Політичні новації М.Костомарова

Вступ   

 

1. Навчання, перші політичні  ідеї   

2. Членство в Кирило-Мефодіївському  товаристві. Політичні орієнтири

 

3.Політико-правові ідеї М.І. Костомарова

 

4. Особливості федералістської концепції  

5. Розквіт діяльності  

Висновки   

Література  

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1.Навчання, перші  політичні ідеї  
 
Майбутній великий історик перемінив багато навчальних закладів, здебільшого через незадоволеність рівнем знань викладачів. З воронезького пансіону, куди його віддала мати, він перейшов відразу в третій з чотирьох класів гімназії, а потім, у віці 16 років, єдиний із усіх гімназистів поступив на історико-філологічний факультет Харківського університету. Не знайшовши і тут серйозного викладання, юнак занурюється в античність і удосконалює мови. 8 грудня 1837 року Радою університету був затверджений у ступені кандидата, про що одержав посвідчення 28 листопада 1838 року.  
Знайомство з М.Максимовичем, М.Гулаком, О.Марковичем, В.Білозерським, П.Кулішем, Т.Шевченком та іншими видатними діячами української науки й культури остаточно визначило інтерес М.Костомарова до культури та історії українського народу.  
Восени 1840р. М.І. Костомаров здав магістерський іспит і одержав дозвіл писати дисертацію на обрану тему. У 1841р. Він подав на факультет дослідження “Про причини і характер унії в Західній Росії”, ще через рік було прийнято до захисту. Але церковна влада, царська цензура й уряд прийшли до висновку про те, що воно не гідно ученої дисертації як по характері теми, так і через фактичний матеріал, що приводиться широко, про аморальність духівництва, важких поборах з народних мас, а головне — про повстання селян і козаків. За розпорядженням міністра освіти С. Уварова всі надруковані екземпляри цієї роботи випливало знищити. (Але все-таки залишилися три унікальних екземпляри книги, що є сьогодні великою бібліографічною рідкістю.) М.І. Костомарову дозволили писати дисертацію на іншу тему. В другій дисертації М.І. Костомаров провів, як він виразився, свою задушевну думку “про вивчення історії на підставі народних пам'ятників і знайомства з народом”, звертанні до життя народу в її різноманітті, тим самим поставивши одним з перших у той час української історіографії нову актуальнішу проблему і зайняв у науці своєрідне місце на загальному тлі військово-адміністративної історії. Навесні 1843 р. М.І. Костомаров подав на факультет дисертацію на тему ”Про історичне значення російської народної поезії” і захистив її. 13 січня 1844 року він одержав ступінь магістра історичних наук. Це була перша на Україні дисертація етнографічного характеру.  
Основною задачею суспільства М.І. Костомаров вважав “поширення ідей слов'янської взаємності як шляхами виховання, так і шляхами літературними”.  
 
