Історія України коротки екскурс. Шпаргалка з історії України

 

Пропольська орієнтація Виговського  не знайшла підтримки серед українського народу. А запорожці відкрито готувалися до виступу. В цей час війну  проти гетьмана починає Росія. За допомогою кримських татар Виговський у липні 1659 р. розгромив російські  війська під Конотопом. Але скористатися перемогою гетьман не зміг, оскільки проти нього піднімається ще одне повстання — під проводом І. Богуна та І. Сірка. Підтримані російськими  військами, повсталі завдають поразки  Виговському, і той змушений тікати до Польщі.

 

 

У вересні 1659 р. на Білоцерківській  раді гетьманом знову проголошується Ю. Хмельницький. Він підписує з царським урядом нові Переяславські статті 1659 р., які, на відміну від Березневих статей 1654 р., фактично визнавали статус украй обмеженої автономії України  у складі Росії. Заборонялись обрання  гетьмана без дозволу царя, зовнішні стосунки. Московські воєводи сіли в Києві, Переяславі, Ніжині, Чернігові, Брацлаві, Умані. Київська православна  митрополія підпорядковувалася Московському патріархатові.

 

Переяславські статті та взаємини з Москвою викликали крайнє невдоволення правобережної старшини, що врешті-решт і зумовило розкол України за територіальною ознакою.

 

Але вже у 1660 р. після невдалого  походу російських військ на Львів  Ю. Хмельницький розриває спілку з Москвою  і підписує з Польщею Слободищенський  трактат, який майже повторював Гадяцький  договір, тобто Україна поверталася  під владу Речі Посполитої на автономних засадах, позбавляючись політичної незалежності. Це викликало неоднозначну реакцію українського народу, і Україна  фактично розділилася на дві частини  — Правобережну під протекторатом  Польщі та Лівобережну під протекторатом  Росії.

 

У 1663 р. Ю. Хмельницький зрікається гетьманства, його місце посідає  переяславський полковник П. Тетеря. Того ж року на «Чорній раді» у  Ніжині лівобережним гетьманом обирають кошового Запорізької Січі І. Брюховецького. У 1665 р. він підписує з Росією Московські статті, котрі ще більше обмежували права українського народу. Це призвело до повстання, під час якого І. Брюховецького було вбито (1668 р.).

 

У цей час на Правобережній  Україні вибухає антифеодальне  повстання, яке зумовило крах гетьманства  П. Тетері, який провадив пропольську  політику. На гетьмана обирають черкаського  полковника П. Дорошенка (1665— 1676 рр.). Головною його метою було звільнення та об'єднання  України. Для цього він проголошує спілку з Кримом і Туреччиною.

 

У 1667 р. Росія і Польща укладають  за спиною України Андрусівське перемир'я, яке, порушуючи Березневі статті 1654 р., поділило Україну. У складі Росії  залишилася Лівобережна Україна  з Києвом, їй поверталися Смоленськ  і Сіверська земля. Правобережна Україна переходила до Польщі. Запоріжжя  перебувало під владою обох держав.

 

Аби зміцнити свої позиції  всередині країни й забезпечити  народну підтримку, Дорошенко систематично збирає військову раду. Незалежність від козацької старшини мала забезпечуватися  найманим військом, так званими сердюцькими  полками. Починається заселення  країв Правобережжя, які перед  тим були пусткою.

 

Спираючись на підтримку  татар, Дорошенко намагається витиснути  поляків із Правобережжя. Восени 1667 р. перед лицем об'єднаних козацько-турецьких  військ польський король визнає суверенітет  гетьманату на Правобережній Україні..

 

Закріпившись на Правобережжі, Дорошенко готує похід на Лівобережжя, де у 1668 р. проголошує себе гетьманом  всієї України. Але в цей час  поновлюється військова активність Польщі. Відтак, залишивши на Лівобережжі  наказним гетьманом чернігівського полковника Д. Многогрішного, Дорошенко  повертається на Правобережжя.

 

У березні 1669 р. на Глухівській  раді Многогрішний обирається гетьманом  і водночас затверджуються Глухівські статті, згідно з якими в Україні  зменшувалася чисельність російських воєвод, а українські делегати могли  брати участь у дипломатичних  справах Москви. Многогрішний і частина  козацької старшини переходять на бік  Росії.

 

А на Правобережжі, окрім  зіткнень з польськими військами, у  Дорошенка з'явилися додаткові  проблеми — нові претенденти на гетьманську булаву: Я. Суховій, який спирався на запорожців, і М. Ханенко  — ставленик Речі Посполитої.

 

У цій ситуації П. Дорошенко  змушений був посилити протурецьку  орієнтацію, офіційно прийнявши у 1669 р. протекторат Стамбула.

