Причини загибелі та падіння Західної римської імперії

 Під час великого  переселення народів кінця IV—V  ст. сталися в небачених раніше  масштабах переміщення численних  народів, племінних союзів і  племен Східної і Центральної  Європи. Вони зробили величезний  вплив і на соціально-економічні  відносини, і на політичне положення  як в Європі, так і в усьому  Середземномор’ї, на розпад Західної  Римської імперії, наблизили кінець  всього античного світу.

 Такі були корінні  особливості і конкретні форми  прояву соціальної революції,  в процесі якої рушилися антично-рабовласницьке  римське суспільство і його  державність в західній частині  колишньої Середземноморської імперії [8, c. 105].

РОЗДІЛ II. Розпад і загибель Західної Римської імперії

На початку V ст. центральному уряду, на чолі якого стояв опікун малолітнього імператора Гонорія (395—423 рр.), вандал за походженням, Стіліхон, довелося вирішувати два невідкладні  завдання — відбиття варварських  вторгнень в Італію і пригнічення  сепаратистського руху в Галлії.

 У 401—402 рр. насилу вдалося  відбити нашестя вестготів на  чолі з Аларіхом і відновити  з ними договірні відносини.  У 404—405 рр. Італія переживала  страшну небезпеку від вторгнення  із-за Східних Альп полчищ гота  Радагайса, який дійшов до Флоренції,  але був наголову розбитий  неподалік від цього міста.  Ці вторгнення показали, що найсерйозніша  небезпека загрожує центру держави,  Італії, і безпосередньо столицям  держави — історичній столиці  місту Риму і резиденції імператора, якою стала сильно укріплена,  оточена важкопрохідними болотами  Равенна. Для захисту імператорської  столиці Стіліхон перевів в  Італію частину маневрених польових  військ з Британії і Галлії, послабляючи тим самим оборону  рейнських кордонів і усій  Галлії [5, c. 139].

Відведення частини військ означало, що Імперія фактично залишала західні провінції напризволяще. Цим негайно скористалися племінні коаліції аланів, вандалів і свевів, які прорвали в 407 р. рейнський кордон і, форсувавши Рейн, увірвалися в Галлію, спустошуючи усе на своєму шляху. Галло-римська аристократія була вимушена узяти справу оборони провінцій  у свої руки. Війська, що стоять у  Британії і Галлії, проголосили імператором  Костянтина (407—411 рр.), якому вдалося  відновити положення на рейнському кордоні, відтіснити вандалів і свевів в Іспанію, дещо стабілізувати внутрішню  обстановку в самій Галлії, подавити активність багаудів.

Зміцненню позицій узурпатора Костянтина в Галлії сприяла бездіяльність  центрального уряду, зайнятого відображенням  нової загрози Італії з боку того ж Аларіха, що знаходився в Іллірії. У 408 р., після усунення від влади  і вбивства всемогутнього тимчасового  виконавця Стіліхона, придворне угрупування, що прийшло до влади, розірвало союзні відносини з Аларіхом і його війська знову рушили на Італію. Аларіх цього разу обрав шлях на Рим і осінню 408 р. взяв в облогу «вічне місто». Лише ціною великого викупу жителям Риму вдалося добитися зняття облоги і відходу вестготів [9, c. 230-231].

 Спроби Аларіха домовитися  з Равенною про прийнятний  мир були знову зірвані придворним  угрупуванням, і Аларіх з метою  залякування равеннського двору  повів свої війська на слабозахищенний  Рим. По дорозі на Рим до  готів приєдналися збіглі раби. Рим, кинутий напризволяще, не  отримав ніякої підтримки від  імператора, який сховався в укріпленій  Равенні, був узятий 24 серпня 410 р. (причому ворота Риму були відкриті  міськими рабами) і жорстоко розграбований. 

Падіння Риму справило найсильніше  враження на сучасників. Рим, завойовник стількох держав і племен, історична  столиця світової держави, символ римської потужності і цивілізації, «вічне місто», сам став жертвою варварських  дружин. Падіння і жорстоке розграбування  Риму в усіх культурних людей Середземномор’я  пробудило розуміння приреченості взагалі Римської держави, близького  заходу імперії, її культури, усього громадського устрою. Один з видатних діячів християнської  церкви початку V ст. єпископ міста  Гіппона Регія Августин під впливом  цієї катастрофи почав роботу над  своїм знаменитим твором «Про град божий» (412—425 рр.), в якому розмірковував  над причинами зльоту і падіння  земних царств, у тому числі і  Римській імперії, і розвивав свою концепцію  божественного граду, що йде на зміну  земним царствам [6, c. 74].

