Польсько-литовські відносини. Люблінська унія 1569 р

  Київський національний університет імені Тараса Шевченка

                                              кафедра історія слов’ян

                                      історичний факультет

 

 

 

 

                        Реферат на тему:

«Польсько-литовські відносини. Люблінська унія 1569 р.»

 

 

 

 

 

виконала студентка

 3 курсу 1 групи

Панько Софія Сергіївна

 

 

 

 

 

 

 

 

                                                        Київ-2013

 

План

Вступ

1. Підготовка і перші спроби укладення унії
2. Люблінський сейм 1569 р. і підписання Люблінської унії
3. Наслідки Люблінської унії

Висновки

Список використаної літератури

 

 

Вступ

У XVI ст. в Польському королівстві тривав розвиток станово-представницької  монархії. Король, не знайшовши підтримки  з боку міст, мусив поступитися  частиною своєї влади дворянству. Діставши протягом двох попередніх століть від короля широкі повноваження, магнати й шляхта тепер досягла майже цілковитого суверенітету. Проте в короля ще залишалися вагомі важелі влади: він вважався верховним суддею і проводив зовнішню політику, був розпорядником державного майна, призначав і звільняв сановників (хоча усунути їх із посади можна було тільки за державну зраду). Лише король міг скликати сейм, постанови якого набували чинності тільки за його підписом. На власний розсуд король міг видавати лише такі едикти, які не обмежували чинні дворянські привілеї.

Король Польщі й Великий Князь Литви Сигизмунд Август, як і його батько, Сигизмунд І Старий продовжував зміцнювати династичну Кревську унію двох, поки ще формально окремих, держав. Небезпека агресії тевтонів (німців) із заходу була усунена його попередниками у XV ст., а Сигизмунду Августу вдалося укласти з Ліфляндією (володіння і центр Хрестоносців, тепер Латвія і частина Естонії) унію у 1561 р., за якою вона фактично входила в орбіту Польсько-Литовської держави. Також це дало вихід Польщі до Балтійського моря, але в той же час і нові суперечливі кордони з Москвою, через які незабаром (в 1558 р.) спалахнула війна, під час якої росіяни захопили Нарву і Дорпат (Юр'єв).

Маючи східний кордон з Москвою, Сигизмунд Август прагнув упорядкувати внутрішнє життя у своїй величезній державі, що складалася з поляків, литовців, росіян, українців, білорусів, налагодити стосунки цих народів і тісніше злити їх в одній державі. Будучи не фанатичним католиком і перебуваючи під впливом своєї дружини кальвіністки (княжни Варвари Радзивілл), король намагався проводити на початку свого правління ліберальну політику в релігійному питанні і не допускати утиску своїх православних підданих католиками. Цим він викликав симпатії всіх православних, які, почали бачити в ньому захисника. Це, окрім бажання литовської шляхти зрівнятися у правах із польською, зіграло згодом чималу роль при проведеному ним злитті в одну державу Польщі та Литви, яке було здійснено Люблінської унією в 1569 році.

 

1. Підготовка і перші спроби укладення унії

Постановка унітарного питання збігалася з бажанням шляхти збільшити свої владні повноваження. Що більше вона брала участь у політичному житті, то все краще усвідомлювала необхідність унії з Польщею як умови шляхтизації Литви. Цим і пояснюється її прихильне ставлення до унії, оскільки самостійність Литви не давала надій на реалізацію цих планів. Боротьба з аристократією, Лівонська війна призвели до того, що литовська шляхта на сеймах відкрито заявляє про свої симпатії до унії, а на Віленському сеймі 1563 р. їй вдалося домогтися постанови про відправлення сеймової делегації для переговорів про унію. Наказ делегації (інструкція) був складений в дусі компромісу між автономними прагненнями магнатів і унітарними вимогами шляхти. У ньому не було жодного слова про інкорпорацію: унія розглядалася в сенсі зближення обох держав на ґрунті військового захисту та єдності королівської влади, обраній на загальних спільних сеймах; коронація мала відбуватися у Кракові, а у Вільно окреме сходження на великокняжий престол.

Інструкція також передбачала спільні сейми і з інших загальних питань, але внутрішня автономія кожної держави мала зберігатися недоторканою. Крім того, литовці дозволили полякам купувати маєтки в Литві. Але для поляків і така унія виявилася неприйнятною. Тому переговори на Варшавському сеймі 1564 р. закінчилися невдачею для литовців, хоча їхня делегація була згодна на великі поступки, наполягаючи тільки на збереженні особливих законів і встановленню особливих судів та адміністрації. Пізніше на Бєльському сеймі 1564 р. польська шляхта виявила прихильність до унії, у той час, як аристократія була проти, одначе після реформ 1565-1566 р., коли влада перейшла в руки шляхти, а король не мав особливого впливу, укладення унії було забезпечено. Поляки поспішали укласти об’єднання до закінчення війни з Москвою, тому відрядили послів для переговорів на Брестський сейм, але вони закінчилися нічим, оскільки литовці пропонували унію в дусі переговорів Варшавського сейму 1564 р., на що ніяк не хотіли погоджуватися поляки. Але зовнішнє становище справ для Литви складалося несприятливо, і їй довелося згодом знову підняти питання про унію.

