Шпаргалка по "Истории западных и южных славян"

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

32. Формування Югославської  федерації та її розвиток протягом 1945 – 1953 рр. 7 березня 1945 р. Й. Броз Тито сформував уряд Демократичної Федеративної Югославії (ДФЮ); його офіційно визнали СРСР, Британія і США. У новому уряді прихильники Тито посіли чолові позиції. На виборах до Установчої скупщини в листопаді 1945 р. Комуністична партія Югославії (КПЮ) отримала 90% голосів. 29 листопада 1945 р. Установча скупщина (вищий законодавчий орган) проголосила Югославію Федеративною Народною Республікою {ФНРЮ). Того ж дня було прийнято Декларацію про остаточну ліквідацію монархії. Нова конституція країни, ухвалена 31 січня 1946 р., закріпила федеративний устрій держави, до складу якої увійшли шість союзних республік: Сербія (дві автономії — Восводина і Косово), Хорватія, Словенія, Боснія та Герцеговина, Македонія, Чорногорія. Переважною було визнано державну власність. Ще в серпні 1945 р. у країні почала здійснюватись аграрна реформа під гаслом "Земля належить тим, хто її обробляє". Було конфісковано землі німців, яких за рішенням союзних держав переселяли на територію Німеччини, а також тих, хто співробітничав з окупантами. Ліквідовувалося поміщицьке землеволодіння. Земля передавалася за невелику плату селянам, частково переходила до рук держави. Уже в травні 1945 р. було введено фактичну монополію зовнішньої торгівлі, у серпні — скасовано іноземні концесії на видобуток корисних копалин. Згідно з законом 1946 р. про націоналізацію великої промисловості до 90% підприємств переходило до рук держави, а з ухваленням другого закону про націоналізацію у квітні 1948 р. відбулася повна ліквідація приватного сектора. Націоналізація транспорту, банків, оптової торгівлі призвела до остаточного встановлення панування комуністичного режиму в економічній сфері. Як і Радянський Союз, вплив якого на Югославію у 1945—1947 рр. зростав, Югославія перейшла на п'ятирічне планування, затвердивши 1947 р. перший п'ятирічний план (1947—1951 рр.). Очоливши національно-визвольний рух у боротьбі проти нацизму і ліквідувавши політичних супротивників, КПЮ доступилася до влади, розпочавши формування тоталітарного за сутністю режиму в країні.2. Конфлікт з СРСРЛідер Югославії Й. Броз Тито став на чолі уряду і правлячої партії завдяки винятковому авторитету, здобутому ним під час боротьби проти нацизму, за визволення країни. На відміну від інших керівників східноєвропейських держав він не допускав повного підкорення сталінському керівництву, прагнув здійснювати самостійну внутрішню й зовнішню політику, залишаючись при цьому прихильником марксистсько-ленінської ідеології. Конфлікт між СРСР та Югославією почав визрівати від середини 1947 р. Сталін незичливо спостерігав за зростанням міжнародного авторитету Тито, його амбіційними планами створення на Балканах федерації, в якій провідна роль належала б Югославії. З Югославії вислали радянських спеціалістів, звинувативши їх у надмірному втручанні у внутрішні справи країни. 20 березня 1948 р. ВКП (б) надіслала керівництву КПЮ листа з численними докорами. Своєю чергою, Тито нагадав Кремлю про недостатню, на його думку, допомогу під час війни. Обмін листами з образами і дохорами продовжився в наступні місяці.Тито реально відчував підтримку абсолютної більшості населення коаїни. V з'їзд КПЮ, який розпочав роботу 21 липня у Белграді, чітко позначив поворот до більш жорсткої політики Стосовно СРСР.У Москві боротьба проти "злочинної кліки Тито—-Ранковича" досягла апогею.11 серпня 1948 р у ноті, надісланій до Белграда. СРСР заявив, що він більше не може ставитись до уряду Югославії як до союзника і вважає його своїм ворогом. У вересні 1948 .р СРСР денонсував пакт про дружбу з Югославією від 11 квітня 1945 р.Так ідеологічні і міжпартійні протиріччя обернулися найгос-трішим міждержавним конфліктом, глибинною причиною якого було прагнення кремлівського керівництва підкорити норовливого і впливового керівника Югославії своїм інтересам і накинути суверенній країні свою модель розвитку. ісля розриву відносин із СРСР у Югославії почали шукати свій шлях "побудови соціалізму". Нові підходи до проблеми соціалістичного будівництва було спершу викладено Й Броз Тито 26 червня 1950 р. на засіданні скупщини ФНРЮ. На його пропозицію парламент Югославії ухвалив того дня закон про передання заводів в управління робітникам, який проголошував, що підприємствами як загальнонародною власністю керують через робітничі ради і комітети управління трудові колективи. Ці заходи потягли за собою реорганізацію економічної та політичної системи країни. Законом від 29 грудня 1952 р. було проведено велику реформу в царині планування народного господарства: чимало функцій у цій сфері передано республіканським і місцевим органам та підприємствам, галузеві міністерства ліквідувались.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

