Польсько-литовське зближення наприкінці XIV- у XVI ст. та його наслідки для України

Міністерство доходів  і зборів України

Національний університет  державної податкової служби України

Кафедра філософії та політології

 

 

 

 

Індивідуально-дослідницька робота

з курсу «Історія України» на тему:

«Польсько-литовське зближення  наприкінці XIV- у XVI ст. та його наслідки для України»

 

 

 

 

 

 

 

 

Роботу виконала

студентка 1 курсу

обліково-економічного

факультету

групи ОБП-13.3

Гура Інна

Ірпінь 2013

Зміст

Вступ____________________________________________________________3

1. Литовська експансія на Україну_________________________________4
2. Польська експансія на Україну__________________________________7
3. Початок об’єднання Польщі та Литви в єдину державу______________8
4. Люблінська унія та її наслідки для України_______________________11

Висновок_________________________________________________________13

Список використаної літератури_____________________________________14

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ 
           У польсько-литовську добу відбуваються важливі процеси в соціальній сфері: формуються шляхетський та міщанський стани; православне духовенство починає втрачати позиції і активно витісняється католицьким; різні категорії селян перетворюються на одну верству — кріпаків; виникає нова соціальна група — козацтво.

   Українське суспільство, втративши власну державність, сприймало церкву не тільки як духовного наставника, а й як гаранта збереження етнічної самобутності та осередок громадського життя. Протягом XIV—XVII ст. становище, роль і місце духовенства були неоднаковими. Під час перебування українських земель у складі Литви православна церква мала значні права та привілеї, перебувала під опікою держави і користувалася авторитетом у суспільстві. Литовські правителі, не бажаючи залишати своїх численних православних підданих під впливом та верховенством московського митрополита, 1458 р. відновили митрополію в Києві. Вона керувала діяльністю десяти єпископств, розташованих в українських та білоруських землях, і була підпорядкована безпосередньо Константинопольському патріарху. Проте з часом, особливо після Люблінської (1569) та Берестейської (1596) уній, становище православного духовенства кардинально змінюється.

Форсований наступ католицизму  на українські землі, що посилився після  укладання Люблінської унії, мав  своїм наслідком ополячення та окатоличення українського народу, вів до загальної  дезорганізації та занепаду православної церкви, яка катастрофічно втрачала роль осередку культурного життя, гаранта  збереження національних традицій. Берестейська унія була для Польщі зручною формою посилення своєї влади в українських  землях, розширення сфери впливу католицизму, а для частини православного  духовенства — спробою підняти  його престиж, подолати дискримінацію  православних віруючих, вивести православну  церкву з кризи.

 

 

1. Литовська експансія на Україну

Першим великим князем Литви став Міндовг (1230-1263 pp.). Він  об'єднав литовські племена для  боротьби з Тевтонським орденом  і переважно мирним шляхом поширив  свою владу на землі Західної Русі (Білорусь). Великий князь Гедимін (Гедимінас, 1316-1341 pp.) започаткував правлячу династію й почав наступ на південно-західні  руські (українські) землі, проте історики вважають, що початок литовської доби в Україні поклав син Гедиміна Любарт (свояк Юрія II), який у 1340 році приєднав до своєї держави Волинь та Галичину. Проте ненадовго. Протягом багатьох десятиліть ці землі переходитимуть від Литви до Польщі й навпаки, аж поки ці держави не вирішать об'єднатися.

Згодом про свої наміри приєднати до Литви «всю Русь»  заявив брат Любарта, литовський князь  Ольгерд (1345-1377 pp.), який у 50-60-х pp. XIV ст. поширив  свою владу на Чернігівщину, Сіверщину, Київщину та Переяславщину. 1362-1363 pp. він  здійснив успішний похід проти монголо-татар  на Поділля й на р. Сині Води (Синюха) завдав поразки ханам Хачебею, Кутлобугу  й Дмитру. Після цього Поділля  було приєднане до Великого князівства Литовського, а панування Золотої  Орди на подільських землях припинилося.

Історичні джерела свідчать, що українські князі не чинили особливого опору Литві, більш-менш мирним шляхом визнавали її зверхність над собою. Головною причиною цього було прагнення  звільнитися від татарського  гноблення. Литовські правителі  й собі казали українським князям: «Ми старовини не зачіпаємо й  новини не вводимо». Ольгерд залишив  на своїх місцях багато місцевих князів і бояр. Литовці, які переселилися на українські землі, швидко асимілювалися, поріднившись династичними шлюбами  з українцями. Своє привілейоване  становище зберегла православна  церква (10 з 12 синів Ольгерда стали  православними). Староукраїнська мова стала державною, збереглися правові  традиції часів «Руської правди». Чимало українських можновладців у Литовській державі зайняли високі державні посади й навіть увійшли до складу князівської ради. Вагомий вплив на Литву справила українська культура, яка на той час досягла значно вищого розвитку, ніж литовська.

