Політична діяльність Леоніда Кравчука до проголошення незалежності України

   У кризових умовах з метою забезпечення сильної виконавчої влади, я к а б стала гарантом послідовності перебудовчих процесів, політичної єдності в центріта на місцях, Верховна Рада Законом від 5 липня 1991 р. запровадила Інститут Президентства. Термін "президент" в перекладі з латинської мови означає "той, хто сидить попереду". Іноді ще перекладають і як "головуючий". Проте в суспільній свідомості найчастіше ця посада асоціюється з поняттям "лідер". Президент України є главою держави і главою виконавчої влади. Він пропонує для затвердження Верховною Радою персональний склад Кабінету Міністрів та прем'єр- міністра. У межах своїх повноважень Кабінет Міністрів вживає заходи щодо забезпечення національної безпеки та обороноздатності; розробляє та вирішує практичні питання соціально-економічного розвитку; піклується про охорону природи та ін.

   Судова влада здійснювалася судовими органами, які у своїй сукупності становлять судову систему України. Складовими цієї системи є Верховний суд республіки, загальні, арбітражні та військові суди. Нагляд за точним виконанням законів на всій території республіки відповідно до Закону України "Про прокуратуру", прийнятого 5 листопада 1991 р . , покликана була здійснювати Генеральна прокуратура республіки. На перший погляд, розпочалася розбудова досить стрункої і зваженої системи управління, проте майже з самого початку свого функціонування вона стала давати збої. Механізм влади або ж пробуксовував при прийнятті рішень, або гальмував практику реформування, або не Становлення владних структур забезпечував належного соціального захисту населення, або самоусувався від керівництва господарськими процесами. Внаслідок цього замість цивілізованого і демократичного розподілу влад виникло двовладдя, а згодом три центри влади -- Президент, Верховна Рада та Уряд. Причому складові владної тріади виявилися далеко не рівноправними.

   За оцінкою експертів Національного інституту стратегічних досліджень (1993), криза влади в Україні значною мірою була зумовлена кризою існуючого державного ладу, його несистемним характером. В основі державного устрою республіки лежало, по суті, механічне поєднання елементів парламентської республіки, президентського правління і радянської влади, що зумовлювало чимало внутрішніх протиріч. Найслабшою ланкою в трикутнику протистояння центрів влади був уряд, я к и й не мав достатньої самостійності та свободи дій, але в критичні моменти перетворювався на головного винуватця; ставав своєрідним політичним громовідводом для зняття соціального напруження. Верховна Рада 12 скликання за час свого функціонування змінила чотири уряди -- В. Масола (травень--жовтень 1990 р . ) , В. Фокіна (листопад--жовтень 1992 р . ), Л. Кучми (жовтень 1992--вересень 1993 р.), Л. Кравчука-- Ю. Звягільського (вересень 1993--червень 1994 р . ).

   Жорстке протистояння лягло в основу відносин між Президентом і Верховною Радою. Український парламент, надавши Президентові значні повноваження для практичного державотворення, одразу почав їх обмежувати. Л. Кравчука намагалися максимально позбавити впливу на вирішення внутрішніх проблем і локалізувати його компетенцію міжнародною сферою. Вже в січні 1992 р. відбулося закрите засідання президії Верховної Ради з участю Президента і прем'єр-міністра, на якому розглядалося питання про структуру державного управління в Україні. Під час обговорення тодішній Голова Верховної Ради І. Плющ, звертаючись до Л. Кравчука, запропонував йому таку альтернативу: "Є два шляхи. Сьогодні в нас записано не в Конституції, а в Законі про Президента, що Президент є глава держави і глава виконавчої влади. Якщо ви хочете бути т а к и м . . . -- управляйте всім і вся. Я вам цього не раджу. Є другий шлях. Обирайте найпрестижніше місце у Києві... і представляйте державу" . Президент не дуже поспішав скористатися всією повнотою наданих йому повноважень. Водночас Л. Кравчук Україна на шляху незалежності періодично вдавався до спроб шляхом концентрації влади зміцнити свої позиції всередині держави. У травні 1993 р. він виступив з пропозиціями, суть я к и х полягала в тому, що Президент формує уряд, бере на себе безпосереднє керівництво Кабінетом Міністрів, тобто реально очолює виконавчу владу. Парламент зосереджує свою увагу на прийнятті законів, постанов та здійснює тільки повноваження, передбачені Конституцією. Характерно, що Президент не ставив питання про додаткові повноваження Верховна Рада мала надати йому лише одне право: видавати укази з невизначених, неврегульованих економічних питань, які втрачають силу після прийняття Верховною Радою відповідних законів.

