Історичні витоки ступеневої освіти

Києво-Могилянська  академія була всестановим навчальним закладом. За статутом академії, в ній мали право навчатись усі охочі. Щорічно тут здобували освіту від 500 до 2000 студентів. Вікових обмежень не було. Для бідних учнів при академії існувала бурса.

Прототип будь-якої сторони життя  колегіуму можна знайти в середньовічних європейських навчальних закладах, зокрема колегіумах та університетах. Професорсько-викладацький склад поділявся на кандидатів першого та другого розрядів, на бакалаврів, ліценціатів і магістрів мистецтв, які згодом отримували ступінь доктора. Кандидати, бакалаври, ліценціати читали по чотири лекції на тиждень. Магістри й доктори читали публічні лекції безкоштовно. Бакалаври, ліценціати мали перші вчені ступені, які давали право обіймати посади помічника викладача. Магістри були викладачами молодших курсів, професори - старших курсів.

Навчання в Києво-Могилянській академії давало добру (достатню) підготовку для продовження освіти в європейських університетах, зокрема і в найкращих із них. У ній навчалися вихідці з Росії, Молдавії, Греції, Болгарії, Чорногорії, Сербії й інших країн. Академію закінчили видатні церковні ієрар-хи, літератори, вчені та політичні діячі: І. Виговський, Ю. Хмельницький, І. Мазепа, П. Орлик, П. Полуботок, Г. Сковорода, Ф. Прокопович, С Яворський, М. і Д. Бантиш-Каменські, міністри Катерини II: 0. Безбородько, Л. ТрощинськиЙ та ін. Деякий час тут навчався М. Ломоносов.

Отже, Києво-Могилянська академія вписувалась у загальноєвропейську  освітню систему, сприяла інтеграції України в культуру регіону та всієї Європи. Вихованці академії заснували або реформували семінарії в Новгороді, Смоленську, Петербурзі, Казані, Архангельську, Суздалі та інших містах; на зразок Київської академії були засновані колегіуми в Чернігові (1700 p.), Харкові (1721 p.), Переяславі (1738 р.).

 Розквіт Київської академії  тривав до 60-х pp. XVIII ст. У другій  половині XVIII ст., після заснування  Московського університету та  Харківського колегіуму, Києво-Могилянська  академія природно почала втрачати  пріоритетне становище єдиної  вищої школи на слов'янських землях, хоча й далі гідно підтримувала свої досягнення й традиції. Пізніші реформи були спрямовані на перетворення цього навчального закладу в професійну вищу духовну школу і спричинили його занепад.

Провідну роль у розвитку вітчизняної  вищої освіти відігравав Львівський університет - перший класичний університет в Україні. 20 січня 1661 р. польський король підписав диплом, що надавав Львівській єзуїтській колегії "статус академії й титул університету" із правом викладання всіх тогочасних університетських дисциплін і присвоєння учених ступенів. В університеті діяло два відділи - філософський і теологічний. Навчання було багатоступеневим і провадилося за програмами єзуїтських шкіл, розробленими ще наприкінці XIV ст. Освітній процес в університеті завершувався одержанням наукових ступенів - ліценціата, бакалавра, магістра, доктора наук. У невеликому обсязі вивчалися історія, географія, грецька мова, чотири роки тривала богословська підготовка. Викладання на обох відділах вирізнялося схоластичністю, догматизмом і здійснювалося латинською мовою.

Доцільно зазначити, що Львівський університет був у повному  підпорядкуванні єзуїтського ордену з часу створення й до ліквідації ордену єзуїтів у 1773 р. Лише після 1787 р. при університеті було відкрито Український інститут, покликаний готувати, передусім, вчителів для реальних і класичних гімназій, де навчалися українські діти. Незважаючи на те, що програма інституту була обмеженою, прогресивне значення мало викладання українською мовою. Український інститут за короткий період свого існування (до 1808 р.) став провідником гуманітарної та педагогічної освіти.

Як ми могли впевнитися, на кінець XVIII ст. Україна мала розвинену власну багатоступеневу освітню систему[1, c. 35-38].

2. Розвиток ступеневої освіти в ХІХ- перш. пол. ХХ ст.

З ліквідацією залишків української  державності на переважній частині  етнічних українських земель, що увійшли  до складу Російської імперії, з кінця XVIII ст. був поширений суспільно-політичний устрій, характерний для всієї  території імперії. Зокрема здійснювався перехід до загальнодержавної системи народної освіти Російської імперії, активна розбудова якої протягом XIX ст. відчутно позначилася і на розвитку освітньої справи в Україні. Так, у XIX ст. в Україні виникає ціла низка середніх навчальних закладів, університетів і спеціалізованих вищих навчальних закладів, формуються наукові школи.