33. Внутрішньополітичний  розвиток Югославії у 1953 – 9На зміну жорсткому планування Було взято курс на Розвиток товарно-грошових відносін. КПЮ (з 1952 р. СКЮ - Союз комуністів Югославії) відмовілась від командно-адміністратівної ролі у державі. Нормалізуються Відносини Югославії з СРСР, соціалістічнімі країнамі (середина 1955 р.). ЦКСКЮ вісунув в 1957 р. Завдання Посилення ролі партії, піддав крітіці економічну політіку Уряду, закликали до державного контролю за діяльністю підпріємств. Введено п'ятірічне планування. Альо Незабаром реформаторські сили Знову беруть гору у югославському керівніцтві.  І963 р  Прийнятя нова Конституція Югославії. Югославія віголошена Соціалістічною Федеративної Республікою (СФРЮ). Розшірені права республік. Впроваджується самоврядування. Посілювалась децентралізація Управління економікою, впроваджувалісь рінкові Відносини. 1964р Югославія бере участь у роботі Деяк органів РЕВ (з 1964 р.), Альо в цілому Більше орієнтується на співробітніцтво з західнімі країнамі. Розпочалась «суспільно-економічна реформа»: ліквідовані Державні інвестиційні фонди, їх права передані республіканськім и місцевім банкам, збільшівся відсоток Громадського продукту, Що лішався у розпорядженні підприємства (52%); переведені на самофінансування з місцевіх джерел охорона здоров'я, освіта, культура . Незгодні з реформами булі позбавлені Всіх державних и партійніх посад. 1974 р Прийнятя нова Конституція. У відповідності до неї розвівається самоврядування, розшірені права союзних республік и автономних країв.  Посілюються Національні суперечності (особливо Між сербами и хорватами). 1975 и наступні роки и Слабшають центральні органи федерації, державний устрій Югославії набуває рис конфедерації. Югославія підпісала заключний акт натішиться по безпеці и співробітніцтву в Європі. Назріває глибока соціально-економічна криза. Після Смерті Й. Броз Тіто (1980 р.) Кризу Почаїв Стрімко погліблюватісь, охоплюючі ВСІ сфери суспільного життя. Альо особливо ГОСТР и трагічно вон проявилася в національніх відносінах. Албанці, Що барилися в Косово, вісувалі Вимоги Створити суто албанській край Із статусом РЕСПУБЛІКИ. Сербія и чорногорці, Що барилися у Косово, не підтрімувалі Ідеї перетворення Косово у республіку з домінуванням албанців и булі піддані Насилля з боку албанців. Введення воєнного стану у Ко ¬ сово НЕ вірішіло проблему. Економічна криза віклікала хвилю страйків.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

34. Зовнішня політика  Югославії у 1953 – 1980 рр.Успішна зовнішньополітична діяльність Югославії та її високий авторитет як країни, яка зробила великий внесок у розгром фашизму, сприяли на початку 50-х рр. нормалізації відносин з провідними державами Заходу. У 1954 р. були врегульовані відносини з Італією, в результаті чого було мирно вирішено питання про м.Трієст і прилеглих до нього територій. У 60-70-і роки СФРЮ вдалося укласти договори з розвиненими країнами Європи та Америки про поліпшення соціально- політичного статусу югослов’ян, що знайшли собі роботу в цих державах. Істотне значення для нормалізації радянсько-югославських відносин мали переговори на вищому рівні в 1955 р., які завершилися підписанням Белградської декларації, а також Московська заява керівників СРСР та Югославії 1956 р. Торгово-економічне співробітництво будувалося на довгостроковій основі. У 70-80-х рр. СРСР займав перше місце в експорті СФРЮ і друге місце в її зовнішньоторговельному обороті. З 1964 р. СФРЮ була членом-спостерігачем РЕВ. Проте радянсько-югославські відносини середини 50-х-80-х років не можна однозначно назвати позитивними. Югославія засудила акції СРСР в Угорщині в 1956 р., Чехословаччині в 1968 р., Афганістані в 1979 р. Послідовна у своїй зовнішній політиці Югославія була на боці арабських країн в роки арабо-ізраїльських конфліктів, засуджувала політику США у В’єтнамі, Лівані і відносно Куби. З усіма прикордонними країнами СФРЮ мала добросусідські відносини. Виняток склала Албанія, яка підтримувала сепаратистські настрої албанців в автономному краї Косово. Засоби масової інформації цієї країни відкрито закликали до повалення існуючого в Югославії державно-політичного ладу. Албанська пропаганда значною мірою сприяла хвилюванням в Косово в 1968, 1980 і 1981 рр.