Специфіка промислового перевороту у Франції та його етапи

Посилення механізації і концентрації виробництва у багатьох галузях промисловості стало характерною рисою французької економіки цього періоду. У бавовняному виробництві, наприклад, кількість прядок із 1845 до 1865 р. скоротилася на 7 %, а число діючих механічних верстатів збільшилося майже на 56 %. На металургійному заводі в Крезо, де працювало 10,5 тис. робітників, випускали рейки, вагони, паровози, всілякі машини, які використовували не лише у Франції, а й вивозили за кордон. Власники великих металургійних підприємств створили об'єднання, яке існує й сьогодні ("Коміте де Форж"). Успіхи металургії сприяли будівництву залізниць, що відіграло важливу роль у розвитку економіки Франції. Першу з них було побудовано в 1832 р. між Ліоном і Сент-Етьєном. У 30-х роках залізничне будівництво розширилося. У 40-х роках воно мало урядову підтримку. У 1844 р. ухвалили спеціальний закон про заохочення залізничного будівництва. У 1859 р. уряд гарантував прибуток 4 %. Усі ці заходи сприяли розширенню будівництва залізниць. Згаданому вище об'єднанню належали сотні доменних печей. Концентрація в галузі залізничного транспорту привела до того, що в 1857 р. майже всі залізничні лінії було сконцентровано в руках шести приватних великих акціонерних компаній.

Разом з тим загальний рівень концентрації промислового виробництва у Франції не був високим. У 1866 р. близько 3 млн найманих робітників працювали у 1 млн підприємців, але майже 60 % цих робітників працювали на малих підприємствах. У Парижі зберігалися підприємства з одним робітником чи взагалі без найманих робітників.

Хоча Франція значно відставала від Англії, їй належало друге місце у світі за розмірами промислового виробництва і загального економічного потенціалу.

Розвиток банківської і кредитної сфер. У першій половині XIX ст. у Франції відбувається становлення кредитно-банківської системи. Виникають і розвиваються такі кредитні товариства, як "Поземельний кредит", "Рухомий кредит". Відкривають ощадні каси (першу — в Парижі в 1818 p.). Вони відіграють велику роль у мобілізації капіталу. Це був період так званого грюндерства (масова гарячка заснування банківських установ). Організувався земельний банк (1854), торгові та промислові банки. Попри все, основою банківської системи залишався французький емісійний банк, створений у 1800 р. Він мав велике число філій у різних куточках країни, акумулюючи кошти дрібної і середньої буржуазії. Банк використовував їх на купівлю державних цінних паперів, давав керівництву позики, що приносили високий і гарантований прибуток.

Важливу роль в організації банківської справи відіграли головні збирачі податків і нотаріуси. Перші виступали як державні чиновники та банкіри, у руках яких зосереджувались великі обігові кошти і грошові вклади населення. До кас нотаріусів стікалися заощадження дрібних і середніх вкладників, а це давало нотаріусам можливість інколи виступати в ролі банкірів.

Важливе значення мали поява і розвиток приватних банківських домів, котрі вели свій початок від представників великої оптової торгівлі та індустрії. Відомий дім Ротшильда, представники якого очолювали новостворений Верховний банк, що об'єднав усі великі паризькі банківські доми. Здобувши авторитет, Верховний банк поступово став монополістом позик на паризькому ринку, панував на біржі, в міжнародному вексельному арбітражі, торгівлі дорогоцінними металами, фінансував зовнішню торгівлю.

У 1852 р. брати-цукрозаводчики Пер'є створили банк "Креді Мобільє", який надавав не лише короткострокові, а й довгострокові кредити. Однак основною його діяльністю була спекулятивна гра на біржі і заснування "дутих" акціонерних товариств. Маючи відносно невеликий капітал (60 млн франків), банк Пер'є в 60-х роках XIX ст. контролював 17 акціонерних товариств зі спільним капіталом 3,5 млрд франків. У 1887 р. банк "Креді Мобільє" збанкрутував, оскільки не зміг заплатити за своїми зобов'язаннями (дивіденди до 40 %).

Банк "Креді Мобільє" — не перший акціонерний банк, який, поряд зі звичними банківськими операціями, займався торгівлею фондами, що до цього було монополією великих банків. Його діяльність сприяла розвитку залізничного будівництва у Франції. Пізніше створені за таким зразком банки вдосконалили акціонерну банківську систему, стали організаторами великої промисловості.

У 1848 р. було створено банк "Національна облікова контора" на основі злиття 65 так званих національних облікових контор, капітал яких на 2/3 гарантувала держава. Банк кредитував в основному внутрішню та зовнішню торгівлю, але поряд із цим відкривав закордонні відділення.