 Зокрема до 1917 р. в Україні  діяло 27 вищих навчальних закладів, у яких навчалося понад 35 тис. студентів. Центрами наукової думки, підготовки вчених, учителів для середніх шкіл, лікарів, юристів та інших фахівців стали Харківський (1805 p.), Київський (1834 р.) і Новоросійський (М.Одеса, 1865 р.) університети, Ніжинський історико-філологічний інститут. фахівців для промисловості та сільського господарства готували Харківський ветеринарний інститут (1851 p.), Харківський технологічний інститут (1885 p.), Київський політехнічний інститут (1898 p.), Катеринославське вище гірниче училище (1899 p.), яке в 1912 р. стало гірничим інститутом. Фахівців із вищою освітою готували Київська (1913 р.) та Одеська консерваторії (1913 p.). Почали діяти Вищі жіночі курси в Одесі, Києві та Харкові.

Атестація науково-педагогічних кадрів у Російській імперії зазнала  певних змін і перетворень. Скажімо, до 1880-х pp. її структура мала такий вигляд:

♦ "кандидат" - перший учений ступінь, який отримували студенти, що закінчили повний курс університету з відмінними показниками та подали письмовий твір;

♦ "магістр наук" - другий учений ступінь, для отримання якого особи, які мали ступінь кандидата, повинні були скласти екзамени та публічно захистити магістерську дисертацію;

♦ "доктор наук" - третій вчений ступінь, для отримання якого необхідно було мати вчений ступінь "магістр наук" та публічно захистити докторську дисертацію.

В Україні та в Росії ступінь  бакалавра проіснував до 1869 р. Із затвердженням  у 1884 р. останнього Університетського  статуту, скасували і вчений ступінь "кандидат".

Магістри могли клопотати про  зарахування їх до спадкоємних почесних громадян, а при вступі на цивільну службу мали право на чин IX рангу. їх також призначали екстраординарними професорами університетів, яким вручали такі ж академічні відзнаки як і докторам, тільки не золоті, а срібні. Православному духовенству академії надавався ступінь "магістр богослов'я".

На західноукраїнських землях до 1918 р. існувало чотири вищих навчальних заклади: університети у Львові й  Чернівцях (1875 p.), Політехнічний інститут (1844 р.) і Академія ветеринарної медицини (1897 р.) у Львові.

Зазначимо, що на всій території України не було жодного вищого навчального закладу з українською мовою викладання.

Події 1917 р. змінили не тільки соціальний лад, а й поставили на порядок  денний питання щодо створення нової  національної вищої школи з новими педагогічними кадрами. Фактично становлення системи української вищої освіти тривало до початку 1939 р. Напередодні Другої світової війни в УРСР нараховувалося вже 129 вищих навчальних закладів, склалася вітчизняна університетська система, що включала шість класичних університетів - Київський, Харківський, Львівський, Одеський, Дніпропетровський і Чернівецький.

Усередині 1980-х pp. в УРСР функціонувало 146 вищих навчальних закладів, у тому числі класичних університетів - 9, технічних вищих навчальних закладів -50, сільськогосподарських вищих навчальних закладів - 17, вищих навчальних закладів економіки і права -10, педінститутів - ЗО, вищих навчальних закладів охорони здоров'я -15, вищих навчальних закладів фізкультури і спорту - 3, культури і мистецтва - 12. Мережу вищих навчальних закладів доповнювали також 25 філій, 7 спеціалізованих факультетів і відділень та 12 загальнотехнічних факультетів. Головними центрами вищої освіти в Україні залишалися Київ, Харків, Одеса і Львів.

Широкий розвиток системи освіти забезпечив високий освітній рівень населення України. На 1987 р. кількість населення з вищою та середньою (повною й неповною) освітою становила понад 28 млн осіб при загальній кількості населення понад 52 млн. Цю освіту мали 84% зайнятого населення. Загалом вища та середня спеціальна школи виконували покладене на них важливе завдання підготовки кадрів для економіки, науки й культури.

Рівень підготовки висококваліфікованих кадрів значною мірою залежав  від якісного та кількісного складу науково-педагогічних працівників  вищих навчальних закладів. Відомі вчені, що викладали у вищих навчальних закладах, сприяли активізації наукової праці студентів. їх фундаментальні наукові дослідження стали цивілізаційним надбанням усієї світової людності[3].

Розвиткові наукових досліджень сприяло  введення нової системи наукових ступенів і вчених звань і порядку їх присвоєння. Так, у жовтні 1918 р. було ліквідовано всі вчені ступені та звання, що існували у Російській імперії. Лише в січні 1934 р. Рада Народних Комісарів СРСР прийняла Постанову "Про вчені ступені та звання", якою затверджувалися наукові ступені: "кандидат наук" і "доктор наук". У радянські часи надовго закріпились освітньо-кваліфікаційні рівні: "молодший спеціаліст" (на базі технікуму, училища) та "спеціаліст" (на базі вищих навчальних закладів), а також наукові звання професора і доцента та наукові ступені доктора і кандидата. Неодноразово було доведено, що радянський учений ступінь "кандидат наук" за своїми основними кваліфікаційними вимогами не тільки не поступається, а й, як правило, перевершує докторські ступені більшості західних країн, зокрема американський ступінь Doctor of Philosophy (PhD).

