Ісорія України 14-17 ст.

Отже, «Польська по Днепру» не вийшла. Іван Фран-ко в статті «Наш погляд на польське питання» писав: «Хто перегляне історію польських повстань із нашого віку — в роках 1831, 1846 і 1863, — той вичитає в ній кривавими буквами написану історію систематичного і неулічимого засліплення... З трагічною фатальністю одно за одним покоління перлося в ту бездонну пропасть і погибало в ній».Далеко не всі українці прихильно поставилися до польських повстанців. Селяни відповіли масовим виробництвом саморобних списів по сільських кузнях. Київські ж «громадівці», не знаючи, як обернеться справа, стали закликати на Кожеч'яках, на Преорці та Деміївці козачі курені, щоб збройно виступити проти поляків на випадок їх перемоги.Однак це не завадило царським властям переслідувати як повстанців-поляків, так і вірнопідданих «громадівців».І самодержавство, і російська громадськість убачали в - українофільстві небезпеку для режиму. Царські чиновники доводили, що недільні школи — це зловісна змова з метою пропаганди серед селянства українського сепаратизму. Носіння української вишиваної сорочки чи співання народних пісень сприймалося урядом як підривна діяльність. Військовий міністр Мілютін попереджав царя про наміри хлопоманів утворити самостійну українську державу.     Російська періодична преса («Вестник Юго-Западной России», «Киевлянин», «Московские ведомости») розпочали злісну кампанію проти українофілів та їхніх намагань начебто підірвати Російську державу. А російська інтелігенція, яка раніше дивилася на українофілів як на дивакуватих прихильників барвистого регіоналізму, стала вбачати в них справжню загрозу імперії. Причому росіяни вважали український рух за польську змову з метою зменшення їхнього впливу на Правобережжі, а поляки бачили в ньому маневр росіян, спрямований на ослаблення польських позицій у цьому регіоні.«Громадівці» з усієї сили запевняли владу у своїй лояльності. В. Антонович і 20 учасників київської «Громади» у відкритому листі запевняли російську публіку в тому, що їхньою метою є лише освіта народу і що всякі «розмови про сепаратизм є дурним жартом, оскільки нам він не тільки не потрібний, а й некорисний». Але ці запевнення мали незначні результати. У липні 1863 р. міністр внутрішніх справ Валуев видав таємний циркуляр про заборону українських наукових, релігійних і особливо педагогічних публікацій. Друкувати «малоросійським наріччям» дозволялось лише художні твори. Валуев заявив, що української мови «ніколи не було, нема і бути не може». Незабаром після цього «Громади» було розпущено. Перестала видаватись «Основа». Цілу низку українських діячів було заслано у віддалені куточки імперії.Майже ціле десятиліття українофіли очікували свого часу. На початку 70-х років ксенофобія 1863 р. почала розвіюватись. Цензура послабилась, кияни стали поступово відновлювати громадівську діяльність. В. Антонович уже став на цей час професором Київського університету. Разом зі своїми товаришами, а також у співпраці з такими молодими помічниками, як М. Драгоманов, О. Русів, М. Зібер, С. Подолинський, В. Антонович таємно утворив «Стару Громаду» на відміну від нових громад, що складались переважно з студентів.        Українофіли знову зосередились на неполітичній діяльності.Вона значно розширилася із заснуванням у 1873 р. в Києві відділення Російського Географічного Товариства. Українофіли масово записувались у цю на­півофіційну організацію й фактично опанували нею.Під її прикриттям вони почали видавати архівні матеріали, заснували музей та бібліотеку, збирали документи з вітчизняної історії. У 1875 р. «Стара Громада» придбала російську газету «Киевский телеграф», перетворивши її на рупор провідних громадівських ідей.         «Стара Громада» трималася осторонь революційних організацій і не брала участь ні в яких революційних виступах. Однак це не означає, що громадівці уника­ли впливу на суспільне життя України. Навпаки, вони вели свою громадську роботу дуже широко, досліджуючи розвиток політичних та економічних обставин, намагаючись використати їх для зміцнення почуття єдності в українському народові, перш за все серед інтелігенції. «Громада» звертала пильну увагу на роз­виток земств і міського самоврядування. Ціла низка її членів брали активну участь у цих установах і тим самим захищали, власне, інтереси українців. Але най­більше значення надавала «Громада» розвиткові науки і освіти.           