Наступним кроком у розвитку банківської справи стало створення в 1859 р. першого депозитного акціонерного банку "Сосьєте Женераль" (промисловий і комерційний кредит) з акціонерним капіталом 60 млн франків, оплаченим за англійським зразком на 25 %. Йому заборонили проводити спекулятивні операції, встановили максимально дозволений грошовий вклад. Банк відкрив невеликі депозитні каси в столиці. Пізніше в Парижі створили другий аналогічний банк та багато подібних дрібних установ у провінції.

У 1863 р. було створено банк "Ліонський кредит", який спеціалізувався на розміщенні у Франції зарубіжних позичок. Утворилися колоніальні банки, такі як Алжирський, Гваделупський, Гвінейський, що за своїми розмірами поступалися англійським колоніальним банкам.

Велику роль у розвитку банківської кредитної сфери відіграла Паризька біржа, сума цінних паперів якої з 1851 по 1869 р. зросла в 3 рази і становила 33 млрд франків. Біржа почала відігравати роль світового грошового ринку, куди зверталися за позичками уряди багатьох держав. Щоправда, на відміну від Лондонської на Паризькій біржі продавали здебільшого не акції, а облігації як французького, так і інших урядів і приватних компаній.

Концентрацію капіталу прискорювали розвиток лихварства та спекулятивна гра на біржах. Наприкінці 60-х років 183 великих капіталісти володіли акціями і облігаціями на суму більш ніж 20 млрд франків.

Великі прибутки французьким капіталістам приносила концесія на будівництво Суецького каналу. Акціонерне товариство "Загальна компанія Суецького каналу", яке створив Ф. Лессепс, випустило акції на суму 200 млрд франків. Єгипет надав землю, робочу силу й оплатив 44 % акцій. Канал відкрили наприкінці 1869 p., і він 85 років приносив прибутки французьким та англійським капіталістам. У 1956 р. єгипетський уряд націоналізував канал.

Отже, за століття у Франції відбувся промисловий переворот і французька економіка остаточно стала на шлях капіталістичного розвитку. Однак на відміну від Англії французький капіталізм з огляду на національні особливості набув в основному лихварського характеру. Позиково-лихварський характер капіталізму Франції породив відповідну верству населення, так званих рантьє — людей, які живуть виключно за рахунок процентів на капітал.

Відносно нерозвинута фабрична промисловість зумовила переважання споживчого експорту і пасивне сальдо торгового балансу Франції. Головне місце у французькому вивозі посідали шовк, вина, меблі, шкіра, фарби, парфумерія та ювелірні вироби. У 1869 р. 64 % імпорту Франції становили промислова сировина та сільськогосподарські продукти.

Зовнішньоекономічна політика Франції характеризувалася боротьбою між фритредерством і протекціонізмом. Промислова буржуазія Франції стояла на протекціоністських позиціях. Прихильниками фритредерства виступали капіталісти, котрі займалися внутрішньою торгівлею або були пов'язані із залізничним будівництвом. Вони були заінтересовані в зниженні цін на металовироби, рейки, будівельні матеріали тощо.

Перед 70-ми роками XIX ст. Франція за темпами промислового розвитку почала відставати не тільки від Англії, а й від США і Німеччини. У 1860 р. Франція перебувала на другому місці у світі (після Англії і США), а наприкінці XIX ст. посідала уже четверте місце (поступилась ще й Німеччині).

Парцелярний характер землеволодіння. Наприкінці XVIII ст. у Франції налічувалося близько 26 млн осіб, із яких лише 2 млн — у містах. Франція залишалася аграрною країною: 75 % її національного доходу давало сільське господарство. Від 20 до 80 % землі перебувало в спадковому користуванні селян у формі малих парцел, розміри яких не перевищували 1 га і які належали поміщикам або монастирям. Великого поміщицького господарства не було. Селяни обробляли свої ділянки та виконували повинності на користь феодалів і церкви.

У 70—80-х роках XVIII ст. дещо поліпшилася техніка обробітку землі, зросла продуктивність тваринництва. Сільське господарство ставало більш товарним. Зростаючі потреби спонукали сеньйорів посилювати феодальні побори, а також здавати в оренду або продавати свої володіння. Завдяки цьому частина заможних селян ставали орендарями, займалися лихварством, визискуючи сільську бідноту.

Багато підприємців скуповували частинами, а інколи повністю маєтки сеньйорів з правом на побори із селян. Перед революцією 1789—1794 pp. у руках буржуазії сконцентрувалось майже стільки земельної власності, скільки її було у дворянства і духовенства. Сеньйори і землевласники із буржуазії намагалися замінити селян фермерами, які орендували землю на невеликі терміни, тому їм підвищували орендну плату.

В окремих районах Франції великі землевласники огороджували широкі угіддя і перетворювали їх на пасовища. Становище основної маси селян погіршувалося. Більшість селян шукали додаткових засобів існування, вдаючись до кустарних промислів та праці за наймом. Не в змозі прогодуватися зі своєї праці, чимало селян ставали жебраками.

