Ісорія України 14-17 ст.

 

План

І.Галицько-Волинська  держава.

1.Соціально-економічний  і політичний розвиток в умовах  феодальної                                                                                                          роздробленості.

2.Діяльність  князів Ростиславичів та Романовичів .

3.Значення  Галицько-Волинської  держави.

ІІ. Революція 1905-1907 рр. на Україні.

1.Причини революції.

2. Хід революції.

3.Причини поразки та результати

ІІІ. Суспільно-політичний рух на Україні в другі пол..ХІХ  ст..

1.Розклад кріпосництва  і зростання капіталістичних відносин.

2.Наростання  антикріпосницьких виступів народних  мас, їх характер і форми.

3.Початок українського національного відродження.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

          І Галицько-Волинська держава

У період роздроблення найсильнішим на Південно-Західній Русі було Галицько-Волинське князівство. Посиленню цього князівства сприяв геополітичний фактор: віддаленість від Києва та близькість до торгових шляхів у Європу, а також наявність соляних промислів, родючої землі. Формування Галицького князівства почалося у другій поло вині XI ст. Його виникнення пов'язане з ім'ям онука Ярослава Мудрого Ростислава Володимировича. Вагомий внесок у розбудову підвалин дальшого незалежного існування Галичини зробили його сини — Рюрик, Володар та Василько. Після їх смерті Гали чина розпалася на чотири княжі уділи. Проте поміж спадкоємців Ростиславичів знайшовся енергійний і талановитий «збирач» галицьких земель Володимирко Володаревич, що зміг об'єднати Галичину, поширивши експансію свого князівства в південно-східному напрямі на так зване Пониззя, на Буковину. Об'єднана Галицька земля стала не тільки значною політичною силою на Русі, а й зрівнялася з тогочасними європейськими державами.          Галицьке боярство відокремилося в міцний стан могутніх феодалів. Вплив цієї аристократії був настільки великим, що Гали чину можна вважати зразком олігархічного правління. Велика влада галицьких бояр пояснюється їхнім походженням — галицька аристократія розвинулася з місцевої племінної знаті. Багато хто з бояр торгували сіллю, що забезпечувало добрі прибутки і зміцнювало їхнє і без того стабільне становище. Серед бояр було багато заможних людей, що на зразок західноєвропейських феодалів, жили в укріплених замках і мали власні дружини. Через віддаленість Галичини від Києва великому князеві важко було втручатися в місцеве політичне життя, тоді як сусідство з Польщею та Угорщиною не лише давало зразок панування аристократії, але й можливість звернутися до чужинців за допомогою під час виступів проти великого князя.             Найбільшої могутності Галицьке князівство досягло за князя Ярослава Осмомисла (1153—1187). Осмомислом — «за вісь мох мислить» його назвали за плідну державницьку діяльність. Територія Галицького князівства доходила до Дунаю та Чорного моря, а Осмомисл успішно протистояв експансії угорського та польського королів, вдало воював проти половців. Спочатку Галицьке та Волинське князівства існували окремо, але у 1199 р. волинський князь Роман Мстиславич об'єднав їх, застосувавши жорстокі репресії проти бояр. Роман взяв під контроль Київську землю, князь якої присягнув йому на вірність. Він активно втручався в балканські справи, допомагав візантійському імператору, успішно воював з литовцями, мав вплив на вирішення різ них політичних проблем у Польщі та Угорщині. За короткий час Роман зробив своє князівство могутньою державою, що в умовах роздроблення усієї Європи було як справжній феномен. Недаремно літописець називає його «однодержавцем» усієї Руської Землі. Могутність Романа привернула до себе увагу дуже впливового на той час римського папи Інокентія III, який, прагнучи посилити католицизм на Русі і заручитися підтримкою такого сильного володаря як Роман, запропонував йому королівську корону, але Роман відмовився, не бажаючи ламати свою віру.       Галицько-Волинське князівство стало збирачем руських земель. У період розквіту до його складу входили Галичина, Буковина, Поділля, Волинь, Західна Білорусія, Перемишлянщина, Холмщина (нині у складі Польщі). Порівняно з територією сучасної України воно становило її третину, але 2/3 української території, де в той час мешкали русичі.              