Історія української культури

Вступ.

Корені українського народу сягають часів, які передували добі Київської Русі. Своїми витоками наш народ тісно пов'язаний з історією слов'ян. У далекому минулому постала усна народна творчість доби Київської Русі. Відтоді до нас дійшли легенди й перекази, дружинні, святкові, весільні пісні, билини, колядки, прислів'я, приповідки. Чудовими пам'ятками давньоруської народної творчості є билини. Вони оспівують мужність і хоробрість богатирів, котрі самовіддано боронили рідну землю від ворогів.

Твори усної народної творчості у всіх народів передували творам писемним, першими з яких у Київській Русі стали літописи. Із виникненням писемності в Київській Русі почали записувати найвизначніші історичні факти. Записували їх або дуже стисло, або у вигляді розгорнутих оповідань («сказань»). Згодом ці записи були об'єднані й розміщені у хронологічному порядку. Отже, літописами називається зведення у хронологічній послідовності («за літами») коротеньких записів і докладних розповідей про історичні події.

Раннє виникнення літописів є свідченням високої культури давньоруської держави вже від початку її існування. На думку деяких дослідників, найдавніший літопис було створено за часів Аскольда у другій половині IX століття. Але він не зберігся. Першим літописом, що дійшов до нас, є «Повість минулих літ», створений на початку XII століття. Оригінальна література Київської Русі представлена не тільки літописами. До її популярних жанрів належать церковні проповіді, повчальні та урочисті. Але перлиною давньоруської літератури є «Слово о полку Ігоревім».

Пам'ятки давньоруської літератури свідчать про поширення освіти в Київській Русі ще до прийняття християнства. Після цієї знаменної події піклування про освіту взяли на себе держава й церква. За князювання Володимира Святославича в Києві існувала державна школа, в якій навчалися діти «нарочитої чаді» — найближчого оточення князя. Існувала школа й при Софійському соборі. Саме тут було засновано першу відому на Русі бібліотеку й відкрито книгописну майстерню, де переписувалися й перекладалися книги, привезені з Візантії та Болгарії.

Хист і виняткова майстерність були притаманні руським будівничим. Вони зводили чудові споруди з дерева, каменю й цегли. Основним будівельним матеріалом слугувало дерево. Але існували на Русі і кам'яні споруди. Найдавніший кам'яний палац, відомий під назвою «палац княгині Ольги», було виявлено археологами на Старокиївській горі. У літописі він згадується під 945 роком. Та головна окраса міст Київської Русі —церкви. Протягом 989-996 pp. у Києві зводився храм Богородиці. Цю величну церкву назвали Десятинною. Вона була розкішно прикрашена: стіни розписано фресками, мозаїкою, для оздоблення використовувався мармур. Літописи називали її «мраморяною».

Справжнього розквіту досягло містобудування за князювання Ярослава Мудрого. 1037 року в Києві збудовано найбільший собор держави — Софію Київську. Крім богослужінь у цьому храмі справлялися урочисті державні церемонії, укладалися договори. Тут саджали на престол київських князів, хоронили їх. За часів Ярослава споруджуються головні міські ворота столиці — Золоті ворота з надбрамною церквою. Проте будівництво розгорталося не тільки у стольному граді. У Чернігові було зведено Спаський собор, за зразком Софії Київської будувалися собори святої Софії у Новгороді та Полоцьку. Наприкінці XI ст. спорудили Михайлівську церкву та Єпископські ворота у Переяславі. На західних кордонах Київської держави, у Перемишлі, було збудовано палац та білокам'яну круглу церкву-ротонду.

Разом із архітектурою високого рівня досягло образотворче мистецтво Київської Русі — мозаїка й фреска, іконопис та книжкова мініатюра. Шедеврами світового значення є мозаїки Софійського собору. Найбільше вражають серед них зображення Христа Вседержителя та Богоматері Заступниці («Оранта»). Крім мозаїк для оздоблення використовувалися фрески. Довершені фрески Софійського собору та інших храмів тієї доби багато розповідають про життя й побут давніх русичів.  У Києві, Чернігові, Галичі та інших містах існували іконописні майстерні. Ікони писалися на дерев'яних дошках і були в усіх церквах, малювали їх за певними канонами. Зовсім не кожний митець мав право писати ікони.

За часів Ярослава Мудрого, коли великого авторитету набула книга, розквітла книжкова мініатюра. Так, «Остромирове Євангеліє», написане у 1056-1057 pp., прикрашене чудовими заставками та трьома витонченими мініатюрами.

