Політичні новації М.Костомарова

Дослідники закидають М. Костомарову, що він розглядає федерацію не з політичних, а з етнографічних позицій. Проте, слід зазначити, що поняття федерації у ті часи лише формувалося, а використання політичних аспектів у поясненні певних історичних явищ могли перерости на репресивні заходи з боку царизму. Як зізнається у власній “Автобіографії” М. Костомаров: “Мимо нашей воли стал нам представляться федеративний строй как самое счастливое течение общественной жизни словянских наций. Мы стали воображать все словянские народы соединением между собой в федерации подобно древнегреческим республикам или Соединенным Штатам Америки. Таким образом составилась мысль об административном разделении земель, населяемых словянскими племенами, независимо от того, к какой из народностей принадлежит это племя… Мы не могли уяснить себе в подобности образа, в каком должно было явиться наше воображаемое федеративное государство, создать это мы предоставляем будущей истории” .

М. Костомаров, між іншим, зазначав, що як у матеріальному світі, так і в світі ідеальному немає двох зовсім тотожних уявлень. Учений вважав,що слово “федерація” не варто розуміти так вузько, щоб не можна було його вжити відносно чогонебудь іншого, крім республіканських союзів новітньої формації, яким ми повинні давати цю назву. Воно в науці повинно ширше використовуватися. Не всяка федерація обов’язково має бути в усьому однакова, і людські суспільства стоять між

собою на різних щаблях розвитку. Не можна заперечувати того, що у стародавній Греції була федерація, хоча й не повністю сформована. Але якщо ми порівняємо з нашою Руссю удільно-вічового періоду, то при надзвичайно важливих і різких відмінностях знайдемо дуже подібні ознаки.

Однією з головних праць  М. Костомарова,яка розкриває його федералістську концепцію, є

“Книга буття українського народу”. Цей твір написано у біблійному стилі, і він наскрізь пронизаний релігійністю. У ньому простежуються ідеї справедливості, свободи, рівності, братерства,добра, віри і любові до єдиного істинного Бога.М. Костомаров наголошує на походженні всякої влади від Бога, бо він є “цар над родом людським”. “Книга буття українського народу”, відома також і як “Закон Божий”, містить ідеї національного месіанізму і панславізму, саме в ній Костомаров намагається обґрунтувати особливу історичну роль українського народу. Зберігаючи ідеї романтизму і народності, у “Книзі буття українського народу” стверджується: “І не любила Україна ні царя, ні пана, а скомпонувала собі козацтво, єсть то істеє братство, куди кож-

ний, пристаючи, був братом других — чи був він преж то паном чи невольником аби християнин, і були козаки між собою всі рівні… і, дивлячись на Україну, так би зробилося і в Польщі, а там і других слов’янських краях… і Слов’янщина хоч терпіла і терпить неволю, та не сама її створила, бо і цар, і панство не слов’янським духом створено, а німецьким або татарським…” .

Дещо недавно пізнали істинного Бога слов’яни, і тому вони найбільше зберегли його за-

повіді. Проте, якщо Польща і  Москва відійшли від Божого задуму і побудували собі держави, то українці позбавлені власної державної організації. Їм не властиві примуси, тиск, рабство, адже ці риси суперечать християнській ідеології. На шляху боротьби за християнські ідеали слов’яни повинні були йти разом, показуючи світові приклад злагоди й братерства. Незважаючи на значущість цієї праці у розробці національної ідеї, впливу на тодішню українську інтелігенцію, вона не містить чіткої політичної програми. Політичну концепцію Костомарова розкривають інші документи — Статут Кирило-Мефодіївського братства і відозва “Брати українці!”, написана ним і вилучена у М. Гулака під час обшуку в Олексіївському равеліні 2 квітня 1847 р. Федералістська концепція розвинена також в окремих статтях, надрукованих у журналі “Основа”, що виходив в Петербурзі у 1861–1862 рр. Значною мірою політичні погляди Костомарова відображають також погляди інших учасників Кирило-Мефодіївського товариства. Основні завдання Кирило-Мефодіївського товариства як політичної організації зосереджувались у побудові слов’янської спілки християнських республік; знищенні кріпацтва та абсолютної царської влади в Російській імперії; поширенні демократичного ладу у світі як наслідку здійснення християнського заповіту.

