Шкільна драма XVIII ст.

Шкільна драма XVIII ст.

ХУПІ ст. позначене активним розвитком шкільної драматургії (великодні, різдвяні та агіографічні драми, мораліте, міраклі, пасійні драми, трагедії, комедії, трагі

комедії, діалоги). Чимало творів втрачено (пожежі у бібліотеці Києво-Могилянської академії у 1780 і 1811 рр.), про деякі з них залишилися тільки згадки у літературних матеріалах.

Основні тенденції розвитку шкільної драми

У XVIII ст. шкільна драма вступила у завершальну стадію свого розвитку, використовуючи надбання попереднього часу і намагаючись розширити творчий діапазон за рахунок нових пошуків.Як і раніше, створення і постановку драм здійснювали у стінах шкіл. Найпродуктивнішим осередком драматургії була Києво-Могилянська академія, де працювали викладачі поетики та автори драм Феофан Прокопович, Георгій Кониський, Митрофан Довгалевський, Михайло

Козачинський, Інокентій Нерунович.традиційна тематика шкільних драм розширилася за рахунок творів на тему національної історії («Володимир» Феофана Прокоповича, «Милість Божа» невідомого автора, «Розмова Великоросії з Малоросією» Семена Дівовича), соціальну тематику («Воскресіння мер

твих» Георгія Кониського), хоча загалом вони зберігали жанрову специфіку релігійної драми.Увиразнилися барокові стилістика і поетика шкільної драми, зокрема алегоричність зображуваних картин і змодельованих сюжетів. Для драматургії, як зауважив Вал. Шевчук, характерний принцип прообразності, який

полягає у створенні кількох пластів читання за допомогою підтекстів і натякової поетики, ш;о ускладнювало розуміння та сприймання твору. У п’єсах реалізувався бароковий принцип гри, що позначився на змісті, сутності персонажів, химерній побудові сюжету, поєднанні різнорідних компонентів (монологи, діалоги, інтермедії, хор, балет), неоднозначності трактування теми.Із часом шкільна драма, зокрема її релігійно-дидак- тичний субстрат (основа), почала втрачати своє літера

турно-художнє значення. Її зміст і форму обтяжували застарілі прийоми та способи вираження традиційних ідей, тому у другій половині XVIII ст. вона занепала, не

знайшовши реальних можливостей для творчих трансформацій та оновлення.

 

Репертуар шкільного театру

У репертуарі шкільного театру XVIII ст. було чимало творів релігійної тематики, яка залишалася актуальною. Водночас з’явилися п’єси, суголосні історичним,

політичним, етичним, естетичним запитам суспільства, різноманітні за жанрами.

Трагікомедія «Володимир» Феофана Прокоповича. Український церковний і громадський діяч, письменник Феофан Прокопович(1681—1736) навчався у Киє

во-Могилянській академії. Після закінчення Римського колегіуму св. Афанасія став викладачем поетики, риторики, філософії, фізики, геометрії, арифметики у Києво-Могилянській академії. У ЗО років — її ректором. Був прихильником кардинальних реформ Петра І, за що отримав вищий духовний сан. Організував «Учену дружину», куди входили письменники, історики, церковні діячі, які були виразниками ідеології Просвітництва.У своєму підручнику з риторики Феофан Прокопович визначав два види вимислів: вимисел самої події і вимисел способу викладу події. Про вимисел способу він писав: «Вибравши подію, поет не досліджує, як вона відбувалася, а, споглядаючи, зображує, як вона могла

відбуватися. Так він вимислює у дійових осіб різнорідні переживання душі і тіла: страх, скорботу, гнів, жадання, заздрощі, сумнів і т. д., а також тілесні переживан

ня: тремтіння, блідість, жах, волосся дибом, розшаріле обличчя, почервоніння — і додає різні рухи, відповідно до свого уявлення, тобто чи піднята рука, чи опущений

погляд, чи стоїть хто нерухомо, чи в гніві метушиться туди й сюди... Кінець кінцем, він повинен, розповідаючи про вигадані або справжні предмети, чинити зовсім так, як чинить художник, малюючи картини».До такого способу зображення подій вдався Феофан Прокопович у трагікомедії «Володимир» (1705), побудованій на основі сюжету з часів Київської Русі, коли тут офіційно запроваджували християнство. Специфіка шкільної драми, генеза якої — у християнських середньовічних містеріях, вимагала звертатися передусім до подій та персонажів священної історії. Феофан Прокопович вважав, що і в руській історії є такі події та

