Історичні витоки ступеневої освіти

Тема: Історичні витоки ступеневої освіти

Зміст

Вступ

Важливим кроком на шляху розробки Державних стандартів вищої освіти України є затвердження Постановою Кабінету Міністрів України Переліку напрямів та спеціальностей, за якими здійснюється підготовка фахівців у вищих навчальних закладах за відповідними освітньо-кваліфікаційними рівнями. В даному Переліку вперше відображені освітньо-кваліфікаційні рівні (ступенева освіта) підготовки фахівців у вищих навчальних закладах України, внесені принципові зміцнення до Переліку з урахуванням встановлення ринкових відносин, введено багато нових спеціальностей, здійснено їх значне узагальнення, що збільшує можливості фахівців до самовираження та самовиявлення їх людських якостей, формуванню активної позиції, утвердженню плюралізму, демократії та правопорядку, що відповідає "Декларації принципів толерантності".

Впровадження  ступеневої освіти системи вищої  освіти і введення нових освітньо-кваліфікаційних рівнів "бакалавр" та "магістр" налає широкі можливості для задоволення освітніх потреб особи, забезпечує гнучкість загальноосвітньої, загальнокультурної та наукової підготовки фахівців, підвищення їх соціального захисту у ринку праці та інтеграцію у світове освітянське співтовариство. Введення ступеневої освіти в освітню галузь України значно розширило правові рамки фахівців, про що свідчить підписана Україною у Лісабоні на спільній конференції Ради Європи та ЮНЕСКО конвенція про визнання кваліфікацій, які належать до вищої освіти у Європейському регіоні.

1. Історичні традиції ступеневої освіти

Невід'ємним елементом переходу до ступеневої освіти є вивчення історичних традицій цього явища. Адже і Острозька (1576-1636 pp.), і Києво-Могилянська (1632-1817 pp.) академії, і Львівський університет (1661 р.) були першими багатоступеневими вищими навчальними закладами європейського типу. До 1918 р. існувала практика ступеневої підготовки фахівців і в наших університетах.

Слід зазначити, що українська вища освіта бере свій початок із 988 p., коли київський князь Володимир відкрив у великих містах "школи книжного вчення". Продовжуючи кращі традиції батькової та візантійської шкіл, Ярослав Мудрий 1037 р. створює при Софії Київській школу нового типу з бібліотекою, великою кількістю перекладачів і переписувачів книг, де свого подальшого розвитку набула не тільки освіта, а й примножувались наукові знання, а пізніше - вітчизняні оригінальні наукові досліди. Вітчизняні та зарубіжні джерела, що дійшли до нас із часів Київської Русі, свідчать про високий рівень навчання в княжих вищих школах що, на думку фахівців, дає всі підстави називати їх давньоруськими університетами, які до того ж і виникли значно раніше, ніж вищі навчальні заклади в Європі.

Подальша  майже двохсотлітня війна з половцями, монголо-татарська навала уповільнили  та перервали освітні процеси  на Русі. А із середини XIV ст. українські землі потрапляють під владу  литовських, польських, угорських феодалів, що теж залишило свій слід у розвитку національної освітньої системи. Майже до кінця XVI ст. Україна не мала власних середніх і вищих навчальних закладів. І з XIII ст. поширюється тенденція здобувати освіту за кордоном, де українські юнаки-мандрівники стають студентами, а згодом і професорами університетів. Упродовж XIV—XVIII ст. за кордоном навчались близько п'яти тисяч осіб з України, Білорусі та почасти з Московії. У цей період у списках Болонського, Падуанського, Празького, Краківського університетів і вищих школах Швейцарії, Німеччини та Франції трапляються імена студентів і магістрів із позначкою "Rossi-cum", "Rhutenus", "Roxolanus", "Le Russia". Отримавши належну освіту, вихідці з України ставали відомими вченими, педагогами, медиками, митцями. Так, зажили міжнародної слави Юрій Дрогобич (Юрій Котермак), Лукаш, Павло Пропелер (Русин), Станіслав Оріховський-Роксолан, Іван Туробінський-Рутенець, Григорій Чуй-Русин, Анонім та багато інших.

Отже, у XIІІ —XVI ст. практику ступеневої освіти українці набували в європейських університетах, що не могло не залишити помітного сліду і в історії української педагогіки. З огляду на це важливе висвітлення історії ступеневої освіти, адже йдеться про європейські традиції та здобутки, що формувалися віками.