   Під час свого виступу в парламенті Л. Кравчук, намагаючись досягти бажаної мети, вдався навіть до такого аргументу: "Зрештою, я маю право на звернення до народу, щоб пояснити свою позицію". Проте Верховна Рада його не підтримала. Протистояння Президент -- Верховна Рада мало місце не тільки в центрі, а й у регіонах, де воно набуло форми конфлікту м іж місцевими радами та органами місцевої державної адміністрації. Останні були створені навесні 1992 р. відповідно до Закону України "Про представника Президента України" та Положення "Про місцеву державну адміністрацію", затвердженого Указом Президента.

     Запровадження посади представника Президента, формування апарату місцевої державної адміністрації були спробою реформувати радянську систему, створити жорстку виконавчу вертикаль, підпорядковану Президентові, та здійснити реформування місцевої влади не вдалося. Верховна Рада 1994 р. ліквідувала місцеві державні адміністрації і повернула державну владу на місцях радам народних депутатів та їхнім виконкомам.

    Отже, на початковому етапі державотворення (1991 -- перша половина 1994 р.) в процесі розбудови та становлення владних структур визріла криза, яка виявилася в низці негативних тенденцій:

  1) у цей час не вдалося ефективно і зважено здійснити розподіл владних повноважень;

  2) роздвоєність виконавчої гілки влади (Президент -- уряд) надзвичайно ускладнювала управління і заважала працювати;

  3) загальна невизначеність у розподілі владних функцій і повноважень зумовлювала тотальну безвідповідальність на всіх рівнях; Становлення владних структур.

  4) послідовна протидія Верховної Ради не дала змоги створити сильну виконавчу владу, необхідну в умовах перехідного періоду.

  За цих обставин невдоволення мас діяльністю Президента та Верховної Ради невпинно наростало і досягло свого піку в червні 1993 р . Під тиском шахтарських страйк і в було прийнято рішення про проведення 26 вересня цього ж року референдуму з питань довіри Президентові та Верховній Раді. Таке рішення не могло швидко вгамувати розбурхане, виведене з рівноваги суспільство, навпаки, воно ще більше стимулювало розпал пристрастей. Це виявилося в посиленні протистояння партій, поглибленні розколу між Президентом та Верховною Радою. Спробою вирватись із цієї кризи і стало нове радикальне рішення щодо проведення в першій половині 1994 р. дострокових виборів Верховної Ради і Президента України.

  Після тривалих дискусій вибори до Верховної Ради було вирішено проводити за мажоритарною системою, відповідно до якої висування кандидатів відбувалося в територіальних округах, а не за партійними списками. Ця система помітно обмежила вплив і можливості політичних партій та громадських об'єднань. Дострокові вибори до Верховної Ради і вибори Президента України були об'єктивно назрілими та історично зумовленими. Вони поклали початок оновленню вищих органів влади. Згідно із Законом України від 18 листопада 1993 р. "Про вибори народних депутатів України", у 450 виборчих округах окружними виборчими комісіями було зареєстровано 5833 кандидати в народні депутати України -- в середньому по 13 осіб на один депутатський мандат. 11 травня 1994 р. нова Верховна Рада розпочала свою роботу з виступу голови Центрвиборчкому, котрий повідомив остаточні дані виборів: було обрано 338 народних депутатів, серед яких 168 осіб належали до різних партій. Майже три чверті парламенту -- віком від 25 до 50 рок і в . До Верховної Ради України обрано представників 13 національностей. Головою українського парламенту було обрано О. Мороза.

