Реформи князів Київської Русі

      ВСТУП

       За часів Київської Русі існував адміністративно-територіальний поділ, тобто були землі-князівства. У IX-XII ст. Територія сучасної України поділялася на Київську, Чернігово-Сіверську, Переяславську, Волинську і Галицьку землі, які входили до складу Київської держави. Деякі менші землі, через низький економічний і політичний рівень розвитку, входили до складу Київського Князівства, зокрема полянська (Руська), Турово-Пінська і Древлянська землі. Землі-князівства поділялися на волості, центрами яких були міста – «городи». За політичним устроєм Київська Русь являла собою державне утворення у формі монархії. На чолі держави стояв великий князь київський, який зосереджував у своїх руках усю повноту законодавчої, виконавчої, судової і військової влади. Внутрішнє управління державою здійснювали численні княжі управителі. На найвищі адміністративні посади призначались представники великокнязівського роду або намісники (посадники) і тисяцькі. Згодом провідне місце серед київських урядовців займав двірський, або дворецький, основна діяльність якого була пов’язана з управлінням князівським двором. Розгляд судових справ здійснював сам князь. За дорученням князя судові функції міг виконувати хтось із бояр, найчастіше дворецький. На місцях судочинством найчастіше займався спеціальний київський урядник – тивун (тіун). Найрізноманітніші функції при дворі виконували печатник, стольник, покладник, сідлецький, а також дрібніші чиновники – биричі, отроки, дітські, городники, митники та ін. З середини XII ст. розпочався процес занепаду Київської держави. Безпосереднім спадкоємцем політичної і культурної традиції Київської Русі стало Галицько-Волинське князівство, яке продовжило ранній період української державності. Згодом у склад Галицько-Волинської держави було об’єднано значну частину української етнічної території.

Після тривалої боротьби між  синами князя Святослава київський  стіл зайняв його син Володимир Святославович. Володимир ліквідував владу племінних  князів і змінив її практикою посадження у землях Русі своїх синів. Князь  заклав систему оборони пд. кордонів держави, відбивав напади печенігів. Після  спроби проведення язичницької реформи (980) Володимир запровадив 988 християнство як державну релігію.

За князювання великого князя  київського Ярослава Мудрого проведено  ряд важливих державних реформ. Найбільше  значення мало укладення збірник  законів «Руська Правда», які  регулювали усі відносини давньоукраїнського життя. Ярослав Мудрий проводив активну  зовнішню політику, уклав ряд вигідних для Русі династичних шлюбів своїх  дітей з іноземними володарями. 1054 князь узаконив «горизонтальну»  практику успадкування великокнязівського столу (старійшинство), призначив першого  рус.митрополита Іларіона, сприяв розвитку науки та культури. У роки                           правління Ярослава Мудрого Київська Русь досягла найбільшої могутності. Високого рівня досягла культура Київської Русі. Ще до ІХ ст. місцеве населення користувалося абеткою із 27 символів. Для письма використовувались береста і пергамент. У роки правління Володимира Великого в Києві, Новгороді та інших містах засновано перші школи. При Софії Київській Ярослав Мудрий створив першу бібліотеку. Володимир Великий один із найвизначніших діячів Київської держави. Володимир Великий значно розширив і зміцнив кордони Київської Русі. 981 здійснив похід на захід проти польських князів, які намагалися захопити руські землі, та зайняв Перемишль і Червенські міста. За Володимира Святославовича до складу Київської держави входили також Закарпатська Русь і Тмутаракань. Володимир Великий воював з в’ятичами, ятвягами, радимичами, волзькими болгарами і хорватами. Для захисту від кочівників збудував укріплену лінію з містами-фортецями по р. Стугні, Десні, Ірпені, Трубежу й Сулі. Завершив        об ‘єднання всіх руських земель у складі Київської держави. Кочові печенізькі орди становили дедалі більшу небезпеку, і боротьба проти них ставала для Русі життєвою необхідністю. Очолив її Володимир Святославович, уся діяльність якого була спрямована на зміцнення внутрішнього та зовнішнього становища країни. Протягом 981-993 рр. він здійснив походи на ятвягів, в’ятичів, хорватів, після чого завершився тривалий процес формування державної території київської Русі. В кожному князівстві Володимир посадовив своїх синів або посадників. Отже, з автономністю давньоруських земель було покінчено. Політичне об’єднання держави вимагало  проведення релігійної реформи. Спершу Володимир намагався піднести авторитет язичеських богів, для чого спорудив у Києві нове святилище з ідолами Перуна, Сімаргла, Стрибога, Хорса, Дажбога і Мокоша. Однак, збагнувши незабаром, що язичество зжило себе і більше не відповідає рівневі розвитку Київської Русі, Володимир рішуче порвав з ним. У 988р. на Русі як офіційна державна релігія було запроваджено християнство в його візантійсько-православному варіанті. Цим актом Русь остаточно визначила своє місце в Європі. Значно розширилися її економічні та культурні зв’язки з багатьма європейськими країнами. А на самій Русі бурхливо розвивалися писемність, література, мистецтво, архітектура. Нова релігія справила великий цементуючий вплив на процес формування давньоруської народності, сприяла зміцненню державної єдності Русі. Після смерті Володимира в 1015 р. між його синами розгорілася боротьба за великокнязівський стіл. Перемогу в ній здобув Ярослав Мудрий. Період його князювання позначився новим піднесенням Київської Русі та її столиці. Одночасно з масштабною розбудовою Києва він здійснював енергійні заходи щодо зміцнення південних кордонів Русі. Була зведена нова оборонна лінія вздовж Русі. Ярослав приділяв велику увагу посиленню християнства, добре розуміючи його ідеологічне значення в житті країни. Ще за Володимира церква одержала спеціальний статут, який визначав її місце в системі державного управління, а при Ярославі церковні привілеї ще більше розширилися. В усіх великих містах розгорнулося будівництво православних храмів, заснувалися монастирі. За Ярослава значно поширилися міжнародні зв’язки Київської Русі. Вона підтримувала відносини з Візантією, Польщею, Угорщиною, Францією, Німеччиною, скандинавськими країнами.

