Причини загибелі та падіння Західної римської імперії

 

ЗМІСТ

ВСТУП……………………………………………………………………3

РОЗДІЛ I. Загальний стан в Західній Римській імперії в V ст……….5

РОЗДІЛ II. Розпад і загибель Західної Римської імперії………………10

РОЗДІЛ III. Крах Західної Римської імперії………………………….15

ВИСНОВКИ……………………………………………………………..17

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ……………………………..19

 

ВСТУП

Актуальність  теми. Спочатку Рим являв собою лише маленьку громаду серед багатьох інших подібних же общин середньої Італії. Борючись за своє існування, маленька civitas Roma поступово росте, поглинаючи в себе інші сусідні civitates, і міцніє у своїй внутрішній організації. Чим далі, тим все більш і більш розширюється її територія, розповсюджується на всю Італію, захоплює прилеглі острови, перекидається на все узбережжя Середземного моря, - і на сцені історії з'являєтьс...я величезна держава, що об'єднує під своєю владою майже весь тодішній культурний світ…Рим став синонімом світу.

Як і на прикордонних землях Римської імперії, у Центральній  та Середній Європі виникли численні союзи племен. Поки імперія була сильною, вона стримувала їх, але у III—IV ст. для виконання цієї ролі сил  у Риму вже не вистачало. У 70-х  роках IV ст. в Європу зі сходу вирушили племена гунів. Вони прогнали з міст чимало союзів племен, які почали переселятися на землі Римської держави, тікаючи  від гунів. Ослаблена імперія  не могла чинити опору цьому руху величезних мас народів. Історики назвали  цей час добою Великого переселення  народів, що розтягнулась на декілька століть.

Дозволивши готам оселитися  в межах імперії, римляни зажадали від них сплати податків. Збір податків здійснювався жорстоко, довівши готів  до відчаю і повстання. До готів приєдналися  раби і колони. Проти повсталих  виступив імператор Валент з військом. 9 серпня 378 р. біля Адріанополя відбулася  вирішальна битва, в якій римляни  були розгромлені. Лише наступному імператору Феодосію Великому вдалося приборкати повстання.

У 395 р. Римська імперія  остаточно поділилася на дві частини  — Східну і Західну (столиця Равенна). Через декілька років після поділу держави в її західну частину  вторглися войовничі загони давніх ворогів Риму — готів, на чолі з  вождем Аларіхом.

 

Мета роботи полягає в конструктивному, і головне, в об’єктивному підході до висвітлення загального стану в Західній Римській імперії, а також в аналізі причин і умов, які призвели до загибелі та падіння імперії.

Відповідно до мети постають найбільш важливі завдання дослідження:

• охарактеризувати стан Західної Римської імперії;
• визначити мету і напрямки політики Західної Римської імперії;
• провести комплексний аналіз причин загибелі Західної Римської імперії;
• дослідити умови падіння та краху Західної Римської імперії.

Об’єктом дослідження є Західна Римська імперія.

 Предметом  дослідження є комплекс геостратегічних, політико-тактичних, економічних та інших причин і передумов, які сприяли загибелі та падінню Західної Римської імперії.

Теоретико-методологічну  основу дослідження складають праці провідних вчених і фахівців, зокрема Аннерса Е., Бірюкова Ю., Ковальова С., Кузніцина А., Куманецького К., Новицького І., Орлова Г., Перетерського І., Черниловського З. та інших.

Методологія наукового  дослідження. Методологічну основу дослідження складають загальнонаукові методи пізнання, а саме: методи узагальнення, індукції та дедукції, системно-структурного підходу до вивчення соціально-економічних явищ і процесів, систематизованого осмислення наукового надбання вітчизняних і зарубіжних вчених.

Виходячи з  мети та завдань дослідження, структура роботи є такою: робота складається із змісту, вступу, трьох розділів, висновків та списку використаних джерел.

 

 

 

 

РОЗДІЛ I. Загальний стан в Західній Римській імперії в V ст.

В 395 р. сталося остаточне  політичне розділення раніше єдиної Середземноморської імперії на два  державних утворення: Західну Римську  імперію і Східну Римську імперію (Візантію). Хоча на чолі і тієї і  іншійої стояли рідні брати і  сини Феодосія, а в юридичній теорії зберігалася ідея єдиної Імперії, керованою  лише двома імператорами, фактично і політично це були дві самостійні держави зі своїми столицями (Равенна  і Константинополь), своїми імператорськими  дворами, з різними завданнями, що стоять перед урядами, нарешті, з  різними соціально-економічними базами.

