Партизанські загони на території Запоріжжя

агітацією й не вів бойових дій). Та в цілому, для закинутих з-за лінії фронту парторганізаторів булла характерною бездіяльність. Яскравим прикладом може слугувати поведінка Великобілозерського райкому: один з його членів блукав до весни 1943 р. селами області, доки не влаштувався сторожем; інша учасниця стала рядовою колгоспницею й не вела підривної роботи; останній член відмовився від

десантування взагалі й був  повернутий з літака назад у тил . Для ведення диверсійної діяльності, розвідки та утворення партизанських загонів армійське керівництво та НКДБ протягом 1942 – першої половини 1943 рр. десантувало до краю щонайменше 8 розвідгруп загальною чисельністю понад 35 осіб. У їх числі були й групи чекістів «Енергетики» та «Моряки», сформовані з членів Окремої мотострілкової бригади особливого призначення (ОМСБОПу, надалі відомого як осназ). Ці професійні спортсмени пройшли ретельну спецпідготовку та радикально відрізнялися від наспіх навчених членів перших партизанських загонів, утворених при відступі 1941 р.

Однак більшість таких спроб  зазнавали невдачі. Місцеві жителі сигналізували окупаційну владу  пропояву підозрілих людей, вантажів, парашутів. Швидко зникнути в природних  умовах Степової України було вкрай важко, тим більше, що гітлерівці пересувалися автомобілями та мотоциклами. Останні швидко знаходили місце висадки й, користуючись чисельною перевагою (50-100 жандармів проти 4-10 парашутистів), ліквідовували групу.

Отож доводиться констатувати, що спроби партійного та армійського керівництва СРСР

сформувати життєздатний Рух Опору  на окупованому Запоріжжі зазнали  невдачі. Коефіцієнт корисної дії цих сформованих за директивами груп був досить невисоким – протягом 1942 – першої половини 1943 рр. вони знищили близько 30 ворожих солдат та офіцерів; значні диверсії, що паралізували б роботу залізниці чи промислових підприємств, не здійснювалися. Основна ж частина тих людей, що розпочали протидію німецьким окупантам у 1942-1943 рр., діяли не згідно з директивами радянської влади, а через несприйняття «нового порядку». З ініціативи місцевих жителів практично у кожному районі області сформувалися підпільні групи. За наявними джерелами, вдалося нарахувати близько 30 подібних організацій загальною чисельністю 570-670 осіб.

Більшість з них обмежувалися агітацією, розклеюванням листівок, прослуховуванням радіозведень (наприклад, групи Ганни Сторчило у Великій Білозерці, Івана Деркаченка в Ганноопанлинці Нововасилівського району тощо). Більш сміливі збирали зброю та допомагали військовополоненим і призначеним до вивозу в Німеччину (такі, як підпільники сіл Юрківка та Кірове Оріхівського району, станції Єлизаветівка Приморського району, Велика Знам’янка Кам’янсько-Дніпровського району тощо).

Лише поодинокі групи відважувалися на диверсії чи збройні виступи.

Одна з найбільш потужних організацій  виникла в квітні 1942 р. на комбінаті  «Запоріжсталь» під керівництвом Миколи Гончара, Аврама Гирі та Леоніда Вайнера. За кілька місяців вона розрослася від 13 до понад 80 членів. Її учасники дотримувалися суворої конспірації: об’єднання складалося з невеликих груп по 5-10 чоловік, що не знали інших і діяли на Південному та Шостому селищах,

Вознесенівці, Зеленому Яру, селах  Хортиця, Софіївка та Василівка . Гончарівці збирали зброю, друкували листівки, розкидали металеві жучки на дорогах. Учасниця Євдокія Овсюк, що добре володіла німецькою мовою, відкрила ресторан для німців та працівників окупаційних органів. Це дозволяло отримувати інформацію та кошти для підпільної роботи. Одним із завдань групи було завадити гітлерівцям знищити «Запоріжсталь» під час відступу. Через недостатню конспірацію група  Гончара у червні 1943 р. була розкрита німцями та ліквідована. Частину її учасників, у т.ч. М. Гончара, розстріляли 14 вересня 1943 р. Схожий принцип організації був характерний для «Ревкому». Він виник у жовтні 1942 р. як керівний орган груп, що сформувалися у селищах імені Максима Горького та Зелений Яр, на станції Запоріжжя-І, таборі військовополонених, паровозоремонтному заводі, заводі імені Баранова (нині «Мотор Січ»). Першим керівником «Ревкома» став Микола Рижаков, якого у грудні 1942 р. змінили колишні працівники ЦК ЛКСМУ Лев Ачкасов (псевдо – Леонтій Карпенко) та Борис Миронов (псевдо – Борис Михальчук). Його члени головним завданням поставили підготовку збройного повстання в Запоріжжі