Після загибелі у 1205 р. Романа Галицько-Волинське князівство тимчасово розпалося і було відновлене зусиллями його сина Данила лише у 1238 р. У 1240 р. Данило заволодів Києвом, відновивши єдність українських земель. У 1238 р. Данило (раніше, ніж Олександр Невський) розгромив німецьких рицарів у битві під Дорогочином . У 1253 р. Данило приймає королівську корону від папи римського і стає першим українським королем. Але згодом, побачивши, що з політичної точки зору, особливо в боротьбі про ти монголо-татар, це нічого не дає, відмовляється від неї. 1256 р. Данило заснував місто Львів (назване на честь його сина).     Галицько-Волинська Русь дала початок багатьом процесам, розвиток яких сприяв формуванню української народності, за кладенню її духовних та державних засад. Саме з Галицько-Волинської держави почалося усвідомлення населенням, що меш кало на її території, себе як окремої етносоціальної спільності. Галицько-Волинська держава відновила і розвинула зв'язки Русі з Європою. Присвоєння Данилу Галицькому титулу короля свідчило про визнання Галицько-Волинської Русі європейською державою, рівною іншим великим державам. Галицько-Волинська Русь залишила у спадок нинішній Українській державі свої державні барви — поєднання жовтого з блакитним на прапорі.Після смерті Данила Галицького його син Шварно на короткий час об'єднав Галицьке князівство з Литовським князівством.       Лев Данилович, який успадкував Львів і Перемишль, а після смерті Шварна — Холм і Галич, значно розширив свої володіння, приєднавши до них люблінську землю і частину Закарпаття з Мукачевим. На початку XIV ст. влада перейшла до рук Юрія І Львовича, внука Данила Галицького. Він також прийняв королівський титул і корону. Скориставшись з внутрішніх заколотів в Золотій Орді, Юрій І на деякий час просунув межі своїх володінь до нижньої течії Дністра й Південного Буга, столицю держави переносить до Володимира-Волинського. Його досягненням було встановлення Галицької митрополії, що допомагало захищати політичну незалежність об'єднаного князівства. У 1308-1223 pp. в Галицько-Волинському князівстві правили сини Юрія — Лев II і Андрій. Вони посилили боротьбу з ординцями і водночас зміцнювали союзні стосунки із західними державами, зокрема, з Тевтонським Орденом та Польщею. Але, незважаючи на політичні успіхи (на початку XIV ст.) галицько-волинських князів, їхня держава опинилася у кризі. Статус провінційного князівства імперії Золота Орда не міг не підірвати політичні та торгівельні стосунки з Європою, торгівля з якою занепала. Змінилися і напрямки головних торгівельних шляхів, що почали обминати Галичину. В державі посилився сепаратизм не тільки численних бояр а й міст, у яких почали затверджуватися іноземні купці (караїми, вірмени) та іноземні ремісники (німці).  Негативними для Галицько-Волинської держави були наслідки придушеного Угорщиною повстання закарпатських феодалів проти її короля Карла-Роберта. Було втрачено Мукачеве і прилеглу округу. Ситуація ускладнювалась посиленням Литовської держави, що відвоювала у Галицько-Волинського князівства Дорогочинську та Берестейську землі, шляхів, що вели до прибалтійської торгівлі. У 1323 p., коли одночасно загинули князі Андрій та Лев II, династія Даниловичів припинила своє існування, що стало причиною державної кризи.       Після невдалого періоду боярського правління Галицькою землею, що супроводжувалося усобицями феодальної верхівки, боярство у 1325 р. запросило на Галицько-волинський стіл князя Болеслава-Юрія II. Йому вдалося врегулювати відносини із Золотою Ордою та Литвою, але Юрій II заохочував німецьких, чеських та польських ремісників та купців до переселення у Галичину. Болеслав-Юрій II підписав угоду, згідно з якою на випадок його смерті трон мав перейти до польського короля. Дізнавшись про це, бояри здійснили державний переворот. 7 квітня 1340 р. Юрія II було отруєно. Смерть Болеслава Юрія II стала переломним моментом в історії Галицько-Волинської землі: вона відкрила шлях до прямих втручань у справи князівства з боку сусідніх держав: Польщі, Угорщини, Литви. У Галичині посилилися сепаратистські дії місцевого боярства, що перетворилося у головну політичну силу. Галицькі бояри посадили на княжий стіл боярина Дмитра Дядька. У середині XIV ст. польські феодали захопили Галичину і частину західної Волині. За лишки Волинської землі, хоча і зберегли відносну державну не залежність, були успадковані литовськими князями. Під владою Угорщини опинилася Північна Буковина та землі між Дністром та Прутом, які до цього часу належали Галицько-Волинському князівству.