Між членами «Громади» була низка знаменитих спеціалістів, які досліджували різні боки української історії. Історичні дослідження накопичувалися у виданнях Археографічної Комісії, офіційної установи при київському генерал-губернаторові. У цій установі надрукував багато які з своїх праць проф. В. Антонович. До речі, в свій час в цій Комісії працював і Т. Шевченко.Але основним центром української науки став Півден-но-Західний Відділ Російського Географічного Товариства. Тут опубліковано «Історичні пісні українського народу» В. Антоновича і М. Драгоманова, великий збірник етнографічних матеріалів П. Чубинського, збірки казок і чумацьких пісень, статистичні досліди на основі перепису населення Києва, — все це були фундаментальні наукові видання. З ініціативи українських вчених, в 1874 р. у Києві відбувся археологічний з'їзд. Він дав можливість переглянути здобутки українознавства і підніс авторитет української науки.         Поле культурної роботи тимчасом помалу розширювалося, і вона вже приносила очевидні плоди. Українознавством займалися і здобули на цьому собі ім'я в науці: у археології — В. Антонович, в антропології — Ф. Вовк, у етнології — М. Драгоманов, у статистиці —              0. Русів, у мовознавстві — М. Потебня. М. Костомаров у своїх барвистих монографіях змалював героїчну боротьбу українського народу за волю. П. Куліш намагався дати критичний огляд минулого України.     Користуючись з певного пом'якшення цензури, гро-мадівці видали друком цілу низку науково-популярних видань. Одночасно «Громада» пильно дбала про розвиток вітчизняної літератури. Саме тоді в розквіті творчих сил знаходилися письменники — П. Мирний,              1. Нечуй-Левицький, О. Кониський, драматург М. Ста-рицький, а композитор М, Лисенко заклав основи під нову українську музику. Успіхи в галузі науки, куль­тури та мистецтва ще більше зміцнили становище « Старої Громади».Діяльність «Просвіти». Заборона українських видань лишалася великою перешкодою розвиткові національної культури. Щоб обминути її обмеження, П. Куліш, О. Кониський, М. Драгоманов та інші встановили контакти з українцями в Галичині — «народовцями» — і в їх пресі пропагували свої погляди, заборонені в Росії.Провідну роль у громадському та політичному житті України мала «Просвіта», створена у Львові в 1868 р. при ідейній і матеріальній підтримці з Великої України і безпосередньо за організаційної участі українців Галичини.Вона ставила собі за мету поширення освіти та розвиток національної свідомості українців. Фундатором і першим головою «Просвіти» був педагог і композитор Анатоль Вахнянин. Першим почесним членом товариства з Великої України був обраний О. Кониський.Велику допомогу у матеріальному зміцненні товариства надав третій голова «Просвітив Володислав Федорович, «меценат української штуки», незалежний, багатий, освічений, людина високої культури, «жадний праці, почести і слави». Він перевів на рахунок «Просвіти» 12 тисяч гульденів, які стали на певний час матеріальною основою товариства.«Просвіта» створювала хати-читальні в селах і повітах Західної України, видавала друком книги українською мовою для дітей і дорослих, відкривала недільні школи.Наукове товариство ім. Т. Шевченка (НТШ) — перша Академія Наук України. Перед «Просвітою» почали виникати проблеми, які треба було вирішувати більшими силами. Тому у 1873 р. в основному заходами громадівців — О. Кониського, Д. Пильчикова (колишнього члена Кирило-Мефодіївського братства і приятеля Т. Шевченка), М. Жученка, М. Драгоманова, Є. Ми л орадович-Скоропадської (на її внесок у 6 тис. крб. було придбано друкарню товариства) було створено Товариство ім. Т. Шевченка. На кошти проф. П. Пелеха та мліївського цукрозаводчика В. Симиренка з Черкаського повіту товариство придбало згодом дві кам'яниці у Львові.