   Порівняно швидко відбулася структуризація Верховної Ради України. На 1 липня 1994 р. у її складі налічувалося 9 депутатських груп і фракцій: фракція "Комуністи України за соціальну справедливість і народовладдя" (84 депутати); фракція Народного руху України (27); Соціалістична фракція (25); група "Центр" (38); група Україна на шляху незалежності "Аграрники України" (36); група "Реформи" (27); группа "Єдність" (25); група "Державність" (25); "Міжрегіональна депутатська група" (МДГ) (25); 20 народних депутатів не входили до складу фракцій і груп. Другий етап виборів, що відбувся в липні--серпні, суттєвих коректив у цей розклад політичних сил не вніс. 7--8 груд. 1991 разом із президентом Росії Б.Єльциним і головою ВР Білорусії С.Шушкевичем брав участь у нараді в Біловезькій Пущі (Білорусь), на якій було ухвалено рішення про ліквідацію СРСР і створення Співдружності Незалежних Держав. Як Президент України поставив підпис під Біловезькою угодою про створення СНД 1991. Перебував на посаді Президента України до лип. 1994. У цей період почалося формування атрибутів держав-ності України, скорочення ЗС, створення багатопарт. системи, започаткувався процес поділу держ. влади. Протистояння Президента і ВР призвело до створення в лют. 1992 Держ. думи України, яку К. очолював до жовт. 1992 і діяльність якої виявилась неефективною. У березні 1992 було запроваджено інститут представників Президента України, що значною мірою зміцнило президентську вертикаль, але водночас призвело до протистояння між цими представниками та головами міськ. і районних рад через неокресленість від-повідних компетенцій. Спроби Прем'єр-міністра України Л.Кучми (призначений у жовт. 1992) підпорядкувати собі представників Президента України в областях призвели до його конфронтації з К. До цього за відсутності чіткого проекту реформ додалися труднощі в екон. розвитку, падіння життєвого рівня народу, зростання злочинності. Протистояння К. і тогочасного складу депутатів ВР України закінчилося ухваленням рішення обопільно достроково припинити свої повноваження й оголосити нові вибори.

 5. Діяльність Леоніда Кравчука після дострокових виборів президента України 1994 року

  В умовах гострої соціально-економічної та політичної кризи 24 вересня 1993 р. Верховна Рада України ухвалила рішення про проведення дострокових виборів до парламенту -- 27 березня -- і Президента України -- 26 червня 1994 р. За два з половиною роки, що минули після перших президентських виборів в Україні, бажаючих балотуватися істотно поменшало: якщо 1991 р. майже 100 висуванців розпочинали боротьбу, то 1994 р. -- лише 11, з яких 7 (Л.Кравчук, В.Бабич, Л.Кучма, В.Лановий, О.Мороз, І.Плющ та П.Таланчук) були зареєстровані кандидатами у Президенти України. 26 червня 1994 р. за результатами голосування визначилися два претенденти, які набрали найбіль-шу кількість голосів і вийшли у другий тур: Л.М.Кравчук (37,68%) та Л.Д.Кучма (31,25% голосів). 10 липня відбувся другий тур виборів. А вже о 5-й ранку 11 липня із Адміністрації Л.Кравчука зателефонували до виборчого штабу Л.Кучми й привітали суперників із перемогою. За Л.Кучму проголосувало понад 52% тих, хто прийшов на виборчі дільниці, за Л.Кравчука --45%. Леонід Кравчук передав естафету влади Леонiду Кучмi. Але пригадаймо Фрідріха Ніцше, який стверджував, що величним для історії є той, хто задав напрямок. Усвідомлює це і сам Леонід Макарович, який в одному із своїх постпрезидентських інтерв'ю наголосив, що усі його наступники на президентській посаді -- "п'ятий, десятий, сороковий -- лише продовжуватимуть робити те, що розпочав я. Добре чи погано, але лише продовжуватимутьПогодьмося зі словами його наступника на нелегкій президентській посаді -- Л.Кучми, який сказав про свого попередника: "Я віддаю належне Леоніду Макаровичу Кравчуку, який зробив перші нелегкі кроки на шляху становлення української державності".