 Імперський уряд в  Равенні після 410 р. опинився  в дуже скрутному становищі.  Вестготи (після несподіваної смерті 34-річного Аларіха в 410 р. конунгом  готів був проголошений його  племінник Атаульф), що розграбували  Рим, блокували Італію, самозваний  імператор Костянтин правив в  Галлії, а в Іспанії господарювали  полчища аланів, вандалів і свевів. Імперія розвалювалася. У цих  умовах Равенна була вимушена  змінити свою політику по відношенню до варварів і піти на нові поступки: замість звичайного найму варварських загонів на службу Імперії, як це робилося ще в IV ст., західноримські імператори були вимушені погодитися на створення напівсамостійних варварських державних утворень на території Імперії, яка зберігала примарний суверенітет над ними. Так, в 418 р., для того, щоб видалити небезпечних вестготів з Італії і в той самий час звільнитися від узурпаторів, вестготам на чолі з королем Теодорихом була надана для поселення Ахвітанія — південно-західна частина Галлії.

 Вестготи оселилися  тут на постійне проживання  усім плем’ям, з дружинами  і дітьми. Їх воїни і знать  отримали земельні наділи за  рахунок конфіскацій від 1/3 до 1/2 землі у місцевого населення.  Вестготи приступили до налагодження  власного господарства, використовуючи  діючі в їх середовищі правові  норми і звичаї. З місцевими  жителями, римськими громадянами  і землевласниками, у яких продовжували  діяти норми римського права,  були встановлені певні відносини.  Вестготи розглядалися як завойовники,  хазяї усієї території, хоча  вважалися союзниками (федератами) імператорського двору. Таким  чином, в 418 р. виникло перше  варварське королівство на території  Західноримської імперії [4, c. 103-104].

 Ще в 411 р. равеннський  двір визнав в якості федератів  Імперії племінні утворення свевів, що міцно осіли в північно-західній  частині Іспанії, і вандалів, які,  проте, не змогли закріпитися  в Іспанії і, скориставшись  запрошенням африканського намісника  Боніфація, не без згоди Равенни,  в 429 р. переправилися в Африку, утворивши там Вандальске королівство  на чолі з королем Гензеріхом. На відміну від вестготів, що  підтримували мирні відносини  з місцевими жителями, вандали  у своєму королівстві встановили  жорсткий режим по відношенню  до римського населення, у тому  числі до землевласників, християнських  ієрархів, руйнували міста, піддавали  їх грабежам і конфіскаціям, перетворювали  жителів на рабів. Слабкі спроби  провінційної адміністрації і  самого равеннського двору змусити  вандалів до покірності не  призвели ні до яких результатів,  і в 435 р.

 Імперія визнала офіційно  Вандальске королівство як союзника  Імперії з формальним зобов’язанням  вносити щорічну подать Равенні  і захищати інтереси імператора. Значна частина африканських  провінцій була фактично втрачена [2, c. 210].

 Іншими варварськими  утвореннями на території Імперії  стали королівства бургундів,  що виникло в Сабаудії, тобто  у південно-східній Галлії (443 р.), і англосаксів в південно-східній  частині Британії (451 р.). Нові напівсамостійні  варварські королівства підкорялися  розпорядженням імператорського  двору лише у тому випадку,  якщо це відповідало їх інтересам,  але частіше проводили власну  політику. Імператори були безсилі  привести їх до покори.

Уміло маневруючи в складній політичній обстановці, равеннський  двір в 420—450-х роках ще зберігав видимість існування Західної Римської імперії, в якій варварські королівства  і області вважалися її складовими частинами. Деякій згуртованості Західної Римської імперії сприяла страшна  небезпека, яка стала погрожувати  їй з боку племен гунів.

Гуни, в 377 р. захопили Паннонію, у кінці IV — на початку V ст. поводилися відносно спокійно і не були серйозної  небезпекою для Риму. Навпаки, римляни  охоче вербували загони гунів  для досягнення своїх військово-політичних цілей. Наприклад, один з відомих  римських полководців, що користувався великим впливом при дворі  імператора Валентініана III (425—455 рр.), Флавій Аецій часто використовував наймані загони гунів проти інших  племен — бургундів, вестготів, франків, багаудів та інших [3, c. 200].