Потрібно зауважити, що демократичний  федералізм М. Костомарова не слід ототожню-

вати з іншими його різновидами, зокрема з національно-державним федералізмом. Як стверджує Ю. Пінчук, до класичної історії М. Костомаров прийшов від політики і став першим великим істориком-федералістом. Будучи прибічником загальнослов’янської федерації, він маніфестував у ній права українського народу. Його ідея панславізму ґрунтується не на зверхності однієї народності над іншими, а на рівноправності, внутрішній свободі.Кожний слов’янський народ мав би право створювати самостійну демократичну республіку за наявності спільної центральної влади (яка вирішувала б переважно зовнішні справи), наявності спільного війська і флоту, законів і пра-

ва, відсутності митниць  і свободи торгівлі. При цьому передбачалось, щоб кожний народ мав свою мову, літературу, культуру та повну автономію у внутрішньому управлінні. У майбутньому слов’янському союзі Україна повинна становити окрему державну цілісність на всій етнічній території, із збереженням єдності, заснованій не на згубній мертвій централізації, а на ясній свідомості рівноправності і власних інтересах. Микола Костомаров виступав за рівність усіх людей та племен. Причини соціальної нерівності вчений вбачав у тому, що люди забули Бога, забули те, що всі вони від природи рівні та вільні. В основу слов’янської федерації мала бути покладена ідея національної автономії, дружби народів, ліквідації усякого гноблення людини людиною та привілеїв однієї нації над іншою, взаємна допомога в їх господарському житті і культурному будівництві. На основі аналізу праць М. Костомарова з’ясовано, що вчений не був проти держави, а виступав лише за її демократизацію. Він був проти влади у формі самодержавства і відстоював владу народу, під якою розумів народоправство. Прагнучи до національного визволення України, вчений відводив українському народові центральну, месіанську роль. Таку ідею він розглядав не лише в історичній ретроспективі, а й як можливість реалізації у майбутньому, через становлення республіканської форми правління та побудови слов’янської федерації.

Таким чином, федералістично-демократична традиція в українській політичній думці XIX ст. збагатилась ідеєю децентралізму.Для М. Костомарова централізм — це принцип організації влади й управління, який виключає демократію і веде до надмірного бюрократизму.Децентралізація управління у федеративній державі — це один із головних шляхів демократизаціїсуспільства, залучення до управління широких верств населення. М. Костомаров, будучи теоретиком загальнослов’янської федерації, маніфестував у ній права українського народу, для якого ідеї федерації, на думку вченого, є тим політичним ідеалом, до якого прагне народ. У свою чергу, наявність спільного ідеалу (національної ідеї) є основою для досягнення і збереження єдності самого народу. Таким чином, внаслідок кризи національної ідеї в Україні ідея консолідації усіх слов’ян посіла місце національної ідеї. При цьому слід зазначити, що федералістські ідеї М. Костомарова не замикались у вузькому колі національних інтересів тільки українців, вони обстоювали і захищали інтереси усіх слов’янських та неслов’янських народів.

Отже, світоглядні політичні  ідеї М. Костомарова, зокрема його федералістська концепція, випливають з ідеї народності. Він виступав проти школи істориків державності, особливо росій-

ської, які абсолютизували принцип державності та вважали державу основним рушієм суспільноісторичного процесу. Федералістські погляди М. Костомарова викристалізувалися в тих історичних умовах, у яких перебувала Україна у ХІХ — на початку ХХ ст.

 
 