Наприклад, термін "бакалавр" у розумінні академічного звання ввійшов у практику в західноєвропейських університетах з XIII ст. Уперше це звання було введене на богословському факультеті Паризького університету папою Григорієм IX (1227-1241 pp.) для визначення тих студентів, які витримали відповідний іспит, блискуче захистили диспут і, як наслідок, здобули право носити червону камилавку. З часом це звання поширилось на інші факультети та розповсюдилось по всій Західній Європі. Після вивчення риторики, граматики та діалектики (так званий тривіум) на факультеті "вільних мистецтв" (сім вільних наук (мистецтв), від лат. septem artes liberete)

- навчальні дисципліни в закладах освіти середньовіччя. Складалися із двох ступенів: тривіум (граматика, риторика, діалектика) і квадрівіум (арифметика, геометрія, астрономія, музика) студентам присвоювали ступінь "бакалавр" (з латинської baccalaureus, baccalaurieus - старший студент). У XV ст. бакалаврами називали студентів, які витримали перший іспит, необхідний для досягнення вищих наукових ступенів - ліценціата, магістра або доктора. Проте згодом, поняття "бакалавр" стало повсюдно означати перший ступінь, який отримують після закінчення курсу основ наук на богословському, юридичному, медичному й інших факультетах. І в цьому значенні бакалаврат зберігся до наших днів.

Ступінь "ліценціат" (з латинської І_і-cenciatus - допущений) - у середньовічних університетах - бакалавр, який отримував  дозвіл на читання лекцій. Згодом для  цього необхідно було скласти  особливий іспит. На сучасному етапі

- науковий ступінь у французькій системі вищої освіти, а також в університетах Фінляндії, Швейцарії та деяких латиноамериканських країнах.

Магістр (від латинської magister -учитель, викладач, начальник) - це ступінь, який надавався у західноєвропейських  університетах старшим студентам, які успішно засвоїли арифметику, геометрію, астрономію, теорію музики (так званий квадрівіум) на факультеті "вільних мистецтв" ("магістр мистецтв"). Це давало право вступу на один із трьох вищих факультетів університету, а також викладати (Magister atrium liberalium) "сім вільних наук". Згодом, ступінь "магістр" присвоювали випускникам філософських факультетів, а в XIX ст. він був витіснений ступенем "доктор філософії". Хоча в ряді країн - Англії, Україні, Росії та деяких інших - продовжував використовуватись і на інших факультетах, а ступінь "магістр фармації та ветеринарних наук" був вищим у своїй галузі[4, c. 27-30].

Ступінь "магістр" отримувала особа, яка після закінчення університетського  курсу складала усний іспит у  відповідній галузі знань і публічно захищала схвалену факультетом дисертацію. В особливих випадках факультет міг допустити до іспиту на ступінь "магістр" особу, яка подала докторський диплом іноземного університету. Той, хто витримав магістерський іспит, але не захистив дисертацію, називався магістрантом. За особливі здобутки магістерської дисертації факультет міг клопотати про присвоєння звання "доктор".

Термін "доктор" (від латинського Doctor - учитель) із XII ст. почав застосовуватись  і як означення наукового ступеня  для вчених. Вперше його використав Болонський університет 1130 р. У 1231 р. ступінь "доктор богослов'я" (theologiae) почав надавати Паризький університет, після чого стали традиційними і Doctores medicine, physicae, grammaticae, notariae таін.

"Доктор" набув характеру вищого наукового ступеня й отримати його можна було тільки після попереднього досягнення ступенів "бакалавр" і "ліценціат". Початково ступені "доктор" і "магістр" були рівнозначними. Тільки з XVI ст. на юридичному, медичному та богословському факультетах першість отримав ступінь "доктор", тоді як філософи надавали перевагу ступеню "магістр". З кінця XVIII ст. і філософські факультети більшості університетів сприйняли докторство як вищий науковий ступінь. Вимоги, що висувались університетами для отримання ступеня "доктор" у різних країнах були різними. Здебільшого, здобувачі складали університетський екзамен у формі письмового твору на задану тему (klaudur) чи витримували співбесіди щодо написання твору й іспит із різних дисциплін (examen rigorosum). Після чого докторант мав подати дисертацію, яку в деяких університетах вимагали публічно захистити. Нині в документах Болонського процесу рекомендовано обмежитися лише одним науковим ступенем (доктор наук), а не двома (кандидат наук + доктор наук, габілітований доктор + доктор філософії таін.)[5, c. 2].

Отже, на межі XVI—ХУЛІ ст. в українській освіті відбулися істотні зміни. Було розпочато  створення власних вищих навчальних закладів, що ґрунтувались на національних освітніх традиціях, поєднанні вітчизняного та кращого європейського досвіду. До них зокрема належали Острозький культурно-освітній центр, Львівська (1585 р.) та Київська (1615 р.) братські школи (у цілому в кінці XVI - на початку XVII ст. в Україні діяло близько тридцяти братських шкіл), Києво-Могилянська академія, Академії вищої школи у Турові (1572 p.), Володимирі-Волинському (1577 p.), Слуцьку (1580 p.), Львові (1586 p.), Львівський університет та ін. Після закінчення навчання студентам надавались наукові ступені бакалавра, ліценціата, магістра та доктора.