 Проте до початку  440-х років відбувається різке  посилення військової активності  гунів на чолі з їх проводирем  Атіллою (434—453 рр.). Гуни приєднують  до свого союзу ряд племен  і, користуючись слабкістю як  Західноримської імперії, так  і Візантії (Візантія у цей  час вела важкі війни з вандалами  в Африці і з персами на  Євфраті), починають спустошливі  набіги на області Балканського  півострова. Візантійцям вдалося  частково відкупом, частково військовою силою відбити напад гунів, і вони на початку 450-х років вторглися на територію Галлії, грабуючи і спалюючи усе на своєму шляху. Полчища гунів представляли смертельну небезпеку не лише для галло-римлян, римських громадян, землевласників, але і для численних варварських племен, що живуть в Галлії на території Імперії і вже скуштували блага римської цивілізації.

Проти гунів була створена сильна коаліція з франків, аланів, армориканців, бургундів, вестготів, саксів, військових поселенців — летів і  рипаріїв. За іронією долі коаліцію антигуна очолив Флавій Аецій, що раніше охоче використовував наймані загони гунів в інтересах Імперії.

Вирішальна битва —  одна з найбільших і кровопролитних битв старовини — сталася на Каталаунських  полях в червні 451 р. За відомостями  готського історика Іордана, втрати з обох боків склали величезну  цифру— у 165 тис. воїнів, за іншими відомостями  — 300 тис. Гуни потерпіли поразку, їх велике і неміцне державне об’єднання почало розпадатися, а незабаром  після смерті Атілли (453 р.) остаточно  розвалилося [7, c. 218-219].

РОЗДІЛ III. Крах Західної Римської імперії

Боротьба з гунами, хоч  і привела до розгрому цього племінного союзу, виснажила ресурси імперії. Імператорський двір вже знаходився не в Римі, а в Равенні, при ньому  точилися інтриги. Імператор боявся популярності Аеція як переможця  гунів і значного політичного  діяча того часу, тому й наказав  його вбити. А у 455 р. сам імператор  Валентиніан був убитий одним  з воєначальників Аеція. Після цього  імператорський престол переходив  з рук в руки, імператори були ставлениками армії, Візантії, різних груп знаті і навіть германців. За 21 рік змінилось 9 імператорів [4, c. 109].

   У травні 455 р. вандали  знову нагадали про себе Риму. Їх флот увійшов у гирло  Тібру, імператор не зміг організувати  оборону і вандали захопили  місто, піддавши його ще не  баченому пограбуванню та руйнуванню. 14 днів вандали громили Рим,  вражаючи і жахаючи його жителів  безцільним і жорстоким нищенням  пам`яток культури. Так з`явився термін «вандалізм», який означає тупе й безцільне нищення.

   Вандали не затримались  у Римі, але імперія вже не  мала сил захищатись від просування  варварів. Бургунди захопили Ліон, рушили вниз по Роні і завоювали  землі в Галлії, де й осіли.  Великі території в центральній  Галлії зайняли вестготи. Римляни  намагались використати їх в  Іспанії для боротьби з багаудами  і свевами, і вестготи їх  дійсно перемогли, але самі  залишились на Піренейському  півострові [6, c. 84].

   Уряд не міг  допомогти віддаленим від Італії  провінціям. Ще в 408 р. були забрані  легіони з Британії. Її населення,  щоб захиститись від нападів  кельтів з Ірландії та Шотландії,  запросило плем`я саксів і виділило  їм землі в Кенті. Але сакси  перестали коритися римській  владі і разом з англами  та ютами захопили більшу частину  острова, відтіснивши романізоване  населення на захід.

   Навіть в самій  Італії влада імператора в  значній мірі залежала від  підтримки армії, де переважали  германці. У 476 р. вони, не раз  вже домагаючись підвищення платні, зажадали земель для поселення.  Їх воєначальник Одоакр з племені скірів підняв повстання і скинув останнього римського імператора - малолітнього Ромула Августула. Самого Одоакра військо проголосило конунгом, він правив Італією 17 років, не вважаючи себе імператором. Знаки імператорської влади були ним відіслані у Константинополь імператору Зенону. Західна Римська імперія припинила своє існування.

   В падінні Західної  Римської імперії важливу роль  відіграли два фактори - внутрішня  криза, що виявлялась у всіх  сферах життя і навала германців,  які нанесли імперії вирішальний  удар [9, c. 234-235].

ВИСНОВКИ

Таким чином, на підставі викладеного  вище, варто зробити наступні висновки:

Особливістю Західної Римської імперії є послаблення центральної  влади римського імператора і  її знищення як політичної надбудови, а також поступове формування на території Імперії самостійних  політичних утворень — варварських  королівств.