Процес історичного розвитку на заході і у Візантії став придбавати різні форми і пішов по різним шляхам. У Східній Римській імперії  процеси феодалізування зберігали  риси більшої спадкоємності старих громадських структур, проходили  повільніше, здійснювалися при збереженні сильної центральної влади імператора в Константинополі [5, c. 135].

 Іншим виявився шлях  формування феодальної формації  на заході. Його найважливішою  особливістю є послаблення центральної  влади римського імператора і  її знищення як політичної  надбудови. Іншою її особливістю  є поступове формування на  території Імперії самостійних  політичних утворень — варварських  королівств, у рамках яких процес  розвитку феодальних відносин  набував відмінні від Візантії  форми, зокрема форму синтезу  нових відносин, що формуються  в надрах античних структур, що  розкладаються, і відносин, що  розвиваються в середовищі завойовників, — варварських племен і племінних  союзів.

 Поступове послаблення  центральної влади Західної Римської  імперії пояснюється серйозними  соціально-економічними змінами  римського суспільства IV—V ст.: передусім занепадом міст, скороченням  товарного виробництва і торгівлі, натуралізацією економіки, що  постійно посилюється, і переміщенням  центру економічного життя з  міст в село — великі латіфундії, які перетворюються на центри не лише сільського господарства, але і ремесла і торгівлі найближчої до маєтку округи [8, c. 100].

 Пов’язані з античними  формами господарства і міським  життям громадські прошарки, передусім  муніципальні власники, або, як їх називали в IV—V ст., куріалі, розорялися і деградували. Навпаки, усе більш зміцнювалися соціальні позиції великих магнатів, власників величезних земельних масивів з найрізноманітнішим населенням, що мають в розпорядженні великий запас продовольства і ремісничої продукції, що мають власну охорону і укріплені вілли.

Слабкі західноримські імператори наділяють могутніх магнатів, які, як правило, належали до вищого соціального  прошарку Імперії — сенаторів, —  і займали важливі пости в  армії, в провінційній адміністрації, при імператорському дворі, рядом  привілеїв (звільнення від податків, від зобов’язань по відношенню до найближчого міста, наділ елементами політичної влади над населенням маєтків та ін.). Такі магнати окрім  імператорських благодіянь самовільно (у ряді випадків з відома населення) поширюють свою владу (патроціній) на сусідні незалежні села, в яких проживали вільні землероби.

 Зміцнюється і церковне  землеволодіння. Церковні громади  окремих міст, що управлялися  єпископами, тепер мали в розпорядженні  великі земельні володіння, на  яких жили і працювали різні  категорії працівників — колони, раби, залежні і вільні землероби [1, c. 87-88].

Важливим чинником економічного стану Західної імперії в IV ст. і  особливо в V ст. стає податкова політика держави. В цілому можна говорити про різке зростання податкового  тягаря, який перевищує економічні можливості платників податків, поступово  занурює їх в убогість, підриває їх господарство. Утримання розкішного імперського двору, розгалуженого  бюрократичного центрального і провінційного  апарату, армії вимагало величезних надходжень. В той самий час  загальний економічний занепад  і скорочення матеріальних ресурсів, натуралізація Імперії, вилучення  з-під податкового пресу церковних земель і багатьох магнатських латіфундій, розорення великих просторів варварськими полчищами скорочували можливості платників податків. Тяжкість податкового тягаря посилювалася розкраданнями і свавіллям бюрократичного апарату і збирачів податків.

 Нестерпний фіскальний  гніт, свавілля бюрократії зачіпали  і соціальні інтереси провінційної  знаті, яка разом з місцевими  церковними громадами на чолі  з єпископами боролася за свої  привілеї, а також вимагала від  слабшаючого центру енергійніших  заходів по підтримці і безпеці  кордонів і пригніченню соціальних  рухів колонів, рабів, залежних  і знедолених людей. 

Важливим чинником соціально-політичної ситуації в західноримському суспільстві V ст. стає поступова розбіжність  інтересів християнської церкви, що об’єднується навколо римського  папи, і імператорського уряду. Церква, яка має в розпорядженні розгалужену  організацію, величезні багатства  і сильну моральну дію, набуває і  політичний вплив. Західним римським імператорам  не вдалося нейтралізувати цей вплив  і поставити його під власний  контроль, як це зробили візантійські монархи [9, c. 226-227].