персонажі: хрещення Русі 988 р. та князь Володимир, який був його провідником. Письменнику довелося звернутися до історичних джерел: літописних оповідей

про хрещення Русі та діяльність князя Володимира; житія Володимира, що існувало у багатьох списках, оскільки церква вшановувала князя як святого; історіо

графічної прози другої половини XVI ст. (Густинський літопис, «Синопсис», «Хроніка із літописців стародавніх» Феодосія Софоновича). Викладеному у старовинних рукописах історичному сюжету Феофан Прокопо- вич надав нового звучання.За його визначенням, трагікомедія— рід драматичних творів, у якому «речі смішні та розважальні перемішуються із серйозними та сумними, особи низькі — із знаменитими». П’єса «Володимир» створена відповідно до теоретичних настанов, які виклав автор у своїй поетиці: складається із п’яти дій, має пролог та епілог.Пролог є звичайною передмовою, за якою йде прота- зис (перша дія), що розкриває основний зміст твору: з являється тінь убитого Володимиром брата Ярополка, яка повідомляє верховному жерцю Перуна Жериволу про намір Володимира прийняти нову віру і знищити язичницьких богів. Жеривол висловлює намір почати боротьбу із князем.в епістазисі (другій дії) відбувається розгортання подій: жерцю Курояду, який збирає людей на свято Перуна, жрець Шяр повідомляє, що він бачив у лісі Жери- вола, котрий криком скликав сили Пекла, щоб дати відсіч Христовому закону, який Володимир хоче запровадити на Русі. З’являється сам Жеривол та викликає біса світу, біса плоті та біса огуди, кожен з яких обіцяє перешкодити наміру князя: біс огуди паплюжить Христа як лиходія, біс світу намагається відволікти Володимира від чужої релігії, а біс плоті вражає князя трьомастами любовними стрілами, напоєними отрутою (так трансформується у п’єсі літописне зауваження, що у Володимира було по триста наложниць у кожному граді).jCaтacтaзиc (третя дія), що традиційно містив зображення” «перешкод та замішань», передає настрої Володимира, який вагається у виборі нової віри. Щоб розвіяти сумніви, Феофан Прокопович увів у сюжет образ грецького Філософа (персонаж запозичено з «Повісті минулих літ»), який докладно роз’яснює догми християнства. У їхню розмову втручається Жеривол, але викликає з боку князя та Філософа лише глузування та іронію.Четверта дія(продовження^катастазису) має кульмінаційний характер, наближається розв^зіса: у душі Володимира відбувається складна боротьба, про яку свідчить його монолог, що займає всю дію. Його висловлювання збігаються зі змістом і пафосом проповіді Феофана Прокоповича, виголошеної на день Володимира. Перипетії напруженої внутрішньої боротьби Володимира передано алегорично:його спокушають викликані Жери- волом біси (світу, огуди, плоті), і настають моменти, коли князь ладен похитнутися, піддатися спокусі, забу

ти настанови Філософа, але, зрештою, Володимир позбавляється «наважденія» й остаточно вирішує прийняти християнство.У п’ятій дії подано розв’язку (катастрофу). Жерці у розпачі: князь заборонив жертвопрІШопї^Нй — і вони гинуть. Всюди за наказом Володимира руйнують ідолів. В останній яві приходить Вісник і читає грамоту від князя, де проклинаються «бездушні кумири» і визнається «істинний закон Христа».Закінчується п’єса (епілог) хором апостола Андрія з ангелами, який провіщає майбутню долю Києва (натяк на літописну легенду про Андрія, котрий начебто колись побував на київських пагорбах і провістив христи

