Повернення в радянську Україну. М.Грушевський на чолі Академії наук України

Після гетьманського  перевороту він жив у Київі  інкогніто, часто міняючи місце  прожитку і шукаючи спочинку від  тяжких переживань в літературно-науковій праці. Виготовив за сей час частини 4, 5 і 6 «Всесвітньої Історії», і в ширшій серії книги: «Старинна історія. Античний світ», «Середні віки Европи». З упадком гетьманщини брав участь в засіданнях Наук, товариства, де тоді дебатувалось питання про реорганізацію академії, був вибраний також членом Трудового конгресу. З початком лютого 1919 року виїхав до Камінця, де редактував якийсь час газету «Голос Поділля» і займався роботою над українськими підручниками (Історія України для трудової школи). З кінцем березня через Галичину виїхав за кордон, в делегації від партії українських соціалістів-революціонерів на конференцію II Інтернаціоналу, і взяв участь в люцернській конференції. Восени того ж 1919 року виступив з проектом організації «Українського Соціологічного Інституту» і одержавши деякі кошти для цього занявся цією організацією. Жив у Празі, Берліні, Відні, Женеві, Парижі; брав участь в організації часописи «Europe Orientale», «Борітеся поборете», «Наш Стяг», друкував в них багато статтей і окремі брошури. В 1921 році виступив з делегацією соціалістів-революціонерів в II Інтернаціоналу, у 1922 році зложив і делегацький мандат, з огляду на принціпіальні розходження, і віддався виключно науковій роботі . Видав в ті часи книги: Abrege de l'Histoire d'Ukra'ine, Antologie de litterature ukrainienne (спільно зі своєю донькою К. Грушевською), «Початки Громадянства (Генетична Соціологія)», «Початки соціалістичного руху на Україні й женевський соц. гурток» (суспільно зі співробітниками), «З історії релігійної думки на Україні». З 1922 року оселившися в Бадені, під Віднем, занявся виключно «Історією української літератури» — написав чотири томи, з котрих тоді ж видав три перші у Львові, четвертий докінчив і видав уже на Україні, в 1925 році.

 

Висновок: Після розвалу царизму Грушевський повернівся на Україну і, як загально визнаний вождь українства, став першим президентом Української держави. Він був ініціатором славнозвісних чотирьох Універсалів Центральної Ради. Найбільшу славу здобув IV Універсал, за яким Українська Народна Республіка проголошувалась самостійною і незалежною державою. Це був пік політичної діяльності Михаіла Сергійовича Грушевського.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ПОВЕРНЕННЯ  У  РАДЯНСЬКУ УКРАЇНУ. М.ГРУШЕВСКИЙ НА ЧОЛІ АКАДЕМІЇ НАУК УКРАЇНИ

 

У грудні 1923 році видатного українського історика обирають академіком АН УРСР, за ним резервується кафедра української історії. Вчений одержує запевнення, що матиме на Україні всі можливості для продовження фундаментальної наукової роботи. Заради продовження масштабної наукової праці, завершення "Історії України-Руси", що неможливо було без українських архівів та бібліотек, Михайло Грушевський змушений був піти на компроміс з встановленою в Україні радянською владою і повернутися на Батьківщину у березні 1924 року. Але вже в 1925 році розпочався натиск на Грушевського, який пізніше перейшов у відкриту атаку радянських чиновників на історика та його школу.

Черговий київський  період діяльності М. Грушевського характеризувався активною науково-організаційною і  творчою працею: він очолює історичну секцію Аккадемії наук України, відновлює журнал “ Україна”, створює численні наукові комісії в Академії, очолює кафедру історії України і започатковує цілу низку серійних наукових публікацій в рамках Аккадемії наук України.

Від часу повернення на Україну  і впродовж десяти років він перебував  під постійним наглядом НКВС. Ретельно про Михайла Грушевського доповідав  в ЦК КПУ голова ГПУ УРСР В. Балицький. Напередодні 60-річчя Михайла Грушевського, 10 вересня заступник голови ГПУ УРСР К. Карлсон робить письмову нагінку на київських чекістів за несвоєчасне інформування та незадовільну підготовку до ювілею академіка, а вже 13 вересня Київський окружний відділ ГПУ хвалиться, що має біля Михайла Грушевського свою надійну людину.

Ювілей вченого в Києві 1926 року перетворився в спонтанну маніфестацію української науки та культури. Не випадково 7 жовтня 1926 року Київський окружний відділ ГПУ у своєму зверненні підкреслював, що Михайло Грушевський “ переграв” не тільки владу, а й тих своїх противників, які активно протидіяли організації ювілею.

Його не відпускають  до Норвегії на IV Міжнародний Конгрес  істориків у 1928 року, хоча він включений  до складу радянської делегації. В документах за травень-червень 1934 року є повідомлення про заборону наукового відрядження до Ленінграда, бо Грушевський нібито збирається втекти у Фінляндію.

В 1929-1930 роках з'являються  нові доноси про його керівництво  якоюсь підпільною організацією. Йдуть  арешти української інтелігенції, оточення Академії наук України та вчорашніх соратників Михайла Грушевського. У лютому 1931 року з'являється перший узагальнюючий документ начальників секретно-оперативних відділів І. Леплевського та Г.Люшкова, в якому констатується  про наявність найбільшої контрреволюційної української організації на чолі з М. Грушевським.

23 березня 1931 року Грушевського  арештовують у Москві і переводять  у Харківську тюрму. На допиті 15 квітня 1931 року  М. Грушевський спростував версію про наявність українського націоналістичного центру.