 

2. Люблінський сейм 1569 р. і підписання Люблінської унії

Сигизмунд IІ, в інтересах якнайшвидшого вирішення цього питання, скликав позачерговий сейм у Любліні (1569 р.), який виявився завершенням того політичного плану, який стільки часу не вдавалося втілити на практиці. Одначе й на цьому сеймі йшла вперта боротьба прихильників і противників унії. Кожна сторона виставляла власні аргументи: одні посилалися на Мельницький трактат 1501 р., інші – на старі привілеї і минуле держави. Польські посли не бажали рахуватися ні з якими моральними та політичними міркуваннями литовців.

Представники Польщі запропонували свій проект унії, який полягав у наступному: 
- Польща та Велике Князівство Литовське становлять одну нероздільну державу – Річ Посполиту.

- Вони мають  одного короля, який обирається  спільно і коронується в Польщі. 
- Сейми надалі повинні бути загальні.

- Спільна монета  і фінансова політика.

- Свобода розселення  поляків у Литві, а литовців  у Польщі.

- Перехід безпосередньо  до території Польщі всіх «руських»  (українських) земель Великого  Князівства Литовського та південна  частина Білорусі.

- Збереження  автономії Великого Князівства  Литовського, з окремим військом  і внутрішнім фінансовим управлінням (Литовська скарбниця).

Проект викликав обурення представників Литви, частина  яких покинула сейм і поїхала з  Любліна в надії, що без них справу щодо унії не буде вирішено.

Але в момент їхньої відсутності поляки приєднали  до себе Підляшшя та Волинь, що було, звичайно, актом насильства стосовно Литви: присутніх  представників Підляшшя змусили  присягнути під загрозою позбавлення  маєтків. Не присягнув тільки староста Євстафій Волович, позбавлений земель, отриманих за різні державні заслуги. На вимогу короля, підляшанам і волинянам довелося повертатися на сейм для прийняття присяги. Після приєднання поляками двох областей, литовці знову приїхали на сейм, але їхній протест з приводу інкорпорації не мав практичного значення і 1 липня їм довелося підписати унію. Приєднання двох областей і видима неможливість з боку Литви хоч якось чинити цьому опір зробили поляків сміливішими: таким самим шляхом вони приєднали ще й Київщину. Під владою Литви залишилася тільки територія, населена литовцями і велика частина Білорусі. Вся Україна-Русь, кордони якої тоді простиралися на півдні - по лінії Кам'янець-Подільський - Умань - Дніпро (із заходу на схід); на сході - Новгород-Сіверський - Стародуб - Глухів - Гадяч - Полтава (східніше); на півночі - дещо південніше Прип'яті , а на заході - по Карпатах, повністю відійшла до Польщі. Таким чином закінчився більш ніж двохсотлітній період співіснування України-Русі з литовцями і почався період безпосереднього підпорядкування Польщі.

Люблінська унія від 1 липня 1569 р. окреслила основні конструкції суспільно-політичного ладу Речі Посполитої та станові права шляхти. Присутні на сеймі світські й духовні пани, рада, князі, державні чини, земські посли ВКЛ та Польщі оголосили, що вони укладають новий договір про відновлення і виправлення «частково порушеної унії». Польське королівство та ВКЛ проголошувалися «єдиним нероздільним і нерозрізненим тілом», загальною Річчю Посполитою, що злила «в один народ дві держави і народу». До складу Корони, значною мірою за бажанням місцевої шляхти, увійшли землі Волині та Київського воєводства.

Акт унії передбачав відмову  від прийнятої раніше процедури окремого обрання і зведення на престол великого князя литовського. Загальний монарх мав обиратися спільно і коронуватися у Кракові. Відсутність однієї зі сторін не мало стати перешкодою для обрання монарха. Однак оскільки зберігався державний титул і окрема адміністрація ВКЛ (urzеdy), то проголошення обраного короля великим князем литовським, руським, прусським, мазовецьким, жмудським, київським, волинським, поляшським та інфляндським мало здійснюватися одночасно.

Унія вводила загальний (вальний) коронний сейм для «обох народів під королем польським», загальне представництво «панів польських і литовських» в сенаті, так само як і послів у «посольській хаті». Обговорювалися можливість вирішення своїх проблем на сеймових сесіях і поза ними, в самій Польщі та у ВКЛ, глухо згадувалася взаємна допомога у всіх можливих «негараздах». Ліквідовувалося мито (крім купецького), встановлювалася єдина монета. У відносинах з іншими державами РП виступала як єдина держава, передбачалося здійснення єдиної політики у «справах важливих для обох народів», спільна організація посольств і підписання договорів. Сама Річ Посполита була побудована за федеративним принципом: Корона і ВКЛ зберігали свою територію, адміністрацію, скарб, військо, судову і правову системи. Визнання специфічних особливостей та інтересів ВКЛ незабаром після Люблінської унії було зафіксовано також так званими литовськими конституціями, які з 1581 р. нерідко доповнювали загальні рішення («ухвали») вальних сеймів.