Нові можливості для дипломатичної активності Югославії створили розпад колоніальної системи і поява нових держав, які почалися ще в 40-і роки і шукали своє місце в розділеному на протистоячі військово- політичні блоки світі. СФРЮ, що прагнула підтримувати з ними добрі стосунки, використовувала цю можливість для того, щоб очолити народжуваний «третій світ». З середини 50-х років в югославських зовнішньополітичних документах все частіше зустрічається термін «неприєднання». У липні 1956 р. відбулися переговори між Й.Броз Тіто і главами країн, що розвиваються - Індії та Єгипту, результатом яких стало підписання Й.Тіто, Д.Неру і Г.Насером так званої Бріонської декларації. У ній говорилося про неприєднання цих трьох країн до військових блоків протиборчих держав: НАТО і Варшавським договором, до інших військово-політичних союзів. У вересні 1961 р. Белград став місцем проведення першої конференції глав держав і урядів неприєднаних країн Азії, Африки, Латинської Америки та Югославії. В умовах «холодної війни» неприєднання до військово-політичних блоків знайшло позитивний відгук серед країн, що розвиваються. Ця свого роду політика «рівновіддаленості» дозволяла багатьом державам, включаючи Югославію, витягувати дипломатичні та матеріальні вигоди з свого становища, підтримуючи, наприклад, ту чи іншу зовнішньополітичну акцію Москви або Вашингтона. Політика неприєднання знайшла підтвердження в ряді конституційних документів і партійних з’їздів як основа зовнішньополітичного курсу держави. Югославія 60-70-х років була лідером неприєднаних країн. У західній пресі про неї писали як про країну великої дипломатії, зовнішньополітична вага якої у багато разів перевершувала її економічний та військово- технічний потенціал. У 1989 р. в Белграді пройшла дев’ята і, як виявилося, остання конференція глав держав і урядів країн «третього світу» за участю СФРЮ. Наприкінці 80 -х років Югославія підтримувала дипломатичні і торговельні відносини більш ніж зі 100 країнами світу.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

35. Передумови балканської  кризи початку 90-х рр. Югославский кризис возник в результате распада СФРЮ. 1991 – 1992 гг. – распад СФРЮ. Формальная дата – 26 июня 1991 г., когда парламенты Хорватии и Словении приняли постановление о выходе из СФРЮ и провозгласили независимость. Причины распада Югославии: - исторические (конфессиональные), - политические, - экономические. 1 декабря 1918 г. – создана Югославия. В Югославию вошли: - Сербия. – Черногория, - Словения, - Босния и Герцеговина, - Македония, - Хорватия. Сербия, Черногория, Македония – православные. Словения, Хорватия – католики. Албанцы (косовары), часть Боснии и Герцеговины (босняки) – мусульмане. 1 декабря 1918 г. государство было создано, а 2 декабря уже начались проблемы между Сербией и Хорватией (Сербия – политическая власть, Хорватия – экономическая власть). Хорватия добивалась федерализации государства. Хорватско-сербский антагонизм расшатывал государство. Политические противоречия были уже до 2 мировой войны. В ходе 2 М. войны Гитлер ЗАХВАТИЛ Югославию, на ее месте создано: - Хорватия (во главе с хорватскими фашистами (усташи)) – Сербия - Македония (захвачена Болгарией) - Словения (в состав Рейха) - Босния и Герцеговина (оккупирована Италией) В составе. В Ю. растет народное движение во главе с Иосипом Броз Тито. Ноябрь 1943г. – 2 заседание Антифашистского Вече народов освобожденной Ю – принято решение построить новую Федер респ Югосл (6 республик, 2 автономии – Косово и Воеводина). 1946 г. – 1 Конституция Ю. В середине 60-х национальный вопрос обостряется. В ноябре 1968 г. в Приштине (Косово) проходят студенческие демонстрации – «Косово – автономная республика». Демонстрация подавлена, затем обостряются отношения в Хорватии. 1974 г. – принята новая Конституция Ю. Все республики получают очень большие полномочия. Ю. постепенно переходит на путь конфедеративного развития. Косово получило такие же права, как и Сербия. Косово и Воеводина входили самостоятельно в парламент, могли заблокировать любое решение. 