Історичне значення Галицько-Волинської держави

1) Друга після  Київської Русі велика держава  на українських землях, яка продовжувала  її культурні традиції;

2) Захистила  від завоювання та асиміляції  південну та західну гілки  східних словян, сприяла їхній консолідації та усвідомленню власної самобутності;

3) Після занепаду  Києва стала центром економічного  і політичного життя, який забезпечував  високий рівень розвитку українських  земель;

4) Упродовж століття  після монгольської навали забезпечувала безперервність розвитку традицій самостійного державного життя на українських землях;

5) Своєю орієнтацією  на Захід сприяла поступовому  подоланню однобічності візантійських  культурних впливів і збільшенню  можливостей поширення західноєвропейських  культурних впливів.

 

 

 

 

ІІ  Революція 1905-1907 рр.на Україні

1. Історичні  передумови, хід і наслідки революції 1905-1907 рр   Початком революційної бурі стали події 1905 р. в Петербурзі, В цей день за наказом уряду була розстріляна мирна демонстрація робітників, які разом з сім'ями йшли до Зимового Палацу з метою передати цареві петицію про свої нужди. Страшна звістка про криваву розправу над учасниками демонстрації облетіла всю країну, викликавши глибоке обурення трудящих.             З перших днів революції соціал-демократичні організації України розгорнули велику агітаційно-пропагандистську роботу в масах – проводили нелегальні сходки, масовки, збори, закликали робітників до організації демонстрацій і мітингів протесту, до загального політичного страйку. Під впливом масової агітації і звісток про події "кривавої різні” робітничий клас України активно включився у загальноросійський революційний рух. Уже 12 січня в Києві застрайкували робітники різних заводів і підприємств. Скрізь робітничі страйки супроводжувалися мітингами та демонстраціями на знак протесту проти злочинств царизму. У лютому – березні страйковий рух продовжував наростати, втягуючи в революційну боротьбу нові верстви робітничого класу. В деяких місцях Донбасу відбулися криваві сутички між страйкуючими і царськими військами. Всього протягом перших трьох місяців революції на Україні страйками було охоплено понад 320 заводів, фабрик і майстерень. Слідом за робітничим класом виступило й селянство. Перший великий селянський виступ по Україні мав місце на Чернігівщині. В ніч на 22 лютого селяни Глухівського повіту розгромили цукрорафінадний завод і маєток цукрозаводника-мільйонера Терещенка на хуторі Михайлівському. Далі селянський рух поширився на інші губернії. Всього протягом січня – березня в Україні відбулося близько 140 селянських виступів. Революційна хвиля сколихнула й передові кола демократичної інтелігенції, середні верстви міського населення, студентство, учнівську молодь. Революція наростала з кожним днем, набуваючи всенародний характер. В умовах невпинного наростання масової боротьби трудящих, перед політичною партією пролетаріату постало невідкладне питання про вироблення своєї стратегії і тактики, які відповідали б новій обстановці і могли забезпечити успішний розвиток та перемогу революції. Це завдання виконав ІІІ з'їзд РСДРП, що відбувся у Лондоні в квітні 1905 р. В роботі з'їзду брали участь делегати від п'яти партійних організацій України: Одеської, Харківської, Катеринославської, Миколаївської й Поліської. З'їзд і конференція обговорювали одні й ті ж питання стратегії і тактики, але прийняли по них зовсім протилежні рішення, які засвідчили корінні розходження між більшовиками і меншовиками в оцінці характеру, рушійних сил і перспектив революції. Керуючись рішенням ІІІ з'їзду РСДРП, більшовики повели боротьбу за загальний розвиток революції. У багатьох містах проводилися масовки, робітничі збори, присвячені підготовці до свята 1 Травня. В результаті першотравневі політичні страйки і демонстрації відбулися в Києві, Одесі, Луганську та в інших містах. У Харкові, Катеринославі, Миколаєві демонстрації робітників закінчилися сутичками з військовими і поліцією. І хоча першотравневі виступи не набули загального характеру, вони справили велике враження на робітників. Після першотравневих страйків революційний рух почав наростати. У червні під керівництвом більшовиків у багатьох містах були проведені загальні політичні страйки. Під впливом революційних виступів робітничого класу посилилися селянські заворушення. Більшовики розгорнули агітаційну роботу серед селян, розповсюджували листівки, твори Маркса, Енгельса, Леніна, зокрема його брошуру "До сільської бідноти”, в якій викладались програмні вимоги партії з аграрного питання. Царські власті всіляко переслідували агітаторів, які поширювали революційну літературу, арештовували їх, але ніякі репресії вже не могли стримати хвилю народного гніву.          