2. Членство в Кирило-Мефодіївському товаристві. Політичні орієнтири  
 
Він був членом таємного Кирило-Мефодіївського товариства. Товариство прагнуло здійснення планів інтеграції слов'янства у федерацію рівноправних народів, позбавлених станового розподілу, "мерзенного кріпацтва" і котрі будуть розвиватись в умовах свободи, просвіти, рівних прав народів, громад і кожної людини. М.Костомаров розробляє програму та ідеологію братства, що були закладені в основу "Книги Буття українського народу". Ця праця була знайдена в жандармських архівах 1917 р. За своєю структурою, формою та стилем вона нагадує Біблію. Костомаров використовує її сюжети, стиль, дух і певною мірою повторює прийом І.Котляревського, "перелицьовуючи" й пристосовуючи Старий Заповіт для викладу соціально-політичної програми діяльності Кирило-Мефодіївського братства. Такий засіб цілком виправданий і доцільний, бо для тодішнього масового читача подібний виклад матеріалу був звичним, зрозумілим. Актуальність цього твору визначалася ще й популярністю ідеології слов'янофільства та прагненням створити слов'янську федерацію народів.  
Соціально-політичне та культурно-історичне значення цього документа в національній історії України величезне: вперше таємна організація інтелігенції поставила гострі політичні й національні питання про відродження нації та її державності в союзі вільних слов'янських народів, про створення суспільства без соціального гніту, без царів і панів.  
Ідея організації панслов'янського союзу вільних народів мала свої причини, витоки й відобразила величезне коло соціальних, економічних, політичних і національних проблем, які були характерні для Західної Європи й слов'янських народів першої половини XIX ст.  
Ідея “революційного об'єднання слов'ян” , що пропагувалася Кирило-Мефодіївцями, виникла в них “за прикладом і під впливом такої ж ідеї декабристів”. Поряд з цим варто підкреслити, що “Книга буття українського народу”, виражаючи сутність ліберально-буржуазного крила суспільства,, містить ряд помилкових положень про месіанську роль України з нібито властивим їй демократизмом, вони ідеалістично трактують історичний процес і питання історії України.  
Кирило-Мефодіївське братство та його організатори, зокрема Микола Костомаров, зосередили головну увагу саме на соціальних і політичних питаннях. Ї хоч за своєю діяльністю організація не була радикально революційною, вона страшенно налякала царизм. Адже центральними пунктами програмних документів була боротьба проти кріпацтва, самодержавства, встановлення демократичної системи державного управління, самостійний розвиток кожної слов'янської держави в межах слов'янського федеративного союзу.  
В прокламації "До братів українців" М.Костомаров розкривав систему політичної федеративної організації слов'ян, котрі мають поєднатись, але "так, щоб кожен народ складав свою республіку й управляв своїми справами незалежно від інших, щоб кожен народ мав свою мову, свою літературу і свій власний устрій... Щоб був один сойм або Рада Слав'янства, де б сходилися депутати... і рішали такі діла, котрі належать до цілого Союзу Слав'янського. Щоб у кожній республіці була загальна рівність і свобода, а станів щоб зовсім не було. Щоб депутатів і урядовців вибирано не по роду, не по багатству, а по розуму й освіті".  
"Книги Буття..." Костомарова дають підстави вважати, що єдина політична організація слов'янських народів виводилась із їх спільного походження, духовної спорідненості й подібності історичної долі. А додатковим аргументом на користьцього припущення є ще одна праця Миколи Костомарова "Слов'янська міфологія" (1846), написана на основі прочитаних ним лекцій у Київському університеті. Провідною ідеєю її був показ духовної та світоглядної єдності давніх слов'ян в доісторичні часи. "Слов'янська міфологія" мала обгрунтувати прагнення Кирило-Мефодіївців до об'єднання слов'янства не лише в єдине політичне тіло, а й у єдину духовну цілісність.  
Про це свідчить і Статус Кирило-Мефодіївського братства, в якому подається детальний опис системи політичної організації Слов'янського Союзу. Основою такого об'єднання є духовне життя слов'ян. В "Книгах Буття українського народу" Костомаров писав, що слов'яни "приймали віру Христову так, як жоден з народів не приймав".  
Об'єднання слов'ян мало відбуватися шляхом приєднання до Росії на основі федерації, де кожний народ зберігає свою самостійність. Федерація складається з польського, болгарського, чехословацького, сербського штатів (держав), а Росія поділяється на три великоруські, два надволзькі, два південні, два сибірські, два кавказькі, два українські і один білоруський штати (держави) на чолі з загальним сеймом, куди входитимуть представники всіх слов'янських народів. Київ мав бути місцем розташування сейму і не включатися в жоден штат. Кожний штат як держава має свій власний сейм і президента. Центральна ж влада у федерації належить президентові, котрий, як і всі інші президенти, обирається на чотири роки.  
Теоретичною основою вибору Києва столицею панслов'янської федерації були міркування братчиків про те, що Україна - найбільш пригнічена серед слов'янських народів, вона не мала і не має власних національних експлуататорів - панів, знаті, є духовно єдиним цілим, тому український народ з його національним "народним духом" (М.Костомаров, П.Куліш) покликаний першим звільнитись від національного, соціального та політичного гніту, ствердити "народне право" на основі християнського вчення і моралі.  
Засобами досягнення поставлених цілей є мирні шляхи, а не насильство, бо влада на землі від Бога, і лише Бог - єдиний цар, а не земні царі й королі, що "дуріють" від самодержавного панування.  
Їдеї егалітарності (рівності) українців містили елемент національного месіанства й не відповідали історичним реаліям. У соціальній структурі України Костомаров не побачив тієї соціальної полярності, яку гнівно засуджував Т.Г.Шевченко.  
У федерації слов'янських держав вища законодавча влада мала належати двопалатному сейму, а виконавча - президенту. Вона буде нагадувати той справедливий соціальний устрій, який існував у далекому минулому в слов'янських народів, де не було царів, панів, всі люди були вільні, рівні, не знали невільної праці, бідувань і незгод, а жили "братством, усе у них було общественне".  
М.І.Костомаров вбачав головну мету в об'єднанні слов'янських народів. Основою костомаровської концепцією історії було визнання у всіх народів “федеративних початків”, з яких повинна була скластися федерація. Тому він надавав великого значення вивченню “питомо-вічового світу” і бачив у цьому “найважливішу підмогу для розуміння справжнього”, більш того — для “практичних цілей і в сьогоденні, і в майбутньому”. З класової точки зору костомаровська федералістична концепція ідейно обґрунтовувала боротьбу за буржуазну республіку або федерацію таких республік.  
М.І. Костомаров розглядав Давню Русь не як федерацію, що склалася в політичну державу, а з наявністю “федеративних початків”, з яких могла б за певних умов скластися федерація.  
У березні 1847 року Кирило-Мефодіївське братство було розгромлене за доносом провокатора. Переляканий царський уряд розпочав слідство, яке показало, що організація була не такою вже радикальною і революційною, як це йому уявлялось. Але страх перед прогресивними демократичними ідеями був настільки великий, що режим приховав їх, представивши братство як таке, що прагнуло об'єднати слов'янські народи під керівництвом Російської корони. Проте розправа над його організаторами та активістами настала негайно. М.Костомарова, П.Куліша та інших представників поміркованого крила заслано вглиб Росії, М.Гулака ув'язнено на три роки в Шліссельбурзькій фортеці, а Т.Г.Шевченка віддано на 10 років у солдати. 