при наближенні радянської армії. Ревкомівці збирали зброю, допомагали військовополоненим, здійснювали диверсії на паровозоремонтному й моторобудівному заводах, станції  Запоріжжя-І. Водночас деякі акції окремих його груп мали відтінок матеріальної зацікавленості: у лютому 1943 р. 7 членів організації здійснили напад на автоколону, що евакуювала банк зі Слов’янська, викравши машину з грішми. Здійснений ними ряд убивств – банківського службовця та солдата, німецького офіцера та солдата, 3 калмиків-добровольців, патрульного солдата – були не спланованими акціями, а вимушеними заходами. «Ревком» було розкрито у березні 1943 р. Через недостатню конспірацію. Більшість його учасників розстріляли. Після закінчення війни окремі члени «Ревкома» почали вигадувати здійснені акції або жприписувати собі заслуги інших груп. Так, С стверджував, що при спробі арешту його гітлерівцями знищив 13 ворожих солдат та офіцерів, пустив під укіс 4 ешелони тощо. Розповідаючи про перші місяці після визволення Запоріжжя, Майя Самсика пригадала пропозицію С. (на яку відповіла

відмовою): «бути розумнішими; досягти  того, щоб нагородили кожного» –  тобто, свідчити про приналежність до «Ревкому» та про участь його членів у диверсіях її групи .

У селищі Балабине Запорізького району з жовтня 1942 р. по жовтень 1943 р. місцева  молодь 1921-1927 р.н. під керівництвом 16-річної Майї Самсики займалася розклеюванням  листівок, пошкодженням ліній зв’язку, збиранням зброї. 7 листопада 1942, 28 лютого та 8 серпня 1943 р. вони здійснили 3 успішні диверсії на залізничних перегонах поблизу Балабиного, ще 2 спроби виявилися невдалими . Вже після війни група отримала назву «За Радянську Україну». За свідченням Майї Іванівни, найстаршого члена їхнього об’єднання – Василя Колядку – перевіряла служба контррозвідки «Смерш». Під час розслідування він розповів про діяльність групи, яку почали порівнювати молодогвардійцями й надали її роботі широкого розголосу. У процесі з’ясування деталей їхньої підпільної діяльності й народилася колоритна назва [14, хв.64-65].

Червень 1943 – лютий 1944 рр.: наближення фронту та звільнення області

Навесні 1943 р. підпільний рух на Запоріжжі  зазнав жорстоких ударів від німецької  каральної системи. Більшість організацій (понад 30), створених з ініціативи місцевих жителів та закинутих з-за фронту, припинила діяльність через репресії. Та невдовзі обстановка змінюється. Влітку 1943 р. ситуація на радянсько-німецькому фронті остаточно схиляється на користь СРСР. Бої поступово наближалися до кордонів області, що не могло не відбитися на Русі Опору. На територію краю дедалі частіше закидають розвідувально-диверсійні групи. За документами Запорізького обкому КПУ вдалося нарахувати щонайменше 7 таких груп та 3 вже організовані загони, які діяли набагато впевненіше та ефективніше. 24 липня 1943 р. у дніпровські плавні Василівського

району були десантовані 10 диверсантів. На місці висадки зуміли зібратися  лише 4, яких очолив колишній секретар Осипенківського міськкому партії Л.

9 серпня вони встановили радіозв’язок зі штабом партизанського руху та почали формувати партизанський загін. На 21 вересня до його складу входили вже 50 осіб, а на 10 жовтня – близько 220, з яких було сформовано 5 стрілкових та 1 мінометний взвод, розвідку, постачання, санчастину, штаб. Такими силами було знищено понад 80

німецьких вояків, 2 власовців, 15 поліцаїв тощо. Водночас всередині загону розгорівся серйозний внутрішній конфлікт, зумовлений сваволею керівництва (призначенням особистих охоронців, привласненням речей новоприбулих партизан). Це призвело до відколу від нього 2 підрозділів, які почали боротися з німцями самостійно .

