Партизанські загони на території Запоріжжя

Партизанські  загони на території Запоріжжя.

Історія запорізького краю в 1941-1945 рр. продовжує залишатися актуальною темою для

досліджень  істориків. Здавалося б, вона як у  радянський час, так і в незалежній Україні, не опиняласяпоза увагою науковців. Кожен рік видавалися й видаються пам’ятні книги, публікуються статті, виходять монографії та колективні праці. Та в суспільстві продовжує існувати ідеалізований образ 1941-1945 рр., на якому паразитують деякі організації та політичні партії. Це робить тематику Війни не просто сторінкою нашого минулого, а вкрай важливим компонентом суспільної свідомості. Таку ситуацію засвідчила епопея зі встановленням пам’ятника Сталіну в Запоріжжі в 2010 р. Ініціатори заходу мотивували необхідність його спорудження «проханнями ветеранів», мовляв, це данина «людині, під керівництвом якої та завдяки якій була виграна Велика Вітчизняна війна». Стала

зрозумілою  погана завуальована логіка: раз під  керівництвом Сталіна була виграна  війна, то й політика передвоєнних років (Голодомор, репресії тощо) були необхідними. А відтак і практика сталінізму (який, до речі, знищив на порядок більше запоріжців, ніж гітлерівці) заслуговує на увагу та наслідування. Подібні думки й питання примушують знову й знову звертатися до вивчення важких і неоднозначних років Великої війни. Серед багатьох її складових найкраще, мабуть, проілюструвати мотиви боротьби запоріжців з фашизмом, ставлення їх до сталінського режиму та самого режиму до людей може історія прорадянського Руху Опору в області. Детальний аналіз діяльності людей, що

боролися  за відновлення радянської влади  в регіоні, ризикуючи власним  життям, здатен дати вичерпні відповіді на ці запитання. Перші спроби аналізу радянського підпільного руху на запорізькій землі робилися працівниками обкому партії у 1946 р. У них зазначалися заходи керівництва області з організації підпілля, називалися найбільші групи в кожному районі, описувалися відомі диверсії та акції . Подальше вивчення цієї проблеми здійснювалося спеціальними комісіями при виконкомах місцевих рад з видачі документів учасникам партизанського руху. Член однієї з таких комісій П. Кривчик у1970 р. опублікував статтю, яка продовжує залишатися однією з найбільш ґрунтовних та детальних. Його дослідження базувалося на власних звітах підпільників, матеріалах розслідування їхньої діяльності співробітниками МДБ-КДБ та повідомленнях командирів військових частин, з якими контактували підпільники. Серед них найбільш об’єктивними були останні 2 групи джерел, але вони стосувалися далеко не усіх груп та організацій, не кажучи вже про окремих осіб. Відтак деякі

твердження  статті (наприклад, оцінки загальних  масштабів радянського підпілля на Запоріжжі) наразі виглядають мало аргументованими. До її недоліків можна віднести й обминання негативних моментів удіяльності партизан, що також мали місце . Запорізькі сюжети зайняли важливе місце в дослідженнях М. Слободянюка та Є. Горбурова, присвячених антифашистському спротиву на Півдні

Україні. Водночас вони не ставили собі за мету висвітлити власне обласні особливості . 2005 р. світ побачив унікальний збірник документів «Народна війна», виданий працівниками Державного архіву Запорізької області. Крім унікальних документів, він містить також узагальнюючі оцінки прорадянського Руху Опору на Запоріжжі, що базуються на наведених джерелах . Інформацію про розвиток підпілля на Мелітопільщині та діяльність груп чекістів-десантників 1942 р. можна знайти у публікаціях окремих місцевих авторів. У пропонованій статті на основі як уже широковідомих матеріалів, так і ще не введених до наукового обігу, робиться спроба дати цілісну картину розгортання радянського підпілля в нашому регіоні, з’ясувати внесок запоріжців у розгром фашизму, а також визначити мотиви, що спонукали їх на

боротьбу.

Червень – вересень 1941 р.: організація  підпілля

З 22 червня 1941 р. Запоріжжя було втягнуто у вир  воєнного протистояння. Війська Німеччини  та її союзників дійшли до нашого краю через 57 днів після нападу на СРСР. Протягом цих майже 2 місяців у області тривало переведення суспільства на воєнний лад.