1. Адміністративна реформа

          Входження до Київської Русі за часів Володимира основних союзів давньоруських земель не означало ліквідації їхнього автономізму. Величезні простори держави, слабкість князівського адміністративного апарату робили

владу племінних вождів та князів на місцях майже безмежною. Намагаючись  зміцнити великокнязівську владу, Володимир  провів адміністративну реформу, суть якої полягала в тому, що землі князівства, де правили залежні від нього  місцеві правителі, передавалися дванадцятьом синам князя, великокнязівським  посадникам та наближеним боярам. Внаслідок  зламу сепаратизму племінної

верхівки на зміну родоплемінному поділу давньоруського суспільства  прийшов територіальний поділ, що є  однією з основних ознак сформованої  державності.

2. Укріплення кордонів Русі

          Замість далеких походів Володимир зосередився на захисті власних володінь. Щоб протистояти загрозі з боку печенігів, він збудував розгалужену мережу укріплень, а також нові міста на південь від Києва. Оборонні війни, на які почав звертати увагу Володимир, лише сприяли зміцненню кордонів Русі.  
Дуже багато зусиль було витрачено на укріплення південного кордону. Печеніги, які вже за князювання Ігоря та Святослава зайняли чорноморські степи, дійшли тепер до того, що безперервно нападали на прикордонні оселі, захоплюючи навіть час від часу Київ. Літопис вказує: «Була боротьба велика безперестанку». Про героїчні змагання українського населення з південним степовим ворогом залишилися напівлегендарні свідчення, наприклад, про облогу Білгорода, коли міщани перехитрили печенігів, ніби мають великі запаси поживи. Володимир особисто на чолі своєї дружини обороняв кордон, зустрічаючи печенігів то під Києвом, то під Переяславом.  
Князь також був змушений організувати оборону в інший спосіб: побудувати оборонні укріплення. Він почав розбудовувати прикордонні фортеці. Було побудовано низку городів над річкою  Стугною на південь від Києва і над Десною, Трубежем, Сулою на Лівобережжі. Залишки цих укріплень збереглися і по сьогоднішній день. Така система укріплень нагадує римський лімес. Можливо, Володимир проектував його на основі візантійських фортифікацій. Відтак, оборонна політика Володимира сприяла визнанню Київської держави. Говорячи сучасною мовою, оборонна реформа сприяла підвищенню статусу Київської держави в очах світової спільноти.

З. Зовнішньополітична реформа

          Відповідно до змін у внутрішній політиці, Володимир повів також зовнішню політику. Він залишив далекі воєнні походи, які залюбки проводили його попередники. Він пішов за голосом громади, яка вимагала від князя, щоб він беріг народні сили. То ж Володимир вів тільки оборонні війни. Знову порушуючи традицію попередників, він звернув свій погляд на Захід і також додав до своїх володінь землі сучасної  західної України. Можливо, в цьому є один негатив, адже цим було покладено початок довготривалому суперництву з поляками за цей регіон .

