрішнє. Справжнім  людське буття стає тоді, коли  людина намагається пізнати в  собі невидиму сутність. Тому  принцип “пізнай себе” проходить  через всі його філософські  твори. Сковорода постійно повторює: “побач самого себе”, слухай  себе”, “поглянь у себе”.

Саме в духовному самопізнанні Сковорода вбачав ключ до розкриття таємниць бутя світу і самої людини. Процес самопізнання, спрямований на осягнення невидимої натури в людині, Сковорода розглядає як самопізнання. Допомагає людині пізнати в собі Бога. Біблія або третій світ – світ символів, який є самостійною реальністю. Сковорода застерігає від буквального тлумачення змісту Біблії, оскільки, окрім зовнішнього вияву, тобто словесних знаків, вона має втаємничений, духовний, невидимий світ.

Тому Біблія – це особливий світ символів. Центральним символом для Сковроди є Сонце, що символізує істину, вічну натуру або Бога. Головна мета кожного символа Біблії – допомогти людському розумові пізнати духовні начала, невидимий світ. Завдяки Біблії невидимий світ стає видимим, досяжним для людського сприймання. Сковорода вчив, що кожна людина спроможна досягти щастя шляхом морального самовдосконалення, актуалізуючи в собі “внутрішню людину” – Бога. Центром цього складного процесу є серце, духовне єство, джерело життєдіяльності людини, яке він ототожнює з Богом, Словом Божим.

Необхідною передумовою на шляху людини до щастя є дотримання нею принципу “спорідненої” (“сродної”) праці, суть якого полягає у відповідності тому вищому, розумному і справедливому началу, що визначає сенс людського життя. У діалозі “Алфавіт або буквар світу” Сковрода стверджує, що кожна людина має свою природу, свій особливий нахил до “сродної” собі справи, який неможливо змінити, оскільки вони є витявом у людині вічної, невидимої натури. Людина здатна лише пізнати її, а пізнавши, обрати собі заняття і життєвий шлях. “Сродна” праця приносить людині насолоду не стільки своїми наслідками, винагородою чи славою, як самим процесом. Вона постає як важливий засіб духовного самоутвердження, самовдосконалення людини, здоров’я її душі, а отже, і щастя. У багатьох сенсах Г. Сковорода стояв біля витоків особливої, суто української філософії – філософії романтизму.

 

 

 

 

 

 

 

 

Список використаної літератури:

1. Асеєв Ю.С. Джерела. Мистецтво Киiвськоi Русi. - ДО.:Мистецтво, 1979.- 216 з.

2. Богомолов А. С. Антична філософія. - М.: изд-у МГУ, 1985 -368 з.

3. Воропай Про. Звичаї українського народу. - ДО.:Оберiг, 1993.- 590 з.

4. Гріненко Г.В. Хрестоматія по історії світової культури. - М.: Юрайт, 1998.- 669с.

5. Грушевський М.С. Нарис історії українського народу. - ДО.:Лыбидь, 1991.-398 з.

6. Iсторiя української лiтератури ХХ ст. - У двох книгах. /за ред. В.Г.Дончика.- ДО.:Лібiдь, 1994.

7. Iсторiя української культури /За загал. ред. I.Крип'якевича. - ДО.:Лібiдь, 1994.- 656 з.

8. Сайт: http://www.vuzlib.su/kult/lit.htm