Автор работы: Пользователь скрыл имя, 19 Июня 2013 в 16:15, шпаргалка
1. Этногенез славян и проблема прародины.
3. Вторая Речь Посполитая. Ю. Пилсудский.
4. Ю. Пілсудський: політична діяльність від кінця XIX ст. до 1914 р.
5. Внутрішня політика польських урядів у 1918 – 1926 рр.
6. Зовнішня політика польських урядів у 1918 – 1926 рр.
7. Причини встановлення режиму «санації» та внутрішня політика санаційних урядів (1926-1939)
30. Югосл. Во время 2 мир войны
24. Сербія: загальні відомості про країну та періодизація історії.Сербия расположена в Центральной Европе на Балканах и Паннонской равнине. Она граничит с Албанией, Македонией, Боснией и Герцеговиной, Болгарией, Хорватией, Венгрией, Черногорией и Румынией. У Сербии нет выхода к морю, однако ее расположение на реке Дунай дает ей удобные пути в Европу и Черное море. Важное значение для судоходства имеет река Тиса. В составе Сербии выделяются два автономных края: Воеводина и Косово. Столица государства - город Белград. Сербия многонациональная страна. Наряду с сербами, которых здесь проживает подавляющее большинство (85%) здесь живут албанцы (Косово), черногорцы, венгры, боснийцы, цыгане, словаки, румыны, болгары. За последнее время в стране увеличилось число иммигрантов с Азии (китайцы). Основные религии – православие и мусульманство. Православие преобладает в Центр. Сербии, а в Косовском крае мусульманство. Государственное устройство Сербии учреждено по конституции принятой в 1990 году. По конституции главными законодательными органами являются однопалатный парламент – Скупщина и президент. Исполнительная власть – совет министров во главе с председателем. Экономика страны базируется на аграрной и индустриальной отраслях. Среди полезных ископаемых - лигнит и бурый уголь, нефть, руды меди, свинца и цинка, урана, бокситов. Обрабатывающая промышленность Сербии это машиностроение, металлообработка, химическая, фармацевтическая, деревообрабатывающая, текстильная, кожевенно-обувная, пищевая промышленность. Президент-Томислав Николич. Періодизація1 – сер. 7 – 9 ст. – переселення сербів, хорваті і словенців на Балкани та утворення перших протодержав. Сербське середньовіччя 9-15 ст- - 9-11- формуються найбільші серб. держ. утворення – Рашка, Дукля, Захум’є. 2 – 1166 -1371 – Правління Неманичів. Засновник Стефан Неман. – 1389- битва на Косовому полі.- вас літет туреччини. 3 – 1371-1389 – Втрата Неманичами влади. Розпад єдиної Сербської держави. 4 Нові часи– 1389-1459 – сербська держава під панув Осм імперії. . 5 - 1459 - 1878 — частинаОсманськоїімперії. (1830 – автономія, 1878 – незалежність) 6 Новітні часи – 1878-1914 – вихід Сербії на політичну арену.
7 – 1914 – 1918 – Сербія у Першій світовій війні.
8 – 1918-1929 – Королівство Сербів, Хорватів і Словенців. 9 – 1929-1939 – Королівство Югославія.
10 – 1939-1945 – Сербія у Другій світовій війні.
11 – 1945-1990 – Югославія у тоталітарну добу.
12 – 1990-2006 – розпад Югославської
федерації та остаточне
24. Становище південнослов’янських народів наприкінці XIX - на початку XX ст.: загальна характеристика.
К началу ХIХ в. сербы, хорваты, словенцы, босняки, черногорцы были в той или иной степени интегрированы в общественно-политические структуры двух империй, Австрийской и Османской. Разные политические, экономические и культурные пути развития этих империй сформировали и определили различия в положении и менталитете славянских народов, входящих в их состав. Основные характеристики, различающие так называемых “турецких” и “австрийских” славян состояли в:
- степени участия в
общественно-политической и
- условиях развития национального языка и культуры;
- религиозной свободе;
- дискриминации по
Сербы и хорваты при этом проживали как в Австрийской, так и в Османской империях. Территория Военной Границы переходила из рук в руки, заселена была чересполосно сербами и хорватами и положение ее жителей - граничар - существенно отличалось от положения славян во “внутренней" Австрии.
Таким образом, история этих народов в ХIХ веке вплоть до 1918 г. связана с историей империй, в состав которых они входили, что и определило региональный принцип последующего изложения.