           Важливими були також і зв’язки з західними племенами. Західні племена – дуліби, хорвати, тиверці, вже за Олега були у зв’язках з Києвом, і як союзники брали участь у поході на Візантію. Потім вони увійшли до складу Київської держави. Ддя Русі західні землі мали значення передусім як постачальники солі, якої багаті поклади були на Підкарпатті. Час від часу, коли печеніги опанували степи і почали замикати дорогу до чорноморських соляних озер, галицька сіль здобула ще більшу ціну. Через західні землі проходили також торгові шляхи – на Волинь, до Польщі та Німеччини і на Перемишль до Угорщини. Це було причиною того, що 981 року Володимир пішов походом на Захід і зайняв Перемишль, Червен та ін.

             Пізніше Володимир зайнявся дальшим забезпеченням західного фронту. В 982 році було підкорено в’ятичів. 983 року він здобув землю ятвягів, войовничого литовського племені між Бугом і Німаном. 993 року Володимир ходив на хорватів. Власне, ці походи викликали напруження між Києвом та Польщею. Він також змусив литовських ятвягів визнати його верховенство. Пізніше літопис зафіксував, що Володимир ходив також походом у Польщу. Згодом дві країни перестали ворогувати, і Володимир навіть одружив свого сина Святополка з дочкою польського князя Болеслава Хороброго.  
Все це свідчило насамперед про його дипломатичний хист. Володимир також встановив загалом дружні стосунки з поляками, угорцями і чехами. Імовірно, були встановлені зв’язки з Німеччиною, що також мала провідне становище в Європі. В основі цієї західної орієнтації лежало його прагнення підпорядкувати собі головні торгові  шляхи на Константинополь – важливий політичний, культурний, торговий центр тогочасної епохи.

Внаслідок виваженої політики володіння князя стали найбільшими  в Європі. Вони загалом охоплювали близько 800 кв. км.

4. Військова реформа

         Військова реформа була спрямована як на посилення обороноздатності країни, так і на зміцнення особистої влади великого князя. її суть полягала в ліквідації «племінних» військових об'єднань і злитті військової системи з системою феодального землеволодіння. Володимир активно роздавав «мужам лучним» земельні володіння  в прикордонних районах Русі, зобов'язуючи їх до військової служби. Ця реформа мала кілька важливих наслідків: вона дала змогу надійно укріпити південнірубежі від нападів кочівників; сформувати боєздатне, віддане князю військо; створити нову, або молодшу, знать-дружину, цілком залежну від великого князя, яка стала своєрідною противагою місцевому боярству.

5. Фінансова реформа

          Володимир розпорядився карбувати золоті та срібні гроші – золоті монети «златники» і срібні монети – «срібники». На аверсі цих монет поміщено зображення Володимира, а також напис: «Володимир на столі, а се його злато» (сребро).  Ця реформа дозволила значно зміцнити становище Київської Русі.

6. Релігійні реформи Володимира.

           Релігійна реформа Володимира взагалі була першою за часом. Одразу ж по утвердженні на київському столі князь «поставив ідолів на горбі над двором теремним (княжим) Перуна дерев'яного, а голова його срібна, а вус золотий, і Хорса, Дажьбога, і Стрибога, і Сімаргла, й Мокош», як свідчить Нестор-літописець. Мова йде про влаштування своєрідного пантеону язичницьких богів, у якому було зібрано слов'янських і неслов'янських богів з богом-громовержцем Перуном на чолі.

          Однак ще на початку нашого століття історики знайшли в джерелах докази на користь того, що насправді Володимир запровадив на Русі культ самого лише Перуна, а інші боги (ідоли) з'явились у літописі лише в 70-х рр. XI ст. Виходить, князь прагнув до монотеїстичного культу, вважаючи, напевне, що його одноосібній верховній владі має відповідати єдиний для всіх у державі бог. Але реформа була приречена на неуспіх. Стара, віджита язичницька віра не відповідала новим відносинам у суспільстві, що швидко оновлювалось. Отже, природно, що згодом Володимир вирішив запровадити на Русі християнство як державну релігію. Історики, синтезувавши свідчення вітчизняних та зарубіжних джерел, так відтворюють цю подію 986р. Візантія програла війну Болгарії, в країні посилилася боротьба земельних магнатів проти братів — імператорів Василія II і Константина. Василій II спішно вирядив послів до Києва, щоб просити військової підтримки у руського князя Володимир пообіцяв допомогу, запросивши за неї велику ціну руку сестри імператора Анни. Василію II після роздумів і зволікань довелося погодитися на цей нечуваний доти шлюб Анни з князем — язичником. У свою чергу, Володимир зобов'язався охреститися й незабаром виконав свою обіцянку.