4. Розквіт діяльності  
 
Костомаров, просидівши рік у Петропавловской фортеці, був «переведений на службу» у Саратов і відданий під нагляд місцевої поліції, причому йому на майбутній час заборонялося як викладання, так і друкування його творів. Заслання вказало Костомарову дійсні розміри прірви, що лежала між його ідеалами і дійсністю, але вона не вбила у ньому ні ідеалізму, ні енергії і здатності до роботи. У Саратові він продовжував писати свого «Богдана Хмельницького», почав нову роботу про внутрішній побут московської держави XVI-XVII ст., робив етнографічні екскурсії, збираючи пісні і перекази, як колись в Україні, знайомився з розкольниками і сектантами. У 1855 р. йому була дозволена відпустка в Петербург, якою він скористався для закінчення своєї праці про Хмельницького; у 1856 р. була скасована заборона друкувати його твори і потім знятий з нього нагляд. Зробивши поїздку за кордон, Костомаров знову оселився в Саратові, де написав «Бунт Сеньки Разіна» і брав участь, як діловода губернського комітету з поліпшення побуту селян, у підготовці селянської реформи. Навесні 1859 р. він був запрошений петербурзьким університетом очолити кафедру російської історії, що звільнилася з виходом у відставку Устрялова. Заборона педагогічної діяльності, що тяжіла ще над Костомаровим, було знято по клопотанню міністра Б. П. Ковалевського, і в листопаді 1859 р. він відкрив свої лекції в університеті. Це була пора найбільш інтенсивної роботи в житті Костомарова і найбільшої його популярності.  
Відомий вже російській публіці, як талановитий письменник, він виступив тепер як професор, що володіє могутнім і оригінальним талантом викладу і застосовуючи самостійні і нові погляди на задачі і сутність історії. Ці погляди знаходилися в тісному зв'язку з тими поглядами, які виробилися в нього ще в Харкові. Сам Костомаров так формулював основну ідею своїх лекцій:  
«Вступаючи на кафедру, я задався думкою у своїх лекціях висунути на перший план народне життя у всіх його приватних проявах... Російська держава складалася з частин, що колись жили власним незалежним життям, і довго після того життя частин висловлювалася відміннимипрагненнями в загальному державному ладі. Знайти й уловити ці особливості народного життя частин російської держави складало для мене задачу моїх занять історією».  
Під впливом цієї ідеї в Костомарова склався особливий погляд на історію утворення московської держави, що різко суперечив тим поглядам, які висловлювалися слов'янофільською школою і С. М. Соловйова. Однаково далекий від містичного преклоніння перед народом і від однобічного захоплення ідеєю державності, Костомаров намагався не тільки розкрити умови, що призвели до утворення московського державного ладу, але і визначити ближче сам характер цього ладу, його відношення до попереднього його життя і його вплив на народні маси. Розглянута з цього погляду, історія московської держави малювалася в більш темних фарбах, ніж у зображеннях її іншими істориками, тим більше, що засвоєне Костомаровим критичне відношення до її джерел дуже незабаром привело його до думки про необхідність визнати недостовірними окремі блискучі її епізоди, що вважалися доти міцно встановленими. Деякі свої висновки Костомаров викладав і в пресі, і вони викликали на нього сильні нападки; але в університеті його лекції мали нечуваний успіх, залучаючи масу як студентів, так і сторонніх слухачів.  
У цю же пору Костомаров був обраний членом археографічної комісії і почав видання актів по історії України XVII в. Підготовляючи ці документи до видання, він почав писати по них ряд монографій, що повинні були в результаті скласти історію України з часу Хмельницького; цю роботу він продовжував до кінця життя. Крім того, Костомаров брав участь у деяких журналах («Російське Слово», «Сучасник»), друкуючи в них уривки своїх лекцій і історичні статті. У цю епоху свого життя Костомаров стояв досить близько до прогресивних кухлів петербурзького університету і журналістики, але повному злиттю його з ними заважало їхнє захоплення економічними питаннями, тоді як він зберігав романтичне відношення до народності й українофільські ідеї. Найбільш близьким для нього органом з'явилася заснована тими, що зібралися в Петербурзі деякими з колишніх членів Кирило-мефодіївськ суспільства «Основа», де він помістив ряд статей, присвячених по перевазі з'ясуванню самостійного значення українського народу і полеміці з заперечуючими таке значення польськими і великоросійськими письменниками.  
Після викликаного студентськими безладдями (1861) закриття петербурзького університету, деякі професори, і в їх числі Костомаров, улаштували (у міській думі) систематичні публічні лекції, відомі в тодішній пресі під ім'ям вільного або рухливого університету: Костомаров читав лекції по древній російській історії. Коли професор Павлов, після публічного читання про тисячоріччя Росії, був висланий із Санкт-Петербурга, комітет із устрою думських лекцій вирішив, у виді протесту, припинити їх. Костомаров відмовився підкоритися цьому рішенню, але на наступній його лекції (8 березня 1862 р.) піднятий публікою шум примусив його припинити читання, а подальші лекції були заборонені адміністрацією.  
Вийшовши в 1862 р. зі складу професорів петербурзького університету, Костомаров вже не міг більш повернутися на кафедру, тому що його політична благонадійність знову була запідозрена, головним чином, унаслідок зусиль московської «охоронної» преси. У 1863 р. його запрошував на кафедру київський університет, у 1864 р. — харківський, у 1869 р. — знову київський, але Костомаров, по вказівках міністерства народної освіти, повинний був відхилити всі ці запрошення й обмежитися однією літературною діяльністю, що, із припиненням «Основи», також замкнулася в більш тісні рамки. Після всіх цих важких ударів Костомаров як би охолонув до сучасності і перестав цікавитися нею, остаточно пішовши у вивчення минулого й в архівні роботи. Один за іншим з'являлися у світ його праці, присвячені значним питанням по історії України, московської держави і Польщі. У 1863 р. були надруковані «Північноросійські народоправства», що представляли собою обробку одного з читаних Костомаровим у петербурзькому університеті курсів; у 1866 р. у «Віснику Європи» з'явився «Неясний час московської держави», потім «Останні роки Речі Посполитої». На початку 1870-х років Костомаров почав роботу «Про історичне значення російської пісенної народної творчості». Викликана ослабленням зору перерва архівних занять у 1872 р. дала Костомарову привід до складання «Російської історії в життєписах найголовніших її діячів».  
 