 

1672 року Туреччина починає  війну проти Польщі й за  допомогою козаків здобуває перемогу. Підписана того ж року Бучацька  мирна угода означала входження  Правобережної України до складу  Туреччини. П. Дорошенко проголошувався  правителем України в межах  Брацлавщини та Київщини. В цей  час міняється влада на Лівобережній  Україні. Замість засланого до  Сибіру Д. Многогрішного у 1672 р. гетьманом обраний І. Самойлович.

 

Поява турків в Україні  позбавила П. Дорошенка народної підтримки. В 1674 р. до І. Самойловича  перейшло 10 правобережних полків.

 

За таких обставин у  вересні 1676 р. П. Дорошенко скидає гетьманські  повноваження і піддається Росії. На раді у Переяславі І. Самойлович проголошується гетьманом обох боків Дніпра.

 

Туреччина, намагаючись зберегти свій контроль над Україною, знову  обирає на гетьмана Ю. Хмельницького (1677— 1681 рр.). Але його гетьманство закінчилось  трагічно: він був скараний на смерть самими ж турками.

 

У січні 1681 р. Росія, Туреччина  і Крим підписують Бахчисарайську мирну  угоду, за якою Лівобережна Україна  з Києвом входила до складу Росії, Поділля і частина Київщини залишалися за Туреччиною, а територія між  Дніпром і Південним Бугом  мала бути нейтральною.

 

Але у 1686 р. Польща і Росія  підписують так званий «Вічний мир», згідно з яким до складу Московської  держави входили Лівобережжя, Київ і Запоріжжя, а до Речі Посполитої — Правобережжя, Галичина, Північна Київщина і Волинь. Туреччина отримувала Поділля, а Південна Київщина і Брацлавщина  залишалися нейтральними.

 

Отже, до кінця XVII ст. Україна  втратила свою територіальну неподільність. Непослідовна політика української  шляхти і козацької старшини, невпинна боротьба за гетьманську булаву руйнували  державність України.

 

Національно-визвольна війна  українського народу закінчилася фактичною  поразкою. Основними її причинами  були:

 

боротьба між окремими старшинськими групами за владу, пріоритет особистих або групових інтересів над державними;

 

зародковий стан національної державної ідеї;

 

слабкість центральної влади;

 

слабкість соціально-економічної  політики українських урядів, що врешті-решт зумовило громадянську війну.

 

Не можна не враховувати  й зовнішній фактор — постійні агресії, скеровані на ліквідацію будь-яких виявів самостійності Української  держави.

 

Але разом із тим національно-визвольна  війна другої половини XVII ст. зумовила створення національної Української  держави, зміцнивши традиції боротьби проти іноземного, соціального, національного  і релігійного гніту, розвинувши в українському народові почуття  національної самосвідомості.

 

 

 

15. Україна в період  гетьманування І.Мазепи

 

На кінець ХVІІ ст. Лівобережжя  перетворилося на центр політичного  і культурного життя в Україні. Цей край українці називали Гетьманщиною, а росіяни — Малоросією. Старшина фактично витиснула рядових козаків  з вищих посад і відсторонила їх від участі в урядуванні, бажаючи  домогтися у царя особливих привілеїв  для себе.

 

26 липня 1687 р. козацькою  радою на р. Коломак генеральний  писар І. Мазепа обирається  гетьманом. Тут же підписується  нова угода з Москвою — Коломацькі  статті: гетьман не мав права  змінювати генеральну старшину  без дозволу царя, у Батурині  розміщувався полк московських  стрільців, для захисту від  татар на півдні будувалися  міста-фортеці (запорожці сприйняли  це як зазіхання на їхні  привілеї). Разом із тим статті  не дозволяли російським воєводам  втручатися в українські справи.

 

Черговий раз автономія  України затверджувалася в урізаному  обсягові. Окрім цього, за рахунок  обмеження гетьманської влади зміцнилися позиції козацької старшини.

 

І. Мазепа був високоосвіченим  політичним діячем. Він знав декілька мов, зібрав багату бібліотеку, ввійшов  в історію як великий меценат: за його сприяння було збудовано й  відреставровано понад 20 великих  Храмів, споруд для Києво-Могилянської колегії та ін.

 

 

У проведенні внутрішньої  політики новий гетьман спирався на козацьку старшину — роздавав їй землі, впорядкував податки, земельну власність. Намагаючись зміцнити гетьманську  владу, І. Мазепа вводить Нову категорію  козацької старшини — бунчукових товаришів, цілком залежних від нього.

 

У зовнішній політиці Мазепа відмовився від орієнтації як на Польщу, так і на Туреччину та Крим. Розраховуючи зберегти автономію і розширити  кордони на південь і захід, він  проводив Промосковську політику. До того ж гетьман був близьким другом Петра І.

 

У кінці XVII ст. Мазепа зі своїм  військом бере участь у походах Петра  І проти Туреччини. Були захоплені  фортеці Кізикермен, Ісламкермен. Але  у 1700 р. Петро І укладає мир  з Туреччиною, починаючи Північну війну зі Швецією за вихід до Балтійського моря. Підписується Константинопольська  мирна угода, згідно з якою дніпровські  фортеці мали бути ліквідовані. Азов переходив до Росії, але вона не отримувала виходу до Чорного моря.