Арешт та вигнання Михайла Грушевського з України в 1931 році негативно позначився на долі його молодшого брата Олександра. Ліквідуються всі серійні видання Грушевського. Після арешту і допитів його депортують до Москви, де він проживає під постійним наглядом НКВС. Від нього вимагають декларації на користь радянської влади, але він відмовляється. Беручи до уваги світову велич цієї людини, Ягода і Каганович вирішили тишком-нишком вкоротити йому віку. 5 серпня 1933 року НКВС припинив справу Грушевського у зв'язку з його смертю. Канцеляристи НКВС явно поспішили, і якраз у цьому криється ще не з'ясована загадковість обставин смерті М. Грушевського, бо насправді він помер 25 листопада 1934 року. У жовтні 1934 року він поїхав лікуватися до одного з кісловодських санаторіїв. Несподівано вчений захворів і невдовзі після операції помер. Його тіло було перевезене до Києва та поховане на Байковому цвинтарі.

На могилі встановлено  надгробний пам'ятник з лаконічним написом «Михайло Грушевський». Хоч  цей похорон дозволявся радянським урядом, але після нього почалося переслідування пам'яті Грушевського. Його спадщину закривали в спецфонди, а на сторінках газет, журналів його праці обливались брудом у пасквільних дописах. Так несправедливо ім'я найвидатнішого історика України переслідувалося до недавнього часу, і лише сьогодні ми повертаємо чесне ім'я Михайла Грушевського українському народові, якому він присвятив своє життя.

 

Висновок: При Грушевському  кафедра української історії Академії наук України стала епіцентром науково-організаційної діяльності історичної секції. За його участю і редагуванням опубліковано 43 номери журналу і 36 книжок з різної історичної тематики. Вчений організаційно об'єднав краєзнавців, задав їм науковий напрям та домігся виділення коштів для досліджень. Поза увагою вченого не залишалась археографічна наука. Грушевський активно продовжує вивчати історію України та писати та видавати томи «Історії України-Руси» - найголовнішу працю свого життя.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВИСНОВОК

 

Важко переоцінити значення особи Михайла Грушевського в історії України. Автор багатьох підручників з української історії, геніальний вчений і взагалі надзвичайно талановита людина, він був і видатним політичним діячем. У 1917 році, здається, не було жодного українського з'їзду, де б М. Грушевського не обирали почесним головою або від імені якого йому не надсилали б вітальних телеграм. До повернення Михайла Сергійовича до Києва Центральна Рада була одним із політичних аутсайдерів, який лише "примірявся" до активної політики, a громадсько-політичне життя очолювали загальноросійські революційні організації. З приїздом М. Грушевського утворився той стрижень, навколо якого міг згуртуватись український рух.

Величезна працездатність, енциклопедична ерудиція, універсалізм дозволили йому однаково плідно працювати в літературознавстві й фолькльористиці, освіті, археографії й соціології. Найбільш фундаментальним виданням Михайла Грушевського стала 10-томна у 13 книгах «Історія України-Руси» - плід копіткої багаторічної праці вченого, що приніс йому світову славу. Збір матеріалів, підготовка і видання цих книг має свою історію. Задум такої великої праці зародився в автора ще під час навчання в Київському університеті. Ця книга багато разів перевидавалась у нас і за рубежем і стає сьогодні настільною книгою кожного свідомого українця.

Ніхто з українських  вчених не дорівняв Грушевському числом своїх публікацій (майже 1800, в тому числі 180 книжок). Ледве чи багато вчених є на світі, що могли б з ним рівнятися. Своє завдання, як історика свого народу він розумів дуже широко, і його сумлінно і талановито виконав.

Своє завдання, як історика свого народу, Грушевський розумів  дуже широко, і сумлінно і талановито його виконав. Великою заслугою Грушевського як вченого, є створення цілісної концепції українського історичного процесу. Не меншими є і його заслуги перед народом як політичного діяча. Ми всі повинні пам'ятати, що саме йому, Михайлу Сергійовичу Грушевському, маємо завдячувати тим, що після майже 300-літнього національного поневолення і нищення, він проголосив Україну незалежною самостійною державою, що й було зафіксовано IV Універсалом. Перший голова Центральної ради, перший Президент України він багато доклав зусиль до згуртування роз'єднаного імперською політикою народу України, його політичних представників.

Звертаючись сьогодні до історичної постаті і драматичної  долі Михайла Сергійовича Грушевського — видатного вченого-енциклопедиста, державного і громадського діяча, який започаткував у шаленій революційній бурі українську державність, ми не можемо не побачати в його багатющому науковому і громадсько-політичному доробку одне з головних життєдайних джерел сьогоденного відродження незалежної України в її нестримному пориванні до миру, злагоди і щасливого майбуття. Ці та інші здобутки ставлять його в ряд найвизначніших постатей української історії.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ

 

1. Верстюк В.Ф. М.С.Грушевський у перший період діяльності Центральної Ради  / В.Ф.Верстюк // Український історичний журнал. – 1996. - №7.
2. Вінар Л. Михайло Грушевський: історик і будівничий нації: Статті і матеріали ./ Л.Вінар.- К., 1995
3. Дашкевич Я. Найвидатніший український історик / Я.Дашкевич // Слово і час – 1991. - №9.
4. Копиленко О.Л. “Українська ідея” М.С. Грушевського: історія і сучасність / О.Л.Копиленкою – К.: Либідь, 1991. – 184 с.
5. Потульницький В.А. Наукова діяльниість М.С.Грушевського в єміграції(1919-1924 р.р.) / В.А.Потульницький // Український історичний журнал. – 1991. - № 2.
6. Сакада В. Відзначення 130-річчя від дня народження М.С.Грушевського/ Д.Сакада // Український історичний журнал. – 1997.- №1. С.145-149.
7. Солдатенко В. М.Грушевський та українська революція / В.Солдатенко // Історія України. – 1996. - № 3. – С.1-6.