Посилення боротьби робітничого класу і селянства, нові поразки царизму в російсько-японській війні справили революціонізуючий вплив на армію і флот. Почалися виступи й серед солдатів та матросів. Вперше частина військової сили царизму – цілий броненосець – відкрито перейшла на сторону революції. Налякане загальним піднесенням революційного руху, царське самодержавство поспішило укласти мир з Японією. Незабаром був опублікований міністром Булигіном закон про скликання дорадчої Державної думи. За її допомогою царизм мав намір розколоти сили революції, відірвати від неї "помірковані” верстви населення, покласти край опозиційним виступам ліберальної буржуазії. Урядові об'єктивно допомагали в цьому меншовики, які визнали за необхідне взяти участь у виборах булигінської Думи. Більшовики ж оголосили активний бойкот Думі, поставили за мету не допустити її скликання. Тактику бойкоту підтримали також національні, соціал-демократичні і революційно-демократичні партії. 7 жовтня почався всеросійський політичний страйк в якому виступили залізничники, а слідом за ними застрайкували робітники фабрик і заводів, службовці, студенти, учні. Протягом п'яти днів страйк став загальним, охопивши 2 млн. чоловік. На Україні від почався 10 жовтня виступом робітників і службовців. Всього на Україні страйкувало понад 120 тис. чоловік. Всеросійський політичний страйк показав могутність робітничого класу. Він паралізував силу уряду і примусив царя видати 17 жовтня Маніфест про громадянські свободи і скликання законодавчої Думи з залученням до виборів усіх верств населення. Важливу роль у розвитку революційної творчості мас відіграли Ради робітничих депутатів, створені в дні жовтневого страйку. На Україні ради були створені у Катеринославі, Києві, Одесі. Ради робітничих депутатів були інтернаціоналістичними організаціями, які об'єднували робітників незалежно від їх національності. Повсюдно влітку 1905 р. на Україні почали створюватися профспілки, вони користувалися великим авторитетом серед робітників і відіграли значну роль у залученні мас до політичної боротьби. Більшовики України, використовуючи завойовану свободу слова і друку, організували широке розповсюдження щоденної легальної газети "Новая жизнь”, що видавалася в Петербурзі за редакцією В.І.Леніна. Соціал-демократичні організації України водночас приділяли велику увагу залученню селянства на бік пролетаріату. З цією метою вони організували в селах гуртки, проводили політичні мітинги, запрошували селян до міст на збори робітників. На півдні України велику революційну роботу вів Херсонський губернський комітет сільських організацій РСДРП, утворений в листопаді 1905 р. Ще влітку 1905 р. почали створюватися місцеві організації Всеросійської селянської спілки. Революційні події, що розгорнулися в країні після жовтневого політичного страйку свідчили про наближення збройного повстання. Більшовики пропагували ідею збройного повстання, закликали робітників озброюватись, організовувати бойові загони майбутньої революційної армії, вчитися володіти зброєю. Важливу роль у підготовці повстання відіграли Ради робітничих депутатів. Вони збирали кошти для придбання зброї. На Україні основним районом збройної боротьби проти царизму стала Катеринославська губернія, де зосереджувалися основні маси робітничого класу. Грудневі збройні повстання закінчилися поразкою, але стало справжньою школою революційної боротьби пролетаріату. І в цьому їх історична роль.        Після поразки грудневих збройних повстань почався другий період революції – період її спаду. Царський уряд поспішав скористатися цією поразкою, щоб здобути повну перемогу над революційними масами. На Україні, як і в інших районах Росії, лютували каральні експедиції, проводилися масові обшуки й арешти. У 1906 р. був скликаний ІV з'їзд РСДРП, який формально скріпив об'єднання обох фракцій. Боротьба між більшовиками і меншовиками після з'їзду розгорнулася з новою силою, особливо за вплив на маси в ході передвиборної компанії до І Державної думи. Після поразки сил революції більшовики влітку 1906 р. змінили тактику і відмовились від бойкоту виборів до ІІ Думи. Більшовики проводили агітаційну роботу серед виборців, скликали мітинги, збори, особливо це робили більшовики Донбасу і Катеринослава. Проте порівняно з першим етапом революції страйковий рух у ці роки був значно слабший. Набагато менше людей страйкувало. В роки відступу революції не припинялися й селянські відступи, які були меншими. Основні підсумки революційного руху підбив V з'їзд РСДРП, який проходив з 30 квітня по 18 травня 1907 р. На з'їзді делегати більшовики мали стійку більшість, що й визначило характер основних рішень.    Отже, революція 1905-1907 рр. закінчилася поразкою. Однак її історичне значення важко переоцінити. Вона завдала першого серйозного удару царському самодержавству, показала робітникам і селянам України, що царизм є спільним ворогом російського, українського та інших народів країни. Неоцінимий політичний досвід, нагромаджений трудящими за роки революції, став могутньою зброєю в їх наступній боротьбі за своє визволення. Революція 1905-1907 рр. – перша народна революція початку ХХ століття – сприяла піднесенню національної самосвідомості українського народу, розвитку національно-визвольного руху на Україні.