 
 
 
 
Висновки  
 
Репутація Костомарова, як історика, і при житті, і після смерті його неодноразово піддавалася сильним нападкам. Йому дорікали в поверхневому користуванні джерелами і помилках, що звідси виникали, в однобічності поглядів, у партійності. У цих докорах полягає частка істини, дуже, утім, невелика. Неминучі у всякого вченого дрібні промахи і помилки, може трохи частіше зустрічаються у творах Костомарова, але це легко пояснюється незвичайною розмаїтістю його занять і звичкою покладатися на свою багату пам'ять. У тих деяких випадках, коли партійність дійсно виявлялася в Костомарова — а саме в деяких його працях по українській історії, — це було лише природною реакцією проти ще більш партійних поглядів, що висловлювалися в літературі з іншої сторони. Не завжди сам матеріал, над яким працював Костомаров, давав йому можливість здійснити свої погляди на задачу історика. Історик внутрішнього життя народу по своїх наукових поглядах і симпатіям, він саме у своїх роботах, присвячених Україні, повинний був з'явитися зображувачем зовнішньої історії.  
Погляди М.І. Костомарова на державу і право мали велике значення. Рушійною силою історії вони вважали народ, а його інтереси – єдиним критерієм історичної оцінки, що було дуже важливим для усвідомлення необхідності заміни монархії демократією.  
 
 

Література  
 
1. Википедия: свободная энциклопедия // http://ru.wikipedia.org/wiki/Костомаров,_Николай_Иванович  
2. М.І. Костомаров у 1817—1860 р. — Русявий. Старовина, 1891, №2  
3. Политология: Словарь-справочник / М.А. Василик, М.С. Вершинин и др. — М.: Гардарики, 2001. — 328 с.  
4. Соціологічна думка України. Навч.посіб. /М.В. Захарченко, В.Ф. Бурлачук, М.О. Молчанов та ін. К.: Заповіт, 1996. — 458 с.  
5. Шульженко Ф. П., Андрусяк Т. Г. Історія політичних і правових вчень. — К.: Юрінком Інтер, 1999. — 304 с. 

6. Тимошенко В.І. Розвиток  теорії держави в політико  − правовій думці України і  Росії (кінець ХІХ − початок  ХХ ст.): Монографія. − К.: Інститут  держави і права ім. Корецького  НАН України, 2004. − 358 с.

7. Захарчук А.С. Теоретико-правові  засади вітчизняного державотворення  // Бюлетень Міністерства юстиції.  − 2006. − №1. − С.11-21.

8. Костомаров Н.И. Исторические  произведения. Автобиография /Сост. и авт.В.Замлинский. − К.: Изд-во  при КГУ, 1989. − 735 с.

9. Костомаров М.І. Закон  Божий (Книга буття українського  народу). − К.: Вид-во «Либідь», 1991. − 40 с.