 

Поступово Петро І втягує Україну в Північну війну.

 

Ще у 1699 р. після рішення  польського сейму про ліквідацію козацтва На Правобережній Україні  там спалахує повстання під керівництвом С. Самуся, С. Палія і А. Абазина. Вони неодноразово зверталися за допомогою  до РОСІЇ, але допомога повсталим  явно суперечила її зовнішньополітичним  планам, оскільки Польща була фактично єдиним союзником Росії у Північній  війні. В 1704 р. за наказом Петра І  лівобережні полки Мазепи передислокувалися  на Правобережжя. Повстанці сприйняли  це як допомогу з боку Росії, але  гетьман у своєму універсалі розкрив  сенс цієї акції: допомога польському королеві у наведенні порядку  в країні. Проте повстанці не припинили  опору, і тільки арешт Палія та захоплення Мазепою основних міст Правобережжя покладають йому край. Мазепа затвердився  на Правобережжі, збільшив кількість  полків, роздав землі козацькій старшині.

 

Північна війна дедалі більше утискала інтереси України. Тисячі українців гинули у походах, на будівництві  фортець та нової столиці —  Санкт-Петербурга.

 

У 1708 р. перед Україною виникла  загроза нападу Польщі та Швеції. На прохання Мазепи про допомогу Петро  І відповів відмовою. Ставало ясно, що подальша централізація управління в Росії та існування Гетьманщини  були несумісні. Окрім цього, участь козаків у Північній війні  виявила, що їхня боєздатність менша, ніж  регулярного російського війська. Коли поповзли чутки про намір  Петра І реорганізувати козацтво, а гетьмана замінити російським ставлеником, то захвилювались і старшина, і  Мазепа. Такі дії Петра І з юридичного огляду розв'язували руки Мазепі, бо за умовами угоди 1654 р. Росія була зобов'язана надавати Україні військову  підтримку.

 

Отут Мазепа робить свій історичний вибір і починає переговори зі Швецією. Він обіцяє Карлові XII зимові квартири в Україні для шведської  армії, запаси їжі та фуражу та військову  допомогу в обмін на звільнення України  від впливу Москви. В кінці жовтня 1708 р. Мазепа виступає з Батурина назустріч  шведам. Пізніше між Україною і  Швецією було укладено угоду, згідно з якою остання виступала гарантом козацьких вольностей і недоторканності  українських кордонів. Заклики Мазепи підняти повстання проти російського царя не знайшли підтримки серед селян і козаків, які боялися знову потрапити під владу польської шляхти. Тому замість обіцяних 50 тис. війська Мазепа зміг привести з собою лише близько 2 тис.

 

Петро І здійснює рішучі заходи. Збирається Глухівська рада, де обирається новий гетьман — І. Скоропадський, Було зруйновано козацьку столицю Батурин, а її мешканці повністю винищені.

 

Бік Мазепи взяли запорожці  під орудою кошового отамана К. Гордієнка. За це Петро І у 1709 р. ліквідує Запорізьку Січ.

 

Вирішальний бій між супротивниками стався 27 червня 1709 р. під Полтавою. Війська Карла XII і Мазепи були розбиті, і вони відступили у Молдавію під  владу Туреччини. Тут 22 вересня 1709 р. І. Мазепа помер.

 

Спілка зі Швецією і  поразка у війні з Росією безумовно  відіграли фатальну роль в історії  України. Головними причинами провалу  політики Мазепи можна вважати передусім  вузькість соціальної бази, на яку  він спирався, і переоцінка сил  Швеції. Це й зумовило неможливість збереження оптимального варіанту української  автономії у найскладніших внутрішньо- і зовнішньополітичних умовах.

 

 

 

16. Ліквідація автономного  статусу України

 

У 1710 р. залишки козацького війська обирають на гетьмана П. Орлика (1710— 1742 рр.) - колишнього генерального писаря при І. Мазепі. Намагаючись  забезпечити собі підтримку, Орлик  створює проект під назвою «Пакти і Конституція прав вольностей Запорізького Війська» — угоду між гетьманом, старшиною і запорожцями. Статті конституції передбачали встановлення національного суверенітету, забезпечення демократичних прав людини, єдності  та взаємодії законодавчої, виконавчої і судової влади.

 

У зовнішній політиці передбачалася  спілка зі Швецією та кримським ханом. П. Орлик виступив за непорушність кордонів Війська Запорізького, визначених ще Зборівською угодою.

 

У тодішніх історичних умовах проголошення прав мало суто декларативний  характер. Орлик, підтриманий Карлом XII, вступає у спілку з Туреччиною і Кримом і на початку 1711 р. організує  спільний похід запорожців і татар  проти російських військ в Україні. Проте наступ не мав успіху, і  Орлик був змушений повернутись  в еміграцію.