 

3. Політико-правові ідеї М.І. Костомарова  

 

Конституційне проголошення України суверенною і не залежною державою, демократичною, соціальною, правовою державою викликає необхідність теоретичного обґрунтування рис  сучасної держави та практичного  розв’язання завдань державно-правового  будівництва. Дослідження та критичний  аналіз ідей мислителів попередніх етапів розвитку теоретичної політико-правової думки допомагає краще зрозуміти  і вирішити проблеми сьогодення. 

Теорія сучасної соціальної держави, яка намагається виступати  гарантом демократії і, певною мірою, втрачає  статус політичного інституту влади  та перетворюється на соціальний феномен, може багато запозичити у політико-правових мислителів минулого, які акцентували  увагу на загальнолюдських цінностях  і на шляхи їх досягнення . 

Сьогодні, говорячи про становлення  і утвердження української державності, неможливо не враховувати витоки національно-державного відродження  в історичному минулому українського народу, зокрема, в ХІХ столітті.  

Підсумовуючи творчу спадщину видатного політичного діяча  та науковця М.І Костомарова, необхідно  підкреслити ідейно-політичний внесок його в розвиток ідей європейського  лібералізму та просвітництва на Україні в XIX столітті. 

Метою цієї статті є проведення аналіз значення політико-правових ідей М.Костомарова для розвитку становлення  незалежної української держави. 

Діяльність таємної політичної організації «Братства св. Кирила і Мефодія», засновником якої був  Костомаров, стала важливою віхою  розвитку української політичної думки. М.І. Костомаров розробляє програмний документ цієї організації «Закону  Божого (Книга буття українського народу)». 

Основні положення цього  документу, це так званий ідеал суспільного  життя, спроба пристосувати форми політичного  життя до національного характеру  українського народу, модель побудови суверенної держави, що відповідала  б традиційним уявленням українців  про волю, правду, право на гідне  існування особистості в суспільстві.  

М.І. Костомаров доводив, що через федерацію слов’янских  народів держави їх, слов’ян, зможуть  отримувати самостійне державне життя, отримати право на державу про  яку марило не одне покоління українського народу. Його ідеї здобули продовження  і в наш час, оскільки питання  про виникнення федерації, і зараз  використовується в політиці як один із шляхів отримання державної самостійності, і по-перше, економічної незалежності.   

Федералізм як політико-правова  ідея стає в Україні протягом століть. одною із основних частин демократичних  програм, політичних теорій.