27 липня 1943 р. на територію  Приазовського району десантувалася  група з 11 осіб на чолі з І. Мацюрою. Зібратися змогли лише 6 диверсантів, які 12 серпня вийшли у район с. Маячки Василівського району, де встановили радіозв’язок зі штабом партизанського руху. Протягом місяця група практично не вела бойових дій, обмежуючись розвідкою. Всередині назрів конфлікт, що закінчився відстороненням І. Мацюри від командування та призначенням командиром О. Яценка. Один із диверсантів, звинувачений у «розкладанні» загону, був розстріляний. Після наведення порядку діяльність партизанського загону №9 різко активізувалася. Він швидко залучав населення навколишніх сіл Василівського району. Станом на 1 листопада 1943 р., коли партизани зустрілися з бійцями Червоної армії, до його складу входило 86 осіб у загоні та 16 осіб у навколишніх селах . Вже після війни стала відомою доля інших 5 членів групи Мацюри-Яценка, загублених при висадці. Троє – П. Бровун, О. Неманіхін та О. Галузинський – загинули у бою з поліцаями поблизу с. Гірсівки, Є. Гонта – у с. Олександрівка Приазовського району. Останній – В. Нассонов – під іменем «Володі Кавказького» тривалий час тероризував окупаційну владу Приазов’я. З наближенням фронту чимало підпільників активізують свою діяльність та переходять до бойових дій проти німців. У м. Запоріжжі відбувається об’єднання групи робітників Дніпровського алюмінієвого

заводу із залізничниками станції Запоріжжя-ІІ у єдиний «Партизанський загін №117 імені Чапаєва». «Чапаєвці» готували збройний виступ, для чого збирали у тунелях алюмінієвого заводу зброю та провіант. 10 жовтня 1943 р. на 60 підпільників та 300 місцевих жителів, що готувалися, напала поліція. 24 людини були захоплено та розстріляно, інші заховалися у тунелях до визволення міста. У Мелітополі одразу 3 групи (Миколи Харченка, Петра Щеглова та «За Родину») напали на німецький гарнізон та взяли участь у боях за місто. Група Кирила Баранова з с. Велика Знам’янка Кам’янсько-Дніпровського району у складі 9 чоловік знищила понад 30 ворожих солдатів та офіцерів Тож восени 1943 р. відбувається значний підйом прорадянського Руху Опору, що виразилося як у

кількісному зростанні підпілля, так і в переході його до відкритої збройної боротьби. Наявні джерела дозволяють оцінити його чисельність у цей період приблизно у 700-750 осіб, з яких основну массу (близько 600) складали місцеві запоріжці. Це наочно показує, що жителі Запоріжжя активно боролися проти «нового порядку», зробивши значний вклад у звільнення краю.

Наслідки діяльності та уроки радянського  Руху Опору на Запоріжжі

Надати  точну оцінку внеску радянських підпільників Запоріжжя у розгром гітлерівців  – справа  непроста. Але спробуємо, спираючись на наявні джерела, бодай приблизно встановити масштаб їхньої діяльності. Загальна чисельність радянського підпілля на запорізькій землі досі є під питанням. Протягом1944-1964 рр. комісії з розслідування партизанського руху досить ретельно підходили до присвоєння статусу підпільника, вимагаючи вагомих доказів. У 1965 р. було достовірно відомо про 337 партизанів і

44 підпільника,  а також 285 осіб, що сприяли  їм під час війни, – загалом  виходить 666. Така цифра настільки вразила директора Інституту історії партії, що до області було надіслано працівника інституту для ретельнішого пошуку. У збірнику 1970 р. без посилання на джерела інформації П. Кривчик навів цифру у 300 комуністів, 100 комсомольців та 1500 безпартійних членів розвідувальних, підпільних та партизанських груп – усього 1900 [2]. У списку офіційно визнаних учасників підпільного руху на Запоріжжі, наведеному в збірнику 2005 р., містяться прізвища 905 осіб.