Через 5 років, у 1946 р., обласне партійне керівництво  звітувало, що на випадок окупації області ще в липні 1941 р. розпочало роботу з формування підпільної мережі . Мова йшла про утворення підпільного обкому КП(б)У у складі другого секретаря Орджонікідзевського райкому Олександра Сотникова, першого секретаря Запорізького сільського райкому Афанасія Пивоварова та голови Василівського райвиконкому Єлисея Скиби. Для них було підібрано конспіративні квартири у селах Скельки та Балки Василівського району, Григорівка Запорізького сільського району; зроблені запаси харчів, речей та грошей на суму понад 50 тисяч рублів . Наступні кроки у цьому напрямку починають здійснюватися на місяць пізніше. Керівники створених партизанських та підпільних організацій (наприклад, М. Грицай, М. Ліньков, А. Дудинський тощо)

свідчили, що їм було запропоновано залишитися на окупованій території в серпні 1941 р. . Підготовка до підпільної діяльності здійснювалася на ряді пунктів: у  м. Запоріжжя – в

школі глухонімих на Зеленому Яру, при обласному НКВС, Запорізькому педінституті; у

Куйбишевському  районі – на спеціальних курсах методів диверсійної роботи, терактів та агітаційної роботи в тилу ворога; у Запорізькому районі – на вапняковому заводі; в Якимівці – у школі агентів та навчальному пункті комсомолу. Найчастіше навчання тривало від 7 до 10 днів (хоча у ряді випадків могло бути скороченим). Партизани знайомилися з іноземною зброєю, орієнтуванням та картами, підривною справою, тактикою підпільної боротьби, практикувалися у стрільбі . Участь у підготовці майбутніх запорізьких підпільників разом з партійними органами брали органи

НКВС та штаб Південного фронту. Результатом  їх діяльності стала мережа підпільних комітетів і груп(підпільні обком, Запорізький та Мелітопольський  міськкоми, 11 об’єднаних райкомів загальною чисельністю 310 комуністів та кандидатів у члени партії) та 28 партизанських загонів (загальною исельністю 800 осіб). На потреби підпілля з обласного бюджету виділили 1 млн. 50 тисяч рублів. Тож на момент окупації області гітлерівцями ворогові мав протистояти значний підпільний рух, що міг серйозно його ослабити. Окремі загони допомагали радянським військам ще до окупації краю. Найбільш дієвими впродовж серпня-вересня 1941 р. були Запорізький партизанський загін та партизанський загін Червоноармійського району. Перший налічував до 100 осіб; мав на озброєнні гвинтівки, гранати, пляшки із запалювальною сумішшю. Під керівництвом Іллі Кравця та Никифора Невмиваки наприкінці серпня 1941 р. загін виїхав у плавні, де займався збиранням залишеної при евакуації худоби (майже 6000 голів), розвідкою, пошуком дезертирів та антирадянських угруповань. У кількох вилазках

запорізькі  партизани знищили старосту та 12 німців, кинутий пароплав. Ці факти  були підтверджені політвідділом 12-ї армії. За власним звітом загону жертвами їх активності стали також 4 німецькі танки, що підірвалися на закладених мінах. Цей факт викликає значні сумніви, адже інших повідомлень про нього немає (а такі відчутні втрати з боку німців обов’язково повинні були потрапити у зведення Південного фронту) та незрозуміло, звідки вони самі дізналися про підрив танків. Другий підрозділ, очолюваний Михайлом Ліньковим, був сформований з жителів Червоноармійського (нині – Вільнянського) району та налічував близько 25 осіб. З 15 серпня до 3

жовтня 1941 р. він займав позицію між хут. Орловське та с. Улянівка. Більш-менш вірогідну картину їх діяльності можна відновити за власними звітами членів загону, підтвердженнями сусідніх армійських підрозділів та свідченнями жителів навколишніх сіл. Головним завданням червоноармійських партизанбули розвідувальні операції, під час яких вони захопили та доставили 3 «язиків». За можливості загін нападав на дрібні загони німців, угорців, чехів та словаків, знищивши близько 100 солдат противника.Власне кажучи, діяльність цих загонів протягом серпня-вересня 1941 р. Партизанською чи підпільною назвати не можна. Вони виконували скоріше роль допоміжних військових формувань, діючи з неокупованої території та підтримуючи регулярні військові сили.