Подписание Берлинского
трактата знаменовало новый
25. Становище західнослов»янських народів напр.. 19 – поч. 20 ст. (пол., словаки, чехи)Польские земли. На нач. 20 ст входили в состав России, Австрии и Пруссии. Развитие ситуации в польских землях в этот период определялось прежде всего протекавшими в них социально-экономическими процессами и национальной политикой метрополий. Политический и национальный гнет более тяжелые, чем в предшествующий период, формы принял в Царстве Польском. Достаточно сказать, что практически с 1863 до 1915 г. там сохранялось военное положение, хотя до революции 1905 г. серьезных волнений или беспорядков не было.. На Царство Польское были распрстранены многие реформы, уже проведенные в России-аграрная, военная, судебная, но оно не получило городского и земского самоуправления, суда присяжных, той ограниченной свободы печати, которой пользовалось российское общество. Достаточно тяжелым в национальном отношении было положение поляков в прусских землях. Правда, здесь не было военного режима, и поляки пользовались защитой общегерманской конституции наравне с другими подданными империи Гогенцоллернов, хотя и с исключениями (в 1906 г. были запрещены публичные собрания). Однако школа, суд, местная администрация в период канцлерства Бисмарка были полностью германизированы. На общем неблагоприятном фоне политического положения польских провинций России и Пруссии выгодно отличалось положение поляков австрийской части монархии Габсбургов. В рамках этой политики Галиция постепенно получила довольно широкую автономию.Чешские земли. В экономической структуре Цислей-таниии, как и в Австро-Венгрии в целом, чешские земли занимали особое место, являясь наиболее развитым индустриально-аграрным районом монархии Габсбургов. Несмотря на то, что Чехия, Моравия и Силезия составляли лишь 26,45%территории австрийской половины империи, на их долю приходилось более 36% населения. В 1906 г чехи добились избирательного права. Словацкие земли. В конце 19–начале 20 в. развитие словацкого народа проходило уже в достаточно определенных культурных и этнических границах в рамках Венгерского королевства, входившего в состав монархии Габсбургов. В конце XIX – начале XX века в экономически отсталой Венгрии Словакия являлась одной из относительно развитых частей этого государства в промышленном отношении. Оживление промышленного производства было характерно прежде всего для отраслей, связанных с сельским хозяйством. Сохраняли свои позиции горнодобывающая и горно-металлургическая отрасли. Промышленность Словакии развивалась за счет вложения венгерского, австро-немецкого и иностранного капиталов. Экономика Словакии в целом оставалась аграрной
27. Передумови утворення Королівства сербів, хорватів і словенців у 1918 р.. Выделившиеся из состава Австро-Венгрии южнославянские области не представляли собой прочного государственного объединения. Загребское народное вече, объявившее себя верховной властью на территории Государства словенцев, хорватов и сербов, не являлось представительным органом всех южнославянских земель. В ноябре 1918 г. часть Далмации, Истрии и Хорватского Приморья была оккупирована итальянскими, французскими и сербскими войсками под предлогом разоружения остатков австро-венгерских войск. Италия, основываясь на секретных статьях Лондонского договора 1915 г., собиралась аннексировать ряд южнославянских территорий Австро-Венгрии. Но на эти земли претендовала и Сербия, издавна стремившаяся получить выход к Адриатическому морю. Ее поддерживала Франция, правящие круги которой, создавая систему военных союзов в Восточной Европе, отводили в своих планах немаловажную роль проектируемому крупному южнославянскому государству, призванному служить противовесом Италии на Балканах и одним из антисоветских плацдармов. Сербская буржуазия использовала лозунг объединения южных славян также для борьбы против развивавшегося революционного движения. В Черногории, втором независимом южнославянском государстве, в правящих кругах боролись два направления: сторонников объединения с Сербией и другими южнославянскими землями и сторонников сохранения старых порядков и династии Негошей. К первому направлению примыкали многие прогрессивные деятели, надеявшиеся на демократизацию политического строя и общественной жизни в новом государстве. За объединение южнославянских народов высказывались сербская, боснийская и некоторые другие социал-демократические партии; они также рассчитывали, что в рамках нового государства удастся осуществить демократические реформы. Буржуазия южнославянских областей бывшей Австро-Венгрии шла на объединение с Сербией, надеясь при помощи сербских штыков подавить революционное движение и одновременно предотвратить захват этих областей Италией. В будущем южнославянском государстве она рассчитывала играть значительно большую роль, чем в Австро-Венгрии, поскольку Сербия в экономическом отношении намного уступала бывшей двуединой монархии. В ноябре 1918 г. в Женеве собралось совещание представителей сербского правительства, Загребского народного веча и Южнославянского комитета, созданного в Лондоне в 1915 г. эмигрировавшими из Австро-Венгрии южнославянскими политическими деятелями. Среди присутствовавших были глава сербского кабинета Никола Пашич, председатель Загребского народного веча Антон Корошец и председатель Южнославянского комитета Анте Трумбич. На совещании обсуждался вопрос об объединении южнославянских областей бывшей Австро-Венгрии с Сербией. Участники совещания игнорировали право народов самим определять государственную форму правления. Закулисные переговоры, начавшиеся в Женеве, продолжались и после совещания. 24 ноября 1918 г. Загребское народное вече приняло решение о присоединении бывших австро-венгерских южнославянских областей к Сербии. 1 декабря 1918 г. делегация Народного веча вручила в Белграде верноподданнический адрес принцу-регенту королевства Сербии Александру Карагеоргиевичу. К Сербии присоединилась также Черногория, где победили сторонники объединения. 4 декабря от имени короля Сербии был обнародован манифест принца-регента о создании Королевства сербов, хорватов и словенцев (с 1929 г.- Югославия). Так произошло объединение южнославянских земель в одно государство.
