Історія України коротки екскурс. Шпаргалка з історії України

 

Володимир повертає Русі землі  хорватів і дулібів, радимичів і  в'ятичів, фактично завершуючи формування державної території. На сході Київська Русь сягала межиріччя Оки й Волги, західний кордон проходив Дністром, Карпатами, Західним Бугом, Німаном і Західною Двиною, на півночі — Чудським, Ладозьким  та Онезьким озерами, на півдні — річками  Південним Бугом, Доном, Россю, Сулою.

 

Серйозною проблемою доби Володимира Святославича були набіги кочовиків. Для протидії цьому необхідна  була сильна армія. Отож Володимир упроваджує військову реформу, встановлюючи феодальну  організацію війська — службу за право володіти землею. Це зміцнило і власну владу князя. Окрім цього, створюється досить розгалужена  система фортець, валів, опорних  пунктів тощо.

 

Важливим напрямом діяльності Володимира було вдосконалення системи  права, пристосування його до умов свого  часу.

 

Цілком очевидно, що для  зміцнення централізованої князівської  влади потрібен був єдиний бог. Стара  язичницька релігія з її розлогим пантеоном вже не відповідала  вимогам суспільства. Вибір Володимира зупинився на християнстві православного (візантійського) обряду. Це мало кілька підстав: по-перше, історичні підвалини  такого вибору вже були закладені  Аскольдом і княгинею Ольгою; по-друге, у візантійському варіанті світська влада домінувала над релігійною; по-третє, мова богослужіння фактично була єдиною.

 

Введення християнства на Русі відбувалося таким чином. Василій II, візантійський імператор, після  поразки від Болгарії виряджає до Києва послів з проханням про  військову допомогу. Володимир Святославич  погоджується в обмін на одруження  з сестрою імператора Анною. Але  Василій II не виконав обіцянки. Тоді Володимир узяв в облогу місто  Херсонес (Корсунь) — опору візантійського панування в Криму — і захопив  його. Імператор змушений був погодитися на той шлюб.

 

Охрестившись сам, Володимир  зробив християнство державною релігією, що мало велике позитивне значення. У суспільстві з'явилася сила, яка не лише надавала йому духовної та культурної єдності, а й впливала на все соціально-економічне життя. Піднісся авторитет самого князя. Потужний поштовх до розвитку отримала давньоруська культура. Київська Русь стала у  шерег провідних християнських  держав Європи, забезпечивши собі рівноправні  та взаємовигідні стосунки з ними.

 

На чолі церкви стояв київський  митрополит. У великих містах перебували єпископи, які вирішували всі церковні справи своїх єпархій. Митрополити  та єпископи володіли землями, селами й містами. Церква мала власні військо, суд і законодавство.

 

Отже, православ'я стало  фундаментом для створення централізованої  держави. Проте не слід перебільшувати позитивний вплив введення християнства візантійської моделі. Саме вона давала можливість світській владі підпорядковувати духовну згідно зі своїми інтересами. Можна говорити і про певну  обмеженість стосунків православної Київської Русі з католицькою  Західною Європою. Стримуючим фактором була й церковнослов'янська мова, адже з тодішнього культурного обігу  були значною мірою виключені латиномовні джерела. Але разом із тим необхідно визнати, що християнізація Русі є однією з найбільш значних подій в історії нашої землі.

 

Наприкінці правління  Володимира Святославича виникла реальна  загроза єдності Київської Русі. Проти нього відкрито виступив прийманий  син Святополк, а рідний син, новгородський  князь Ярослав, відмовився платити  Києву данину. Володимир готувався  до походу на Новгород, але у 1015 р. помер.

 

Між синами Володимира Ярославом, Борисом, Глібом, Святославом, Мстиславом і Святополком починається кривава  боротьба за київський стіл, унаслідок  якої Ярослав стає князем у Києві, а Борис, Гліб і Святослав гинуть. Остаточна перемога Ярослава над  Святополком відбувається на р. Альті  лише в 1019 р.

 

У 1026 р. Ярослав і Мстислав уклали мирну угоду та поділили Русь: Ярослав залишився княжити в  Києві, а Мстислав — у Чернігові  до своєї смерті у 1036 р.

 

Встановивши контроль над  Київською Руссю, Ярослав, прозваний  Мудрий, звертається до зовнішніх  проблем і починає боротьбу з  печенігами. Генеральна битва відбулась  у 1036 р., після якої печеніги вже ніколи па Русь не нападали. На честь цієї перемоги в Києві було закладено Софійський собор.

 

У період правління Ярослава Мудрого розширюються кордони Київської  Русі: від Чорного моря і пониззя  Дунаю на півдні аж до Фінської затоки на півночі, від Закарпаття на заході до верхів'їв Волги та Дону на сході.