 

2. Діяльність  українських національних, демократичних і соціалістичних партій під час революційних подій.            Українські партії повели енергійну агітацію за автономію України. Всі вони прийняли в свої програми соціалістичні гасла. Визволившись з ярма заборон та утисків завдяки революції, українське громадянство було настроєне дуже радикально. Українське панство, не винесло собі ніякої науки з грізних подій, які наростали перед його очима й глибоко знехтували його політичне й економічне становище. Замість прилучитися до українського національно-автономічного руху, й зайнявши в ньому певне місце українське панство остаточно зв'язало свою долю з всеросійською реакцією та централізмом. Російський уряд хоча пішов на уступки загальному визвольному рухові, не припиняв із ним якнайгострішої боротьби. В його очах увесь український рух був частиною загального революційного руху й тому він боровся з ним, закриваючи українські видання, забороняючи українські товариства й арештовуючи українських діячів. Український рух захоплював все ширші круги громадянства і знаходив активний відгук серед селян і робітників. Він мусив іти до непримиримої боротьби з урядом і все гостріших проявів соціальної революції, до якої змагали революційно-соціалістичні партії. Весною 1906 р. зійшовся в Петербурзі перший російський парламент, так звана Державна Дума. Вибори до неї відбувалися серед боротьби опозиційних і революційних партій із урядом, серед арештів та заборон. Революційно-Демократична Українська партія виставила подекуди своїх кандидатів. Після розпуску Думи більшість її членів узяла участь у відомій політичній маніфестації.      Проявом національного руху на Україні було дальше пожвавлення діяльності національних партій, які видавали свої газети, журнали. Перекладено і видано у Львові українською мовою марксистські праці і лідерів міжнародної соціал-демократії: А.Бабеля, П.Лафата; пересилались через кордон також праці К.Маркса і Ф.Енгельса. Серед дрібнобуржуазних українських партій виділялась РУП, яка на своєму ІІ з'їзді прийняла назву Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП). Провідною буржуазною партією була Українська радикально-демократична партія (УРДП), яка виражала інтереси ліберальної буржуазії та обуржуазнених поміщиків і примикала до російських кадетів. У національному питанні УРДП висувала вимоги автономії України, створення національної школи, вживання української мови в державних установах. У соціальній сфері вона майже дослівно повторювала програмні вимоги кадетів.            Крім українських національних партій, активну діяльність розгорнули російські, єврейські, польські та інші фракції.Українська соціал-демократична партія стоїть не за нові які-небудь класові привілеї, але за зменшення класового панування, а також за рівні права всіх без різниці.           Партія соціалістів революціонерів в межах буржуазного ладу домагалась як шляхом революційним, так і шляхом державно-соціальних реформ, таких заходів і установ, які б віддали в руки працюючого люду всі засоби для підготовлення соціального перевороту.