29. Королівство Югославія у 1929 – 1939 рр. 6 січня 1929 р. король Александр оголосив, що всю повноту влади перебирає у свої руки. Він розпустив парламент, заборонив діяльність політичних партій, призупинив дію конституції. На чолі уряду став сербський монархіст, один з лідерів монархічної організації офіцерів «Біла рука» генерал П. Живкович. З жовтня 1929 р. держава сербів, хорватів і словенців була перейменована в Югославію. Всі національні назви замінили адміністративними. Кожна область створювалась так, щоб сербське населення в ній становило більшість. Було призначено Державний суд для захисту держави, завдання якого полягало, головним чином, у придушенні будь-якої опозиції військово-монархічній диктатурі. Невдовзі після перевороту Югославію охопила економічна криза, яка боляче вдарила по промисловості, сільському господарству і фінансах. У 1931 р. національний прибуток був удвічі менший, ніж у 1927 р. Югославський експорт, в якому гідне місце посідала сільськогосподарська продукція, скоротився у 1932 р. на 60% порівняно з 1929 р. Сільському господарству було надано кредити. Причому, до кінця 1930 р. Сербія отримала 270,6 млн. динарів, а Хорватія – лише 56,7 млн. Криза призвела до загострення суперечностей в югославському суспільстві. Страйки робітників, відмова селян платити податки загрожували вилитися у загальнонаціональний виступ. Активізувався національно-визвольний рух. Зокрема, усташі вимагали «вільної і незалежної Хорватії». За таких умов королівська диктатура змушена була відновити демократичний лад. У вересні 1931 р. Югославію було оголошено конституційною монархією. У жовтні цього ж року була введена в дію нова конституція, на підставі якої король визначав державний бюджет, видавав закони, міг змінювати конституцію і вносити до неї поправки. Законодавча влада здійснювалася монархом і двопалатним парламентом. Відповідальність перед ними ніс і уряд. До участі у виборчих кампаніях допускались тільки ті партії, які виступали за єдність держави і були створені з дозволу міністерства внутрішніх справ. Роки економічної кризи погіршили становище держави. У квітні 1932 р. уряд Живковича було замінено урядом В. Маринковича, який через декілька місяців пішов у відставку. Складним залишалося і зовнішньополітичне становище Югославії. Італійські правлячі кола провадили політику розколу югославської держави, що призвело до дальшого загострення італо-югославських відносин. Небезпечною для Югославії була і політика Німеччини, яка намагалася проникнути на Балкани. За німецько-югославським торговим договором від 1934 р. Югославія збільшила експорт сільськогосподарської продукції до Німеччини. Водночас під впливом Англії і Франції країна продовжувала займатися зміцненням союзу балканських держав. У лютому 1934 р. разом з Румунією, Туреччиною і Грецією вона увійшла до складу Балканського пакту. Намагаючись запобігти фашистській експансії, Югославія прагнула зміцнити свої відносини з Францією. З цією метою король Александр 9 жовтня 1934 р. прибув до Марселя. Там його та міністра іноземних справ Франції Варту, котрий його зустрічав, було вбито терористами. Після смерті Александра на югославський престол зійшов його 11-річний син Петро II. У травні 1935 р. відбулися вибори до скупщини. Новий уряд сформував М. Стоядинович. З середини 30-х років зовнішня політика Югославії все більше переорієнтовувалася на Німеччину й Італію. Великі підприємці з цих країн побудували в Югославії декілька металургійних підприємств. Прискореними темпами велося спорудження стратегічно важливої для Німеччини шосейної дороги Відень-Белград-Стамбул з відгалуженням до Салонік. У березні 1937 р. між Югославією й Італією було підписано договір про нейтралітет. Югославський уряд своїми діями підштовхнув розпад Малої Антанти. Але агресія фашистських держав ускладнила міжнародні позиції Югославії. В країні наростало невдоволення політикою Стоядиновича. У лютому 1939 р. він пішов у відставку. Новий уряд очолив Д. Цвєткович. Напередодні другої світової війни в Югославії посилився сепаратистський рух. Керівник Хорватської селянської партії В. Мачек сподівався за допомогою Італії домогтися автономії або незалежності Хорватії. Італія та Німеччина підтримували цей рух. У такій ситуації уряд Цвєтковича пішов на поступки. У серпні 1939 р. було підписано угоду з селянсько-демократичною коаліцією про надання Хорватії автономії. Реорганізовано також уряд. Його головою залишився Цвєткович, а Мачек одержав пост заступника прем'єр-міністра. Новий уряд продовжував попередню внутрішню політику, а в зовнішній політиці намагався маневрувати між англо-французьким блоком фашистськими державами.
Информация о работе Шпаргалка по "Истории западных и южных славян"