Багатою була Київська Русь на музичні таланти. З письмових джерел відомо про виконання при дворах князів і бояр світської музики, співу та про забави скоморохів. Надзвичайно цінними для вивчання мистецтва музики є фрески Софії Київської. На одній з них зображено музиканта, який грає на смичковому інструменті, що нагадує скрипку. На іншій фресці двоє музикантів сурмлять у сурми, третій грає на флейті, четвертий б'є в тарілки, п'ятий перебирає струни, шостий грає на багатострунному інструменті, схожому на арфу.

Творцем культури Київської Русі був насамперед народ. Саме цей народ і зберіг культуру давніх русичів у часи татаро-монгольської навали, саме він зміг відродити її у період відродження слов'янських держав. У розвитку культури Русі проявлялися як загальні закономірності, так і національні особливості. Її основа — самобутня культура східнослов'янських племен. Принциповим рубежем у розвитку культури стало прийняття християнства. Значним був вплив візантійської культури. На відміну від Західної Європи, на Русі держава не підпала під владу церкви, і, відповідно, в культурі світські елементи були сильнішими. Намітилася прогресивна тенденція диференціації духовної культури.

У відносно короткі терміни Київська Русь зробила величезний крок, вийшовши на загальноєвропейський культурний рівень, а в деяких її сферах перевершивши його. Нові віяння в культурі, більша регіональна своєрідність з'явилися у зв'язку з феодальною роздрібненістю. Однак для закріплення і розвитку культурної динаміки Русь потребувала відновлення політичної єдності.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1. Людина в культурі Київської Русі.

Культура Київської Русі — видатне явище світової середньовічної культури. Хронологічно вона охоплює IX — середину XIII ст. Культура ця розвивалася у загальному контексті світової культури, але мала лише їй властиві риси, зумовлені конкретними історичними обставинами і східнослов'янськими традиціями, що найяскравіше виявилося у плануванні й забудові міст, у композиційних особливостях архітектурних ансамблів і окремих споруд, своєрідності декоративно-прикладного мистецтва й пластики.

 Вирішальне значення в історичному розвитку держави відігравала далекоглядна реформа князя Володимира — запровадження християнства. Доба Володимира Великого і особливо Ярослава стала визначним етапом розвитку Київської держави. Ніколи більше вона не була такою єдиною і могутньою. Київська Русь мала великий міжнародний авторитет і широкі зовнішні зв'язки, з її можновладцями ріднилися представники королівських династій Європи і навіть могутні візантійські василевси. У час християнізації Русь могла диктувати власні умови Візантії, державі, звідки до Києва прийшло християнство і мистецтво якої було тоді передовим у Європі. Тому й сам процес запровадження християнства, і запозичення тих чи тих елементів культури відбувалися не механічно, вони постійно переосмислювалися в контексті дійсності, творчо перероблялися, набуваючи нового національного забарвлення.

Після запровадження християнства державні та релігійні діячі Київської Русі стали домагатися у Візантії самостійного обрання митрополитів, святкування своїх національних свят і їх встановлення, а головне — вимагати вести церковне богослужіння старослов'янською мовою. Так, Ярославу Мудрому вдалося проголосити першими національними святими братів Бориса і Гліба, підступно вбитих своїм молодшим братом. Пам'ять їх щорічно врочисто вшановувалась 24 липня і цей день вважався на Русі великим святом.

Цікава історія свята, встановленого в XI ст. на честь святого Георгія. Відомо, що князь Ярослав при хрещенні дістав ім'я Георгія. Сприймаючи його як покровителя, наказав "по всей Руси творити праздник Св. Георгия месяца листопада 26 день". Такого осіннього свята грецька церква не знала у своєму календарі. На Русі воно здобуло популярність як свято покровителя сільськогосподарських робіт, землеробів та хліборобів. Християнство загалом, зустрівшись з новими історичними умовами, істотно змінилося порівняно з візантійським варіантом.

Створена Володимиром Святославовичем величезна держава мала надто тривкі економічні і політичні зв'язки з різними землями. Для підтримання єдності вимагалися розвинена суспільна мораль, почуття честі, відданості, самопожертви, висока патріотична свідомість та належний рівень розвитку словесності — жанрів політичної публіцистики, жанрів, які оспівують любов до рідної землі, епічних жанрів.

Всього цього не могла дати перекладна візантійська і болгарська література, яка виникла за інших політичних обставин. Київським мислителям довелося створювати відповідні літературні форми, спираючись на народну історичну свідомість, на фольклор, який був і залишався переважно язичницьким, з деякими вкрапленнями християнства. Це багато в чому визначило таку рису давньоруської літератури, як потяг до філософського осмислення життя, мистецтва, творчої праці. їй були чужі пристрасні містичні поривання візантійських мислителів. Навіть у церковній літературі переважав конкретний інтерес до релігійної філософії, історії, до питань житейської моралі, до апокрифів, які містили багато елементів народної казковості. І надалі зв'язок з життям, мораллю, релігією буде прикметною рисою філософії українського народу.