У 1882 р. товариство було перейменовано на Наукове товариство ім. Т. Шевченка (НТШ) і стало, власне, першою Академією Наук України. За 66 років свого існування (1873—1939 pp.) НТЩ видало друком понад 1100 наукових та літературних праць.  Переслідування «Громади» з боку царизму. Через цю діяльність та через інші причини самодержавство знову посилило свої підозри щодо громадівців.Владі стало зрозуміло, що громадівці ведуть антиро-сійську агітацію в Галичині. Більш того, вважалось, що весь їхній рух — не що інше, як австро-німецька змова, або австрійська чи польська інтрига. Царат закидав громадівцям замаскований соціалізм та сепаратизм, шукав їхніх зв'язків з закордонними революційними організаціями. Під впливом усіх цих обставин у травні 1876 р         Олександр II підписав указ, яким було заборонено друкувати українською мовою всі оригінальні твори і переклади (за винятком історичних документів і белетристики), заборонено сценічні вистави і читання лекцій, наказано не допускати з-за кордону українських видань. Одночасно з цим був розігнаний київський відділ Географічного товариства і припинено видання «Киевского телеграфа».     Цей удар не зламав попередніх планів діяльності «Старої Громади». Уже раніше «Громада» запланувала перенести деякі ділянки своєї роботи за кордон. Знову пожвавилися стосунки з українцями Галичини. Коли ж прийшов указ з забороною українського письменства, «Громада» вирішала відкрити за кордоном своє власне видавництво. З цією місією виїхав спершу до Австрії, а опісля до Швейцарії висланий царизмом з політичних мотивів за кордон М. Драгоманов. За домовленістю з своїми товаришами-громадівцями у Києві він заснував на кошти «Громади» журнал з такою ж назвою. В цьому позацензурному часописі М. Драгоманов сформулював політичну програму українського руху.         Михайло Драгоманов ще у Києві мав значний вплив на ідеологію «Громади». Він визначав основні тези київського центру у словах: «у культурі — раціоналізм, у політиці — федералізм, у соціальних питаннях — демократизм». Виїхавши за кордон, М. Драгоманов органічно увійшов у коло європейських науковців, познайомився з політичними теоріями і почав доповнювати і змінювати давню програму «Громади».  М. Драгоманов підкреслював особливо сильно ту думку, що всяка суспільна теорія повинна спиратись на наукові досліди, а не нав'язувати кожному метафі­зичні погляди. Таким чином, він робив закид марксистам, вважаючи, що вони «рідко коли досліджують, а просто апріорно креслять фігури, часто зовсім фан­тастичні». Він часто повторював: «неправда — не просвіта». М. Драгоманов докоряв українським ученим, що вони тільки збирають матеріали, а не творять сис­теми: «це ерудиція, не наука». З цих докорів видно, що метод «повзучого емпіризму» був притаманний нашим ученим ще у XIX ст. М. Драгоманов закликав до більшої рухливості і мінливості в громадському житті. Він радив використовувати будь-яку нагоду для розширення організації, здо­бувати вплив на народні маси, а особливо на населення міст. Так само М. Драгоманов радив берегти національні сили, не розпорошувати їх на чужі справи — російські чи польські, а боротися за автономію України. М. Драгоманов пробував поєднати, неортовоксальний соціалізм з національною справою. Він більше схилявся до європейського анархічного соціалізму, який відстоював свободу особистості. М. Драгоманов висловлював утопічні думки, навіяні французьким теоретиком анархізму П'єром Прудоном. Він уявляв собі, що автономні державні громади якимось чином зіллються в одну федерацію в складі Росії. При цьому буде знищена стара імперія, а разом з нею буде знищене старе військо, замість нього заведуть громадську міліцію — і розпочнеться новий період громадського життя, «безначальство». М. Драгоманов же був натхненником створення в 1883 р. Української соціально-революційної партії. Діяльність партії планувалося вести на федеративних засадах. Проект програми передбачав кінцевою метою організації досягнення по можливості бездоганного суспільного устрою. Здійснення цієї загальної ідеї планувалось як в інтересах рідної України, так і всіх народностей імперії. З усього сказаного стає зрозумілим, чому український суспільно-політичний рух у другій половині XIX ст. був таким кволим, роз'єднаним, неорганізованим. Тонкий прошарок «українофілів», об'єднаних у нелегальних громадах 20 міст України, був жорстоко придушений реакцією доби царя Олександра III. В українофільських гуртках забулися ті часи, коли «громадівці» посилали за кордон свого глашатая М. Драгоманова з дорученням протестувати перед європейською громадськістю проти заборони української мови в межах Російської імперії. Забулося й те, як революційно і соціалістично налаштовані члени українських «Громад» допомагали російській «Народній волі» боротися засобами терору проти царизму. У 80-90-х роках XIX ст. поміж «українофілів» запанував погляд, що треба помирити «правительство» з українським рухом і уникати «політики», бо вона, мовляв, «дратує» царську владу і викликає нові утиски проти української культури. «Українофіли» хотіли пристосуватися до самодержавного режиму, доводячи російській адміністрації всю нешкідливість та не політичність українського культурницького руху. Але всі ці неполітичні спроби «культурників» розбилися об глуху стіну недовір'я і підозри з боку царської влади. Російський уряд добре розумів, що навіть найменша свобода культурного руху потягне за собою національно-політичне усвідомлення мільйонів українського народу і цим створить небезпеку для самодержавства. З часом більшість «громадівців» замкнулася у своїх кабінетах, відійшла від суспільного життя. Та незаперечним залишається той факт, що піднесення у другій половині XIX ст. в Україні науки, мистецтва і літератури відбулося завдяки, перш за все, культурницькій діяльності «громадівців».Проте аполітичність українців-громадівців відштовхнула від них їх молодь, їх власних дітей (до речі, лідер Революційної Української Партії (РУП) Дмитро Антонович був сином керівника «Старої Громади» Володимира Антоновича).