   Леонід Макарович Кравчук був обраний народним депутатом у 1994 р. -- на довиборах в одному з мажоритарних округів на Тернопільщині. 1994-2006 рр.. - Народний депутат України II-IV скликань. Був членом Комітету Верховної Ради у закордонних справах і зв'язках з СНД Верховної Ради України. Входив до фракції "Соціально-ринковий вибір", "Конституційний центр". До парламенту III і IV скликань пройшов за списком Соціал-демократичної партії (об'єднаної). Під час IV скликання очолював фракцію СДПУ (о). Був членом цієї партії.

   На парламентські вибори 2006 року Л. Кравчук пішов у якості лідера "Опозиційного блоку" НЕ ТАК! "," Базовим елементом "якого була СДПУ (о). У компанії (у першій десятці списку) з першим главою держави йшли лідер об'єднаних" есдеків " Віктор Медведчук, його заступники по партійній лінії Нестор Шуфрич і Михайло Папієв, голова Республіканської партії Юрій Бойко, відомий футбольний функціонер Григорій Суркіс і знаменитий футболіст Олег Блохін. Результат блоку - 1,01% відсотка голосів виборців при необхідних 3% (11-е місце в "загальному заліку"). З 2000 року - президент Українського муніципального клубу. З 2001-го - президент Всеукраїнської благодійної організації "Місія" Україна - Відома "

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Висновок

   До написання даного досье в мене були зовсім інші погляди на першого президента України Леоніда Макаровича Кравчука, які дещо змінилися під час вивчення матеріалів поданих у даній роботі. Про дану постать я знала тільки зі шкільних уроків історії, та дещо з розповідей старшого покоління. На даний момент я усвідомила на скільки багато він зробив для України, а загалом для становлення її державності. Його особливість в тому що він був першим. Незважаючи на всі труднощі, які виникли на той час Леонід Кравчук зміг переконати людей, що він саме та людина, яка зможе зробити життя людей кращим та стабільним. Хоч йому не вдалося зробити те що він хотів, чи мав намір зробити, все ж таки він зміг об`єднати український народ та покласти початок створенню української державності. Він поклав початок у політичному процесі.  На мою думку однією з найголовніших причин його невдачі було те, що на той час відбувалося лише формування країни де ще практично не було нічого українського. Навіть конституція дісталась у спадок новонародженій Україні від Радянського Союзу. Все потрібно було робити майже з нуля, як політику, так і культуру, а заодно і формувати, так би мовити, ному політичну свідомість українців. Але він дав всьому початок, зрушив з місця всей процес.

    Сьогодні ж Леонід Кравчук вважає головною помилкою молодих політиків те, що кожен з них починає свою справу, а не продовжує уже розпочату. На помилках вчаться, і на мою думку,аналізуючи діяльність попередніх урядів можна було б запобігти багатьом помилкам, які були здійснені за останній час.

   Одже можна зробити висновок про те, що Леонід Кравчук назавжди ввійшов в історію України, його ім`я завжди будуть пов`язувати з незалежністю України. Адже він зробив те, що до нього ніхто не насмілювався зробити. І це всього навсього сільський хлопчина з Рівненьщини…

 

 

 

 

 

 

Список використаної літератури

1. Андрійченко В.М. Хто такий Леонід Кравчук? // День. – 2006. - №84.

2. Смешко І.П. Політична ситуація в Україні. – К., 2004.