Шкільна драма XVIII ст.

рубає на шматки, а потім чорти тягнуть нещасного до пекла — за його гріхи.

Зображений у п’єсі злочин має соціальне забарвлення і натякає на факти свавілля та розправи вельможних осіб над безправними селянами. Думка про соціальну

несправедливість підсилюється тим, що на вельможних осіб немає управи та суду:

Діоктит:

Что он мні «суд» говорит?

Віть от тоє знаєт,

Что Діоктит на суді сам засідаєт.

Начнет на мя челом бить, буду отрішенний,

Да будуть суть мои єдиномишленні, —

Чи не могут ті зділат єму волокити?

Чи не знают прав к моей части накрутити?

А буди би стал на мя апелліоват вишше

И в вишшем суді маю патронов излипіше;

Нехай только кто схощет правду защищати.

Осліплю очі дарми, руці пліню мздою, —

Хотя би он святий, потягнет за мною.

В образі Діоктита відтворено соціальний тип зажерливого нахаби: натяк і на російських чиновників, яким держава дозволяла чинити сваволю на українських зе

млях, і на представників козацької старпіини, які, пристосовуючись до нових соціальних умов, грабували своїх співвітчизників, перетворюючись на феодалів, відданих російському цареві. Зображуючи Діоктита, Георгій Кониський вдався до філософської іронії (монолог Діоктита, коли до нього з’являється Смерть):

Як же тепер імію грунта оставляти?Что ділать с імінієм? Что с денег сумою?

Не приберу способу, как забрать з собою...Гіпомен постає як особа пасивна, нездатна постояти за себе. Це свідома настанова автора у змалюванні цього

образу: він приписав йому риси смиренного християнина, який не противиться насиллю ближніх своїх, тому й заслуговує після мученицької смерті бути в Раю.

Автор «Воскресіння мертвих» усвідомлював антитезу, виражену по-бароковому яскраво, — протиставлення добра і зла, правди і неправди, багатства та бідності.

Проте соціальну проблему він розв’язав банально, у традиційному релігійному дусі: зло покаране пеклом, а невинні страждання і бідність винагороджено Раєм. Тобто- Георгій Кониський вдався до традиційного моралізаторства, що цілком відповідало специфіці шкільної драми.

Барокові риси шкільної драми виявились у контрастному зіставленні драматичного й комічного. Між актами серйозної шкільної драми, яку грали «книжною» мовою, з розважальною метою виконували веселі й жартівливі інтермедії, написані доступною народною мовою. Сюжети інтермедій зазвичай зводилися до простих епізодів з народного побуту. Такими, наприклад, були сцена “іграніє свадьби” з «Олексія, чоловіка Божого», або бувальщин, дійовими особами яких виступали прості селяни, козаки, студенти. Нерідко зміст інтермедій зводився до суперечок двох персонажів: батька - сина, українця - польського пана (або німця, цигана). Поступово інтермедія вийшла на майдани та ярмаркові площі і стала самостійним театральним жанром - своєрідною попередницею жанру комедії.

Костюми й сценічне обладнання у шкільній драмі були зумовлені текстом. Алегоричні фігури або реалістичні персонажі вдягалися відповідно до уявлень про міфологічні, біблійні чи історичні постаті. Кожна дійова особа мала в руці характерні атрибути, що символізували конкретну людину. Під час вистав застосовували завісу, різні сценічні й світлові ефекти, що імітували польоти, палаючий вогонь, звуки грому, море з кораблем, що потопає серед хвиль, тощо.

Видатні українські просвітителі, автори шкільних драм Д. Туптало, Ф. Прокопович, С. Полоцький, М. Колачинський були організаторами й викладачами шкіл у Росії, Білорусі, Сербії, де вони також створювали театри та хори.