 

Активізувалася й дипломатична діяльність. За допомогою династичних  шлюбів Ярослав зміцнив стосунки з кількома провідними європейськими  державами. Сам він був одружений  зі шведською принцесою Інгігердою, його сестра Марія була дружиною польського короля Казимира І, син Ярослава був  одружений з дочкою Казимира, інший  — з візантійською принцесою, ще двоє — з німецькими княжнами. Одна дочка вийшла заміж за угорського короля Андраша, інша - за норвезького  короля Гаральда, а потім Свена, третя  — за французького короля Генріха  І.

 

Значну увагу Ярослав  Мудрий приділяв внутрішнім проблемам  Київської Русі. За його правління  проводиться кодифікація юридичних  норм, які існували, а також постає перший письмовий звід норм давньоруського права «Руська правда», які захищали приватну власність і власника.

 

Ярослав призначає на вищу церковну посаду — митрополита —  не грека, як то було раніше, а слов'янина  — Іларіона. Проте ця традиція не збереглася, й по смерті Ярослава Мудрого  у 1054 р. митрополичу кафедру знову  очолив грек.

 

За Ярослава Мудрого Київська Русь досягла зеніту свого розквіту, встала нарівні з найвпливовішими  країнами середньовічної Європи. Турбуючись про подальшу долю своєї держави, за кілька років до смерті Ярослав  поділив між синами міста й  землі. Київ, Новгород, Псков відійшли Ізяславові, Чернігів, Муром, Тьмутаракань — Святославові, Ростов, Переяслав  — Всеволодові, Володимир — Ігореві, Смоленськ — В'ячеславові. До того ж запроваджувався новий принцип  спадковості — сеньйорат. Це означало, що княжити в Києві мають спершу по черзі всі сини Ярослава, потім  онуки старшого сина.

 

Проте фактично після 1054 р. в  Київській Русі встановлюється форма  правління, яку називають тріумвіратом Ярославичів — Ізяслава, Святослава та Всеволода. Саме вони разом встановлювали  закони («Правда Ярославичів»), очолювали  походи проти половців. Але після  невдалої битви на р. Альті у 1068 р. спілка Ярославичів фактично розпалася. Починається боротьба за одноосібну владу. Спробу припинити княжі усобиці  було вжито у 1097 р. на об'єднавчому  з'їзді князів у Любечі. Було вирішено припинити чвари і скасувати  принцип спадкоємності, запроваджений  Ярославом Мудрим. Кожен князь  отримує успадковані від батька землі — вотчину, а всі спірні питання розв'язуються на князівських  з'їздах. Проте наступні Витичівський (1100 р.), Золочівський (1101 р.), Долобський (1103 р.) князівські з'їзди не усунули  всіх суперечностей, що ніяк не сприяло  єдності Київської Русі, особливо в умовах половецької загрози  і заворушень населення Києва  та інших великих міст. Так, у 1113 р., під час повстання в Києві  бояри й купці звернулися до переяславського  князя Володимира Мономаха (онука  Ярослава Мудрого) з проханням посісти  київський стіл. Придушивши повстання, Володимир Мономах став київським  князем на 12 років.

 

Розгромивши половців і забезпечивши сприятливі зовнішні умови, Володимир  Мономах багато зробив для зміцнення  Київської Русі. Розвивалися сільське господарство й ремесла, пожвавилася  торгівля, будувалися нові міста.

 

Зміцнюються династичні зв'язки: сам Володимир Мономах був  одружений з дочкою англійського короля, сестра вийшла заміж за німецького імператора, а донька — за угорського короля. По смерті Володимира у 1125 р. спадкоємцем  на київському столі став його син  Мстислав Володимирович, який продовжив  політику батька. Проте його наступники знову почали боротися між собою  за першість на Русі. Отож із другої половини XII ст. починається новий період в  історії українських земель —  період феодальної роздробленості та існування самостійних князівств.

 

 

 

5. Культура Київської Русі

 

Культура Київської Русі є результатом тривалого процесу  як внутрішнього розвитку східнослов'янського суспільства, так і зовнішнього  впливу світової цивілізації.

 

З глибокої давнини бере початок  усна народна творчість — казки, легенди, пісні. Найдавнішими і значними у культурному відношенні є билини Володимирового циклу, які створювалися в Х—XI ст. і оспівували хоробрість богатирів, які захищали рідну землю. Тут фіксувалися пам'ять про  історичні події та ставлення  до них.

 

Першими письмовими творами  у Київській Русі були літописи —  зводи записів про історичні  події, викладені у хронологічній  послідовності.

 

Найдавнішим літописом, який дійшов до наших днів, є «Повість временних літ», створена на початку XII ст. Вона збереглась у Лаврентіївському (1377 р.) та Іпатіївському (початок XV ст.) списках. Відомі також «Київський літопис» XII ст., «Галицько-волинський літопис» XIII ст.