Другою причиною видозміни християнства на Русі було те, що християнська релігія прийшла до нас у "готовому" вигляді. Вона насаджувалася згори, зустрічаючи тривалий опір широких мас населення, яке дотримувалося віри батьків і дідів. Та й сама централізована княжа влада, відстоюючи державну самобутність Русі, часто підтримувала давні слов'янські традиції. Звідси активна взаємодія християнства і язичництва, характерна для давньоруської культури майже протягом усього її існування. Поступово склався світоглядвий синкретизм, відбулося злиття народної релігії та церковного християнства при визначальній ролі першої.

Наприклад, Великдень був головним християнським святом українського народу доби Київської Русі. Воно увібрало в себе також і передхристиянські обряди, що тісно пов'язувались із хліборобським господарством, поминанням померлих, величанням і віншуванням, весільним та обрядовим співанням пісень. Це було свято радості й веселощів, що об'єднувало весь рід, плем'я спільним торжеством.

Свято Великодня збігалося в ті часи з поганським святом весняного воскресіння природи. Звідти й українські писанки зі знаками Сонця, рослин та звірів, звідти й наші гаївки (давньоукраїнські народні пісні-веснянки). Тому й утвердилися тут паралелі: воскресає вся природа і воскресає її Творець — Христос.

Святий Юрій (23 квітня за ст. календарем) — ще одне весняне свято українського народу доби Київської Русі. За народним календарем Юрій — це первісна персоніфікація весни, зрілої та розвиненої. З ним було пов'язано багато народних обрядів: у цей день виганяли на пашу домашню худобу, господар мав ще з ранку викачатися в росі на своєму полі — на добрий урожай. У народі побутувала тоді легенда про святого Юрія як про переможця над злом.

Зелені Свята, або П'ятидесятниця, — перше за чергою літнє свято. За християнською легендою — Це пам'ятка Зісланії я Святого Духа на апостолів на початку Христової Церкви. Ці свята так і зберегли свою дохристиянську назву — "Зелені". В Це свято "маїли" (заквітчували, клечали) хати, церкви та господарські будівлі.

Купала — в своїй основі хліборобське свято — справлялося на початку жнив. Після запровадження християнства воно локалізувалося і з'єдналося зі святом Іоанна Хрестителя — Предтечі Христового (24 червня за ст. календарем), перебравши від нього чимало християнських рис. В уяві наших давніх предків це був святковий і чудодійний час. Предки вірили, що в цей день "сонце в воді купається", отже й вода мала очищувальну силу. Таку ж силу мав і вогонь. Тому хлопці та дівчата розводили вогнища і стрибали через них.

Свято Петра й Павла (29 червня за ст. календарем). За народними обрядами українці доби держави Київської Русі виступали як ратаї, головна господарська роль у чому відводилась Петру. Він "зажинав" жито і був сторожем поля, врожаю і бджільного вжитку. Він же орав поле на озимину. День святого Петра вважався дуже великим святом. Тому всі хати чепурили, а прийшовши з церкви, розговлялися. У Петрівку обов'язково відбувалися "ярмарки на дівчат".

Жниварські звичаї та обряди групувалися навколо трьох свят: св. Іллі, Маковея та Спаса, що після запровадження християнства перебрали на себе ролі Велеса й Перуна. З особою св. Іллі (20 липня за ст. календарем) пов'язувалася віра в опікунський вплив цього святого на достигання урожаю. Дуже великий тут був вплив церкви й духовенства, що намагалися використати старі поганські обряди або ж пристосувати їх до церковних святкувань.

 

Своєрідною рисою українського язичництва було "оживлення" природних стихій: божественністю наділялись всі предмети і явища реальної дійсності. Це підтверджує теологічна концепція літопису "Повість врем'яних літ".

Один з літописців, як відомо, всупереч євангелістській вимозі не любити світу і того, що в світі, довіряє весь світ управлінню ангелів. Ангели, міркує він, приставлені до будь-якої "тварі": є ангели хмар і темряви, снігу і грози, зими й осені, весни і літа — словом, ангели є при кожній речі, де б вона не перебувала. У кожного християнина — і в першу чергу в благовірного князя — свій ангел-хранитель. Християнські ангели у світобаченні давніх українців заступили місце язичницьких оберегів. Серед ангелів чільне місце посідає архангел Михаїл, якого звичайно вважали як найбезиосереднішого і дійового помічника у ратних справах. Саме тому в домонгольські часи Михаїлу було присвячено багато храмів, він був обраний охоронцем Києва.