Так, 1576 р. у  м. Острог князь Костянтин Острозький заснував культурно-освітній центр  нового типу. До нього входили колегія, літературно-науковий гурток, бібліотека та друкарня, яку впродовж 1577-1582 pp. очолював першодрукар Іван Федоров. Це, по суті, була перша вища школа нового типу в українських землях, що згодом дістала назву академії (з 1583 p.). Першим ректором академії був Герасим Смотрицький, письменник-полеміст і культурно-освітній діяч XVI ст. Викладачами в ній працювали кращі українські та іноземні вчені: Дем'ян Наливайко, Тимофій Михайлович, Іван Вишенський, Василь Малюшицький (Суразький), Клірик Острозький, Ян Лятош, Кирило Лукаріс, Никифор Кантакузин, Симон Пекалід, Мартин Броневський (Христофор Філалет) та ін. Викладання поєднувалося з науковою, перекладацькою та видавничою діяльністю. Навчання здійснювалося за поширеною в Європі системою "семи вільних мистецтв". Тут вивчалися богослов'я та філософія, математика й астрономія, діалектика та логіка, старослов'янська, польська, грецька та латинська мови. В Острозі фактично вперше була подолана монополія церкви в українській освіті. Світськими людьми були викладачі (бакалаври), більшість ректорів.

Академія  мала позитивний вплив на розвиток вищих українських шкіл. Плідні зв'язки, що підтримував Острог з українськими братствами та їхніми школами, спричинили заснування Львівської та Київської братських шкіл. При виробленні їх статуту, очевидно, був використаний набутий досвід.

Занепад Острозької академії, як і всього центру, розпочинається після смерті в 1608 р. її патрона князя Костянтина (Василя) Острозького, коли місто перейшло до спадкоємців-католиків. Однак вироблена в академії система шкільництва, що ґрунтувалася на поєднанні українсько-візантійських традицій і певних досягнень європейської педагогіки та науки, не зникла безслідно. Сформований тут тип національного вищого навчального закладу православного спрямування - слов'яно-греко-латинська академія - був перенесений до Києва (1632 p.), звідки поширився в Молдавське князівство (Ясси, 1640 p.), а після декількох невдалих спроб - і до Москви (1687 p.).

Упродовж 60-річної діяльності Острозької академії її закінчило  не менше ніж 500 осіб. Вихованці академії ставали вчителями, літераторами, друкарями, проповідниками, секретарями в державних  і приватних установах. Деякі з них були впливовими релігійними діячами. Уперше учительський стан поповнився не учнями дяківських шкіл, а професійними викладачами з новим світоглядом, значно ширшими знаннями. А це мало наслідком відчутне підвищення рівня освіти всього суспільства, її демократизацію. Академія відігравала і значну політичну роль: до певної міри стримувала полонізаторський вплив на молодь католицько-єзуїтських навчальних закладів, сприяла утвердженню національної свідомості серед усіх верств українського народу. Став Острог і впливовим центром міжнародного спілкування[2, c. 5-8].

Особливого  розвитку вища освіта в Україні сягнула  за часів Української козацько-гетьманської держави. Так, ще у 1631 р. Петро Симонович  Могила (1596-1647 pp.), архімандрит Києво-Печерської Лаври (у 1632-1647 pp. - митрополит київський), заснував Лаврську школу як вищий освітній заклад. Через рік він об'єднав її з Київською братською школою та створив Київську колегію, що пізніше стала називатись Києво-Могилянською академією (з 1701 p.). Києво-Могилянська академія була першим вищим навчальним закладом, що відповідав запитам і потребам духовного життя українського народу в період радикальних світоглядних і суспільно-політичних змін, народно-визвольної боротьби, формування національної церкви й держави. У XVII—XVIII ст. вона відігравала роль найбільшого наукового, освітнього, культурного центру всіх східнослов'янських народів.

Петро Могила зумів перетворити академію на заклад європейського типу. Тут вивчався курс наук, властивий для західноєвропейських університетів, впроваджувалися досягнення світової історії, літератури, поезії, філософії. Засобом до опанування, вищих наук була латинська мова, вивчалися також грецька й польська. Професорів для викладання в академії Могила навчав у закордонних університетах. Незабаром академія вже сама готувала викладачів, державних діячів, високоосвічених богословів. Серед визначних діячів Києво-Могилянської академії були І. Пзель, Д. Ростовський (Туптало), С. Яворський, Ф. Прокопович, Г. Сковорода, П. Юркевич та ін. Саме завдяки діяльності академії та Києво-Печерської друкарні Київ знову став найвизначнішим культурним осередком України.

Навчання в ній мало переважно  загальноосвітній характер. Курс тривав 12 років і поділявся на 8 класів: підготовчий, молодший, граматики, синтаксису та вищі - поетики, риторики, філософії та богослов’я. Всього кількість предметів сягала 30 й більше. Студенти одержували філологічну підготовку, вивчали мови (слов'янську, українську літературну, грецьку, латинську, польську), опановували поетичне та риторичне мистецтво, класичну грецьку, римську й частково середньовічну літературу, студіювали історію, географію, філософію та богослов'я.