         Велике на той час шеститисячне, добре озброєне й вишколене руське військо допомогло Василію II здолати феодальну опозицію. Імператор зміг перевести дух і підступно порушив головну умову угоди з Володимиром відмовся видати за князя сестру. Щоб таки змусити Василія II додержати слова, київський володар 989 р обложив місто Херсон, що було опорою візантійського панування у Криму, і влітку того року здобув його Імператорові довелося спішно прислати Анну до Херсона, де вона урочисто взяла шлюб з Володимиром Навесні 990 р князь з молодою дружиною повернувся до Києва й заходився насаджувати християнство «Наказав будувати церкви й ставити їх на тих місцях, де раніше стояли ідоли», — повідомляє «Повість» Руські люди неохоче відмовлялися від віри батьків і дідів. Тому християнізація Русі розтяглася на кілька століть Але вирішальний крок на тому шляху було зроблено. 
         Запровадження християнства в Київській Русі мало позитивні наслідки. Воно зміцнило авторитет і владу князя, сприяло розбудові держави Значний поштовх дала нова ідеологія піднесенню давньоруської культури. Лише з часу «хрещення Русі» у ній поширилися писемність і книжність, руські люди познайомилися з кращими здобутками світової літератури і науки. В Києві, а далі повсюдно на Русі почали влаштовувати школи й книгописні майстерні (скрипторії), і незабаром східнослов'янська країна стала однією з найкультурніших у середньовічній Європі. Запровадження християнського віровчення ввело Давньоруську державу до кола християнських країн світу, зробивши можливими рівноправні й плідні взаємовідносини між нею та Візантією, Германією й іншими державами.

 
В часи князювання Володимира Святославича завершується другий етап у складанні  державності на Русі. Третій, заключний, етап припадає на роки правління в Києві його сина Ярослава (1019—1054).

2. Реформи Ярослава Мудрого

Ярослав Мудрий, син Володимира Святославовича й варязької княжни Рогніди, проводив активну зовнішню і внутрішню політику, докладав чималих  зусиль для зміцнення єдності  своєї держави та для зміцнення  єдності своєї держави та для  її централізації. Часи князювання Ярослава Мудрого вважають періодом найбільшого  піднесення Київської держави; із цим  князем пов’язують розквіт культури, писемності й наукових знань.

Першочерговим завданням  Ярослава так само, як і його батька Володимира, був захист рідної землі від страшних ворогів—печенігів причорноморських степів. Він продовжив діяльність батька щодо фортифікування південних рубежів держави й «почав ставити міста по Росі» Серед тих міст були Юр'їв, Корсунь, Треполь. Але й ця захисна лінія не допомогла 1036 р. величезна орда печенігів прорвала її й оточила Київ. Тоді Ярослав, як оповідається в «Повісті», «виступив з міста й вишикував дружину, й поставив варягів (скандинавських найманців — Авт ) у центрі, а на правому боці киян, а на лівому крилі новгородців І була січа зла, і ледве здолав їх надвечір Ярослав» Печеніги були розгромлені й назавжди відігнані від рубежів Руської землі. 
          Ярославу Володимировичу довелося протягом тривалого часу дбати й про захист західних кордонів Київської держави, відвойовувати у польських феодалів землі. Вони були загарбані Болеславом Хоробрим 1018 р. , коли той повертався з походу на Київ на підтримку зятя Святополка 1030 р. Ярослав звільнив від поляків волинське місто Белз, а наступного року разом із братом Мстиславом відвоював у них і возз'єднав з Давньоруською державою всю Червону Русь. Продовжуючи зміцнювати західні рубежі країни, він провів кілька успішних походів проти агресивних ятвязьких (1038) і литовських (1040) племен. Поліпшенню оборони західних кордонів сприяло й існування м Ярослава на р Сян У 30 —40-х рр військо Ярослава Володимировича успішно звоювало проти угро-фінського племені чуді на півночі Русі та в Прибалтиці, де було збудовано на честь князя місто Юр'їв.

          У Ярослава, як і в його попередників, головним напрямком зовнішньої політики був південний. Протягом майже всього часу його князювання в Києві русько-візантійські відносини були дружніми. Добірні руські дружини воювали разом з візантійськими легіонами за тисячі верст від батьківщини. Наприклад, 1038—1041 рр. Візантія була змушена захищати Сицилію від арабів і змогла втримати острів за собою з допомогою руського союзного корпусу. 
Та 1043 р. спалахнула русько-візантійська війна, спричинена зміною політичного курсу нового імператора Константина IX Мономаха, що недружньо повівся з Ярославом, почав чинити перешкоди руським купцям у Константинополі та інших містах імперії Морський похід русів на Царгород був невдалим. Тоді Ярослав направив послів до Германії й ряду інших європейських країн, збиваючи коаліцію проти Візантії. До того ж переможці самі потребували допомоги в боротьбі проти навали печенігів. Тому імператорові довелося шукати шляхів замирення з Руссю. Підписана 1046 р. русько-візантійська угода була незабаром скріплена шлюбом сина Ярослава Всеволода з дочкою Константина IX Марією.