Інші ключові статті закріплювали соціально-правові проблеми: новий монарх зобов'язувався вже під час своєї коронації публічно підтверджувати в одному акті права, привілеї та вольності обох народів і держав. В особливих статтях конкретизувалися ці зобов'язання: збереження чинних законів, статутів, судових рішень, що стосуються всіх станів і насамперед «княжого стану і шляхетських родин». Підтверджувалося право власності на рухоме і нерухоме майно, зарплати і прибутки, пов'язані з вищими посадами, володіння землею і угіддями на основі письмового та звичаєвого права.

Магнати ВКЛ  домоглися включення до акту унії статті, що забороняла процес екзекуції, здійсненої в середині XVI ст. у Польщі, перевірки та перегляду великокнязівських пожалувань, привілеїв, виданих різним народам, землям, повітам, конкретним особам і шляхетським родам, різних угод з володіннями і т.д. Припинялася подальша роздача господарських володінь у ВКЛ, крім тих, які могли відійти до них згодом з власності князів, шляхти, вельмож. Ці маєтки король міг дарувати шляхті Корони і ВКЛ для забезпечення земської військової служби. Шляхта обох народів отримала можливість купувати землі як у Польщі, так і на території ВКЛ.

Люблінська  унія була укладена на принципах правової рівності Польщі та ВКЛ, але реальна політична ситуація склалася інакше. Серед 140 сенаторів на вальних сеймах тільки 27 були литвинами. Подібна диспропорція зберігалася і надалі, хоча чисельність членів вищої палати дещо зросла після приєднання Інфляндії в 1598 р., завоювання Чернігівської землі та відтворення Смоленського воєводства в 30- х роках XVII ст. У посольській палаті зі 114 послів литвинами було 48.

Ці відмінності  були зумовлені більшою чисельністю  відповідних посадових і духовних осіб у Польщі (воєвод, каштелянів, міністрів, католицьких біскупів), тим більше після інкорпорації Підляшшя та українських земель. Зрозуміло, що разом з монархом-католиком це давало певні переваги польським представникам у сеймі при розгляді справ усіма станами (король, сенатори і посли Польщі та ВКЛ).

Від Люблінської  унії і виграли, і програли всі  сторони. Польща отримала значні територіальні  прирощення у вигляді земель, що раніше входили до ВКЛ, перспективу  шляхетської колонізації величезних просторів і неспокійну межу з  Великим князівством Московським, що обіцяла їй нові зіткнення з Кримським ханством і його могутнім протектором – Оттоманською Портою. Відносини з козацькою вольницею були ще туманними. Крім того в актах унії було записано обопільне зобов'язання сторін підтримувати один одного в разі широких військових дій та інших великих політичних ускладненнях.

ВКЛ у результаті підписання реальної унії втратило українські землі, але продовжило існування  на кілька століть, майже повністю позбулося  постійної загрози великих набігів кримчаків і масштабної війни з Туреччиною. Унія дала можливість досягти перелому в Лівонській війні, закріпити ленні права на Інфляндію спільно з Польщею.

З посиленням польського впливу і культурно-конфесійною полонізацією магнатерії й значної частини шляхти і міських верхів, зросла також участь шляхти ВКЛ у політичному та духовному житті Корони і всієї Речі Посполитої, розширилися зв'язки з польською і західною культурою. Правляча еліта ВКЛ прагнула реально зберегти державний суверенітет у тих межах, що були обумовлені унією, або навіть розширити його, побоювалася надмірного зростання польського впливу, переділу власності, втягування в небезпечні зовнішньополітичні акції, що не відповідали власним інтересам Князівства. Статут ВКЛ 1588 р., який завершив інтенсивний процес кодифікації загальнодержавного права, не був представлений вальному сеймові і був введений в дію завдяки особистим зв'язкам підканцлера Лева Сапеги і привілеєві Сигизмунда III. Ніщо так не відгороджувало дві держави протягом кількох століть, як різні правові системи. Не дуже поспішала шляхта надавати допомогу Польщі в її війнах з Портою, Швецією, кримчаками, у придушенні бунтів і повстань на українських землях; і пильно стежила за дотриманням норм Статуту про надання державних посад тільки уродженій шляхті ВКЛ. 
По завершенню Лівонської війни залишалися гострі проблеми укладення тривалого миру з Москвою. Частина московських бояр, які емігрували до ВКЛ, підтримувала продовження війни з розрахунку повернутися на батьківщину. Згадуючи в 1586 р. про одну з таких спроб втечі боярського сина, кн. Миколай Криштоф Радзивілл з великим роздратуванням писав про «балачки цього хлопа» і його підбурювання до продовження Лівонської війни.