Жовтень 1941 – лютий 1942 рр.: розгром підпільної мережі

Внаслідок катастрофи Південного фронту у вересні  – на початку жовтня 1941 р. територія

Запорізького  краю була окупована німецькими військами. Його територія увійшла до новостворених  адміністративних одиниць Райхскомісаріату «Україна» – генерального округу «Дніпропетровськ» та напівокругу «Таврія». На захоплених землях запанував «новий порядок».  У перші ж тижні окупації проявилися слабкі сторони партизанської мережі області: нетривала підготовка, відсутність компетентних командирів, недружнє ставлення частини місцевих мешканців тощо. Разом з відступаючими радянськими військами евакуювалися 8 з 11 підпільних райкомів та Мелітопольський міськком КП(б)У. Паніці піддалася також низка командирів та рядового складу партизанських загонів: Андріївського, Великотокмацького, Запорізького, Новомиколаївського,

Приморського, Чернігівського тощо. Тож від організованого партійними органами підпільного руху залишилися лише Запорізький обком, Запорізький міськком, об’єднаний райком Запорізького сільського й Червоноармійського районів, Великолепетихський тa Нижньосірогозький райкоми; невеликі групи у Запоріжжі (Максима Крайсвітнього), Мелітополі(Олександра Чугунова, Олександра Костенка та Катерини Хилько), Новозлатопіллі (Костянтина Чорного), Куйбишеві та Чернігівці (Костянтина Мізіна) – всього близько 80-90 партійців з 310. Найбільшу активність у боротьбі з фашистами у перші місяці окупації виявили партійці Великолепетихського та Нижньосірогозького районів, переданих згодом до Херсонської області. Втрат від діяльності власне запорізького партійного підпілля гітлерівці не зазнали. Члени Запорізького підпільного обкому КП(б)У вийшли у радянський тил наприкінці 1941 р. Міськком Запоріжжя був розгромлений у листопаді 1941 р.: його члени О. Боярський та О. Колєров разом з господаркою конспіративної квартири Г. Зуєвою були заарештовані СД та розстріляні; керівник же парткому М. Грицай з 3 по 26 жовтня переховувався на іншій квартирі, а потім до лютого 1944 р. У Дніпропетровській області. Член райкому Запорізького сільського та Червоноармійського районівС. Степанов був заарештований у с. Царицин Кут. Найбільш результативним серед партизанських формувань у перші місяці «нового порядку» був підрозділ М. Ренгевича∗, який виник внаслідок розпаду Запорізького партизанського загону. Ці 50  чоловік, очолюваних колишнім головою сільради с. Августинівка Запорізького сільського району,  здійснили ряд нападів: на штаб німецької частини у с. Андріївка, табір військовополонених, італійський кавалерійський ескадрон поблизу ст. Розівки [. Загалом було знищено близько 100 ворожих солдат та звільнено понад 3000 полонених червоноармійців. На жаль, інформацію про подальшу долю загону поки що віднайти не вдалося. Та це було радше виключенням. Більшість з партизанських груп розпалася при відступі радянської армії або ж були знищені гітлерівцями. Тож

мережа руху спротиву німецьким  загарбникам, сформована партійними органами, НКВС та Південним фронтом протягом липня-вересня 1941 р., практично повністю припинила своє існування у перші ж місяці окупації. Після відступу радянської армії та розгрому підпілля населення запорізького краю залишилося сам на сам з окупаційним режимом. Жителі регіону неоднозначно сприйняли нову владу. Частина населення відкрито привітала німців, сподіваючись на повернення дореволюційного ладу. Цікаву

інформацію  про настрої населення області  містять щоденники членів «Добровільної  організації патріотів» – 20-21-річних юнаків та дівчат, які увійшли до створеної у 1942 р. та розгромленої через рік групи Никифора Тараскіна. Їхні зошити були передані до Державного архіву Запорізької області, скоріше за все, родичами під час розслідування діяльності підпільних груп в Кам’янсько-Дніпровському районі. Майбутня учасниця організації Наталя Печуріна з гіркотою писала у вересні 1941 р.:

«В эти  дни (последующие) ярые кукурузные защитники, члены истребительного

батальона повысовывали свои мордашки и приветствовали немцев. Многие выносили яички, мед, приглашали офицеров на самогонку… Можно даже сказать, что большинство жителей нашего села встречало немцев всем сердцем и душой» .