Цьому сприяло і формальне  розділення резиденцій: центром західної церкви став Рим — символ римської потужності і культури, центром імператорського  двору — Медіолан, а з 402 р.—  Равенна. Засобом політичного впливу західної церкви стала і підтримка  провінційної знаті, і активна добродійність  серед нижчих класів (реалізація величезних запасів продовольства і матеріальних ресурсів церкви), що контрастувало  з податковим пресом центрального уряду. І у міру того як падав авторитет  Імперії і її бюрократичного апарату, зростав соціальний і політичний вплив церковної організації.

 Загальне постаріння  Західної Римської імперії яскраво  виразилося в розвалі її військової  організації. Реформована Діоклетіаном  і Костянтином армія до кінця  IV ст. стала виявляти свою слабкість  і малу боєздатність. При скороченні  матеріальних ресурсів і населення  Імперії, масовому ухиленні від  військової служби виникали все більші труднощі з комплектуванням армії. Прикордонні війська перетворювалися на слабодисципліновані поселення військових колоністів, зайнятих більше своїм господарством, ніж військовою службою [1, c. 91].

 Складена з насильно  набраних рекрутів, частенько з  тих же гноблених колонов, завербованих  злочинців і інших сумнівних  елементів, римська польова армія  втрачала бойові якості. Воїни  частенько ставали знаряддям  честолюбних планів своїх командирів  або грабіжниками свого власного  населення, а не ефективним  засобом захисту держави від  зовнішнього ворога.

 Соціально-економічні  і політичні умови, що змінилися,  і передусім встановлення імператорського  абсолютизму у формі доміната, посилення фіскального гніту  і системи загального закріпачення  вимагали і перегляду раніше  діючого в ранній Імперії класичного  римського права. 

Одним з вирішальних чинників історичного розвитку суспільства  і держави в V ст. став революційний рух пригнічених і знедолених верств населення. Тяжке формування нових класів виробників ускладнювалося наявністю деспотичної держави, що гальмувала впровадження м’якших  форм залежності, ніж рабство. Загальне закріпачення, встановлене при домінаті в IV ст., було системою, яке химерно  поєднує нову форму залежності і  власне рабовласницьких відносин, системою, від якої жорстоко страждали не лише самі нижчі, але і середні верстви  римського населення. Особливістю  масових рухів V ст. був їх різнорідний  соціальний склад, участь представників  різних класів і соціальних груп, рабів, колонів, вільних землеробів, що розоряються, ремісників, торговців, нижчих міських  і навіть деяких середніх прошарків, куріалів. Соціальний протест часто  переплітався з сепаратними настроями  і релігійними зіткненнями, і  у такому разі склад учасників  народних рухів ставав ще строкатішим. Не маючи чітких політичних програм, масові рухи V ст. об’єктивно були спрямовані проти деспотичної держави, залишків віджилих рабовласницьких відносин, що обвивають римське суспільство  і заважають руху вперед [7, c. 214-215].

Своєрідною формою соціального  протесту стають єресь — релігійні  напрями, що не визнають затверджені  догмати ортодоксальної церкви. Різні  по формах свого прояву масові народні  рухи розхитували відживаючі громадські відносини і деспотичну державу, що стоїть за ними.

 Корінні зміни соціально-економічної  структури, державної організації  відбувалися в умовах припливу  варварських племен до римських  кордонів, їх постійних проривів  і грабежів прикордонних і  глибинних територій. Племінні  федерації франків, свевів, алеманів, бургундів, вандалів, готів та  інших племен, що жили уздовж  римського прикордонного лімеса  переживали процес розкладання  родового ладу і формування  раньокласових відносин, який був  прискорений потужним впливом  римської цивілізації. Відбувається  виділення прошарку племінної  знаті, що об’єднує навколо  себе войовничі дружини своїх  одноплемінників, які військове  ремесло віддають перевазі над  всяким іншим; росту войовничості  варварських племен. Їх агресивність  підігрівається послабленням військової  потужності Імперії і багатствами  римських провінцій [3, c. 192].

 У кінці IV ст. починається  так зване велике переселення  народів, викликане рухом великої  коаліції племен на чолі з  гунами з прикаспійських степів  в західному напрямі.