3. Піднесення національно-культурного життя, діяльність "Просвіти”.   Уряд почав помалу ліквідовувати здобутки революційних років. Багато українських періодичних видань було припинено, українські товариства були позакривані, чимало українців було заслано на північ і до Сибіру, дехто емігрував за кордон. Виклади українською мовою по університетах, які розпочали було в 1906-1907 рр., деякі професори були припинені, й уряд із новою енергією заходився очищати школу від українських вчителів. Та все ж таки деякі здобутки революції залишились. Зазнали переслідувань з боку царських властей і українські самодіяльні культурно-просвітницькі організації – "Просвіти”. Протягом 1905-1907 рр. вони створювалися у Києві, Катеринославі, Одесі, Чернігові та інших містах. Ним керували демократичні та ліберальні діячі з середовища національно свідомої української інтелігенції. Активну участь у їх діяльності з середовища національно свідомої української інтелігенції. Активну участь у їх діяльності брали М.М.Коцюбинський, Б.Д.Грінченко, Панас Мирний, Д.І.Яворницький, ряд інших прогресивних діячів науки і культури. "Просвіти” влаштовували бібліотеки і читальні для населення, організовували літературні та музичні вечори, лекції, видавали українською мовою книги, газети. Широко пропагувалися твори Тараса Шевченка, відбувалися щорічні урочистості, Шевченкові роковини. Хоча царська адміністрація всіляко гальмувала вихід україномовних видань, штрафувала видавців, закривала газети, але вони з'являлися знову, нерідко під новою назвою. Всього протягом 1905-1907 рр. виходило 24 україномовних газет, щотижневиків і журналів. Вони дотримувалися різних ідейно-політичних орієнтирів, однак переважав революційно-демократичний напрям. З вимогою надати українцям політичну автономію і запровадити українську мову в школах, судах та місцевих адміністративних органах, виступили Українська думська громада, яка об'єднувала 40 депутатів – українців у І та ІІ Державних думах.       Діячі "Просвіти” виступаючи на різних засіданнях, зборах і з'їздах, а також у періодичній пресі, наполегливо боролися за впровадження української мови в народу освіту, самі робили спроби відкрити школи з українською мовою викладання. Одна з перших таких шкіл в Україні почала працювати у селі Богданівна на Миколаївщині. Її відкрив керівник Миколаївської "Просвіти” – Микола Аркас. Працювала школа два роки, а потім була заборонена властями у відповідь на доноси місцевого священика, який відмовився викладати "Закон Божий” українською мовою. Власті всіляко перешкоджали діяльності "Просвіти” ще й тому, що одним з першорядних своїх завдань просвітяни проголосили розвивати національну самосвідомість народних мас.

 