Костомаров визначав, що початок федерації в історії  слов’янських племен не був притаманним  лише Їм. Він проявляється усюди  де моральні принципи не були зруйновані насильницьким з’єднанням або, «  де внаслідок з’єднання несприятливих  сил людини для підтримки єдності  оборотів долі, частини не прийняли характеру зовсім окремих один від  одного цілих, і не розійшлися на своєму шляху в різні сторони». 

Розглядаючи федеральну теорію М.І.Костомарова необхідно визначити, що пропонований федеральний союз незалежних держав по змісту більш поєднує елементи так необхідні для формування сучасної конфедерації. Костомаров писав: − «Ми приймаємо, що всі слов’яни повинні між собою поєднатися...Щоб  був один сейм або рада слов’янська  де б сходилися депутати усіх Речей  Посполитих і там розважали б  і рішали такі діла, котрі належать до цілого союзу Слов’янського...». 

Ідеї Костомарова М.І. про верховенства права особистості, федерацію держав, яка дає можливість самостійно розвиватися кожній державі  і одночасно проводити спільну  економічну політику будуть втілені  нащадками. 

Україна отримала незалежність не таким шляхом як пропонував Костомаров, але на той час коли зароджувались його ідеї, відбувалося як теоретичне, так і практичне прагнення громадськості України до самостійності. Прогресивніст ідеї вченого було те, що на перше місце було вмведено національне питання, при цьому не йшлось про протиставлення народів, а про їх спільну боротьбу з національну незалежність кожного з них. 

На сучасному етапі  розвитку українського суспільства  актуальніше ставиться питання  удосконалення системи місцевого самоврядування, що раніше також підкреслював Костомаров.  

В своїх працях він розглядав  і показав позитивні сторони цієї форми, вказував на її наслідки для формування відносин між державою та громадянами. Для становлення більш розвинутого суспільства Костомаров обґрунтував питання переваги елемента самоврядування − економічно політичної децентралізації. 

Проголошенням Костомаровим ідеї національної держави в політико-філософських концепції лібералізму виникає  як доповнення до ідеї правової держави. Захищаючи територіальну єдність  і політичну цілісність національна  держава не може водночасно не захищати інтереси приватної особи, її політичні  й економічні свободи. 

В своїх працях М.І.Костомаров підкреслював на забезпечення особистої  свободи людини, забезпечення недоторканності  особи, повагу її гідності. Також він  наголошував на необхідність обмеження  державної влади непорушними  та невідчужуваними правами людини, найважливіших із яких є право  на гідне існування. 

Проаналізувавши політико-правову  теорію М.І.Костомарова, можна зробити  висновок, що вирішення проблем прав і свобод індивідуума, ефективності державного устрою є актуальними  в усі часи. Добробут людини (чи особисто, чи в складі спільноти-народу) повинен  бути головною метою сучасної соціальної держави. 

Підсумовуючи вищезазначене, зазначимо, що Костомарова відстоював ідею федеративності, наполягав на здобуття незалежності України та збереженн  притаманній їй культурних, духовних та національних цінностей. 

Політико-правові ідеї лібералізму  Костомарова зіграли видатну  роль в розвитку державного будівництва  нової міцної та незалежної України.  

Кінець ХХ − початок  ХХІ століття ознаменувався для  України, тим що вона стала незалежною, повністю ліберальною (практично такою, якою її хотів бачити раніше М.Костомаров), країною з ринковою економікою, демократичною  владою та європейською орієнтацією.

 

4. Особливості федералістської концепції 

 

При розв’язанні проблем, пов’язаних із здобуттям Україною суверенітету та подальшого розвитку державності, неодноразово висловлювалися думки про необхідність встановлення в країні федеративно-земельного устрою із відокремленням таких регіонів, як Поділля, Галичина, Закарпаття та ін., надання їм широкихповноважень і  самостійності, за винятком права виходу із складу України. Питання федеративного устрою порушувалося деякими політичними партіями, які серед програмних засад висували федеративно-земельний устрій, право на подвійне громадянство сприяння формуванню добросусідських відносин із сусідніми державами,створення єдиних стратегічних сил слов’янських і традиційно пов’язаних з ними держав. У зв’язкуз цим висувалась ідея створення двопалатногоукраїнського парламенту.