Незагарбницький характер політики литовців і відсутність кровопролитних дій на території України дали підставу багатьом історикам твердити, що Литовська держава — це продовження  давньої української державності. Так, М. Антонович писав: «Литовська доба була іншою формою нашої держави, аніж Київська чи Галицько-Волинська, але тільки формою. Державне хотіння  українців знаходило свій вияв в  об'єднанні довкола династії Гедиміна... Епоха Гедиміновичів була для  України продовженням і дальшим  розвитком князівського періоду».

Іншу думку виклав відомий  український історик Д. Дорошенко. Він уважав, що в певний іс-торичний період, коли Литва ще не посилилася й не мала розгалуженої системи влади  на місцях, справді було враження, що українські князі мали пріоритети. Історик пише: «Литва не мала свого  виробленого державного апарату, щонайбільше  вона могла дати князя, а руські дружини  й земські полки підсилювали  його військо. Центральна влада на Литві  не мала органів управи областями... Будування фортець, їх укріплення, об'єднування  залогами, княже господарство й адміністрація, податкова організація, суд —  усе це запозичилося в Русі... Столиця  Вільно в XIV ст. була власне столицею не литовської, а литовсько-руської  держави. У складі цієї держави тепер  етнографічні землі займали всього одну десяту частину». У наступний  відрізок часу, уважає Д. Дорошенко, стався поворот Литви до Польщі (чому це відбулося, розглянемо нижче), особливо після Кревської унії 1385 року, «на  українські землі прийшов зовсім інший уклад життя, ніж це було за Великого князівства Литовського  в ранні часи. Знищується її незалежність та давній спосіб життя України-Русі».

Частина істориків уважає, що Литовсько-Руська держава на початковому  етапі відносин України з Литвою була федерацією, але коли литовський князь Вітовт посадив на місце удільних князів своїх намісників, відбувся відхід від широкої внутрішньої автономії українських земель.

На противагу цій думці, учені М. Грушевський та І. Крип'якевич уважали політику Литви щодо України  загарбницькою, у результаті якої остання  втратила свою незалежність і перетворилася на литовську провінцію.

Сучасні дослідники української  державності (Я. Малик, Б. Вол, В. Чуприна), спираючись на праці М. Грушевського та І. Крип'якевича, уважають, що:

• державна влада в Литовсько-Руській  державі сконцентрувалася у великого князя литовського й була необмеженою;

• великий князь був  повним і єдиним розпорядником матеріальних ресурсів [земель, передусім тих, які  він роздавав за службу. — Авт.] та війська;

• українські землі мали тільки обмежене самоврядування, яке  поширювалося лише на господарські відносини, суд, релігію, але в жодному випадку не на державну адміністрацію;

• починаючи з Ольгерда, відбувалося усунення удільних князів і їхня заміна родичами великого князя чи намісниками.

Тому ці науковці переконані, що Велике князівство Литовське не мало характеру української держави.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2. Польська експансія на Україну

Польща, побоюючись падіння  «нездоланного щита» — Галицького-Волинського  князівства, яке захищало поляків  від ординців зі сходу, — постійно втручалася в його внутрішнє життя. У 1340 році після смерті останнього галицько-волинського  князя Юрія II, який дуже зблизився  в останні роки життя з поляками (за що й був отруєний), польський  король Казимир III захотів прибрати до своїх рук галицько-волинські  землі. 1349 року з допомогою угорського короля Людовика Казимирові вдалося  захопити Львів і вивезти до Польщі коронаційні відзнаки поневолених галицьких земель.

Та Польщі довелося зіткнутися в Галичині з двома проблемами: опором місцевого боярства й спробою  Литви поширити свою владу на цей  край. Керуючись високою метою  захистити католицизм від язичників-литовців та схизматів-українців, Казимир вів тривалі (майже 15 років) кровопролитні польсько-литовські війни, у результаті яких приблизно 1366 року вся Галичина й частина Волині, а також понад 200 тис. українського населення опинилися під владою Польщі.

Нова влада дуже обережно вносила зміни в суспільне  й політичне життя Галичини. Поряд  з польською й далі використовувалася  староукраїнська мова, діяли деякі  норми давньоруського права, чимало українців зберегло свій статус у  суспільстві, в обігу була власна монета. Але після активної підтримки  Римом політики колонізації ситуація на українських територіях стала змінюватися. Казимир щедро роздавав українські землі польським, німецьким та угорським феодалам, заохочуючи їх до королівської служби.