1980г. – смерть Тито. Его смерть нарушает баланс сил в Ю. Нарастает противостояние между Косово и Сербией. Крепнут отношения между Косово и Албанией. Меняется национальный состав Косово за счет увеличения рождаемости среди албанского населения (до 2 мировой войны в Косово больше половины – сербы, в 2007 году – только 5%). В течение 80-х гг. проходит миграция сербского населения из Косово. Это вызывает раздражение (задевает национальное чувство) среди населения Сербии. В конце 80-х гг. к власти в Сербии приходят национально ориентированные силы. К кон. 80-х гг. экономика Ю. в глубоком кризисе. Социалистическая экономика – неэффективна. Это приводит: - к обострению экономических противоречий между республиками - политическому противостоянию - разрушению общего рынка Югославское государство распалось под действием внутренних противоречий. Распад Югославской федерации в начале 90-х гг. выдвинул на первый план ряд этноконфессиональных проблем, связанных с образованием новых государств вследствие национального самоопределения. Федерация не могла более обеспечить необходимый уровень и форму национального самоопределения: югославизм как основа государства пришел в конфликт с этим принципом национального самоопределения (конфликт этнос-государство) и не предотвратил столкновения национальных движений населявших это государство народов между собой. Наступил новый этап в процессе самоопределения южнославянских народов, которым оказались тесны рамки этнотерриториальной федерации. Югославский кризис подразделяется на (6 составляющих):- Словенский кризис- Кризис Сербско-Хорватских отношений- Боснийский- Косовский- Македонский- Кризис Сербско-Черногорских отношений. - Кризис Сербско-Хорватских отношений: Войска из Словении выведены из Словении в Хорватию. Хорватия выступила против. Начались боевые столкновения в Хорватии. Сербы, проживающие в Краине, в Хорватии, были против отделения Хорватии и объявили о своей независимости – Республика Краина стала независимой. Боевые действия обострились. Сербы начали войну с хорватами за город Вуковар, который хотели сделать столицей Краины. Вуковар был стерт с лица земли. Мирное соглашение – Краина вошла в состав Хорватии, а сербы там получили культурную автономию. - Косовский кризис: В конце 80-х гг. представители албанского населения в Косово приняли программу: 1. Если Югославия сохранится, то албанцы в Косово будут бороться за статус республики. 2. Если Югославия распадается, то у Косово д.б. сохранены границы. 3. Если Югославия распадается и меняются внешние границы государства Югославия, то и границы Косово д.б. изменены и к нему должны быть присоединены Албания и все албанцы (идея «Великой Албании»). 1989г. – принимаются поправки к Конституции Югославии – статус Косово понижается. 1991г. – Конституция Сербии: Косово – всего лишь автономная часть. В ответ на это косовские албанцы проводят выборы – Ибрагим Ругова – президент, свое правительство, школы, система социального обеспечения. Сербия делает вид, что не замечает этого. Ругова настаивает на мирной борьбе за независимость Косово. Но к 1998г. в национальном движении в Косово верх берут силы, которые выступают за вооруженную борьбу. В феврале-марте 1999г. «план Рамбуйе», принят в г. Рамбуйе (пригород Парижа): - Косово рассматривается как часть Сербии. - восстанавливаются права по Конституции 1974 года. В Косово вводится контингент НАТО 24 тыс. человек Милошевич отказывается. 24 марта 1999г. НАТО начинает бомбардировки. 3 тыс. чел. – убито. Значительных потерь сербская армия не понесла. Но Милошевич пошел на уступки НАТО. 10 июня 1999г. принята Резолюция 1244 СБ ООН:- прекращение боевых действий, - введение миротворческих сил ООН. Эта война не привела к решению Косовского вопроса. С 2003 г. снова требования независимости. Март 2004 г. албанцы поднимают восстание – уничтожены православные храмы, сожжены сербские дома, убийства сербов (Более 30 погибших, около 850 раненых, 4 тыс. сербов изгнаны из своих домов, 25 уничтоженных православных монастырей и храмов). Международные войска не защищали сербов, а помогали им уезжать.  Предоставление независимости Косово является очередным этапом сценария по балканизации (разделение и десуверенизация крупных государств) Югославии.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