Молодь краще  розуміла нові вимоги часу, нові напрямки розвитку політичного життя в  Російській імперії і була налаштована  більш рішуче, вважаючи, що свободу  українському народові можна здобути  лише шляхом політичної боротьби.Виникнення перших українських політичних партій у кінці XIX ст. Ріст культури привів до пожвавлення політичного життя в Україні.Серед молоді проявилися два головних напрямки: соціально революційний і національний. Прихильники першого йшли до лав російської «Народної Волі», прихильники другого — поглиблювали давню ідеологію і розвивали ідеї націоналізму. Український просвітницько-культурницький рух вони бажали перетворити на політичний. Гуртки свідомих українців трансформувалися у «Братство Тарасівців», яке своєю метою ставило самостійну Україну.До соціал-демократичного гуртка, як дехто з учених вважає, належала і Леся Українка. Правда, більшість істориків стверджує, що поетеса ніколи безпосередньо не брала участь у політиці. Однак Леся Українка була впевнена, що все краще, що у нас відбувається, йде під прапором соціалізму. Очевидно, що на ній позначився вплив її дядька, Михайла Драгоманова.На західноукраїнських землях, з ініціативи І. Франка і М, Павлика виникла Русько-Українська радикальна партія (РУРП) у 1890 р. Того ж року в Галичині виникла Українська соціал-демократична партія (УСДП). Хоча, за іншими даними, тільки в 1892 р. у Львові відбувся І з'їзд соціал-демократів Галичини. Створена невдовзі після цього соціал-демократична партія розпалась у 1899 р. на польську і українську. А в 1905 р. в Галичині виникла єврейська соціал-демократична партія.Одним із засновників Української націонал-дємократичної партії (УНДП) в Галичині був М. Грушевський. Він приїхав до Львова в 1894 р. працювати на кафедрі історії України і скоро зайняв чільне місце не тільки серед науковців, а й серед українських громадських діячів Галичини.Укупі з І. Франком він став ідейним натхненником українського національного руху обабіч кордону.Закарпатті соціал-демократи входили до складу угорської соціал-демократичної партії.          У 1900 р. у Харкові було створено Революційну Українську партію на чолі з Дмитром Антоновичем. Вона виставила гасло самостійної України і поширювала нелегальну літературу через друкарні в Галичині і Буковині. Виходячи з дих обставин, Загальна Українська організація також набрала політичного характеру і в 1904 р. стала називатись Українською демократичною партією (УДП).З кінця 80-х років XIX ст. до 1905 р. в Україні діяла 31 партія. Але тільки 15 з них представляли національно-визвольний рух, і всього лише 7 партій були українськими.

Література

1.Грушевський М.С.Ілюстрована Історія України. К., 1990р.

2.Крипякевич І.П. Історія  України. Львів.,1990р.

3.Історія України.Нове  бачення. К., 1995р.

4.Гунчак Т.Україна:перша пол. ХХст.К., 1993р.

5.Довідник з Історії  України. К., 1996р.

6.Дорошенко Д.І. Нарис  Історії України. Л., 1991р.

7.Субтельний О.Україна.  Історія. К., 1992р.