Однак сам термін "кандидат наук" є певною перешкодою, оскільки дезорієнтує  зарубіжних партнерів щодо рівня  даної кваліфікації. Адже в окремих західних країнах кваліфікація "кандидат" використовується нині для визначення рівня, який передує рівню "магістр" (як це було в Україні до 1884 p.). Скажімо, у Норвегії подібна кваліфікація ("кандидат" у магістри) відповідає чотирьом рокам вищої освіти, а в Бельгії кваліфікація "кандидат" надається після двох або трьох років навчання в університеті тощо.

З іншого боку, у всіх європейських мовах сам термін "кандидат" стосується до особи, яка намічена для  обрання на посаду або прийому  куди-небудь, для отримання чого-небудь. Тобто розуміється тимчасовість цього стану. У нас приблизно 90% від загальної кількості кандидатів наук залишаються ними протягом усього життя. Щодо прийнятого за радянських часів наукового ступеня "доктор наук", то, безсумнівно, за своїм призначенням - це найвища за міжнародними стандартами наукова кваліфікація, яка може розглядатися на національному рівні як характеристика наукових досягнень ученого в тій чи іншій науковій сфері. У контексті Болонських домовленостей дана кваліфікація могла б розцінюватися як головна умова для отримання звання "професор" або "габілітований професор"[1, c. 43-45].

3. Сучасний стан розвитку ступеневої  освіти в Україні

Після здобуття в 1991 р. незалежності Україна  почала формувати власну освітню  політику й систему вищої освіти. У сучасній Україні існує понад тисячу вищих навчальних закладів, з яких близько 350 здійснюють освітню діяльність на III-IV рівнях акредитації. Із них 82 мають статус національного університету. Розвинутою є система вищих навчальних закладів недержавної форми власності. Нині в Україні вищих навчальних закладів приватної форми власності - близько 190. Відновлено діяльність двох історичних для України навчальних закладів: Національного університету "Києво-Могилянська академія" та Національного університету "Острозька академія".

Стратегічні напрями розвитку вітчизняної  вищої освіти визначені Конституцією України, законами України "Про освіту", "Про вищу освіту", національною доктриною розвитку освіти, указами  Президента України, постановами і  розпорядженнями Кабінету Міністрів України, положеннями, наказами і розпорядженнями Міністерства освіти і науки України. Структура вищої освіти України розбудована відповідно до структури освіти розвинених країн світу, визначеної ООН, ЮНЕСКО й іншими міжнародними організаціями.

З 1992 р. в незалежній Україні відроджена ступенева система підготовки фахівців. Так, у Законі України "Про вищу освіту" передбачені:

1. Статуси вищих навчальних закладів. Відповідно до рівня підготовки, матеріально-технічного забезпечення та наявності науково-педагогічних кадрів для визначення статусу вищих навчальних закладів встановлено чотири рівні акредитації:

♦ перший рівень - технікум, училище, інші, прирівняні до них, вищі навчальні заклади;

♦ другий рівень - коледж, інші, прирівняні до нього, вищі навчальні заклади;

♦ третій і четвертий рівні (залежно від результатів акредитації) - університет, інститут, академія, консерваторія.

2. Типи вищих навчальних закладів: національний вищий навчальний заклад, університет, академія, інститут, консерваторія, коледж, технікум.

3. Освітньо-кваліфікаційні рівні вищої освіти. Так, в Україні готують фахівців за освітньо-кваліфікаційними рівнями:

♦ молодший спеціаліст - забезпечують училища, технікуми, заклади вищої освіти першого рівня акредитації;

♦ бакалавр - забезпечують коледжі, інші вищі навчальні заклади другого рівня акредитації;

♦ спеціаліст - забезпечують вищі навчальні заклади третього та четвертого рівнів акредитації;

♦ магістр - забезпечують вищі навчальні заклади третього та четвертого рівнів акредитації.

І ступінь - бакалавр - вища базова освіта певного напряму, II ступінь - спеціаліст, магістр - повна вища освіта певного  напряму.

Відповідно до Болонських домовленостей  Україна активно включилася в  роботу щодо адаптації вітчизняної  системи вищої освіти до умов Болонського процесу й разом з європейськими країнами до 2010 р. має завершити структурне реформування вищої освіти. Планується, що підготовка фахівців у системі вищої освіти України забезпечуватиме такі освітньо-кваліфікаційні рівні: бакалавр, магістр, доктор філософії, доктор наук[5, c. 2].

Висновки

Серед новітніх характерних тенденцій  розвитку вищої школи є тенденція  до диверсифікації структур вищої освіти, що відбувається паралельно із тенденцією до диверсифікації ступенів і кваліфікацій, які присуджуються різними вищими навчальними закладами. Нині майже у всіх західноєвропейських вищих навчальних закладах функціонують багатоступеневі системи підготовки спеціалістів (бакалаврат - магістратура - докторантура). Одним із ключових аспектів реформування сучасної вітчизняної вищої школи є також перехід до ступеневої системи освіти. Тим більше, що це відповідає основним принципам Болонського процесу, учасниками якого сьогодні є 45 європейських країн, зокрема й Україна.