ІІІ Суспільно-Політичний рух на Україні  в другій половині ХІХ ст..  Культурно-просвітницькі «Громади». У другій половині XIX ст. російська імперська еліта починає втрачати ритм політичного життя. Якщо раніше вона продукувала нові ідеї та орієнтувала суспільство на виконання тих чи інших завдань, то опісля все змінилося не на користь царизму. Царська влада почала втрачати впевненість, цілеспрямованість і здатність пристосовуватись до обставин.Цар Олександр II дав дозвіл на повернення із заслання членів Кирило-Мефодіївського братства. Тому українське громадське життя почало відроджуватись, спочатку у Санкт-Петербурзі, а потім і в Україні.           Звільнені із заслання М. Костомаров, В. Еілозерсь-кий, а згодом і Т. Шевченко з'їхалися до Санкт-Петербурга, де до них приєднався П. Куліш. Ці піонери ук­раїнського руху згуртували навколо себе більше десятка молодих українців, утворивши в столиці імперії так звану «Громаду». Аналогічні «Громади* української інтелігенції до кінця XIX ст. будуть генерувати ідеї для українського громадського і політичного життя.Першочерговим завданням цієї групи було покращення долі українців і особливо селянства. Усі, за винятком Т. Шевченка, зійшлися на тому, що у своїй діяльності «Громада» мас бути аполітичною і зосереджуватись на просвіті мас. М. Костомаров і П. Куліш уперто виступали за обмеження діяльності лише ца­риною культури, уникаючи всякого радикалізму, що викликав би гнів влади.З метою поширення своїх поглядів у 1861 р. петербурзька група громадівців з великими труднощами отримала дозвіл на видання першого в Російській імперії українського часопису, що дістав назву «Основа» . Його фундаторами були два багатих українці — Василь Тарнавський і Григорій Галаган. Протягом свого короткого 22-місячного існування «Основа» виступила засобом спілкування та будителем національної свідомості української інтелігенції, розкиданої по всій імперії.На місцях в Україні почали створюватись «Грома-ди», що видавали друком і розповсюджували українські книжки, для дітей і дорослих відкривали школи — звичайні і недільні. Зміцнювався, таким чином, український культурницький рух. У радянській історіографії «Громади» вважалися таємними ліберально-буржуазними організаціями.    Центром громадсько-культурного життя став Київ. Слід відзначити, що царський уряд доклав чимало зусиль, щоб здеморалізувати студентську молодь Київ­ського університету. Генерал-губернатор Еібіков міг похвалитися цареві, що «молодь Києва гуляє, але не думає». Та вже через рік після Кримської війни мо­лодь починає організовуватись, з'являються нелегальні гумористичні часописи польською мовою, як-от «Бігос гультяйські», що викривають і критикують хиби юнацтва.   Натхненна прикладом киян, українська інтелігенція Полтави, Чернігова, Харкова та Одеси також заснувала свої «Громади», розширюючи мережу недільних шкіл, доки їхня кількість в Україні не наблизилась до сотні. Члени «Громади» занурювались в уже традиційні галузі етнографії, філософії та історії. На зразок хлопо-манів вони стали вбиратися, як українські селяни, дотримуватись їхніх звичаїв, споживати їхню їжу, спілкуватись з ними по шинках, співати їхніх пісень.Громадівці розвинули культ козацтва й носили барвистий козацький одяг. Причому об'єктом їхньої ідеалізації були не козацькі гетьмани і старшини, а волелюбні запорожці та гайдамаки, що, на їхню думку, символізувало природне прагнення українського народу - У II половині XIX ст. це романтичне і позбавлене політичного забарвлення поєднання ідеалізму, народництва та поклоніння всьому українському стало відомим під назвою українофільства.  Варто зазначити, що більшість студентів Правобережної України складали поляки і меншість — українці. Так само дуже багато було тут польських поміщиків, середніх і великих землевласників. Вони мали досить великий вплив на місцеві українські справи. Демократична молодь шляхетського походження вивчала життя народу і приходила до висновку, що народ не слід ототожнювати з польською шляхтою, що його шлях інший та що він має достатньо сил для само­стійного життя. Полум'яні твори Т. Шевченка розбуджують у студентській масі запал, і український народ знаходить серед студентів відданих друзів, які хочуть працювати для Його добра. За ті починання польська і українська шляхта накинулася на свою молодь, прозвала студентів демагогами. Думки про право селян на волю були названі «манією», а всіх прихильників простолюддя — «хлопоманами». Ці ж «хлопомани» і творили «Громади». Учасники «Громад» відкидають шляхетські голослівні гасла «підносити народ», і самі йдуть у народ, вважають себе його частиною, приймають за свою українську мову, звичаї і традиції народу. Найважливішою рисою київської «Громади» було саме те, що вона привабила до себе нову категорію прибічників — студентську молодь.