 

Літописи є основним джерелом з історії Київської Русі IX—XIII століть. Але, окрім них, із письмової  спадщини можна згадати філософську  проповідь митрополита Іларіона «Слово про закон і благодать», «Повчання дітям» Володимира Мономаха та ін.

 

Особливе місце у давньоруській  літературі посідає «Слово про Ігорів похід», написане на основі конкретного  історичного факту. Невідомий автор  цього твору закликав князів забути міжусобиці й об'єднатися в ім'я  захисту рідної землі.

 

Розвиток літератури Київської  Русі був безпосередньо пов'язаний із поширенням освіти, створенням бібліотек. Уже за Володимира Святославича існували державна школа і школа при  Софійському соборі. Ярославом Мудрим створюється перша відома на Русі бібліотека.

 

Значного розвитку набула архітектура. За Володимира Святославича будується храм Богородиці, який потім  назвали Десятинною церквою (на його утримання князь брав десяту частину  доходів своїх підданців). Вона була прикрашена фресками, мозаїкою. В 1037 р. зведено найбільший храм Київської  Русі — Софійський собор. За його зразком  у Чернігові будується Спаський собор, у Новгороді та Полоцьку —  Софійські собори. Ярослав Мудрий споруджує у Києві Золоту браму.

 

Центрами культури у Київській  Русі були монастирі. Одним з них  був Києво-Печерський монастир, заснований за Ярослава Мудрого преподобним  Антонієм, на взірець того, який він  же започаткував у Чернігові.

 

В усіх великих містах існували іконописні майстерні. Розвивається книжкова мініатюра «Остромирове євангеліє», написане у середині XI ст., прикрашене чудовими заставками і мініатюрами.

 

Розквітає ювелірне мистецтво. Київські майстри володіли різними  способами обробки коштовних  металів — зерню, сканню, перегородчастою  емаллю.

 

Зростання економічних і  культурних зв'язків Київської Русі, піднесення суспільного життя зумовили наступний розвій її культури.

 

 

 

6. Феодальна роздробленість  Київської Русі

 

XII—XIII століття на Русі  увійшли в історію як період  феодальної роздробленості. По смерті  великого князя київського Мстислава,  сина Володимира Мономаха, Київська  Русь розпадається на багато  князівств і земель. Поза сумнівом, основною причиною розколу великої  централізованої держави була  відсутність у місцевих князів  і бояр зацікавленості у сильній  владі великого київського князя.  Розвиток відокремленого землеволодіння, можливість передання землі у  спадок робило їх повновладними  господарями, не залежними від  Києва.

 

Серйозними причинами  роздробленості можна назвати й  великі розміри держави та пов'язані  з цим труднощі управління, відсутність  чіткої системи престолоспадкування  і княжі усобиці.

 

У процесі децентралізації  виділяються Київське, Чернігово-Сіверське, Переяславське, Волинське, Галицьке, Володимиро-Суздальське, Полоцьке та інші князівства.

 

Місцеві князі реформують державний апарат, створюють власні збройні сили - дружини. Князівства тепер діляться на волості, куди князем призначалися посадники. Поступово  знижувалася роль народного віча. Хоча в Новгороді та Пскові формою правління була боярська республіка.

 

Київське князівство залишалося загальнодержавним центром, у якому  містилася резиденція митрополитів. Фактично сталася лише зміна форми  державного ладу. Деякі вчені називають  її федеративною монархією, бо основні  питання внутрішньої та особливо зовнішньої політики вирішувалися колективно найбільш впливовими князями. Важливим аргументом на користь подібної політики була постійна загроза з боку половців. У 60— 70 роки XII ст. виділяються два  центри, які намагаються об'єднати навколо себе руські землі, — Київ і Володимир-на-Клязьмі. Але посилення  впливу боярства, яке ставило власні місцеві інтереси вище загальнодержавних, знову викликає загострення міжкнязівських стосунків і прискорення процесів роздроблення. Тим і скористалися зовнішні вороги — лицарі-хрестоносці, половці. Але найжахливішої руйнації завдали Русі татаро-монголи.

 

На кінець XII — початок XIII ст. у Центральній Азії утворюється  могутня військово-феодальна Монгольська  держава. У 1206 р. її очолив Темучин, проголошений Чипгісханом. Одразу ж починаються  завойовницькі війни проти сусідів, а потім татаро-монголи поступово  просуваються до кордонів Київської  Русі. В 1223 р. на р. Калка 25-тисячне татаро-монгольське  військо завдає нищівної поразки  дружинам південноруських князів, які  навіть перед обличчям грізної небезпеки  не змогли переступити через розбрат  і виступити спільно. Наступний  похід проти Русі татаро-монголи  починають у 1237 р. під орудою онука  Чингісхана — Батия. Протягом 1237—1238 рр. були захоплені рязанські, володимирські, суздальські, ярославські землі.