янство на Русі), а також виголошує панегірик гетьману Івану Мазепі, царю Петру І, київському митрополиту Варлааму Ясинському.Ключем до розуміння образу князя Володимира може бути виголошене Феофаном Прокоповичем «Слово в деньсвятого рівноапостольного князя Володимира».У проповіді перераховано «три неукротимиї і зіло лютиї супостати», які князь «мужественно порази» — це «мір, плоть і діявол» (у трагікомедії постають в образах біса світу, біса плоті та біса огуди), хоча у язичницькому минулому, «аки вторий Каїн лют», убив брата свого Ярополка, «от дітства во всіх сластєх плотских погруженній валялся» (у п’єсі біс плоті зараховує це до своїх «заслуг»). Однак у тому і виявляється сила духу Володимира, що він зумів подолати своє гріховне минуле і, поваливши язичницьких ідолів, яким ще недавно наказував поклонятися, запровадив християнство.Деякі дослідники (Я. Гординський, М. Судима) стверджують, що образ Володимира нагадує іншого іс

торичного героя — Івана Мазепу, на честь якого в епілозвучать слова пошани. Порівнюючи Володимира та Мазепу, вони наводять такі паралелі: убивство Яропол- ка — арешт і заслання Семена Палія; «плотські гріхи» князя — любовні стосунки Мазепи з Мотрею Кочубеїв- ною, яка йому доводилася хреш;еницею. Ці гріхи в обох випадках отримують виправдання завдяки внеску князя і гетьмана у розвиток церковної справи, культури та освіти, будівництва соборів. Очевидною є паралель Володимир — Петро І: це стосується передусім їх реформаторської діяльності.П’єса Феофана Прокоповича хоча й написана на історичну тему, проте зазнала впливу агіографічної традиції. Володимир — герой мислячий, він думає не лише про власне хреш;ення, яке може дати йому певні переваги та вигоди, а й про всю державу, її історичні перспективи: залишитися поза межами християнізованої Європи чи приєднатися до європейських держав. Уперше у вітчизняній історії постала проблема орієнтації на Європу, яку Володимир намагався розв’язати, зрозумівши момент «спеціального часу», зумовленого збігом обставин та логікоюісторичного поступу. Постать Володимира у п’єсі — драматична і трагічна водночас. Трагічності їй надає зображення історичної дійсності: початок загибелі язичництва як родової релігії (у творі це представлено у картинах повалення ідолів). Такий трагізм, однак, має пародійне забарвлення: язичницьке минуле зображено у комічному плані, сповнене іронії та їдкої сатири, зокрема у сценах, де діють жерці Жеривол, Курояд, Піяр («називні» імена у стилі класицизму). Кожен із них відповідає своєму сценічному імені. Змальовуючи жерців, Феофан Прокопович спрямовував сатиру проти сучасного йому духовенства, яке заважало державним реформам, обстоюючи задавнені церковні цінності, пріоритети церкви у державі.Феофан Прокопович дотримувався таких особливостей шкільної драми, як використання алегоричних образів, символізація зображуваного. Наприклад, алегорично зображено внутрішню боротьбу Володимира, коли йому довелося обирати нову віру. Алегоризм увиразнюють образи бісів-спокусників, наділених людськи

ми рисами, — прийом, використаний і в пізнішій європейській драматургії, зокрема у «Фаусті» Гете.

Історична драма «Милість Божа». Авторство драми «Милість Божа, що звільнила від незручно ношених образ лядських через Богдана Зіновія Хмельницького, преславного гетьмана Запорозьких військ і возвеличила його дарованими над ляхами перемогами, на незабутню таких його щедрот пам’ять репрезентована в училищах Київських у 1728 році» не доведено: припускали, що її могли написати викладачі поетики Києво-Могилянської академії Феофан Прокопович, Теодосій Трофимович, ІнокентійНерунович. «Милість Божа» привертала увагу багатьох дослідників: про неї писали М. Максимович, М. Драгоманов, П. Житецький, І. Франко, В. Петров, В. Рєзанов, М. Возняк, О. БІлецький, Я. Гординсь- кий, М. Сулима. Очевидно, така увага зумовлена зобра

женням у ній подій визвольної війни середини XVII ст., образу Богдана Хмельницького, що загалом не відповідало жанрово-тематичним канонам шкільної драми.За жанром це декламаційна п’єса, оскільки містить

багато довгих мбн^^гїі?;'іголNoтй6них декламацій та хорів. Перша дія складається переважно із монологу Богдана Хмельницького, який розкриває складне ста

новище України, уярмленої польською шляхтою:Егей, слави нашея упадок послідній!

Чого, в світі живучи, дождал козак бідний?

Докозаковалдся и ми под ляхами...