Українську «Громаду» очолював Володимир Антонович, який прийшов із шляхетського табору до українського. Своє рішення В. Антонович пояснює в «Сповіді»: «Доля хотіла, щоб я народився в Україні шляхтичем...Але я вибрав... вихід, бо хоча я був попсований шляхетським вихованням, звичаями і мріями, та мені легше було відректися від них, ніж від того народу, серед якого я зріс, який я знав, і важку долю якого я бачив на власні очі...».Наведене визнання В. Антоновича було не тільки його, а й інших прогресивних поляків, які жили в Україні, символом віри. Вони присвятили своє життя українському народові і своєю громадською і творчою діяльністю підтверджували це. Ім'я В. Антоновича, як і визначного славіста Костя Михальчука, економіста Тадея Рильського, етнографа Бориса Познаньського та інших українських громадських діячів польського походження, стало відоме в європейському науковому світі.  «Громада» спершу не мала ні точно визначених організаційних форм, ні усталеної програми. Діяльність колективу проявлялась у зборах і дискусіях, а поодинокі члени вели на свою руку освітню роботу: засновували школи, поширювали популярні видання, читали міщанам «Кобзаря*, деколи влаштовували лекції. Пізніше, коли посилився наступ на українство з боку російського і польського, «Громада» стала розробляти свою ідеологію, увійшла в близькі стосунки з петербурзьким центром при редакції «Основи». Тобто «Громада» почала виступати як представник українського громадянства.Але навіть несмілива й поміркована діяльність українофілів (а тут ще й польське повстання 1863 р.) викликала гнів царського уряду. Своїм циркуляром міністр внутрішніх справ П. Валуев заборонив видання друком книг українською мовою. Польське повстання в Україні 1863 р. Молодь, яка не увійшла до складу «Громад», у 1860 р. об'єднує свої гімназичні аГміни» в провінційні організації. Було організовано п'ять «Гмін» — Подільська, Волинська, Українна, Литовська і Коронна. Кожна з них мала по кілька сот членів, а вихід з «Гмінио вважався гань­бою і таку людину не приймали навіть у шляхетські доми. Ці «Гміни» об'єдналися в «Огул», як протиставлення українським «Громадам». Найслабкішими поки що в Україні були організації росіян і євреїв.           Члени «Гмін» вважали себе «лоляко-русинами». Вони намагалися представляти, окрім польських, також і українські інтереси, бо, мовляв, на протязі століть відбулися великі зміни, і український народ уже присвоїв собі польську культуру.Різниця в діяльності «Гмін» і «Громад» полягала в тому, що «Гміни» мали чітку мету: визволитися з-під влади Російської імперії і федеративно об'єднатися з Литвою та Польщею в одну державу.          «Громада» ж не мала чіткої програми дій, вона ставила собі за мету просвіту народу, пристосовувала свою діяльність до вимог дня.      Повстання поляків почалося в січні 1863 р.І хоч воно увійшло в історію як польське повстання, але більша його частина пройшла на українській території - Більшість боїв і сутичок цього повстання відбу­лися в Україні, і багато хто з української інтелігенції відіграв у ньому домінуючу роль.        Польські джерела свідчать, що на початку повстання було лише 10 тис. повстанці», погано одягнених, без достатньої кількості зброї. Була це переважно мо­лодь, не звикла до випробовувань, не загартована в боях. Російський уряд кинув проти повстанців ледве чи не 83-тисячну армію зі 120 гарматами.       Повстання мало характер інтелігентсько-шляхетський. Щоправда, були видані спеціальні прокламації (летючки) до українського населення, кілька відозв і так звані * Золоті грамоти». Але народ не пішов на неясні обіцянки і повстання не підтримав. Нерозсудливість повстанців підтверджується багатьма прикладами. Ось один з них: група київської молоді вирушила із зброєю в руках на село, щоб підняти народ. В деяких селах їх зустріли із співчуттям. Та в незнайомому їм селі Соловіївка Радомиського повіту місцеве населення поставилося до них вороже. Селяни оточили повстанців, більшість цих підлітків і юнаків повбивали, а решту їх захопив загін російської армії. Таке вороже ставлення українських селян до польських повстанців пояснюється віковою неволею України під Польщею.        У ході повстання бої йшли в різних місцевостях Польщі, Литви, Білорусії. В Україні повстанням було охоплено все Правобережжя. Усього за час повстання в боях з російською армією загинуло до 30 тисяч повстанців, російське командування розстріляло понад півтори тисячі людей, а 150 тис. чоловіків і жінок заслали до Сибіру.На Правобережній Україні уряд Росії закрив усі польські школи, католицькі монастирі і конфіскував багато польських маєтків. Так героїчні зусилля поляків пішли нанівець. Царизм жорстоко розправився з повстанцями. Постраждали також і українці. Поляки пробували відбудувати «історичну Польщу з 1772 року», або, як вони казали, «Польска од можа і до можа». Якби ж вони стали на позиції рівності українців і поляків, то повстанці могли б знайти підтримку серед україн­ського народу в боротьбі проти спільного ворога.