Обговорення проблем федерації  не обмежується національно-державним  рівнем. Деякі політичні сили в Україні, зокрема лівої орієнтації, намагаються переконати суспільство у необхідності федералізації міждержавних відносин у

межах колишнього Радянського Союзу.

Тому актуальним, як в  теоретичному, так і в практичному плані, є звернення до власної історії крізь погляди видатних вчених і громадських діячів українського відродження, з’ясування значен-ня традицій федералізму для сучасного державного будівництва. Важливо крізь призму історії вилучити як позитивні, так і негативні тенденції, і

зрозуміти, які традиції варто використовувати, а яких треба позбутися, враховуючи національніінтереси нині і в майбутньому, виходячи з того конституційного стану, що Україна є унітарною державою. Чи не найбільше ця проблема актуальна при дослідженні спадщини М. Костомарова, який усвоїх працях неодноразово порушував питання федералізму.Миколі Костомарову належить заслуга заснування Кирило-Мефодіївського братства — першої політичної організації національного ґатунку в Україні. Товариство об’єднало у своєму складі найпрогресивніших представників українського суспільно-політичного руху серединиХІХ ст., головним чином інтелігенцію — викладачів університетів, учителів, службовців, студентів. Слід відмітити, що саме інтелігенція 40-хроків ХІХ ст. поєднала українську культурницьку діяльність із політичним світоглядом та свідомістю, що були частиною спадщини Гетьманщини. Діячі Братства виступали за скасування кріпосного права, встановлення соціальної рівності й політичної свободи, боротьбу проти російського самодержавства та за право кожного народу на вільний економічний і національний розвиток, утворення федерації рівноправних слов’янських народів.

Соціально-економічні та національно-політичні погляди кирило-мефодіївців формувалися в 40–60-х роках, коли після революційних потрясінь в Європі почали складатись більш пргресивні відносини. Тяжке становище народних мас, панська сваволя та жорстокість державних чиновників примушували прогресивну громадськість України (до всього цього додавалася етнічна дискримінація з боку російського царизму) задуматись над долею свого народу.

Політична програма товариства була викладена у “Книзі буття  українського народу”, “Статуті Слов’янського товариства св. Кирила і Мефодія” та у відозвах “До братів українців”, “До братів росіян”, “До братів поляків”. Роль М. Костомарова у формуванні ідеології братства була визначальною, адже саме він, на думку більшості дослідників, був автором основних програмних документів, тому не випадково Я. Грицак називає вченого“хресним батьком модерного українського національного руху “.

М. Костомаров чітко уявляв собі історичну еволюцію українського життя, як один неперервний процес від  початків історичного життя і до новіших часів. Всупереч офіційній історіографії, яка робила Володимиро-Московське життя безпосереднім продовженням старокиївського,М. Костомаров у своїх працях підкреслював органічний зв’язок з київським періодом пізнішоїлитовсько-польської і козацької доби українського життя, водночас бачив рішучий перелом, розрив між староруським укладом і укладом московським.

Вчений неодноразово підкреслював прагнення українців до самостійного національного та державно-політичного життя, розвиваючи при цьому ідеї слов’янської федерації. На думку П. Зайончковського, ідея об’єднання слов’ян виникла у кирило-мефодіївців у результаті неможливості іншим шляхом добитися звільнення українського народу та створити справді суверенну державу . Як зазначав М. Грушевський, у минувшині українського народу М. Костомаров завжди підкреслював прояви народоправства й федеративності, бачив їх у повному розвитку Київської Русі,

усього домонгольського  життя і пізнішої козацької доби .

Початки федеративної єдності  слов’ян М. Костомаров вбачав у наявності  суспільного ладу: “Вічове начало було рідне всім слов’янам руським.Вічовий  устрій повинен був діяти об’єднуюче на руський народ” . До умов формування федеративного зв’язку у Київській Русі учений відносив спільність походження, побуту, мови, православної віри. М. Костомарову докоряли, що вжитий термін “федерація” не зовсім вдалий для

характеристики політичного  ладу Київської Русі.У відповідь  вчений зазначав: “…русская федерация (если мы ее станем сравнивать с тем, что человечество представляет развитым в этом роде)была еще в начале, почти в зародыше, но все-таки существовала до известной степени” .