Найбільш  достовірна та перевірена інформація про діяльність партизансько-підпільних

формувань на Запоріжжі міститься у матеріалах комісій обкому та місцевих парткомів, розслідуванняхМДБ-КДБ перших 2 повоєнних  десятиліть. Протягом цих років не велася гонитва за чисельністю учасників підпілля, колишнім партизанам не надавалися особливі пільги. Отримані дані використовувалися, перш за все, не для пропаганди, а для внутріпартійного вжитку. У наступні рокиситуація змінилася. Протягом 1960-х рр. Інститут історії партії при ЦК КПУ неодноразово намагався переконати керівництво радянської України у необхідності перегляду чисельності українських партизан

до 1 млн. чи хоча б 500 тисяч осіб. Врешті-решт, у  монографії «Украинская ССР в  Великой Отечественной войне Советского Союза 1941-1945 гг.» 1975 р. зупинилися на цифрі 0,5 млн. партизан. Кількість запорізьких підпільників українським Інститутом історії партії була визначена в 6018 осіб. Жодних доказів існування такої величезної підпільної армії в нашому регіоні під час окупаціїне існує. У цьому ж 1975 р. Запорізький обком звітував про знаходження на обліку лише 797

партизанів  . З урахуванням поправки на неврахованих учасників прорадянського Руху

Опору найбільш виваженою та підкріпленою свідченнями  видається цифра, встановлена запорізькими архівістами у 2005 р., – 905 підпільників Це не означає, що всі вони вели збройну боротьбу проти «нового порядку». Значна частина підпільних організацій була розгромлена німецькими каральними органами ще на підготовчій стадії, не встигши здійснити жодних акцій. Людей, розстріляних гітлерівцями лише за підозрою у

«партизанщині», також зазвичай включали до списків  учасників Руху Опору. Переважна  ж більшість організацій, що вели боротьбу проти окупантів, займалися агітацією, збиранням зброї, допомогою військовополоненим та потенційним остарбайтерам. На здійснення диверсій або на відкрите збройне протистояння відважувалися поодинокі організації. Протягом жовтня 1941 – лютого 1942 рр. Подібні акції здійснювали 6 груп з 20 активно діючих; у лютому 1942 – червні 1943 рр. – 16 з 57; у червні 1943

– лютому 1944 рр. – 17 з 26. Унаслідок їх діяльності загинуло понад 400 німців, членів допоміжнихформувань та поліцаїв.У виступах та статтях, присвячених Руху Опору на Запоріжжі, часто можна зустріти думку, що керівниками створених груп ставали переважно комуністи та комсомольці. Відтак робиться висновок про «керівну та спрямовуючу роль Компартії» у війні. Та ситуація видається не настільки однозначною. По-перше, партійні керівники Запоріжжя виявилися нездатними організувати більш-менш дієве підпілля як при відступі 1941, так і в окупацію 1942-1943 рр. Створені партапаратниками групи мали вкрай скромні результати й часто-густо навіть не розпочинали своєї діяльності, хоча й складалися з людей зі значним партійним стажем. По-друге, для тоталітарного режиму, коли членство в партії чи комсомолі було неодмінною умовою для обіймання цілого ряду посад та коли найбільш енергійні,  успішні та амбіційні люди повинні були вступати до ВКП(б) й не мали іншої альтернативи, таке положення є досить закономірним. На жаль, сподівання та надії більшості підпільників на переміну ставлення сталінського режиму до

власних громадян після перемоги не були виправдані. Вже через рік, у 1946 р., Україна стала епіцентром третього голодомору: тоді як СРСР дарував зерно новим дружнім країнам з соціалістичного табору, радянські люди – переможці – помирали від голоду. За далеко не повними даними українського МВС, станом на червень 1947 р. на дистрофію страждали понад 90 тисяч запоріжців, більше 2 тисяч з яких уже померли. Ті жахіття, що коїлися на запорізькій землі, вражали навіть фронтовиків, які пройшли крізь пекло боїв. «Я бачив війну – згадував І. Василенко, – фронт і поля побитого люду. Але смерть голодна – це страшна безвихідь». На остарбайтерів та тих, що залишалися на окупованій території, влада ліпила ярлики «зрадників» та «підозрілих елементів». Не забувалися й довоєнні тавра «ворог народу», «член родини ворога народу». Тож з «нового порядку» чимало вистраждале населення Запоріжжя потрапило до «порядку сталінського».