Польська й латинська  мови стали офіційними, посадовців призначав тільки король. На теренах  Галичини було створене Руське воєводство, яке вважалося польською провінцією.

Щоб зберегти свої привілеї та здобути рівне з поляками правове  стано-вище, частина галицьких бояр почала переходити в католицьку віру.

 

 

3. Початок об’єднання Польщі та Литви в єдину державу

Кревська унія

Наприкінці XIV ст. міжнародні умови для Польського королівства  та Великого князівства Литовського  стали досить несприятливими. У цих  державах посилювалися інтеграційні процеси, зумовлені:

• наступом на польські та литовські землі Тевтонського ордену;

• політикою Московського князівства, правителі якого заявили  про «збирання» давніх руських земель. Об'єднавши майже всі великоруські землі, великий князь Іван III висунув  претензії на білоруські та українські землі як на історичну спадщину династії Рюриковичів;

• необхідністю протистояти  нападам татар;

• зацікавленістю польських  феодалів в експансії на українські землі, литовських — у досягненні тих економічних та політичних привілеїв, які мали можновладці в Польському королівстві.

Це спонукало дві країни змінити свою зовнішню політику й 1385 року підписати Кревську унію.

Умови Кревської унії передбачали  династичний шлюб литовського князя  Ягайла з польською королівною Ядвігою. Ягайло, який після шлюбу отримував  титул короля об'єднаної держави, повинен був охрестити за католицьким  обрядом населення своєї держави, повернути Польщі відторгнуті від  неї території, а головне —  назавжди приєднати до неї землі  Литви та Литовської Русі.

Опір опозиції

Реалізація Кревської  унії наштовхнулася на опір частини  литовської, української та білоруської  шляхти. Опозиція вбачала в рішеннях унії негативні для себе політичні  та соціально-економічні наслідки:

• втрату державного суверенітету Литви;

• позбавлення привілеїв  місцевої знаті на користь поляків;

• польську експансію на землі Великого князівства Литовського.

На чолі опозиційно налаштованої шляхти став литовський князь Вітовт, який мав серед неї великий  авторитет. Він здійснив чимало переможних походів проти Московської держави, намагався витіснити татар з  литовських земель, успішно воював проти Тевтонського ордену. Щоб посилити свою владу, Вітовт вирішив заручитися підтримкою міст, увівши на підвладних землях магдебурзьке право (міське самоврядування). Це, звичайно, сприяло розвитку ремесел, торгівлі, розширенню соціальної бази опозиції.

Авторитет і вплив Вітовта  були настільки великими, що Ягайло змушений був поступитися: 1392 року укладено угоду, за якою Вітовта визнано довічним правителем Литовського князівства. За його правління на території України  була ліквідована автономія Волинської, Київської, Новгород-Сіверської та Подільської  земель. Відтепер ці території стали  звичайними литовськими провінціями, у яких правили не місцеві князі, а намісники великого князя. Вітовт розпочав будівництво великої системи  укріплень, серед яких були фортеці  Білгород та Хаджибей.

Городельська унія

1410 року об'єднані війська  Польщі та Литви за підтримки  українців, білорусів, чехів здобули  велику перемогу під Грюнвальдом  над лицарями Тевтонського ордену. Грюнвальдська перемога дала  новий поштовх для оформлення  державно-правових відносин між  Польщею та Литвою. У жовтні 1413 року в замку Городель (на Західному  Бузі) була підписана Городельська унія, яка передбачала:

• рух Польщі та Литви до об'єднання в єдину державу;

• широкі довічні повноваження Вітовта як великого князя литовського;

• постійну автономію Литви  у відносинах з Польщею. Однак так само в унії зафіксовано:

• зверхність польського короля над Литвою;

• запровадження в Литві  сейму, призначення посадових осіб, вибір адміністративно-територіального устрою, вигідних Польщі;

• зрівняння в правах польських феодалів-католиків та литовських можновладців, які приймуть католицьку віру.

Це знову ж таки викликало  незадоволення православної частини  населення й уже немолодий  Вітовт, відчуваючи небезпеку, вирішив  відстоювати незалежність Литви. Проте  задумане не вдалося — князь Вітовт помер 1430 року. Нехтуючи умовами Городельської  унії, за якою великий князь мав  би обиратися лише за згоди Ягайла, литовська та українська шляхта призначила великим князем Литви Свидригайла  Ольгердовича (Ягайлового брата). Унаслідок  цього в 1432 році вкотре спалахнула війна між Польщею і Литвою.