36. Сербия в 1990-е – 2006. 27 апреля 1992 года было объявлено о создании Союзной республики Югославии, в составе которой остались лишь Сербия и Черногория. Конституция СРЮ предполагала возможность присоединения к государству сербских территорий Хорватии и Боснии и Герцеговины. Хотя были сформированы союзные органы, реальная власть оставалась в руках президентов обеих республик, прежде всего Слободана Милошевича. В то же время в самой Сербии продолжал углубляться политический и экономический кризис, росла международная изоляция страны. Напряжёнными оставались и межэтнические отношения: автономия Косова и Метохии в 1991 году была окончательно ликвидирована, было прекращено вещание албанских телевизионных каналов и выход наиболее влиятельных газет, с государственной службы уволено более сотни тысяч албанцев, в стычках с милицией погибло несколько десятков человек. В то же время албанские сепаратисты в 1990 году заявили о создании независимой республики Косово и приступили к созданию параллельных органов власти и вооружённых формирований, которые в 1996 году были объединены в Армию освобождения Косова. Из-за дискриминации и действий паравоенных националистических формирований началась массовая эмиграция мусульман Санджака в Боснию и венгров Воеводины в ВенгриюНесмотря на общий кризис, антисербская кампания западных СМИ и некритичное их отношение к нарушению прав сербов в Хорватии, Боснии и Герцеговине и Косово^[52] способствовали укреплению позиций Милошевича в Сербии. В 1994 году была проведена экономическая реформа, остановившая гиперинфляцию и стабилизировавшая положение в стране Столкновения между косовскими сепаратистами и сербскими вооружёнными силами не прекращались с середины 1990-х гг. В крае фактически велась партизанско-террористическая война, уносившая сотни жизней мирных жителей, сербских чиновников и военнослужащих. В 1998 году в Косово была введена югославская армия, которой к концу этого года удалось оттеснить Армию освобождения Косова к албанской границе. Однако полностью подавить сопротивление не удалось. Число беженцев из края, по данным ООН, к июню 1999 года превысило 850 тысяч человек, главным образом албанцев. Более того, репрессии со стороны сербских властей и подозрения в проведении этнических чисток в отношении албанского населения Косова, стали вызывать всё возрастающее возмущение мирового сообщества. В НАТО тем временем возобладало мнение о необходимости военного вмешательства в конфликт. Сербии был предъявлен ультиматум о выводе войск из Косова и допуске военных соединений НАТО на сербскую территорию. Ультиматум был проигнорирован. 24 марта 1999 года авиация НАТО нанесла первые бомбовые удары по Белграду и другим сербским городам. Бомбардировки продолжались в течение почти трёх месяцев, пока 9 июня власти Сербии не согласились на ввод в Косово международных сил безопасности (KFOR). Поражение в войне с НАТО ослабило позиции националистов в Сербии. На выборах президента Югославии в 2000 году победу одержал кандидат от Демократической оппозиции Сербии (ДОС) — Воислав Коштуница, однако он не набрал абсолютного большинства голосов. Милошевич потребовал проведения в соответствии с законом второго тура голосования, но в результате уличных демонстраций при поддержке западных стран и США 5 октября 2000 года он был свергнут. Через несколько месяцев он был арестован. Последующие выборы в скупщину Сербии принесли победу ДОС, премьер-министром стал Зоран Джинджич, лидер Демократической партии. Была принята программа возрождения экономики и усиления социальной защиты населения. Началось сближение Сербии с европейскими государствами. В 2001 году Слободан Милошевич был выдан Международному трибуналу в Гааге, что вызвало раскол в правящей коалиции. Судебное разбирательство над Милошевичем в Международном трибунале по военным преступлениям в бывшей Югославии в Гааге было беспрецедентным по длительности. Милошевич не признавал легитимность Гаагского трибунала и отказался от адвокатов, заявив, что будет защищаться самостоятельно. В 2002 году между Сербией и Черногорией было заключено новое соглашение, сокращающее полномочия федеральных органов власти, в результате чего 4 февраля 2003 года Югославия была преобразована в конфедеративный Государственный союз Сербии и Черногории. 21 мая 2006 года в Черногории прошёл референдум, на котором было принято решение о выходе из состава союза. 3 июня 2006 года Черногория провозгласила независимость. 5 июня о своей независимости объявила Сербия.