Честь и славу в нивочто нашу обращают,

Козацкоє потребить имя помишляют...

Коль тяжко угнітили

Бідную Україну тими очковими,

Поємщизнами тими, тако ж роговими,

Повимишляли к тому уже і ставщизни,

А при іних поборах і сухомельщизни.

Власноє наше добро в очах перед нами

Арендуют, і в своєм невольни ми сами.

 

Монолог гетьмана закінчується хором, який віщує, що скоро ляхам настане погибель. Друга дія також починається монологом Хмельницького, де він перед за

порозькими козаками перераховує заподіяні ляхами образи і радить підняти повстання проти них. У третій дії з’являються персоніфіковані образи: Україна просить про Божу поміч Хмельницькому в його благороднійсправі (урочиста молитва перед визвольним походом). Далі з монологом виступає Вість, яка повідомляє про перемоги козацького війська під Жовтими Водами та Корсунем, Пилявську битву, облогу Львова. Україна радіє цим звісткам. Четверта дія розгортається перед Золотими воротами у Києві: тут зустрічають Богдана Хмельницького, який проголошує свій черговий монолог. Слова гетьма

на актуально звучали у час постановки п’єси, коли козацтво пристосовувалося до нових умов — колонізації

України Росією:

Слави іш;а, богаство ви за ничто майте.

Не той славен, которий многа лічит стада,

Но іже многих врагов своих шлет до ада...

Не обидите ни чим братія своєя:

Кто лісок добрий, или хуторец порядний.

Кто став, кто луку, кто сад імієт ізрядний,

Боліть или завідіть тому не хотите.

Як би его привлаш;ить к себі не иприте.

 

У цьому монолозі, побудованому за принципом уявлюваного можливого, Хмельницький не тільки повчає як визнаний герой нації, а й передає своєрідний за

повіт своїм нащадкам.У п’ятій дії Україна радіє Милості Божій, яка допо

могла їй звільнитися від ворогів, а Догляд Божий пророкує Україні «непохитне блаженство». Проте, співаючи похвалу Богдану Хмельницькому, хор патетично

прославляє Петра І і покладає сподівання на нових російських царів, під рукою яких, мовляв, Україна буде щасливою. Хоча у драмі наявний і алегоричний план

зображення: відтворено справжнє становище України не тільки з погляду історичності переказаних подій, а й становища України наприкінці 20-х років ХУПІ ст., коли внаслідок колонізаторської політики Росії українське козацтво перестало функціонувати як останній оплот вольності та незалежності, йдучи на службу до самодержавців, перетворюючись на земельних магнатів, прибираючи до рук власність дрібних козаків і селян. Отже, у драмі актуалізувалася історична пам’ять українців, демонструвалася відданість російському цареві, закладалися основи малоросійської психології.

П’єса «Воскресіння мертвих» Георгія Кониського.Народився Георгій Кониський

(1717—1795) в Ніжині, навчався  у Києво-Могилянські академії, де  згодом ви

кладав поетику і філософію. Був ректором академії, а в 1755 р. — висвячений у сан єпископа. Відкрив у Могилеві школу, вів проповідницьку діяльність, став членом

російського Синоду, його літературна спадщина складається із віршів, проповідей, промов («слів»), п’єси, йому приписують авторство «Історії русів».Порушивши соціальну тематику, Георгій Кониський продовжив традиції шкільного театру. Його п’єса — алегоричне дійство, що складається з прологу, п’яти дій, епіло^ з кантами; до неї додано п’ять інтермедій, які за своєю тематикою та персонажами перегукуються зі змістом та проблематикою основного твору. За жанром «Воскресіння мертвих» (1746) належить до трагікомедій, які Георгій Кониський у своїй поетиці «Правила поетичного мистецтва» (1746) тлумачив як поєднання

справ смішних, жартівливих з поважними та сумними, персонажів низького походження із шляхетними.Сюжет «Воскресіння мертвих» полягає в тому, що Діоктит (з грецької — гнобитель) захоплює майно Гіпомена (з грецької — той, що терпить), а потім наказує своїм челядникам убити його. Реалістичний план зобра

ження далі змінюється метафізичним: страждалець і «невинно убіенний» Гіпомен потрапляє в Рай, а Діокти- та вражає хвороба, до нього являється Смерть з косою,