Як правило, прихильниками окупантів  ставали постраждалі від радянської влади: розкуркулені, члени родин  репресованих. Жорстока політика 1930-х  рр., коли від Голодомору 1932-1933 рр. загинулоблизько 300 тисяч жителів краю, а наступні репресії підчистили ще кілька десятків тисяч «соціальнонебезпечних», залишила тисячі нещасних людей, чиє нормальне життя було зруйновано з волі влади’Бажання помсти, відраза до сталінського режиму, спроби реалізуватися штовхали їх на службу до окупаційної адміністрації. На протилежному полюсі політичних уподобань були ті, хто однозначно вороже сприйняли захоплення Запоріжжя гітлерівцями. У жовтні 1941 – лютому 1942 рр. виникають підпільні групи,  утворені не за директивами партійних комітетів, а з ініціативи місцевих жителів. У Запоріжжі формується група з 7 осіб під керівництвом Федора Акатова, що займалася псуванням деталей авіадвигунів, розклеюванням антифашистських листівок, усною агітацією. У Мелітополі з ініціативи жінок, що відвідували полонених червоноармійців, – Віри Земцевої та Дар’ї Тютюнник – організовується група з 12 людей для допомоги взятим у полон та агітації. У с. Юрківка та Кірове Оріхівського району 13 чоловік збирали зброю, слухали радіопередачі, розкидали листівки. У сел.  Ногайськ (нині м. Приморськ) колишній директор Ногайської школи Сергій Ліпченко створив значне об’єднання, яке згодом розрослося до 33 осіб. Їх завданням була допомога полоненим, збір зброї, медикаментів, пропаганда тощо.

Лютий 1942 – червень 1943 рр.: наростання опору окупаційній владі

За кілька місяців настрої та відношення запоріжців до німецької влади сильно змінилися: від вичікування до відверто ворожої позиції. Дніпропетровський дослідник М. Слободянюк виявив, що причинами такої метаморфози був цілий ряд факторів. По-перше, на початку 1942 р. Починається вивезення остарбайтерів, що викликало вкрай негативну реакцію українців. Тоді ж, по-друге, оприлюднюється земельний порядок німців, що передбачав збереження колгоспів та експлуатацію селян. По-третє, протягом жовтня 1941 – лютого 1942 рр. нова влада зуміла проявити свою людиноненависницьку сутність, розпочавши «вирішення єврейського питання». Також на психологічний клімат краю значно вплинула перемога під Москвою взимку 1941-1942 рр., підбадьоривши прихильників радянської влади та примусивши стати більш стриманими її противників Свідченням перемін у настроях запоріжців наприкінці 1941 – початку 1942 рр. стала активізація Руху Опору. На цей час із залишених при відступі вціліло близько 40 партизан та підпільників, які входили переважно у 4 найбільші групи (Крайсвітнього-Гнєзділова, Новозлатопільську, Мізіна та у с. Очеретувате Токмацького району). Протягом року чисельність усіх, хто чинив опір «новому порядку», зросла майже у 20 разів – до 800 осіб, які входили у понад 40 груп та загонів. Активізувати спротив гітлерівцям та взяти його під свій контроль намагалося евакуйоване обласне керівництво. З цією метою влітку 1942 р. у Ворошиловграді була сформована нова мережа підпільних комітетів (1 обком та 5 райкомів) чисельністю 24 особи . Вони були десантовані до різних районів області, але повноцінної діяльності так і не почали. Найбільш успішним виявився Михайлівський райком, що став організатором партизанського загону (який, щоправда, обмежувався