Незважаючи на посилення диференціації селян, їх об'єднувала боротьба проти сеньйорів. Майже 90 % селян були особисто вільними. Число сервів (закріпачених) було не дуже великим, тому тягар багатьох повинностей несли й інші селяни. Так, деякі селяни повинні були платити сеньйору при отриманні спадщини (право мертвої руки), за право чавити виноград, пекти свій хліб у володінні сеньйора. Більшість селян були цензитаріями, тобто платили сеньйору за користування землею гроші, так званий ценз, виконуючи також низку феодальних повинностей та вносячи платежі. Усе разом це інколи становило 25—30 % вартості землі. Не настільки поширеним був шампар — оплата натурою, зазвичай вона перевищувала ценз за розмірами. Крім цензитаріїв були також безземельні селяни, але їх було порівняно мало. На користь церкви селяни платили десятину, державі вносили двадцятину і подушну подать. Майже відживали талья — прямий державний податок, а також габель — непрямий податок на сіль. Щороку селяни, виконуючи повинність, за примусовою ціною купували не менше ніж 7 фунтів солі на людину. Продаж солі був державною монополією. Таємну купівлю і продаж солі карали примусовими роботами — засланням на галери.

Право короля і дворян на полювання на селянських землях завдавало їм великої шкоди. Їм забороняли знищувати дичину — голубів і зайців, які завдавали шкоди посівам. Дрібних повинностей було стільки, що сеньйори і монастирі записували їх у спеціальних книгах для обліку недоїмок, які весь час збільшувалися. За несплату їх селянин міг втратити худобу й інше майно, яке могли продати. Піти від сеньйора чи поскаржитися на нього було нікому, оскільки феодал сам судив селян або призначав суддів, котрі виконували його волю. За найменшу провину селянам загрожували допити і заслання на примусові роботи.

Збір податків зазвичай віддавали на відкуп, а зловживання жадібних відкупників ще більше збільшувало платежі селян.

Непосильні платежі та феодальна власність на землю позбавляли селян коштів для розширення виробництва й поліпшення обробітку землі. Тим самим феодальні порядки стали гальмом зростання сільського господарства, розвитку капіталістичного фермерства, яке вже виникло в північних районах країни, перешкоджали купівлі й продажу землі.

Звільнення сільського господарства від феодальних пут вимагали фізіократи. Вони жадали розвитку фермерства, відміни регламентації, свободи підприємництва в промисловості та торгівлі. І хоча фізіократи помилково вважали, що національне багатство створюють виключно в сільському господарстві, їхні намагання розв'язати ці економічні питання відіграли позитивну роль в економічному розвитку Франції.

Питання про землю також стояло в центрі уваги якобінців під час революції 1789—1794 pp. З червня 1793 р. Конвент ухвалив декрет про право продажу земель емігрантів з торгів. Землю продавали дрібними ділянками з розстрочкою на 10 років. У місцях, де не було общинних земель, декрет передбачав розподіл їх серед безземельних по арпану (менш як десятина) на кожну голову сімейства. 10 червня 1793 р. видали декрет про обов'язкове вилучення в сеньйорів усіх громадських земель і про право громади поділити ці землі (якщо за це проголосує не менш як 1/3 громадян) між її членами, котрі проживали в комуні не менше ніж рік.

Декрет 17 липня 1793 р. безвикупно скасовував усі феодальні повинності і побори, пов'язані з феодальними відносинами, припиняв судові процеси, а всі документи, що закріплювали феодальні права, підлягали спаленню в тримісячний термін.

Переважання на початку XIX ст. у французькому селі дрібних селянських господарств мало також негативні наслідки. Парцелярний характер французького землеробства став гальмувати розвиток як самого сільського господарства, так і промисловості. Парцелярне селянське господарство вирізнялося слабким розвитком товарності: воно мало продавало і мало купувало. Крім того, воно затримувало населення в землеробстві і тим самим перешкоджало зростанню як внутрішнього ринку, так і промисловості. Тісний зв'язок більшості населення із землею стримував у Франції процес урбанізації.

Сільське господарство все ще посідало провідне місце в економіці. У 1827 р. із 8,7 млрд франків — загальної суми національного доходу — на сільське господарство припадало 5 млрд франків. Більша частина жителів — 22 млн із 31 млн осіб — працювали в землеробстві. Чисельність робітників і ремісників сягнула 4,3 млн осіб.

Як бачимо, аграрне законодавство якобінців, особливо скасування феодальних повинностей і частковий розподіл общинних земель, захоплених феодалами, загалом відповідало інтересам селян. Водночас постраждало не лише дворянство, а й та частина буржуазії, що скуповувала землі феодалів разом з їхніми правами на отримання селянських повинностей. І хоча заходи революційного керівництва не забезпечували селян землею в необхідних розмірах і не скасовували повністю феодальну земельну власність, вони звільнили дорогу для розвитку капіталізму в сільському господарстві.